Провальні реформи

Сучасний стан правоохоронної діяльності щодо боротьби зі злочинністю та корупцією в Україні: аналіз і рекомендації (окремо по кожному органу)

На сьогодні, однією з найгостріших проблем правоохоронної діяльності є стрімке погіршення криміногенної ситуації в Україні, розгул і безкарність криміналітету, і, як результат, — беззахисність громадян, порушення їх права на захист від злочинних посягань.  Тому й не дивно, що наша країна стрімко скочується до рівня найбільш криміногенних держав світу, про що свідчить і відповідна статистика: згідно з міжнародним рейтингом найбезпечніших для життя країн за 2016 і 2017 роки Україна посідала, відповідно, 154 і 156 місце зі 163-х позицій, знаходячись між Центральною Африканською Республікою і Суданом. Згідно з іншим рейтингом — надійності поліцейських служб — Україна у  2017–2018 рр. знаходилася на 101 місці зі 137 держав. Нас обігнали за цим показником навіть такі країни як Замбія, Ямайка, Уганда та Малави!

Ситуація в правоохоронній сфері: загальний аналіз

Аналізуючи протягом останніх 4-х років всі зміни, які вносилися до законодавства України щодо боротьби зі злочинністю та корупцією, я давно дійшов до зовсім невтішного висновку про те, що як такої «реформи» в цій сфері не відбулося.  Навпаки, без попереднього прогнозування й аналізу, без широкого обговорення в суспільстві, без залучення   найкращих саме вітчизняних авторитетних науковців і практиків  нав’язані нам ззовні так звані «реформи», в першу чергу під виглядом приведення українських правоохоронних органів до «європейських стандартів», як така правоохоронна система України на сьогодні повністю зруйнована, а самі ці органи (як старі, так і нові) перетворилися на, вибачте, безпорадні структури, які існують самі по собі, а в частині виконання покладених функцій держави по захисту конституційних прав і свобод громадян, забезпеченню принципу верховенства права та інших засад кримінального провадження — панує відвертий безлад.

Тому в мене і виникає питання, а чи не про Україну говорив свого часу визнаний у світі реформатор – прем’єр-міністр Сінгапуру Лі Куан Ю: «Найбільше нам потрібні стабільність, визначеність і безпека,  бо демократія не працює в умовах хаосу. Закони не діють, коли немає порядку!». А хіба могли позитивно вплинути на стан боротьби зі злочинністю і корупцією така недолуга «реформаторська» діяльність наших законодавців на чолі  із Президентом України, коли прийнятим Законом «Про національну поліцію» вони спочатку на цілий рік позбавили нову поліцію права здійснювати оперативно-розшукову діяльність; теж саме «забули» передбачити і  в Законі «Про Державне бюро розслідувань» та вже більше року всіляко ухиляються вносити до нього необхідні зміни; коли після прийняття в червні 2016 року змін до Основного Закону, у зв’язку з проведенням так званої «судової реформи», суттєво змінили функції органів прокуратури, але протягом наступних понад двох років так і не привели у відповідність до них ні норми Закону «Про прокуратуру», ні КПК України; коли після прийняття 1 січня 2017 р. закону, яким було виключено цілий розділ Податкового кодексу України, що визначав правові засади існування податкової поліції, зробили поза законом діяльність цього правоохоронного органу, який продовжує і до сьогодні здійснювати як оперативно-розшукову діяльність, так і досудове розслідування; коли протягом п’яти років передбачених законом, так і не запустили в дію те ж Державне бюро розслідувань, у результаті чого, слідчі прокуратури з 20 листопада 2017 року втратили свої повноваження в сфері проведення досудового  розслідування підслідних йому злочинів, і, як результат, більше року в цій сфері  панував повний хаос; коли після початку діяльності того ж ДБР у листопаді 2018 року не було своєчасно внесено необхідних змін до КПК про можливість продовжувати і надалі застосовувати процедуру спеціального розслідування та заочного засудження до підозрюваних осіб, які переховуються від органів слідства та суду на окупованих територіях тощо. А про прийняття «поправок Лозового» взагалі мовчу.

Про яке «реформування» правоохоронних органів можна говорити, якщо в результаті такої хаотичної законодавчої діяльності суттєво послаблено як кількість, так, і особливо, якість кадрового стану органів прокуратури і Нацполіції — в результаті непродуманого звільнення працівників (у першу чергу — досвідчених) через так звану «люстрацію» та під виглядом «очищення» від «старих» кадрів, які, начебто, всі, без винятку, скомпроментовані й корумповані, через невмотивовані «атестації» та «переатестації», а тим більше через так звані «конкурси», де такі рішення, в переважній більшості, приймали некомпетентні, випадкові люди, чого, до речі, немає в жодній країні Європи. А як результат — напрацьований досвід розкриття й розслідування злочинів поспішно відкинуті і позабуті, нинішня організація роботи кожного із відомств, особливо ГПУ, де майже всі керівники центрального апарату (та й на регіональному рівнім також) не мають необхідного досвіду роботи на адміністративних посадах в органах прокуратури, ніколи не працювали слідчими і не знають взагалі, що таке прокурорський нагляд, а тим більше — у формі процесуального керівництва, знаходиться на край низькому рівні.

Не в останню чергу негативно  позначилася на якості й ефективності боротьби зі злочинністю і корупцією поспішна ліквідація  підрозділів прокурорів-криміналістів та спецпідрозділів по боротьбі з організованою злочинністю (УБОЗи), державної автомобільної інспекції (ДАІ) і патрульно-постової служби, а тим паче — виведення з підпорядкування начальників територіальних органів Нацполіції підрозділів по боротьбі з економічною злочинністю, з нелегальним обігом наркотиків та торгівлі людьми, а також тієї ж новоствореної, як правило, недосвідченої «патрульної поліції», і підпорядкування їх безпосередньо центральному апарату Національної поліції України, який розташований у Києві, тощо.

Провальна реформа прокуратури

Одразу скажу, замість зміцнення в цілому правоохоронної системи в Україні, укомплектування її виключно високопрофесійними й патріотично налаштованими кадрами, з достойною заробітною платою та належним матеріально-технічним забезпеченням, високим рівнем соціального захисту як під час виконання службових повноважень, так і, тим більше, після виходу їх на заслужений відпочинок, як це дійсно має місце в Європі, проти правоохоронців нашої держави після Революції Гідності була розв’язана справжня компанія по дискредитації всіх без виключення, без будь-якого дотримання принципів верховенства права і, зокрема, такої його найбільш важливої складової, як презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини.

Але найбільше дісталося органам прокуратури, проти яких, починаючи вже десь із вересня-жовтня 2014 року, в суспільстві було розгорнуто справжню інформаційну «війну», пов’язану, в основному, із необґрунтованим звинуваченням всіх (без винятку) прокурорів і слідчих прокуратури в корупції, без наведення будь-яких доказів, під час реалізації якої  й було витягнуто, так би мовити, «із забуття» недосконалий, безграмотний, розроблений ще за часів В. Януковича проект Закону «Про прокуратуру», в якому були маса норм, що не відповідали принципу правової визначеності, протирічили Основному Закону нашої країни,  і в прискореному порядку, без будь-якого обговорення в суспільстві, без залучення незалежних фахових й авторитетних експертів, проголосований так званим «демократичним складом» Верховної Ради України вже в жовтні 2014 року й нашвидкоруч підписаний, на жаль, гарантом Конституції без будь-яких зауважень.

