Що проголошують кримінальні кодекси: свої цілі, свої завдання або взагалі «нічого»? (Деякі авторські висновки )

 

Що проголошують кримінальні кодекси:

свої цілі, свої завдання або взагалі «нічого»?

(Деякі авторські висновки )

Ключем до всякої науки є знак питання.

Оноре де Бальзак

 

  У квітні виповнюється 20 років з моменту прийняття чинного Кримінального кодексу України. Відзначимо, що в цей КПК має складне «життя». В часи своєї розробки та прийняття він не лише «запровадив» нові положення, а й багато в чому  «зберіг» і «минулі» положення, які вже не дуже вписуються в сучасний суспільний стан.  Крім того,  зміни, які відбуваються сьогодні в суспільному житті, мають «галопуючий» характер, що, в свою чергу, формулює нові вимоги до положень цього кодексу. Тому, з одного боку, зміни, які відбуваються,  мають у своїй більшості достатньо об’єктивний характер, але не завжди необхідну системність та обґрунтованість,  що посилює «скептичне» відношення до існуючого КК. Багато в чому певна непродуктивність таких змін також пов’язана з тим, що вони не завжди необхідним чином враховують обставини, які мають важливий характер при змістовному визначенні основних положень Кримінального кодексу. На наше прохання своїми думками з цього приводу ділиться доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрН України, заслужений діяч науки і техніки України, завідувач кафедри кримінального права НУ «Одеська юридична академія», член робочої групи з розвитку кримінального права Комісії з правової реформи при Президентові України Євген Львович  СТРЕЛЬЦОВ.

 

Навіщо потрібне кримінальне законодавств? Замість вступу

Варто сказати, що такі питання, навіть у подібній редакції, виникають досить часто, причому і серед фахівців з цієї проблематики. До цього є різні видимі й «невидимі» обставини, які в загальному плані багато в чому можна пояснити тим, що кримінальне законодавство не виконує тих реальних або багато в чому віртуальних «надій», які на нього покладаються. Саме такими «розчаруваннями» багато в чому можна пояснити дуже часто щирі наміри провести, причому нерідко, й кардинальні реформи кримінального законодавства, які виникають у різних, у тому числі й розвинених державах. Так, ніхто не заперечує, що розвиток суспільного життя, особливо коли він має динамічний характер, об’єктивно змінює ті соціальні цінності та інтереси, які потребують своєї правової, в тому числі й кримінально-правової, охорони, що впливає (повинно впливати) на організаційно-змістовні процеси повної  чи часткової криміналізації або декриміналізації, пеналізації або депеналізації, котрі  в першу чергу стосуються положень Особливої частини.  Але кожні зміни, в тому числі й суттєві реформи кримінального законодавства, стосуються, як відомо, не лише його. Такі процеси  дуже часто виступають у ролі «спускового гачка» для «запуску» серйозних змін  у суміжних галузях,  а часто й у тих, які, як на перший погляд, «стоять» досить далеко від кримінального законодавства. Приклади такого недавнього реформування інших галузей, в тому числі  й кримінально-правового напрямку, свідчать, що такі складнощі є реальними. Тому, не заперечуючи проти об’єктивної необхідності проведення реформ галузевого законодавства, слід, на мою думку, все ж враховувати при цьому низку важливих обставин. По-перше, такі реформи повинні об’єктивно випливати та супроводжувати ті зміни, що відбуваються в суспільному житті. По-друге, і для фахівців це, думаю, навіть ще важливіше, реально, підкреслюю, реально оцінювати можливості кримінального законодавства.  Я багато разів наполягав на тому, що бажання зробити з нього «рятівника Вітчизни» дуже часто обертається прямим фіаско, з усіма відомими наслідками.

