Принцип юридичної визначеності в практиці Верховного Суду

Принцип юридичної визначеності в практиці Верховного Суду
Юридична визначеність (правова визначеність) завжди привертала
увагу. Сьогодні спробуємо поговорити про юридичну визначеність, як ця
конструкція втілюється в практиці Верховного Суду, та навіщо вона потрібна. Під час презентацій колег було вже багато висловлено. Тому я певним чином модифікував свою презентацію, з урахуванням, зокрема, того, про що йшлося та які питання ставилися (зокрема, питання про ретроспективне застосування касаційним судом своїх висновків). Як наслідок
постарався відійти від розгляду складових, бо як тільки ми починаємо визначатися з термінами, то фактично потрапляємо в хитке правове «болото». Кожен хоче знайти точку опори, але ця точка опори десь постійно вислизає з-під ніг. Тому поговоримо про те, що судові рішення повинні бути розумно передбачуваними. Ми рухаємось в напрямку того, щоб касаційний суд не був джерелом невизначеності судової практики і судові рішення касаційного суду були розумно передбачуваними. Дуже багато цікавих питань постає в контексті розумної передбачуваності.
В тих чи інших кейсах юридична визначеність згадується, десь передбачуваність згадується, десь вона залишилась імпліцитно згадуваною, тобто про неї думали, але в тексті не відображена, що на сутність зовсім не впливає.
Наступні ілюстративні кейси стосуються переважно постанов об’єднаної палати. Чому так на це звертаю увагу? Тому що в принципі всі погоджуються з тим, що в межах судової системи завжди має бути цей механізм усунення невизначеності та забезпечення передбачуваності судової практики.
Такі механізми працюють з грудня 2017 року. Це Велика Палата, об’єднані палати, палати касаційних судів. І це все за задумом законодавця направлено на те, щоб забезпечити спосіб усунення невизначеності і механізм, який все ж таки дозволяє забезпечити розумну передбачуваність судових рішень.
Навіщо потрібна розумна передбачуваність судових рішень? Очевидно, що особа, фізична чи юридична, має можливість прогнозувати як буде вирішено її спір. Це одне з основних завдань, яке дозволяє зробити розв’язання спору прогнозованим. Сьогодні велася мова, наприклад, про певні технічні засоби, що дозволяють ознайомитись з практикою Верховного Суду. Можна
говорити й про засоби, що дають можливість більш чітко відстежувати відступи від висновків Верховного Суду, якщо змінюється практика.
Спробую проілюструвати юридичну визначеність на прикладах цивільних справ, оскільки сам цивіліст. Але це не означає, що Верховний Суд, як суд касаційної інстанції, не оперував цією конструкцією в інших сферах спорів.
І. Справа про компенсацію моральної шкоди
Перша справа про компенсацію моральної шкоди достатньо цікава та має певний історичний аспект. Починаючи з 2004 року, коли набрав чинності ЦК України, в практиці судів сформувався підхід, за якого моральна шкода за порушення договору може компенсуватися у випадках, коли це встановлено самим договором або коли це передбачено окремою нормою, яка регулює той чи інший вид договору.
Втім, по-перше, слід мати на увазі, що структурно норми цивільного законодавства щодо відшкодування збитків і майнової шкоди, з однієї сторони, та компенсації моральної (немайнової) шкоди, з іншої сторони, інтегровані у ЦК України абсолютно ідентичним способом: (а) книга перша ЦК України містить положення про відшкодування
збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (стаття 22) нарівні з нормами про компенсацію моральної шкоди (стаття 23). Так само відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди й відшкодування моральної шкоди визначені як однорівневі способи захисту суб’єктивних цивільних прав і законних інтересів особи (частина друга статті 16 ЦК України);   (б) розділ 1 «Загальні положення про зобов’язання» Книги п’ятої «Зобов’язальне право» ЦК України у п. 4 частини першої статті 611 ЦК також визначає відшкодування збитків та моральної шкоди як однопорядкові наслідки порушення зобов’язання, не визначаючи різних та особливих умов для застосування таких заходів до боржника як збитки та відшкодування моральної шкоди. Адже формулювання абзацу 1 частини першої статті 611 ЦК України «встановлені договором або законом» рівною мірою
стосується відшкодування як збитків, так і моральної шкоди; (в) визначені ЦК України загальні умови відшкодування майнової (стаття 1166) та моральної (стаття 1167) шкоди в недоговірних зобов’язаннях також не містять особливих умов допустимості відшкодування останньої порівняно із першою.