Зупинюся на його головних (хоча б кількох) недоліках. Я вже писав неодноразово, що на початку реформування прокуратури, розпочинаючи з 1995 року, Парламентська асамблея Ради Європи дійсно неодноразово рекомендувала Україні прийняти новий закон про прокуратуру, в якому пропонувала переглянути (а не скасувати, як це зробили наші законодавці в 2014 році) повноваження поза межами кримінального судочинства. Насправді ж вимога ЄС була лише одна — позбавити прокурорів функції так званого «загального нагляду», який і був справедливо ліквідований із прийняттям Конституції України ще в далекому 1996 році.

Однак, наша так звана «демократична» Верховна Рада при прийнятті нового Закону «Про прокуратуру» в порушення вимог Конституції України вже не передбачила навіть на перехідний період повноважень прокуратури щодо нагляду за додержанням і застосуванням законів, що було величезного помилкою чи навіть шкодою. Пояснюю чому, бо паралельно з цим, вже перший, начебто, «демократичний» уряд А. Яценюка після Революції Гідності замість розробки нових законів, що регулюють діяльність державних органів із контролю за додержанням законів, фактично зруйнував навіть існуючу до того часу, нехай і не зовсім досконалу, систему органів такого контролю — частину їх взагалі ліквідували, частину реорганізували або об’єднали, чим суттєво скоротили їх кількість, а далі значно обмежили їх фінансування, в зв’язку з чим, більшість працівників контролюючих органів були скорочені або відправлені у вимушені відпустки без оплати.

Тобто знищивши нагляд прокуратури за додержанням і застосуванням законів, який ще залишився в Перехідних положеннях Основного Закону, і звівши нанівець будь-який державний контроль за додержанням законодавства, нинішня влада навмисно створила ситуацію, щоб на власний розсуд та безконтрольно розпоряджатися фінансовими ресурсами і державним майном, що, звичайно, створило необхідні передумови для розкрадань і розтрати, а також зростання корупції, особливо у вищих ешелонах влади. Окрім того, при прийнятті нового Закону «Про прокуратуру» наші законодавці разом із гарантом Конституції відверто і свідомо порушили вимоги Основного Закону, незаконно позбавивши органи прокуратури і п’ятої, діючої на той час, конституційної функції — нагляду за додержанням прав і свобод громадян та додержанням вимог законів з цих питань органами державної влади і місцевого самоврядування, їх службовими і посадовими особами, тобто саме правозахисної функції, про що у вимогах ПАРЕ мова не йшла, в результаті чого органи влади — від сільської ради до КМУ —  залишилися безконтрольними, а громадяни України — беззахисними.

Скажу більше: наші законодавці при цьому свідомо проігнорували й історичні передумови створення прокуратури в Україні в порівнянні із прокуратурами більшості європейських держав, різних за своїми функціями і, відповідно, структурою. Тим більше, що в 2004 році на засіданні заступників міністрів Ради Європи було підтримано існування різних моделей прокуратур в окремих країнах, які обумовлені їх правовими традиціями та організацією систем кримінальної юстиції.

До речі, вивчаючи різні правові системи, можу однозначно констатувати, що в Європі немає єдиного стандарту щодо статусу прокуратури в системі гілок влади. Міжнародний досвід у забезпеченні верховенства права, зміцненні законності, захисті прав і свобод громадян, законних інтересів держави і суспільства засвідчує, що серед основних засобів досягнення вказаної мети є (і має «право на життя») діяльність прокуратури й поза межами кримінального права. Зокрема, і Рекомендацією СМ/Rec (2012) 11 Комітету міністрів Ради Європи країнам-членам щодо ролі прокуратури поза системою кримінальної юстиції передбачено, що в тих державах, де національна правова система надає прокурорам певні обов’язки і повноваження поза системою кримінальної юстиції, їхня місія полягає в тому, щоб представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини та основоположні свободи й забезпечувати, тим самим, верховенство права.

І це при тому, що потреба в нагляді прокурорів за додержанням і застосуванням законів в Україні на сьогодні не лише не відпала, а навпаки — ще більше зросла. Політична, економічна, соціальна та особливо критична криміногенна ситуація (я вже мовчу про те, що наша держава фактично перебуває в стані війни) свідчили про зворотнє: прокуратура повинна була залишатися зі своїми попередніми конституційними функціями до створення справді правової держави з високою політичною та правовою культурою народу, надійною державною та судовою владами, з високим рівнем додержання прав і свобод людини, чого на сьогоднішній день немає і навряд чи скоро буде, які б декларації і наміри ми не закріплювали в Конституції. Тим більше, що така потреба є надзвичайно актуальною в нинішніх умовах  впровадження так званої реформи «децентралізації», в результаті чого існує реальна загроза втрати суб’єктності нашої держави, коли заполітизовані, в першу чергу представницькі органи на місцях (південно-східні регіони, які тяготіють до РФ, західні, на які давно зазіхають наші сусіди — Румунія, Угорщина та Польща) можуть тепер безконтрольно й безкарно  приймати антиконституційні і незаконні, в тому числі й сепаратисткі, рішення.

Зміни законодавства

Але на цьому наші законодавці на чолі із нинішнім Президентом не зупинилися з метою фактичного знищення органів прокуратури, бо в червні 2016 року внесли зміни до Конституції України у зв’язку з прийняттям так званої «судової реформи», якими прокуратуру також  було позбавлено конституційної функції нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність і досудове слідство, зокрема, й дотримання ними вимог галузевих законів, залишивши за прокурором, згідно вимог ст. 25, лише права й виконання обов’язків, передбачених Законом «Про оперативно-розшукову діяльність» та Кримінальним процесуальним кодексом України, в результаті чого правоохоронні органи, які повинні боротися зі злочинністю, залишилися безконтрольними та безнаглядними, а прокурор, таким чином, був позбавлений можливості в межах правового поля реагувати як на порушення ними законів та прав і свобод громадян, так і на їх бездіяльність.

Більше того, варто сказати, що після прийняття неконституційного Закону «Про прокуратуру» прокурори також були позбавлені прав і повноважень проводити у всіх органах досудового розслідування та оперативних підрозділах перевірки на предмет дотримання ними законів по боротьбі зі злочинністю і навіть додержання вимог КПК на досудовому розслідуванні, а тим більше — вносити за результатами таких перевірок їх керівникам документи прокурорського реагування, причому без різниці, як їх можна назвати: чи це письмові вимоги, чи приписи, чи подання з вимогами усунення виявлених порушень законів та притягнення винних правоохоронців, в тому числі і їх керівників, до відповідальності, а тим більше – порушувати дисциплінарні провадження.

У зв’язку з тим, що до цих пір законодавцями, як я вже говорив, не приведено у відповідність до нових норм Конституції України діюче законодавство в частині функцій і повноважень органів прокуратури, прокурори у відповідності до чинних норм КПК України, начебто, продовжують здійснювати «нагляд за додержанням законів на досудовому розслідуванні». Але насправді згідно ст. 36 КПК України такий «обрізаний», вибачте, нагляд «у вигляді процесуального керівництва» покладений лише на прокурорів-процесуальних керівників, які, як правило, найменш досвідчені, особливо такими вони стали після проведення так званих «реформаторських змін», завдяки яким у 2015–2016 роках у місцеві прокуратури, після так званих «конкурсів», були призначені, без будь-якої спеціальної підготовки в Академії прокуратури, «інші фахівці в галузі права», які навіть уяви не мали, що таке прокурорський нагляд, а тим більше, у вигляді процесуального керівництва.