Ціль та завдання: існуюче тлумачення

Основними змістовними положеннями, які характеризують будь-яку галузь законодавства, є його ціль та завдання. Всі інші положення, які теж достатньо важливі, не тільки, так би мовити, витікають із попередньо вказаних положень. Вони, з урахуванням своїх особливостей, повинні реалізовувати в положеннях відповідного закону (законів) його ціль та завдання. На мою думку, визначення цілі та завдання конкретного закону (групи законів) повинно, певною мірою, не стільки спростити застосування такого закону на практиці, скільки зробити його застосування більш зрозумілішим, коли відповідний практик буде в змозі оцінити ( мати можливість оцінити), відповідає, чи ні, застосування ним положень конкретного закону тієї цілі та тим завданням, які ставилися перед цим законом від самого початку.  Але, на мою думку, тут є певні складнощі з визначенням таких положень, у тому числі і в кримінальних законах, що, в свою чергу, впливає на встановлення, а точніше на офіційне закріплення їх в тексті відповідного закону (законів). Це принципово важливо як для встановлення сутності галузі законодавства, так і для визначення інших, не менш важливих положень, наприклад, функцій кримінального законодавства.

Первісний аналіз показує, що у визначенні таких положень існує певна «традиційність», яка проявляється в тому, що в  законодавчих актах,   різних навчально-наукових виданнях та коментарях вказується лише на завдання кримінального законодавства та практично  не згадується про його цілі.   Але це неточний підхід при плануванні та організації буть-якого дослідження, в тому числі й при спробах пошуку відповіді на вказані вище питання.

У цьому зв’язку дуже коротко декілька відомих положень з цього приводу.  Традиційно ціль — це той остаточний результат,  на досягнення якого спрямований певний процес. У той же час для досягнення такого результату здійснюються (повинні здійснюватися) певні дії, які прийнято називати завданнями, або, кажучи іншими словами,  які певною мірою є способами, етапами досягнення поставленої цілі.  Безумовно, ціль і завдання пов’язані між собою. Так, чітка та зрозуміла ціль дає змогу визначити завдання, які потрібно вирішити. В свою чергу, зрозуміло визначенні завдання вважаються реальною передумовою досягнення поставленої цілі. При цьому ціль повинна бути достатньо чітко сформульована, при тому, завдання не повинно дублювати ціль. У всякому разі, все це повинно бути максимально точно визначено та розділено за своїм змістом і призначенням  (Див., Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2016, № 3, ст. 25 (зі змінами та доповненнями, які введено в дію з 03.01.2021 р. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/848-19#Text; Основи наукових досліджень: навч. посіб./за заг. ред. Т. В. Гончарук. Тернопіль, 2014.  272 с.; Теоретичні засади науково-дослідної діяльності суб’єктів освітнього процесу університетів: практичний посібник/авторській колектив: В. Майборода, О. Ярошенко, Ю. Скиба; за ред. О. Ярошенко. – Київ: Інститут вищої освіти НАПН України, 2-015. 174 с. та ін.). Вважаю, що навіть ці дуже короткі тези дають змогу більш предметно визначити саме ціль та завдання кримінального законодавства.

Українська історія та сучасність

Тут почати потрібно з того, що визначення цілей та завдань існує далеко не в усіх кодифікованих нормативних актах з кримінального законодавства — кримінальних кодексах (далі — КК). Навпаки, ці визначення присутні в обмеженій кількості кодексів, про що далі йтиметься детальніше. Наприклад,  у тих КК, які діяли на території України  в другій половині ХІХ початку ХХ століть, зокрема Кримінальних укладеннях 1845 та 1903 рр.,  цього в якості офіційно закріплених положень у даних текстах не було. При цьому потрібно звернути увагу на ту важливість, яка надавалася роботі з розробки (вдосконалення) цих кодифікованих законодавчих актів. Так, у листі до урядового сенату, Микола ІІ, направляючи на затвердження Кримінальне укладення 1903 р., вказував:  «При вступі на Прабатьківський Престол Ми не переставали дбати про приведення до закінчення цієї праці першорядної державної ваги» ( виділено нами, — Є. С.). Саме так оцінювали таку роботу раніше, і саме так ми теж повинні розуміти її сьогодні, як роботу, яка має  першочергову державну вагу!