Вказане зумовлює висновок, що не можна залишатися послідовним й забезпечувати єдність підходів до тлумачення норм чинного законодавства, визнаючи можливість відшкодування збитків та майнової шкоди безпосередньо на підставі статей 22, 611, 1167 ЦК України, чому
практика правозастосування дає численні приклади, і відмовляючи у
відшкодуванні моральної шкоди безпосередньо на підставі приписів статей 23, 611, 1167 ЦК України.
По-друге, тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка повинна поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це зокрема підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав».
Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено тією чи іншою нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи.
Тому в ухвалі КЦС ВС про передачу на розгляд ВП ВС від 13.11.2019 в справі № 216/3521/16-ц вказувалося: «очевидно, що різний підхід до стягнення збитків та компенсації моральної шкоди і відповідно різні умови для застосування статей ЦК України (зокрема, 22 і 23), не може розглядатися в контексті динамічного розвитку судової практики і забезпечити розумну передбачуваність судових рішень. Колегія суддів вважала, що компенсація моральної шкоди за порушення цивільно-правового договору може бути стягнута на підставі статті 23 ЦК України навіть у тих випадках, коли умовами договору право на компенсацію моральної шкоди не передбачено та не містять таких вказівок норми ЦК України чи іншого закону, що регулюють відповідний вид договору».
Тобто, національне законодавство було передбачуваним. Так, стаття 23 ЦК України існує з моменту набрання чинності ЦК України 2003 року. І ця норма є передбачуваною. І очевидно, що різний підхід до стягнення збитків та компенсації моральної шкоди навряд чи забезпечує розумну передбачуваність судових рішень.
В 2020 році ВП ВС в постанові від 01.09.2020 по справі № 216/3521/16-ц, по
суті, змінила підхід до компенсації моральної шкоди і зазначила, що виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб’єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення — право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства, будь-яких вказівок. Тобто фактично погодилась з позицією КЦС ВС в ухвалі КЦС ВС про передачу на розгляд ВП ВС від 13.11.2019 в справі № 216/3521/16-ц.
На цьому прикладі можливо проілюструвати різні аспекти юридичної визначеності. Втім, найбільше схиляюсь саме до розумної передбачуваності судових рішень. Твердження про те, що компенсація моральної шкоди залежить від договору або кола вказівки в окремих нормах, навряд чи відповідає такій вимозі юридичної визначеності як передбачуваність.
ІІ. Справа про правонаступництво юридичних осіб публічного права
Наступний кейс стосується проблематики правонаступництва юридичних осіб публічного права. Питання, які постали перед ОП КЦС зводилися до того, чи відбувається правонаступництво, коли відомості про приєднання юридичної особи не відображено в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців.
У постанові ОП КЦС ВС від 14.09.2020 у справі № 296/443/16-ц зазначено, що ДП «Житомирський державний центр науково-технічної інформації та інновацій» не має достатньої інституційної та операційної незалежності від держави. Саме держава ухвалила рішення про приєднання ДП «Житомирський державний центр науково-технічної інформації та інновацій» до Житомирського державного технологічного університету та
тривалий час його не виконувала. Рішення суду про стягнення з ДП «Житомирський державний центр науково-технічної інформації та інновацій» на користь ОСОБА_1 коштів не виконується понад три роки. У статтях 104 ЦК та 107 ЦК України не визначається момент переходу прав та обов’язків від юридичної особи, яка припиняється шляхом приєднання. Такий момент не може пов’язуватися із внесенням запису до державного реєстру про припинення юридичної особи, яка приєднується.
При реорганізації шляхом приєднання немає значення, чи вказано в передавальному акті про правонаступництво щодо певного майна, прав чи обов’язків. Внаслідок приєднання правонаступником є лише одна особа і будь-який розподіл прав та обов’язків при такому виді реорганізації неможливий. З урахуванням того, що згідно пункту 3 наказу Міністерства
освіти і науки України від 15 вересн  2015 року № 933 Житомирський державний технологічний університет є правонаступником всього майна, всіх прав та обов’язків ДП «Житомирський державний центр науково-технічної інформації та інновацій» та не пов’язується з державною реєстрацією припинення ДП «Житомирський державний центр науково-технічної інформації та інновацій» датою виникнення універсального правонаступництва Житомирського державного технологічного університету щодо ДП «Житомирський державний центр науково-технічної інформації та інновацій», який припиняється шляхом приєднання, слід вважати дату видання наказу
IV. Справа про правові наслідки нікчемності другого заповіту
По своїй суті недійсність заповіту дорівнює по правовим наслідкам
відсутності заповіту. Тобто, недійсний заповіт не породжує тих правових
наслідків, на які він був спрямований. У ст. 1257 ЦК України, присвяченій
недійсності заповіту, диференціація правових наслідків встановлюється
залежно від того, наскільки недійсність «поражає» заповіт (повністю або
ж стосується тільки окремих розпоряджень).