У той же час вищестоящі прокурори, які в своїй більшості повинні бути (і в значній своїй частині) є  більш досвідченими в професійному плані, нинішнім законодавством фактично позбавлені повноважень зі здійснення нагляду за додержанням законів під час досудового розслідування (за винятком зміни підслідності кримінального провадження в разі неефективного розслідування, і то за виключенням  тих справ, які підслідні НАБУ, та скасування незаконних і необґрунтованих постанов слідчого і прокурора).

Більше того, відсутність у того ж процесуального керівника, а тим більше у вищестоящого прокурора, повноважень вносити документи реагування на виявлені ними порушення законів та ініціювати притягнення винних службових і посадових осіб органів досудового розслідування та оперативних підрозділів до дисциплінарної відповідальності і призвело до того, що виявлені ними порушення прав і свобод громадян нікому сьогодні зупинити чи, тим більше, відновити! Тому навіть передбачена Конституцією України в нинішньому її вигляді функція прокуратури по нагляду (дослівно) «за негласними та іншими слідчими (розшуковими) діями органів правопорядку» (і це при тому, що вона до цих пір не стала частиною ні в КПК, ні в законі про прокуратуру) настільки не конкретна і чітко не визначена, що прокурори перетворилися фактично на простих статистів і не впливають сьогодні ні на організацію досудового розслідування, ні на додержання прав і свобод учасників процесу та інших осіб.

Ще шкідливішими й такими, що допомогли «розвалити» прокуратуру із середини, були зміни, внесені нинішнього ВРУ разом із Президентом у 2016 році до Закону «Про прокуратуру» з метою допомогти керівнику найбільшої провладної фракції в парламенті Ю. Луценку зайняти посаду Генпрокурора, тобто особі не те, що без необхідного досвіду роботи в органах прокуратури, що взагалі є неприпустимим, а навіть без вищої юридичної освіти. Але ще більш негативним у таких змінах було те, що ними була надана можливість призначати одразу в регіональні прокуратури та, тим більше, в центральний апарат ГПУ осіб без будь-якого досвіду роботи в органах прокуратури (що було раніше категорично заборонено), а лише за наявності вищої юридичної освіти і «стажу роботи в галузі права», які не мали жодного уявлення про діяльність цього органу, до специфіки здійснення прокурорського нагляду за додержанням законів на досудовому розслідуванні, а тим паче у формі процесуального керівництва, чого не практикується в жодній країні Європи та, мабуть, і світу.

 І при цьому законодавцями і Президентом не було враховано, що по закону Генпрокурор не є політичною фігурою, а, в першу чергу, —  процесуальною особою, бо зобов’язаний особисто виконувати конкретні прямі процесуальні обов’язки, передбачені КПК України. Нагадаю, що лише Генеральний прокурор має право направляти до Верховної Ради подання про дачу згоди на притягнення народного депутата до кримінальної відповідальності, на його затримання і взяття під варту; особисто доповідати на засіданнях регламентного комітету ВРУ про наявність достатніх доказів вини конкретних народних депутатів та підстав для надання такої згоди, скеровувати до Вищої ради правосуддя подання про дачу згоди на затримання і взяття під варту суддів, а до ВККСУ — подання про відсторонення таких суддів від займаних посад, що беззаперечно передбачає наявність у нього необхідних знань  і досвіду у володінні нормами Конституції та законів України, а особливо КПК, навичок у зборі, перевірці й оцінці доказів винуватості осіб тощо. Я вже мовчу, чи здатний такий Генпрокурор без професійної прокурорської підготовки реалізувати свої повноваження при визначенні підстав для зміни підслідності того чи іншого кримінального провадження, прийняття законного й обґрунтованого рішення про скасування саме незаконних постанов слідчих і прокурорів і так далі? Й сьогодні все суспільство бачить, у що перетворив органи прокуратури нинішній Генеральний прокурор — політик, і до якого стану привела така законодавча практика як прокуратуру, так і саму діяльність держави по боротьбі зі злочинністю та корупцією, а також, як це негативно вплинуло на стан дотримання прав і свобод громадян.

Водночас прийняттям нового Закону «Про прокуратуру» прокурори були суттєво обмежені і в частині здійснення координації діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю, бо тепер про таку функцію мова йде лише в межах реалізації нагляду (і то суттєво обмеженого і ще не приведеного у відповідності до внесених змін до Конституції) за додержанням законів органами, що проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство. І це при тому, що в попередньому законі була окрема норма, у відповідності до якої Генеральний прокурор та підпорядковані йому прокурори, саме з метою підвищення ефективності протидії злочинності та корупції, координували діяльність правоохоронних органів із цих питань. Більше того, діючим на той час наказом Генпрокурора України два профільних головних управління ГПУ, за участі, в разі необхідності, інших підрозділів центрального апарату, прокуратур обласного рівня та із залученням інших правоохоронних органів, а також органів державного нагляду (контролю), не рідше одного разу на півріччя зобов’язані були організовувати комплексне вивчення ефективності протидії злочинності та корупції в регіонах, де виявлялися негативні тенденції цієї діяльності, скликати (не рідше одного разу на рік) координаційні наради, на яких обговорювати стан злочинності та протидії їй, з’ясовувати причини виявлених недоліків, розробляти заходи по їх усуненню. Про яку організацію боротьби зі злочинністю і корупцією в нашій державі можна вести мову, якщо після звільнення з посади в. о. Генерального прокурора України О. Махніцького за ці роки в Україні на центральному рівні не було проведено жодної такої координаційної наради!

Окрім цього, цілком невиправданим та таким, що порушило конституційні права громадян, кроком нинішньої влади була ліквідація двох третин районних, міських і міжрайонних прокуратур, при тому, що територіальні органи влади, підрозділи поліції та суди продовжували там функціонувати, а замість них — створення абсолютно недієвих та незграбних так званих «місцевих прокуратур» — в середньому на 3–8 районів і міст, що значно ускладнило реалізацію покладених на таких прокурорів завдань.

Органи прокурорського самоврядування

До того ж, під різними приводами і мотивами, в основному — надуманими, до Закону «Про прокуратуру» було включено таку новелу, як «органи прокурорського самоврядування». В мене особисто викликає повне несприйняття створення такого органу, як «Рада прокурорів України» і, тим більше, наділення її надвеликими повноваженнями, які породжують дуалізм, фактично підривають конституційні основи діяльності органів прокуратури та розбалансовують діяльність різних рівнів органів прокуратури, а тому є відверто руйнівними для прокуратури в цілому. Поясню чому. Так, наділення саме Ради прокурорів України, до складу якої з 13 осіб входять 11 (підкреслюю) рядових працівників прокуратур усіх рівнів (причому 5 — саме від найнижчої ланки — місцевих прокуратур), такими особливими повноваженнями, як підбір і внесення  обов’язкових для виконання рекомендацій про призначення конкретних прокурорів саме на адміністративні посади, починаючи від  керівників місцевих прокуратур, до (ви лише вдумайтесь) заступників Генерального прокурора України, прокурорів регіонів (областей) та їх заступників, розгляд звернень щодо неналежного виконання прокурором, який обіймає адміністративну посаду, посадових обов’язків, є абсолютно непродуманим (або, навпаки, продуманим, аби зруйнувати прокуратури) й викликає лише подив та здивування в практикуючих юристів із досвідом та, знову ж таки, я стверджую, не відповідає європейській практиці. Особисто для мене є незрозумілим, завдяки яким якостям чи досвіду або відповідним знанням специфіки роботи перерахованих вище керівників органів прокуратури України рядові прокурори — члени вказаної вище ради (як правило, з невеликим стажем роботи та відсутністю навіть життєвого досвіду), зможуть визначити придатність того або іншого кандидата на посаду того ж заступника Генерального прокурора України чи прокурора регіону (області), або, тим більше, оцінити стан і якість виконання ними покладених на них службових обов’язків на тій чи іншій адміністративній посаді?