Первинні  спроби визначити  завдання кримінального законодавства з’являються в двадцятих роках минулого століття  у відомих фахівцям Керівних началах 1919 року, де в першому розділі «Про кримінальне право» було офіційно закріплено: 1) «Право — це система (порядок) суспільних відносин, яка відповідає інтересам панівного класу й охороняється його організованною силою; 2) Кримінальне право має своїм змістом правові норми й інші правові заходи, якими система суспільних відносин даного класового суспільства охороняється від порушення (злочини) за допомогою репресій (покарання); 3) Радянське кримінальне право має завданням за допомогою репресій охороняти систему суспільних відносин, що відповідає інтересам трудящих мас, що зорганізувалися в пануючий клас  у перехідний від капіталізму до комунізму період диктатури пролетаріату». Наступне визначення існувало вже в українському КК 1922 року, у ст. 5 якого було визначено, що: «Кримінальний Кодекс УРСР має своїм завданням правовий захист держави трудящих від злочинів та від суспільно-небезпечних елементів і здійснює цей захист шляхом застосування до порушників революційного правопорядку покарання або інших заходів соціального захисту». Наступне визначення містилося в ч. 1 ст. 1 КК 1927 р., де було закріплено, що «Кримінальний Кодекс УСРР має завданням судово-правову охорону Радянської Соціалістичної  Держави і (заведеного в ній правового порядку від суспільно-небезпечних дій (злочинів), застосовуючи до праволомців зазначені у Кодексі заходи соціальної оборони».  Після цього,  вже на нашій пам’яті, таке визначення було надано  в ч. 1 ст. 1 КК 1960 р., де вказувалося, що «Кримінальний кодекс Української РСР має завданням охорону радянського суспільного і державного ладу, соціалістичної власності, особи та прав громадян і всього соціалістичного правопорядку від злочинних посягань». У чинному КК 2001 року в ч. 1 ст. 1 визначено, що «Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання кримінальним правопорушенням».

Аналізуючи ці офіційні визначення, звернемо увагу на декілька принципових моментів. По-перше, всі вони мають певну тенденцію до так званого розширення. Наприклад, якщо у перших із них йшлося «тільки» про загальний захист держави шляхом застосування покарання до правопорушників, то починаючи з КК 1960 року мова вже про більш детальне визначення тих соціальних цінностей та інтересів, які охороняє кримінальне законодавство. По-друге, на кримінальне законодавство починають покладатися й інші завдання, не вказуючи при цьому, завдяки яким конкретним засобам воно це повинно (може) зробити. Наприклад, у чинному КК, поруч з традиційними завданнями, які тою чи іншою мірою існували й у попередніх кодексах, додається ще: «забезпечення миру і безпеки людства та запобігання кримінальним правопорушенням».

Саме визначення завдань у чинному КК, з урахуванням попередньо викладених загальних положень про ціль та завдання, дає підстави вважати, що визначення, яке є в ч. 1 ст.1, це скоріше не завдання, а ціль цього КК, як основний результат, у досягненні якого діючий КК повинен (може) брати тільки посильну участь, що надалі я й буду аналізувати. В той же час, якщо говорити про завдання, то вони добре, на мою думку, закріплені в ч. 2 ст.1, де вказується, що цей КК визначає,  «які суспільно небезпечні діяння є кримінальними правопорушеннями, та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили». На мою думку, це прагматичне та зрозуміле визначення  саме завдання кримінального законодавства, так би мовити,  не більше і не менше. Для ретельнішого дослідження цієї проблеми звернемося до такого досвіду інших держава, які від самого початку «природно» систематизуються у дві великі групи.