Правові наслідки недійсного заповіту залежать і від кількості складених спадкодавцем заповітів. При множинності заповітів правові наслідки недійсного заповіту можуть суттєво відрізнятися. Зокрема, якщо спадкодавець склав кілька заповітів, здійснив розпорядження різними об’єктами і призначив різних спадкоємців, то недійсність одного із заповітів жодним чином не впливає на інші заповіти. Таким чином, відносно об’єктів, вказаних в недійсному заповіті, виникатиме право на спадкування за законом.
Протилежна ситуація може мати  місце при множинності заповітів, коли в першому заповіті міститься розпорядження всім майном одним спадкоємцям, а в останньому — іншим.
Згідно ч. 4 ст. 1254 ЦК (у ч. 3 ст. 1493 проєкту ЦК України пропонувалося встановити загальне правило, що у разі, якщо новий заповіт, що його склав заповідач, був визнаний недійсним, то відновлюється чинність попереднього заповіту), якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім
випадків, встановлених статтями 225 і 231 ЦК України. Виключенням є ті випадки, коли заповіт визнається недійсним на підставі наявності певних дефектів волі (при складанні заповіту дієздатною фізичною особою, яка у цей момент вчинення заповіту не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними або ж вчинила заповіт під впливом насильства).
По суті, правило закріплене в ч. 4 ст. 1254 ЦК України орієнтоване на обмеження випадків відновлення чинності попереднього заповіту, коли заповіт — оспорюваний. Про це свідчить використання словосполучення «визнаний недійсним». Звичайно ж, в цьому контексті необхідно з’ясувати, чи може нікчемність заповіту відновлювати попередній заповіт.
У цивілістичній доктрині сформувалося два підходи: (а) зауважується, що перелік підстав відновлення попереднього заповіту є вичерпним [1]; (б) ч. 4 ст. 1254 ЦК України розрахована тільки на визначення правових наслідків недійсності для оспорюваних заповітів і зовсім
не регулює впливу нікчемності заповіту на відновлення попереднього
заповіту [2, с. 56 ].
У судовій практиці досить довго превалював підхід, за якого частина четверта статті 1254 ЦК України поширювалася і на випадки нікчемності. Ухвалою КЦС від 18.11.2020 передано справу № 473/1878/19 на розгляд Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду для відступу від висновків щодо застосування частини четвертої статті 1254 ЦК України у подібних правовідносинах та вказівки, що положення статті 1254 ЦК України не
застосовуються до випадків нікчемності наступного заповіту та при нікчемності наступного заповіту слід вести мову не про відновлення чинності попереднього заповіту, а про те, що вчинення наступного нікчемного заповіту не може скасовувати попередній заповіт.
У цьому контексті слід звернути увагу на те, як може розумітися норма, наскільки застосування ст. 1254 ЦК України є розумно передбачуваним для учасників цивільного обороту. В постанові ОП КЦС ВС від 01.03.2021 в справі № 473/1878/19 кардинально змінила судову практику та вказала, що: «у ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину
має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію
того або іншого правочину як нікчемного. Правочин, недійсність якого не
встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов’язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду.
Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони
або іншої заінтересованої особи шляхом пред’явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов). Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує
тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не  «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов’язків»; «тлумачення статті 216 та 1254 ЦК України свідчить, що частина четверта статті1254 ЦК України стосується тільки тих випадків, за яких новий заповіт визнано недійсним через дефект волі заповідача на підставі статті 225 ЦК України (заповідач у момент вчинення заповіту не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг керувати ними) чи статті 231 ЦК України (заповіт вчинено під впливом насильства), дія попереднього заповіту
відновлюється; частина четверта статті 1254 ЦК України розрахована тільки на визначення правових наслідків недійсності оспорюваного заповіту (відповідно до статей 225 і 230 ЦК України) і не регулює впливу нікчемності заповіту на відновлення попереднього заповіту; частина четверта статті 1254 ЦК України не може регулювати правові наслідки нікчемності заповіту, оскільки нікчемний заповіт не породжує будь-який правовий
результат. При нікчемності другого заповіту слід вести мову не про відновлення чинності першого заповіту, а про те, що вчинення наступного нікчемного заповіту, не може скасовувати попередній заповіт; положення частини четвертої статті 1254 ЦК України є виключенням із загального правила про наслідки недійсності правочину, а отже, за аналогією застосовані бути не можуть. Також немає підстав застосовувати аналогію закону (частина перша статті 8 ЦК України), оскільки питання наслідків нікчемності правочину (у тому числі й заповіту, як одностороннього правочину) врегульовані частинами першою та другою статті 216 ЦК України». Тобто, з моменту набрання чинності ЦК України 2003 року застосовувалась конструкція, за якої при існуванні кількох заповітів, другий заповіт, якщо він є нікчемним, скасовував перший, який з точки зору права вважається дійсним. Навряд чи таке розуміння норми є розумно передбачуваним і навряд чи законодавець хотів саме так врегулювати щоб «юридичний нуль» знищував юридичний факт. Хоча розумно передбачуваним
якраз є те, що нікчемний заповіт не може скасовувати щось правомірне.