Не краща ситуація й зі створенням в Україні ще одного органу прокурорського самоврядування — Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (КДКП), особливо, якщо врахувати, що до складу КДКП з 11 членів входять лише 5 прокурорів (їх призначає всеукраїнська конференція прокурорів), що дає можливість комісії приймати свої рішення без участі представників прокуратури і врахування їх позиції.

Із цього приводу свої сумніви також виклала і Group of States Against Corruption (GRECO) у звіті, ухваленому на 76-му пленарному засіданні цієї організації (червень 2017 р.), де за результатами оцінки запобігання корупції серед народних депутатів, суддів та прокурорів висловлена обґрунтована занепокоєність тим фактом, що «…чинне законодавство (України) не забезпечує того, що більшість місць у КДК матимуть прокурори. Це відрізняє ситуацію в Україні практично від усіх держав GRECO, які сформували аналогічні органи».

Про відсутність реальних можливостей об’єктивно й, що важливо, фахово, з дотриманням вимог як Закону «Про прокуратуру» та КПК України, так і Дисциплінарного статуту органів прокуратури та Кодексу Законів про працю, реально оцінити стан виконання покладених на прокурорів службових обов’язків свідчить і сам склад КДКП прокурорів, куди не може, наприклад, бути призначений не лише прокурор, який перебуває на адміністративній посаді, а й навіть науковий чи науково-педагогічний працівник Національної академії прокуратури. Більше того, закон не зобов’язує КДКП звітувати про свою діяльність перед найвищим органом прокурорського самоврядування — Всеукраїнською конференцією прокурорів, тобто ця комісія взагалі позбавлена будь-якого контролю з боку професійного середовища, що також не сприяє зміцненню незалежності прокурорів.

Виходячи з цього неприйнятним є наділення цієї комісії функціями вирішення питань щодо притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурорів, а також переведення та звільнення їх із займаних посад, що фактично є підміною повноважень керівників відповідних органів прокуратури, відповідальних за результати діяльності всіх рівнів прокуратур.

Більше того, навіть усвідомлення підлеглими того, що їх керівник не має повноважень щодо ефективного впливу на них у разі неналежного виконання ними своїх службових обов’язків, неминуче створює в них відчуття вседозволеності та безкарності, а також неадекватне сприйняття як самого керівника, так і виконання його законних вимог. Як приклад недієздатності так званих «органів прокурорського самоврядування» є нинішня ситуація в ГПУ, де в останні майже три роки відсутня належна і злагоджена організація роботи по розслідуванню злочинів на Майдані і здійсненню процесуального керівництва за ним (чого, до речі, ніколи не було), що проявилося в постійних конфліктах між нинішнім Генпрокурором та керівником департаменту спеціальних розслідувань С. Горбатюком, між останнім та двома заступниками Генпрокурора Ю. Столярчуком та А. Стрижевською, з’ясуванні особистих стосунків між собою, коли ці «органи прокурорського самоврядування» не змогли вирішити і припинити такі конфлікти, що неминуче негативно позначилося на результатах роботи Генпрокуратури і не лише.

Та й посилання «реформаторів» на «європейський досвід», як я вже говорив не раз, і в цьому випадку  не зовсім вдале, бо не відповідає дійсності. Так, із вивчених діючих систем органів прокурорського самоврядування в Європі в тих країнах, де дотримуються до цього часу принципів єдності і централізації прокуратури (як це характерно і для України), наявні в них органи прокурорського самоврядування виконують в основному дорадчі функції, як це потрібно було передбачити і нашому Законі «Про прокуратуру» 2014 року й не наділяти їх невластивими для вітчизняної судово-правової системи повноваженнями.

Зокрема, та ж Венеціанська комісія чітко вказала, що «було би важко нав’язати єдину модель такої ради у всіх країнах Ради Європи. Більше того, існування такої ради не може вважатися єдиним стандартом, обов’язковим для всіх європейських країн». І це теж, на жаль, навмисно проігнорували наші «реформатори».

Ще раз стверджую, із вивчених матеріалів про діяльність подібних органів прокурорського самоврядування в 32 країнах світу я не знайшов ні аналогічних один одному, бо це залежить від місця і ролі прокуратури в кожній правовій системі, ні двох паралельних окремих органів самоврядування прокуратури, як це нав’язано в Україні, бо їх функції повсюди виконує один орган прокурорського самоврядування, в залежності від правової системи. У будь-якому випадку такі «органи прокурорського самоврядування» комплектуються, в основному, прокурорськими кадрами і, як правило, участь у них беруть керівники прокуратур та центральних органів виконавчої влади. У жодній країні світу немає такої ради, яку б укомплектовували рядові прокурори; немає і КДКП, де б більшість складали не представниками прокуратури.

У результаті таких, вибачте, «реформ» в органах прокуратури, де професійних слідчих і прокурорів, які готові працювати навіть у нинішніх кризових умовах: при урізаних повноваженнях та явно недостатній для забезпечення незалежності зарплаті, залишилася лічена кількість, а «нові обличчя», які ні дня раніше не працювали не те, що в органах прокуратури, а й навіть у правоохоронній системі, але яких шляхом внесення неадекватних змін до нового закону набрали в ті ж «місцеві прокуратури» більше половини (хоча, за словами нинішнього Генпрокурора, при останньому відборі — навіть більше — 90%), не можуть психологічно і фізично витримувати ті навантаження, з якими їм довелося зіштовхнутися на новій роботі. До відома, за повідомленнями заступника Генерального прокурора А. Стрижевської, із числа відібраних на так званих «конкурсах» до місцевих прокуратур інших «фахівців у галузі права» на сьогодні в органах прокуратури не лишилося майже жодного!

Але й це ще не межа руйнації прокуратури: нинішній очільник ГПУ договорився останнім часом навіть до того, що прокурорів замість передбаченого законом річного терміну спеціальної підготовки в Академії прокуратури потрібно готувати не більше 3-х місяців. Ну приблизно так, як готують нинішніх патрульних поліцейських. Жах!

Й останнє, що стосується змін у законодавстві про прокуратуру, які явно не стимулюють роботу прокурорів. Однією з багатьох негативних причин бездіяльності органів прокуратури є неналежне матеріальне і соціальне забезпечення працівників прокуратури (я маю на увазі, в першу чергу, місцеві прокуратури й апарати прокуратур регіонів). І це при тому, що після «реформування» їх кількість значно скоротилася, а навантаження, відповідно, на них суттєво зросло. До речі, до цього часу ніхто не спромігся визначити можливе (об’єктивне) навантаження на одного прокурора, особливо з числа тих, які здійснюють процесуальне керівництво, де такі показники є заздалегідь непосильними (доходить від 500 до 800 кримінальних проваджень). Але головне, і ви тільки вдумайтесь, по сьогоднішній день (протягом майже 4-х років) не діє норма нового Закону «Про прокуратуру» про порядок нарахування заробітної плати прокурорам, хоча це було передбачено законодавцями як необхідна умова їх незалежності. Однак насправді дотепер заробітна плата прокурорів регулюється постановою Кабміну — з огляду на фінансові можливості держави. Хіба це реформи?

