Про визнання правочину недійсним…

Укладення правочину (договору, контракту, угоди) має на меті отримання сторонами певного результату. Водночас його досягнення буде можливе лише за умови відповідності правочину вимогам законодавства.

Правочин – це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Підстави недійсності правочину

Відповідно до ст. 215 Цивільного Кодексу України (далі – ЦК України) підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК, яка визначає загальні вимоги, дотримання яких є необхідним для чинності правочину, а саме:

– зміст правочину не повинен суперечити Цивільному Кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;

– особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

– волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

– правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

– правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Нікчемні та оспорювані правчочини

Згідно із ст. 215 ЦК України недійсні правочини поділяються на нікчемні та оспорювані.

Нікчемні правочини – якщо їх недійсність установлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Оспорювані правочини – якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша зацікавлена особа заперечує їх дійсність на підставах, визначених законом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Нікчемними, зокрема, є правочини, що вчинені:

1. без додержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення (ст. 220 ЦК України);
2. малолітньою особою за межами своєї цивільної дієздатності (ст. 221 ЦК України);
3. особою, цивільна дієздатність якої обмежена за межами її цивільної дієздатності (ст. 223 ЦК України);
4. без дозволу органів опіки та піклування (ст. 224 ЦК України);
5. якщо своєю суттю порушують публічний порядок (ст. 228 ЦК України) тощо.

Слід зазначити, що деякі правочини (або їх частини) можуть бути визнані дійсними в судовому порядку. Наприклад, виключення може стосуватися правочинів, що вчинені без дозволу органів опіки та піклування, якщо буде доведено, що правочин відповідає інтересам особи, над якою встановлена опіка (ст. 224 ЦК України).

До оспорюваних правочинів належать, зокрема, ті:

1. що вчинені неповнолітньою особою за межами своєї цивільної дієздатності (ст. 222 ЦК України);
2. що вчинені фізичною особою, що обмежена у дієздатності, без згоди піклувальник (ст. 223 ЦК України);
3. що вчинені під впливом помилок (ст. 229 ЦК України);
4. що вчинені під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК України);
5. фіктивні правочини (ст. 234 ЦК України);
6. удавані правочини, тобто правочини, які учинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили (ст. 235 ЦК України) тощо.

Правові наслідки недійсності правочину

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред’явлена будь-якою заінтересованою особою.

Також суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Слід звернути увагу, що недійсною може бути визнана й окрема частина правочину. Проте недійсність окремої частини правочину не тягне за собою недійсності інших його частин і правочину загалом, якщо можна припустити, що він був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК України).

Інформація станом на 21 травня 2024 року