V. Справа про джерело визначеності змісту обов’язку особи, що завдала моральної шкоди
Справа стосувалася питання, з чого саме складається зобов’язання про компенсацію моральної шкоди: з того що вказано в рішенні суду; чи треба ще відняти ті податки, які має сплатити особа на користь якої здійснюється компенсація моральної шкоди.
У постанові ОП КЦС ВС від 01.03.2021 у справі № 180/1735/16-ц вказано, що за загальним правилом підставою виникнення зобов’язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. По своїй суті зобов’язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов’язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов’язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди. Підставою виникнення зобов’язання про компенсацію моральної
шкоди між сторонами є факт її завдання відповідачу, а рішенням Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 12 березня 2014 року у справі № 180/149/14-ц конкретизовано її розмір (97 450,00 грн) та визначено спосіб компенсації (грошові кошти).
З урахуванням того, що належним виконанням зобов’язання про
компенсацію моральної шкоди є сплата боржником 97 450,00 грн, рішення суду, на підставі якого визначено розмір і спосіб компенсації моральної шкоди на користь ОСОБА_1, не скасовано й не змінено, тому Об’єднана палата вважала, що між сторонами у справі не виникло кондиційне зобов’язання (адже підстава не відпала і кошти сплачувалися з наявністю
правової підстави). Тобто, відсутні умови, які необхідні для виникнення зобов’язання у зв’язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави та підстави для застосування до відносин сторін норм глави 83 ЦК України відсутні.
Також ОП вказала, що застосування норм є достатньо передбачуваним та колегія суддів, яка передавала справу на ОП не обґрунтувала підстав для зміни судової практики.
VІ. Справа про розумне обчислення строку Цей кейс про передбачуваність  Тлумачення цивільно-правових норм. Питання, які постали перед касаційним судом, стосувалися того, з якого моменту починається перебіг строку на прийняття спадщини. Два варіанти допускається. Перший варіант — з моменту прийняття спадщини,
якщо застосовувати буквальне тлумачення, тобто в той день коли помирає особа. Другий варіант, при застосуванні загальних правил обчислення строків, — з наступного дня.
У постанові КЦС ВС від 16.06.2021 в справі № 554/4741/19 вказано, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні
норм, що містяться в актах цивільного законодавства. Строк як часова категорія характеризується не тільки початковим, а й кінцевим моментом. Для правильного обчислення різних видів строків важливе значення має визначення початок їх перебігу. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок. Тобто день, в якому безпосередньо мав місце момент початку перебігу строку, при обчисленні останнього не враховується. Положення статті 253 ЦК України поширюються й на інші випадки встановлення початку перебігу строків. Колегія суддів,
з урахуванням принципу розумності, врахувала, що в окремих положеннях ЦК міститься правило про визначення перебігу строку «від дня» чи «з часу», а не «від наступного дня». Такий прийом законодавчої техніки законодавець застосував, керуючись принципом економії нормативного матеріалу, проте він жодним не змінює загального правила передбаченого в статті 253 ЦК України. Тому початок перебіг строку для прийняття спадщини починається з наступного дня після відповідної календарної дати, тобто строк для прийняття спадщини має обчислюватись з наступного дня після дня смерті особи або оголошення її померлою.
При визначенні кінцевого дня строку слід ураховувати, що правила
частини п’ятої статті 254 ЦК України поширюються на будь-які сфери цивільно-правового регулювання і стосуються будь-яких суб’єктів цивільних правовідносин. Тому коли останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за
ним робочий день.