 

Чинні КК, переважно у Західній Європі

Почнемо з першої групи. Як з’ясувалося, тут нас очікує певне «розчарування», оскільки в багатьох так званих «західних» КК, в тому числі й у розвинутих державах, відокремлених або спільних визначень «цілей» та «завдань» взагалі не існує (у будь-якому разі аналіз КК низки держав Західної Європи, зокрема: Австрії, Бельгії, Голландії, Іспанії, Норвегії, Франції, ФРН це підтверджує). Найчастіше текст відповідного КК у цих державах починається з визначення діяння, яке заборонено кримінальним законом і  за вчинення якого наступає кримінальне покарання, або з положень про покарання, які  йдуть перед положеннями про злочинне діяння, або «просто» із загального  визначення, що «немає злочину без зазначення цього в законі» (Nulla poena sine lege). Така ж ситуація й іще в одного нашого сусіда — Туреччини, а ще далеких у географічному плані  від нас держав, наприклад, Таїланду та Японії. Так, є КК з певними «уточненнями» такого традиційного підходу. Наприклад, Кримінальний кодекс  Ісламської Республіки Іран  передбачає застосування п’яти видів покарань,  але в одному, який має назву «стримуючих заходів», до яких відноситься тюремне ув’язнення, штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю тощо, вказується, що вони застосовуються з метою збереження громадського порядку, забезпечення суспільних інтересів, запобігання порушенням державних законів і нормативних актів. Таким чином, таке мінімізоване «виключення» із загальної тенденції побудови зарубіжних КК стосується не загального визначення цілей кримінального закону і навіть не загального визначення цілей покарання, а лише одного з п’яти видів покарання, що дозволяє говорити, що це, як кажуть філологи, виняток, який тільки підтверджує загальне правило, суть якого полягає в тому, що в достатньо великій кількості КК немає офіційних визначень про їх цілі та завдання.

У наших колишніх «однокашників»

Водночас можна сказати, що зовсім інше, подекуди навіть принципово, виглядає ситуація в групі інших держав, які раніше відносилися до так званих держав соціалістичної спрямованості. Лідером тут виступає КК Китайської Народної Республіки, де у ст. 1 (назви немає) вказується, що «Для нанесення відплати злочинності, охорони народу, об’єднання боротьби нашої держави проти злочинності з конкретним досвідом і реальною ситуацією,  відповідно до Конституції,  затверджений цей Кодекс».  А в ст. 2  (назви теж немає) визначається, що КК КНР «має завданням, застосовуючи покарання, вести боротьбу зі злочинністю, захищати спокій держави, охороняти владу народно-демократичної диктатури і соціалістичного ладу, державну й колективну власність трудящих мас, приватну власність громадян, особисті права громадян, демократичні та інші права, громадський і економічний порядок, гарантувати успішне просування справи будівництва соціалізму». Знайоме, особливо в окремих оборотах, визначення, але, крім того, що основною в реалізації цих завдань виступає «лише» охоронна функція, будь-яких інших «розширень» не існує .

Варто також пам’ятати, що є ще одна група держав, які раніше не лише теж були в соціалістичному «таборі», а й  спільно існували в складі однієї держави, і які  зараз, більш-менш успішно,  шукають власні шляхи подальшого соціального розвитку, а тому питання про те, як у них складається ситуація з оцінкою можливостей кримінального законодавства, є цікавим. Тут теж є свої варіанти вирішення цього завдання. Наприклад, більшість таких держав практично не змінила свою оцінку завдань кримінального законодавства, причому не тільки в змістовному плані, а й у плані закріплення в текстах КК. Тому в низці цих держав (перераховую за абеткою) —  Азербайджані, Білорусі, Вірменії, Казахстані, Киргизії,   РФ, Таджикистані, Туркменістані, Узбекистані це закріплено в ч. 1 ст. 2 КК,  де в загальному плані визначається, що завданнями цих кодексів є: охорона прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного ладу  від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Крім цього, наприклад, у КК Узбекистану ще вказується на завдання Кримінального кодексу, яке полягає у «вихованні громадян у дусі дотримання Конституції і законів республіки».  При цьому, й  на це теж потрібно звернути увагу, кожен такий КК містить однаковий підхід до того, як слід досягати цього, а саме завдяки визначенню того, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та встановлює покарання та інші заходи кримінально-правового впливу, які застосовуються за їх вчинення.