Окрім того, слідчі прокуратур і прокурори цими так званими «реформами» позбавлені ще цілого ряду соціальних пільг та гарантій, в тому числі і на майбутнє (особливо, що стосується вікового цензу та службового, страхового стажу для призначення і виходу на пенсію, щодо її максимального розміру, що суттєво негативно позначилося на їх працездатності, мотивації, а тому  і результатах роботи, а також сприяло відтоку із системи високопрофесійних кадрів. При такій оплаті праці й прирівнянні прокурорів до всіх інших громадян у пенсійному та соціальному забезпеченні не можна мотивувати йти на службу в органи прокуратури (як, до речі, і в поліцію) кращих фахівців в галузі права. При такому відношенні до органів прокуратури не можна утримати на службі і тих досвідчених прокурорів (як, до речі, і поліцейських), які можуть навчити молодих та недосвідчених правоохоронців розкривати й розслідувати злочини, в тому числі і вчинені в організованих формах і, тим більше, пов’язані з корупцією.

Ще раз звертаю увагу наших горе-реформаторів, як і політиків різних мастей: розкривати, розслідувати а, тим більше, доводити в судах вину конкретних осіб у вчиненні злочинів в умовах неочевидності, із застосуванням зброї і вибухівки, особливо «по гарячих слідах» та, зокрема, у складі злочинних організацій, і робити це в найкоротший термін, можуть лише ті прокурори, які мають достатній досвід роботи, володіють методичною й організаційною підготовкою з розкриття і розслідування таких злочинів, здатні і, головне, достатньо мотивовані працювати з повною віддачею сил та вміння, не рахуючись з особистим часом, без відпочинку, якщо треба, то й цілодобово, навіть без вихідних і святкових днів. А при запропонованому нинішніми законодавцями розкладу робочого дня з девʼятої до вісімнадцятої години та з двома вихідними днями позитивних результатів у боротьбі із злочинністю та корупцією однозначно досягнуто не буде.

Така ж недолуга реформа поліції

Найперше слід зазначити, що прийняття нового Закону «Про Національну поліцію» фактично усунуло персональну відповідальність керівників цієї нової правоохоронної структури та й усього Міністерства внутрішніх справ, якому вона підпорядковується, за стан злочинності в державі та протидію їй. Якщо за Законом «Про міліцію» 1990 року основними завданнями міліції були, серед девʼяти пунктів, запобігання правопорушенням та їх припинення, охорона і забезпечення громадського порядку, виявлення кримінальних правопорушень, участь у розкритті кримінальних правопорушень та захист власності від злочинних посягань, то вже за новим Законом «Про Національну поліцію України» одним із її завдань, які викладені всього в 4-х пунктах, йдеться лише про надання поліцейських послуг у сфері протидії злочинності та охороні прав і свобод людини.

Окрім того, зазначені «реформи» призвели до того, що кадровий дефіцит у Нацполіції тепер спостерігається майже в кожній області, в кожному місцевому територіальному підрозділі, особливо в слідчих відділах та карному розшуку. Досвідчених та професійно підготовлених поліцейських залишилося дуже мало, оскільки їх було або «люстровано» під надуманими й безпідставними приводами, або вони не пройшли так званих «атестацій» чи «переатестацій», проведених бездарними і непрофесійними «комісіями». Та ж молодь, яка з початку цього «реформування» масово почала влаштовуватися на роботу в Національну поліцію фактично «з вулиці», без будь-якої професійної підготовки та належної стійкої мотивації, керуючись, в основному, пристойною на той час заробітною платнею та гаслами нових «реформ» і сподівань, нині масово звільняється з роботи, причому з розчаруванням.

 Варто наголосити, що так званий «конкурсний» набір нових (зауважу в пріоритеті було саме молодих) поліцейських сьогодні наглядно продемонстрував повну їх нездатність професійно протистояти злочинності, а тим більше, попереджати її. Майже всі розкриті й доведені до суду злочини стосуються, як правило, лише тих, в яких злочинці були затримані в момент вчинення злочину, тобто на місці події, за очевидних обставин, а ті злочини, які були вчинені в умовах неочевидності, залишаються, як правило, нерозкритими. Не зважаючи на те, що подібне «реформування» поліції вважається найбільш розпіареним у ЗМІ, в дійсності, як засвідчили його результати, виявилося, ще раз наголошую, бездарним. Доказами цього є, зокрема, й погіршення криміногенної ситуації в цілому, зростання злочинності, з одночасним зменшенням рівня розкриття кримінальних правопорушень, особливо крадіжок й угонів автомашин, зухвалих умисних вбивств із застосуванням вогнепальної зброї та вибухових речовин тощо, що в сукупності суттєво знизило рівень реальної довіри до поліції, які б не малювали очільники цього відомства показники такої народної «підтримки». Ще серйознішою причиною погіршення стану справ у Нацполіції є величезні залишки нерозслідуваних проваджень (щорічно понад 500 тисяч злочинів). І ці залишки й надалі будуть збільшуватися, в тому числі і в зв’язку як із очевидною некомплектністю слідчих, які не витримують подібних навантажень і змушені, при низькій заробітній платі, звільнятися з роботи, так і з рівнем їх професійної підготовки.

У той же час замість негайного вжиття вкрай необхідних заходів до покращення діяльності Національної поліції в боротьбі зі злочинністю, визнання умисно допущених помилок  нинішня влада продовжує курс на її повну руйнацію. Чого лише варті обіцянки нинішнього очільника НПУ, наприклад, змінити порядок комплектування підрозділів кримінальної поліції, куди він планує набирати до 80% працівників виключно (тільки вдумайтесь) із патрульної поліції! Не мені вам розповідати, яким чином до неї набирали й продовжують набирати таких «поліцейських» фактично з вулиці, без будь-якої юридичної освіти, а їх навчання триває всього аж 3 місяці, кидаючи після цього цих не підготовлених працівників фактично під кулі і ножі нинішніх злочинців, як правило, озброєних, деякі з яких мають навіть бойовий досвід у зоні АТО. І таких трагічних випадків вже достатньо. А про кількість вчинених патрульними поліцейськими ДТП на службових авто взагалі лячно говорити. Так, лише за даними ЗМІ за три роки існування патрульними поліцейськими було розбито й пошкоджено більше 1 000 новеньких службових авто японського виробництва, але за це ніхто зі службових осіб Нацполіції чи МВС не поніс заслуженого покарання, а заподіяні в результаті цього матеріальні збитки, скоріше всього, теж не відшкодовані.

А виходячи з намірів нинішнього керівника Нацполіції який лише планує десь  20–25% кадрів нової кримінальної поліції набирати прямо з аудиторії — після одержання спеціальної освіти, можна лише уявити, хто буде в майбутньому захищати наших громадян від злочинців, і чи зможуть «поліцейські»  із таким рівнем підготовки протистояти справжній лавині злочинності, як правило, ще раз наголошую, озброєній та технічно оснащеній, а головне — організованій і добре проінформованій?

Більше того, замість розробки нових законодавчих норм про повернення оперативним підрозділам Нацполіції повноважень по проведенню оперативно-розшукових заходів із метою розкриття вже вчинених, хоча б, тяжких і особливо тяжких злочинів, в першу чергу, таких, як умисні вбивства, в тому числі із застосуванням вогнепальної зброї та вибухівки (тобто, після їх реєстрації в ЄРДР), керівництво МВС і поліції проводять незрозумілі, особисто для мене та й для інших експертів «експерименти» зі створення в деяких містах та областях України не передбачених законом для цього відомства так званих «підрозділів детективів», які здійснюють одночасно як негласні слідчі (розшукові) дії, так і слідчі дії, що взагалі суперечить як закону, так і самій структурі КПК. Більше того, уявіть собі, про яких «детективів» іде мова в намірах очільника Нацполіції укомплектувати такі експериментальні підрозділи із розрахунку 70% — із кримінального розшуку й лише 30% — зі слідчих!