Вочевидь, що правила обчислення строків мають бути однаковими, на що була звернена увага в постанові, для всіх сфер, це знову ж таки з точки зору передбачуваності. Сфера спадкового права ніяких особливостей містити не повинна і мають застосовуватись, зокрема, загальні правила обчислення строків і такі висновки були зроблені, зокрема, в контексті застосування принципу розумності як однієї з основних засад приватного права.
VІІ. Доктрина «Prospective Overruling»
Цей кейс про межу зміни правової позиції. В Ухвалі ККСВСвід12.05.2021у
справі № 663/267/19 зазначено, що досвід інших держав указує на те, що
в правових системах інших країн існує доктрина «Prospective Overruling».
Відповідно до неї вважається, що в окремих випадках суд може застосувати нове тлумачення, проголосивши, що в цілях правової стабільності воно буде застосовуватися виключно для майбутніх правовідносин. Наприклад, у США така доктрина була вперше застосована у 1932 році суддею Кардозо у справі Sunburst, в якій суддя зазначив, що суд може застосувати існуючий прецедент у справі, яка розглядається, але водночас проголосити, що він більше не буде слідувати цьому прецеденту в майбутньому.
Верховний Суд Індії вперше застосував цю доктрину в 1967 році у справі «Golaknath v. State of Punjab». На виключно перспективну дію свого нового тлумачення в деяких справах також указує Верховний суд Литви. Наприклад, у рішенні Верховного суду Литви від 12 березня 2013 року (справа № 3K-7–32/2013) він зауважив, що з урахуванням нового тлумачення
конституційної доктрини, викладеної в постанові Конституційного суду від 28 березня 2006 року, «…зміна практики судів загальної юрисдикції… має наслідки для майбутнього, тобто новостворений прецедент буде використовуватися судами для розгляду нових справ, а не тих, які вже вирішені. Через це щойно змінена прецедентна практика загальної юрисдикції не є підставою для перегляду процесуальних рішень, винесених судами, і особи не мають права звертатися до суду для перегляду рішення, винесеного судом, аргументи якого були перетлумачені в іншій (пізнішій) справі. Розвиток судової практики шляхом додавання нових елементів тлумачення та застосування закону або його тлумачення не можна
розглядати як нові істотні обставини, які не були відомі на момент (попереднього) рішення суду».
Проте саме питання, як на мене, дещо ширше, по одній простій причині. Ми повинні самі для себе вирішити декілька базових речей: ми вирішуємо спір чи формулюємо висновки. Залежно від того, як ми сформулюємо для себе відповіді на ці базові питання, це буде впливати на подальшу відповідь. Якщо вирішуємо спір і застосовуємо ту чи іншу норму, та
змінюємо, наприклад, правовий висновок, то як це повинно з точки зору
правової визначеності відображатися на судовій практиці, зокрема на тих
справах, які вже знаходяться на розгляді в судах першої та апеляційної інстанції, тобто цей перехідний етап, коли змінюється правовий висновок, а справа в суді першої інстанції вже розглянута і суд апеляційної інстанції застосовує новий висновок. Тобто, наскільки висновок повинен впливати на те, що вже розглядається. Наскільки учасники обороту можуть передбачати, що саме до вирішення їхнього спору може бути застосовано змінену позицію ВС.
Зміна правового висновку здійснює значний вплив на судову практику, у тому числі на справи, які вже розглядає ВС. Ухвалення одного судового рішення, де була висловлена певна позиція ВП ВС, впливає на сотні подібних справ. Навряд чи може бути застосований до висновків ВП ВС підхід такий же, як для вирішення темпоральної колізії норм, коли має застосовуватися норма, яка прийнята останньою. Адже будьяких законодавчих та доктринальних передумов для цього немає. Більше того, якщо б існувала як теоретична, так і практична можливість для
його застосування, то вочевидь не виникала би проблема неоднакової
судової практики, тому що потрібно було б керуватися саме останнім
висновком. Тому якщо правова позиція змінюється, вона має застосовуватися на майбутнє і для цього потрібно внести відповідні зміни до процесуального законодавства.

Василь Крат, суддя Верховного Суду, доцент
Перелік використаних джерел
1. Цивільне право України. Особлива частина / за ред.: О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової,
Р. А. Майданика. 3-є вид, перер. і доп. Київ: Юрінком Інтер, 2010. С. 1082.
2. Крат В. І. Правові наслідки недійсності в спадковому праві. Проблеми законності: зб. наук. пр. / відп. ред. В. Я. Тацій. Харків: Нац. юрид. ун-т імені Ярослава Мудрого, 2015. Вип. 131