Оцінюючи це, потрібно зазначити, що, на мою думку, такі «розширенні» визначення завдань, особливо при аналізі їх змісту,  скоріше вказують не стільки на завдання, скільки на цілі цих КК. Це певною мірою підкреслює КК Молдови,  де в ст. 2 «Цілі кримінального закону» визначається, що кримінальний закон захищає від злочинів особистість, її права і свободи, власність, навколишнє середовище, конституційний лад, суверенітет, незалежність і територіальну цілісність Республіки Молдова, світ, безпеку людства, а також весь правопорядок (ч. 1). В ч. 2 цієї статті «додається», що кримінальний закон  має своєю ціллю й запобігання вчиненню нових злочинів». Тобто, «зберігаючи» по сутті ті ж самі положення, що були наведені вище при аналізі попередньої  групи держав, включаючи навіть і нумерацію статті, в той же час вони визнаються не завданнями, а цілями КК Молдови. На мою думку, і далі я буду це детальніше аргументувати, одні і ті ж слова (терміни) в різних поняттях, у нашому випадку, такими поняттями є «ціль» та «завдання», можуть по-різному не лише «читатися», а й визначати загальний зміст такого поняття. Тобто, наприклад,  «запобігання вчиненню нових злочинів»  несе, з моєї точки зору,  різне смислове навантаження відповідно до «цілей» або «завдань».  Певною мірою такий же підхід, закріплений у ст. 3 КК Грузії, де  також вказується, що його цілями, не завданнями,  є  запобігання злочинним посяганням та охорона правопорядку».

Різний підхід до визначення цього  існує в держав Балтії – відокремленій групі, які вже є членами Європейського Союзу. Тут немає певної спільності у вирішенні цієї проблеми, і кожна держава приймає своє рішення. Однак цікавим, на мою думку, в першу чергу в плані даного дослідження, є підхід до цього в КК Естонії. У ст. 1 «Завдання Кримінального кодексу»  закріплено,  що цей «Кодекс  визначає діяння, карані в кримінальному порядку, і передбачає покарання та інші заходи впливу, які можуть бути застосовані до осіб, які вчинили ці діяння». Таким чином,  таке визначення, не лише практично співпадає з визначенням у КК Молдови. Воно також підтверджує й думку, що завдання будь якого КК це, в першу чергу, нормативне закріплення основних інститутів кримінального законодавства і більше, як  мовиться, «нічого зайвого».

У КК Литви  формально немає визначення його цілей чи  завдань. У той же час, в ст.1 визначається  «Призначення кримінального законодавства», які оцінуючи, скоріше, на мою думку, можливо вважати завданнями, де є чотири частини й де закріплено, що це реалізується через:  1) заборону діянь, що заподіюють істотної шкоди особистим, державним чи громадським інтересам або викликають загрозу виникнення такої шкоди; 2) точному визначення того, які діяння визнаються злочинами; 3) встановлення характеру і ступеня небезпеки злочинних діянь і відповідних їм покарань; 4) охорона осіб та суспільства від злочинних посягань під загрозою кримінальних покарання.

Особиста думка (замість висновків)

По-перше, спробую пояснити, чому в кримінальних кодексах різних груп держав існує неоднакове відношення до офіційного визначення в тексті цих кодифікованих нормативних актів його цілей та завдань або чогось одного. Тобто в одних групах держав такі визначення офіційно закріплені, в інших цього немає. На мою думку, така достатньо різна позиція визначається, багато в чому,  напрямками, для певних держав вже минулого, а для окремих і сучасного,  політичного та соціального-економічного розвитку, кажучи про це в загальному розумінні. Спрямованість такого розвитку, знаходило свої визначення в будь яких зовнішньо-ідеологізованих, в тому числі і в ідеологізовано-правових положеннях. Наприклад, і я про це вже неодноразово писав, в державах, у першу чергу соціалістичної спрямованості,  будь-які соціально негативні явища, в тому числі й кримінально-противоправні діяння, не визнавалися «продуктом» цього політичного устрою та моделі економіки й існував  відповідний  підхід для пояснення їх наявності. Так, наполегливо відпрацьовувалася ідея, що всі такі діяння є явищами, які випливають з попереднього державно-політичного устрою,  або, як тоді говорилося, вони є «вроджені плями капіталізму». Але якщо це так, то можливо у будь-якому разі прогнозувати саме боротьбу зі злочинністю, як суто «чужим явищем» для держав такої соціальної спрямованості, що повинно було, за великим рахунком, передбачати їх повне викорінення із суспільного життя. Такий ідеологічний посил і давав змогу «наділяти» кримінальне законодавство не просто «супер» можливостями, а формулювати йому такі завдання та цілі, які взагалі не притаманні не лише кримінальному, а й будь-якому з галузей законодавства.