А хіба не є свідченням катастрофічних наслідків від так званих «реформ» визнання Міністром внутрішніх справ А. Аваковим того факту, що, наприклад, в 2017 році втричі чи навіть у чотири рази більше громадян загинуло в результаті ДТП на автошляхах України ніж за цей час у зоні АТО! І в той же час, зверніть увагу, що пропонує МВС і уряд України з метою покращення ситуації на дорогах: збільшити штрафи за порушення правил дорожнього руху в рази й обмежити швидкість у населених пунктах до 50 кілометрів на годину! Незважаючи на те, що ліквідація тих же підрозділів ДАІ себе не виправдала, а навіть стала однією з основних причин такої великої кількості ДТП,  що спричинили смерті потерпілим, будь-яких заходів щодо реакції щодо відновлення таких чи створення нових подібних підрозділів дорожньої поліції саме для забезпечення дотримання ПДР і безпеки громадян на автошляхах не вживається. А тому й незрозуміло, хто саме контролюватиме дотримання ПДР, щоб виявити їх порушення, за які пропонують застосовувати такі великі штрафи? Тим паче, що тут треба врахувати й катастрофічний стан наших доріг, ремонтом і будівництвом яких постійно вихваляється наш Прем’єр-міністр, у той час як за дослідженнями Всесвітнього економічного форуму Україна протягом 2017–2018 років за якістю доріг займала 130 місце  з 137, де нас випереджають навіть Мозанбік, Гвінея та Мадагаскар.

Переконаний, що не замінять таких підрозділів дорожньої поліції по забезпеченню виконання ПДР і відеокамери та фото- і відеофіксації, які нам обіцяють урядовці вже котрий рік (мабуть, третій чи четвертий), навіть у великій їх кількості, бо ними неможливо забезпечити всі вулиці в містах і селах, а тим більше — всі автошляхи України. Це — теж міф,  тим паче, що при такій кількості завезених до нашої держави з-за кордону (начебто, понад 3 мільйони) вживаних автомобілів з іноземною реєстрацією, тобто «на бляхах», по яких неможливо ідентифікувати водія, я вже не говорю про власника, перебування на дорогах великої кількості автомашин із дублікатами номерних знаків та з підробленими номерними знаками і посвідченнями водіїв, застосування таких відеокамер чи фотофіксації не принесе жодної користі для наведення правопорядку на дорогах, і лише даремно будуть витрачені бюджетні кошти.

Безконтрольні антикорупційні органи

Не сприяє й не сприятиме посиленню боротьби зі злочинністю, в тому числі з корупцією  у вищих ешелонах влади, і створення в такому порядку, вигляді і з такими необмеженими повноваженнями нових антикорупційних органів — НАБУ і САП, які фактично насьогодні є безконтрольними й не несуть будь-якої відповідальності як за відсутність реальних результатів роботи, так і за масове порушення ними вимог кримінально-процесуального законодавства, а головне — конституційних прав і свобод громадян. Передбачений Законом «Про Національне антикорупційне бюро України» порядок підбору та призначення як керівників цього бюро (особливо) та структурних підрозділів апарату, так і рядових детективів на розрекламованих і нав’язаних ззовні «конкурсних засадах» (де членами таких «комісій» були непрофесійні й не фахові люди, навіть без достатнього життєвого досвіду) призвів до того, що в основному до цього правоохоронного органу були відібрані особи без достатнього досвіду роботи на посадах слідчих й оперативних працівників взагалі, або з досить незначним досвідом, а самі керівники НАБУ (один з яких є іноземцем і не знає ні нашої мови, ні нашого законодавства), їх структурних підрозділів та територіальних управлінь не мають необхідного досвіду роботи на адміністративних посадах у сфері правоохоронної діяльності.

Ще більш неприйнятними були результати «конкурсу» по підбору керівника САП, на посаду якого претендували два прокурорських працівники, які не знали ні слідчої, ні наглядової роботи по здійсненню процесуального керівництва, тим більше не мали будь-якого досвіду роботи на адмінпосадах (обидва раніше працювали (в основному), помічниками районного/міського прокурора), тому взагалі не складно собі уявити, як була ними організована робота по здійсненню нагляду, нехай і такого обмеженого, за додержанням законів детективами НАБУ під час здійснення досудового розслідування, я вже не говорю про те, як був організований ними нагляд за додержанням закону про оперативно-розшукову діяльність, про що останні взагалі навіть уяви не мали, а тому про неї навіть і не згадують до сьогоднішнього дня!

З іншого боку визначена законом про НАБУ і КПК України підслідність Антикорупційного бюро злочинів є настільки необмеженою, що детективи НАБУ при сприянні антикорупційних прокурорів можуть розслідувати, підкреслюю, будь-які злочини, тобто і не корупційні, і вчинені не підслідними їм суб’єктами.  Для прикладу, в п. 3 ч. 5 ст. 216 КПК чітко передбачено, що «прокурор, який здійснює нагляд за досудовими розслідуваннями, які проводяться детективами Національного антикорупційного бюро України, своєю постановою може віднести кримінальне провадження у злочинах, передбачених абзацом першим цієї частини, тобто які підслідні НАБУ, вчинених не обов’язково перерахованими в цій частині суб’єктами, до підслідності детективів Національного антикорупційного бюро України, якщо відповідним злочином було заподіяно або могло бути заподіяно тяжкі наслідки охоронюваним законом свободам та інтересам фізичної або юридичної особи, а також державним чи суспільним інтересам».  Більше того, ця ж норма КПК дозволяє детективам НАБУ «із метою попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів, які віднесені цією статтею до його підслідності, за рішенням директора Національного антикорупційного бюро України та за погодженням із прокурором Спеціалізованої антикорупційної прокуратури розслідувати злочини, які віднесені до підслідності слідчих інших органів досудового розслідування».

Такий вільний вибір кримінальних проваджень для свого розслідування створює детективам комфортні умови для того, аби відволікатися від виконання функцій, для реалізації яких вони й створювалися. І це в той час, коли злочини, підслідні НАБУ, не мають право розслідувати будь-які інші органи досудового розслідування, в тому числі і навіть у разі здійснення детективами неефективного розслідування, чи систематичного порушення прав і свобод громадян, або наявності конфлікту інтересів. Навіть Генпрокурор, який вирішує, відповідно до закону, всі спори про підслідність, не має права змінити підслідність таких злочинів! Я вже не говорю про те, що в разі встановлення підрозділами внутрішнього контролю НАБУ злочинів, передбачених статтями 354, 364–370 КК України, які були вчинені  тими ж службовими особами антикорупційного бюро (крім директора і його двох заступників), вони також мають право їх розслідувати!

Абсолютно неприйнятне й те, що керівник НАБУ фактично виявився безконтрольним, бо не будучи процесуальною особою у відповідності до роз’яснення ст. 3 КПК, він систематично, наприклад, розголошував дані досудового розслідування, в тому числі ті, які ганьбили честь і гідність людини, яку суд ще не визнав винною у вчиненні злочину, проте звільнити його із займаної посади у відповідності до Закону про НАБУ неможливо без його згоди чи бажання. А передбачена цим законом одна реальна підстава — «за результатами зовнішнього аудиту», не діє й не може бути застосована вже протягом трьох років, незважаючи на законні вимоги про проведення такого аудиту як мінімум один раз на рік. Навіть обрання в 2018 році  з такими потугами трьох так званих «аудиторів» так і не призвело до реалізації цієї законної вимоги.

