Vasyl
Другий сенат 23 жовтня 2024 року на відкритій частині пленарного засідання у формі письмового провадження розпочав розгляд справи за конституційною скаргою Зелінського Дмитра Броніславовича.
Під час пленарного засідання суддя-доповідач у справі Віктор Городовенко виклав зміст конституційної скарги та обґрунтування заявника. Зокрема, суддя зазначив, що Дмитро Зелінський звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням перевірити на відповідність частині четвертій статті 35 Конституції України частину першу статті 1 Закону України „Про альтернативну (невійськову) службу“ від 12 грудня 1991 року № 1975–ХІІ зі змінами (далі – Закон), згідно з якою „альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов’язку перед суспільством“.
Зі змісту конституційної скарги та долучених до неї матеріалів убачається таке.
Дмитро Зелінський, перебуваючи на військовому обліку в районному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки, отримав особисто за місцем свого проживання повістку з вимогою прибути до цього державного органу для відправлення для проходження військової служби у Збройних Силах України за призовом під час мобілізації, на особливий період. Однак заявник не з’явився за вказаною вимогою та не повідомив про причини неявки.
Через це орган досудового розслідування склав обвинувальний акт, відповідно до якого дії Дмитра Зелінського кваліфіковані за статтею 336 Кримінального кодексу України (далі – Кодекс), яка встановлює відповідальність, зокрема, за ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період. Свою поведінку щодо неможливості проходження військової служби Дмитро Зелінський обґрунтовував релігійними переконаннями, оскільки понад 20 років належить до „християнської спільноти Церкви Адвентистів Сьомого Дня“.
Також зазначав, що повідомляв орган досудового розслідування про такі обставини та надав відповідні підтвердні документи, виявляючи при цьому бажання проходити альтернативну невійськову службу.
Суд першої інстанції визнав Дмитра Зелінського невинуватим у пред’явленому йому обвинуваченні, визначеному у статті 336 Кодексу, та виправдав через відсутність у його діях складу кримінального правопорушення.
Апеляційний суд скаргу прокурора задовольнив; вирок суду першої інстанції скасував та постановив новий, яким визнав Дмитра Зелінського винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, визначеного статтею 336 Кодексу, і призначив йому покарання у виді трьох років позбавлення волі.
Верховний Суд касаційну скаргу захисника Дмитра Зелінського залишив без задоволення, а вирок апеляційного суду – без змін. Суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції, зазначивши, зокрема, що „право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета – інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише в тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених законних цілей“; а „жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов’язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни“.
Дмитро Зелінський, посилаючись, зокрема, на частини першу, четверту статті 35 Конституції України, наголошує, що „конституційне право на свободу світогляду і віросповідання охоплює право на альтернативну (невійськову) службу. Кожний громадянин України, виконання військового обов’язку яким суперечить його релігійним переконанням, має право на заміну свого військового обов’язку альтернативною (невійськовою) службою. Водночас держава зобов’язана забезпечити реалізацію цього права“.
Автор клопотання вважає, що „норма частини четвертої статті 35 Конституції України стосується виконання військового обов’язку в цілому. Тобто альтернативна (невійськова) служба має запроваджуватись замість проходження всіх видів військової служби, а не лише строкової“; однак „положення Закону передбачають заміну альтернативною (невійськовою) службою лише строкової військової служби, якої в Україні на сьогодні не існує, це повністю унеможливлює реалізацію конституційного права, що передбачене частиною четвертою статті 35 Конституції України та є таким, що не відповідає Конституції“.
Дмитро Зелінський також зазначає, що „Конституція України гарантує звільнення громадян, які за своїми релігійними переконаннями не допускають користування зброєю від проходження військової служби за призовом. Також закону, яким би у відповідності до статті 64 Конституції України на час дії воєнного стану обмежувалися права громадян, передбачені статтею 35 Конституції України, прийнято не було“.
Суб’єкт права на конституційну скаргу наголошує, що „хоча порядок вирішення питання направлення на альтернативну (невійськову) службу і регламентується положеннями Закону який не містить правових норм щодо призову громадян України на військову службу під час мобілізації на особливий період – Конституція України та міжнародні договори мають вищу юридичну силу (перевагу над іншими внутрішньодержавними законодавчими актами), а тому право особи на альтернативну службу є абсолютним, і не може обмежуватися у зв’язку з відсутністю (не урегулюванням законами України) порядку заміни військової служби на альтернативну (невійськову) службу під час дії воєнного стану“.
Після дослідження матеріалів справи на відкритій частині пленарного засідання Другий сенат перейшов до закритої частини пленарного засідання для ухвалення рішення.
На відкритій частині пленарного засідання був присутній представник суб’єкта права на конституційну скаргу, адвокат Олександр Храпач.
Джерело:
https://ccu.gov.ua/novyna/religiyni-perekonannya-ta-viyskovyy-obovyazok-sud-rozglyadaye-spravu-za-konstytuciynoyu
Коментарі
Loading…