Скажу більше: ні Генеральний прокурор, ні керівник САП не мають у своєму арсеналі будь-яких повноважень із тим, щоб хоча б ініціювати притягнення до відповідальності керівника НАБУ, який систематично порушує вимоги закону, в тому числі й конституційні права і свободи громадян, наприклад, неправомірно залучає до проведення оперативно-розшукових заходів та негласних слідчих (розшукових) дій представників правоохоронних органів іноземної держави, розголошує дані оперативно-розшукової діяльності, негласних слідчих (розшукових) дій, тобто таємницю досудового розслідування, тощо.

Не сприяє активізації і результативності діяльності антикорупційних органів і створення так званої «антикорупційної прокуратури» в складі Генпрокуратури, якою керує заступник Генпрокурора, але котрий, взагалі не підпорядкований Генеральному прокурору, чого немає в жодній країні світу. Таке уособлення й виокремлення антикорупційної прокуратури, яка, начебто, входить до єдиної системи органів прокуратури, але не підпорядкована ні адміністративно, ні процесуально Генеральному прокурору, є анахронізмом і жодними закликами та переконаннями щодо можливого втручання в її діяльність з боку заангажованого Генпрокурора обґрунтовуватися не може.

Усе це в цілому і стало причиною відсутності реальних  результатів у боротьбі із корупцією  у вищих ешелонах влади, а навпаки — породило постійні конфлікти між НАБУ і ГПУ, далі ГПУ і САП, НАБУ і НАЗК, а тепер уже НАБУ і ГПУ проти САП. І це буде неминуче продовжуватися до тих пір, доки не буде відновлена система стримувань і противаг в діяльності цих правоохоронних органів.

Скажу більше, результат такої, вибачте, «антикорупційної діяльності» і боротьби між собою вже найближчим часом проявиться у виправдувальних вироках по корупційних провадженнях, у підтверджених судами фактах порушення антикорупціонерами прав і свобод громадян, не виключаю — і через рішення Європейського суду з прав людини. На жаль, цьому не завадить і створення так званого «Вищого антикорупційного суду».

Затяжне створення ДБР

Про недоліки та навіть відверту шкоду від таких «реформ» правоохоронних органів може свідчити і той факт, що протягом передбачених КПК України 5 років нинішньою владою так і не було створено Державне бюро розслідувань, яке повинно було перейняти на себе функцію досудового розслідування злочинів, які раніше були підслідні слідчим прокуратури. Зверніть увагу, що всі основні «гравці» на ниві так званої «боротьби з корупцією» також не порушували взагалі це питання для обговорення, не тиснули, як це вони полюбляють часто робити, на Президента України та Верховну Раду з тим, щоб пришвидшити створення цього нового органу досудового розслідування.

Тому й склалася досить парадоксальна ситуація, що в створенні й, особливо, в пришвидшенні початку діяльності цього нового органу ні в нашій державі, ні за кордоном ніхто не був  зацікавлений, хоча, звичайно, що кожен із цих суб’єктів виходив із різних причин і мотивів. Так, зокрема, цього відверто не хотіли Президент України й підпорядкована йому Верховна Рада, тим більше напередодні виборів — як президентських, так і парламентських, бажаючи залишити функцію досудового розслідування в цій категорії справ за ГПУ, яка їм повністю підпорядкована.

Не була зацікавлена в якнайшвидшому запуску  ДБР і протилежна сторона, в першу чергу наші так звані «партнери» і «друзі» з-за океану, бо, на їх думку, від цього нового, ще не скомпрометованого органу досудового розслідування відчувається загроза повністю підконтрольним їм антикорупційним органам, особливо НАБУ, працівники яких є суб’єктами кримінальних правопорушень, в тому числі й корупційних злочинів, які підслідні новому бюро.

А в зв’язку з цим і наші нові антикорупційні органи та їх лобісти всередині країни  в особі так званих «грантоїдів» також не бажали швидкого створення й початку діяльності ДБР, яке має повноваження не лише здійснювати досудове розслідування за фактами вчинення керівництвом і детективами НАБУ та антикорупційними прокурорами корупційних кримінальних правопорушень, а й, що головне, Державне бюро розслідувань буде спроможне як оперативно-розшуковим шляхом (а таких повноважень ті ж слідчі Генпрокуратури не мали), так і слідчим шляхом, перевіряти й розслідувати поширені факти зловживання нашими  антикорупційними органами своїм службовим становищем, перевищення службових повноважень та інших кримінальних правопорушень, у першу чергу пов’язаних із грубим  порушенням прав і свобод громадян. Це обумовлено й тим, що скомпрометована останнім часом Генпрокуратура не була здатна принципово реагувати на подібні зловживання НАБУ і САП з тої причини, що навіть її законні дії лобісти антикорупційного бюро одразу вміло переводили в з’ясування стосунків між новим «прогресивним» та «незаангажованим» органом, за їх твердженням, і застарілою, так би мовити, «пострадянською» прокуратурою, як її, до речі, любить називати і сам нинішній Генпрокурор.

Для прикладу, прокуратура до цього часу так і не прийняла (у будь-якому випадку громадськість про це не знає) об’єктивних рішень за результатами обговорень у ЗМІ інформації з приводу незаконного залучення керівництвом НАБУ працівників правоохоронних органів інших держав до проведення досудового розслідування на території України, зокрема, щодо участі детективів ФБР США в проведенні оперативно-розшукових заходів та негласних слідчих (розшукових) дій із метою документування тих же народних депутатів Розенблата і Полякова, щодо провокації підкупу одного з керівників Державної міграційної служби, за факторами втрати детективами НАБУ флешки з таємними документами, незаконного прослуховування детективами НАБУ понад сотні працівників державних і правоохоронних органів, штучного створення СПД з метою провокування правоохоронців в їх кришуванні тощо. І тому не дивно, що напередодні початку функціонування Державного бюро розслідувань деякі найбільш активні прибічники НАБУ та представники «грантоїдів» намагалися чинити перешкоди самому процесу створення,  укомплектування  та, тим більше, запуску цього бюро, «роздмухуючи» сварки між керівником ДБР і його заступниками, погрожуючи і навіть заявляючи позови до судів з метою скасування рішення про призначення того ж директора Державного бюро розслідувань на посаду, коли до цих процесів долучилися не лише народні депутати від БПП та «ображені» з числа тих, хто не став очільником бюро, а навіть деякі адвокати і так звані «громадські активісти».

Проявом саме таких намірів були й спроби керівників Головної військової прокуратури, за підтримки очільників профільного комітету ВРУ, «проштовхнути» на голосування сесії парламенту проект Закону «Про Державне бюро військової юстиції», яке, за задумом його ідеологів, повинно було перебрати на себе функцію досудового розслідування військових злочинів, які підслідні ДБР.

Ще більш негативними були і є наслідки нестворення ДБР у встановлений в КПК термін, бо це фактично заблокувало майже на цілий рік  діяльність правоохоронних органів по розслідуванню злочинів, які йому підслідні, й породило цілий ряд грубих порушень норм КПК, основна вимога якого полягала в тому, що слідчі прокуратури не мали права розслідувати не лише кримінальні провадження, які реєструвалися після 20 листопада 2017 року, а й ті, які раніше були зареєстровані, бо таку можливість вони могли мати максимум протягом двох років, але лише із дня запуску ДБР. В обох таких випадках це було порушенням порядку, передбаченого КПК, в зв’язку з чим усі докази, які були здобуті таким чином, повинні бути визнані судом недопустимими з усіма витікаючими наслідками.

Ви тільки вдумайтесь, починаючи із 20 листопада 2017 року, після реєстрації прокурорами кримінальних проваджень, підслідних ДБР, у порушення вимог ст. 214 Кримінального процесуального кодексу України, де зазначено, що прокурор після реєстрації в ЄРДР, але не пізніше 24 годин, повинен направити всі матеріали до відповідного органу досудового розслідування, при тому, виключно з дотриманням правил підслідності, а також у порушення вимог ст. 36 КПК України, де зазначено, що прокурор може змінити орган досудового розслідування лише в разі неефективності такого розслідування, більшість  прокурорів областей разом із нинішнім Генпрокурором без юридичної освіти масово доручали проведення досудового розслідування по злочинах, підслідних ДБР, слідчим Нацполіції і СБУ! В той же час інша частина прокурорів областей, буцімто й не існує Кримінальний процесуальний кодекс, продовжували після вказаної дати не лише брати до свого провадження кримінальні справи, підслідні Державному бюро розслідувань, а й проводили по них досудове розслідування, після чого направляли обвинувальні акти до суду або приймали рішення про закриття. Повний хаос!

У мене також склалося враження, що в Закон «Про Державне бюро розслідувань» його розробники умисно заклали такі норми, які блокують не тільки процес його укомплектування, але й саму майбутню діяльність цього дійсно потужного (якщо виходити з його повноважень і передбачених джерел підбору кандидатів на посади слідчих й оперативних працівників) органу досудового розслідування. За браком часу зупинюся лише на кількох із них, не усунувши яких негайно це бюро ніколи не запрацює результативно.

Головною й навмисно створеною законодавцями такою першопричиною є положення ст. 13 вказаного закону про порядок набору і призначення керівників підрозділів як центрального апарату ДБР, так і директорів його семи територіальних управлінь, у відповідності до якої цих службових осіб буде добирати також «зовнішня» конкурсна комісія (як і директора ДБР та двох його заступників) із 9 осіб, яка, в порушення вимог Конституції України, була створена з представників, делегованих по три особи: Президентом України, Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів, хоча останні таких повноважень не мають. Її вадою є не лише часові рамки, протягом яких ця комісія не зможе своєчасно відібрати більше сотні необхідних кандидатів саме на ці керівні посади, в першу чергу — в центральний апарат, а й відверта політизація нового правоохоронного органу та намагання підпорядкувати його саме провладним силам впливу.

Про необ’єктивність такої «комісії» та компроментацію так званих «конкурсів» взагалі свідчить і той факт, що, наприклад, 42 кандидати на керівні  посади в центральному апараті та територіальних управліннях стали  відомі ЗМІ ще за два дні до такого «голосування»! Тим паче, як заявляли експерти, більшість із цих новопризначених осіб виявилися наближеними до міністра внутрішніх справ А. Авакова, менша частина підпорядковувалася іншим центрам впливу, в тому числі й близькому оточенню Президента України. Ще неприйнятнішим та таким, що підриває довіру до вказаного «конкурсу», є відверта професійна непридатність, як мінімум, половини відібраних таким чином кандидатів.

Та значно серйознішою проблемою цього нового бюро, аби не бути заблокованим у майбутньому, є непередбачена жодним законодавчим актом України (чого немає і в правоохоронних органах інших держав, в тому числі  європейських) норма закону про Державне бюро розслідувань, яка зобов’язує директора бюро, який у відповідності до закону несе повну персональну відповідальність за діяльність ДБР, зокрема, і за законність здійснюваних його підлеглими оперативно-розшукових заходів, досудового розслідування та додержання прав і свобод людини і громадянина, погоджувати більшість своїх рішень зі своїми заступниками. Як на мене, це — повний абсурд!

«Недоторканна» СБУ

Можна відверто сказати, що так зване «реформування» правоохоронних органів весь цей час чомусь проходило повз Службу безпеки України, яка також потребує реорганізації в напрямку посилення її спроможностей протидіяти саме сучасним зовнішнім і внутрішнім загрозам національній безпеці. Особливо це важливо в теперішній період триваючої «гібридної війни» із РФ. Зокрема, виділяється ряд проблемних питань, пов’язаних із посиленням організації контррозвідувальної діяльності з попередження, своєчасного виявлення й запобігання розвідувальним, терористичним та іншим протиправним посяганням спеціальних служб іноземних держав, а також ворожих організацій, окремих груп та осіб на державний суверенітет України.

Саме в зв’язку з цим треба визнати неприйнятним той факт, що Служба безпеки України сьогодні є одночасно спецслужбою та правоохоронним органом, чого в практиці не повинно бути взагалі. Такого дуалізму ЄС і НАТО вимагають позбавлятися, поступово перетворюючи СБУ на спецслужбу, а функції правоохоронного органу, в тому числі досудового розслідування, передати іншим правоохоронним органам (ДБР, НАБУ і Нацполіції).

Також, у контексті невластивих для спецслужби функцій, яких необхідно позбавитися у процесі реформування СБУ, слід вказати боротьбу з економічною злочинністю, наркобізнесом, посадовими злочинами, корупцією та організованою злочинністю. При тому це потрібно зробити якомога швидше для того, аби Служба безпеки України зосередилася на роботі в сфері контррозвідки та на боротьбі з тероризмом, аби будь-яка влада перестала використовувати її в своїх політичних цілях та в особистих інтересах (зокрема, і з метою тиску на різні бізнес-структури). Дійсно, перші кроки до цього були зроблені в червні 2018 року, коли парламентарі прийняли Закон «Про національну безпеку України», в якому повинні були дати старт реформі СБУ. Але Прикінцевими та Перехідними положеннями даного закону фактично лише анонсовано саму ідею, що за шість місяців СБУ повинна розробити відповідний законопроект про внесення змін до їх галузевого закону і все.

Зазначу й те, що конкретна концепція реформи СБУ досі не затверджена, вона кілька років «блукає» кабінетами Адміністрації Президента, РНБО й зараз, начебто, знову знаходиться в СБУ на доопрацюванні, але ніхто з визнаних експертів її не бачив. Більше того, в проголосованому законі про нацбезпеку чітко також записано, що до функцій СБУ продовжує відноситися розслідування економічних злочинів, що явно не відповідає описаній вище концепції та задекларованим  намірам. Є ще питання демілітаризації й скорочення штату цієї служби, але цього всього закон про нацбезпеку також чомусь не передбачає. Тобто з того, що задекларовано, заслуговують на увагу лише наміри створити парламентський комітет контролю над СБУ. При такій практиці «реформування» Служби безпеки, вибачте, в нашої влади «слова розходяться з діями», тому позитивних зрушень у боротьбі із протиправною діяльністю проти основ національної безпеки поки що не слід очікувати.

Замість висновку

За браком можливості в даній статті я озвучив лише частину основних причин та негативних наслідків реформування правоохоронних органів нашої країни. Разом із тим мною підготовлені також і шляхи їх вирішення (рекомендації). Одночасно з цим я майже  5 місяців готував Концепцію вдосконалення діяльності правоохоронних органів, де предметно висвітлив усі зауваження до так званих «реформ» та напрямки їх врегулювання. Про  деякі мої думки з цього приводу та пропозиції йшлося вище. Вважаю, що катастрофічну ситуацію з наслідками реформ у правоохоронній сфері ще можна виправити, а тому потрібно вже сьогодні цим проблемам створити належний резонанс у суспільстві, винести їх на широке обговорення,  а  не прикриватися   «високими досягненнями», нібито, вдалого «реформування» та перетвореннями «пострадянської» прокуратури із НКВД на демократичний європейський інститут. Це все — політичні інсинуації і не більше.

(Далі буде…)

Олексій Баганець, заступник Генерального прокурора України (2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.), кандидат юридичних наук, адвокат, заслужений юрист України

Джерело: ЮВУ