Такий підхід надає змогу також припустити, а чому, навпаки,  взагалі відсутнє визначення цих змістовних ознак кримінального законодавства в державах, в яких економічна система виробництва та розподілу заснована на приватній власності, свободі підприємницької діяльності та правовій рівності (капіталістичні держави). В цих державах розуміють, на мою думку,  що певні соціально-негативні події, в тому числі й суспільно небезпечні діяння, багато в чому можуть бути детерміновані тими складними соціальними процесами, які «всередині» них відбуваються. Тому ставити завдання, а тим більше – цілі, спрямовані на подолання, не кажучи вже про викорінення, таких діянь, було би скажімо так, недалекоглядно, а тому краще в цілому уникати таких визначень, обмежуючись «деякими» загальними кримінально-правовими характеристиками «нейтрального» характеру.

Далі більш предметно до проблеми цієї статті. Почати це потрібно з того, що визнати:  вказується це чи ні безпосередньо в тексті, але  кожен КК завжди повинен мати «загальні» цілі та «особисті» завдання або «хоча б» цілі, або завдання. Це, на мою думку, обов’язкова умова того, що чинний або майбутний  Кримінальний кодекс буде безпосередньо «прив’язаний» до реальних умов функціонування держави та розвитку суспільства. Так, повторюю, таке визначення є бажаним,  але не обов’язковим щодо проголошення (закріплення) цього в КК). Головне, що це було «присутнім» в момент його розробки та прийняття. В той же час у зв’язку з тим, що в чинних КК поняття «цілі» та «завдання» використовуються практично як синоніми, упорядкування використання цього виглядає необхідним, тим більш, що, як вказувалося вище, ці поняття мають різне змістовне наповнення. При цьому, потрібно, на мою думку, обов’язково враховувати дві обставини, які зможуть реально «підказати» в предметному визначенні цілі та завдання кримінального законодавства.

Почати це слід з чіткого визнання того, що кримінальне законодавство, в нашому випадку  в кодифікованому вигляді, має два соціальних визначення: представляє відокремлену галузь законодавства та виступає в ролі одного із соціально-нормативно «інструментів» в загальнодержавному наборі соціально-правових «знарядь».  У першому випадку – це систематизована сукупність кримінально-правових приписів, які регламентують однорідні суспільні відносини, що дозволяє мати їй свій предмет та метод.  У той же час, у другому випадку такий «інструмент» дозволяє державі на більш загальному рівні реалізувати свої загально-соціальні наміри та власно-управлінські повноваження для забезпечення необхідної соціальної підтримки еволюційним процесам соціального розвитку, подальшого формування правових основ та механізмів реалізації соціальної держави, їх охорони від суспільно небезпечних посягань.

Таке розуміння кримінального законодавства, можливість його існування в двох значеннях  дає змогу вважати, що в цього законодавства повинні бути положення, характерні для нього як в «особистому», так і в  «колективному»  плані.  Саме виходячи з такої думки,  допускаючи при цьому певну умовність таких визначень,  потрібно вважати, що «завдання»  більш характерні для «індивідуального» значення КК. В той же час «цілі» — характерніші для визначення його можливостей  саме з позицій публічного управління. На мою думку, саме це й потрібно враховувати, оцінюючи в основному сутність кримінального законодавства, розуміючи при цьому,  що в таких умовах «цілі» та «завдання» повинні мати різне змістовне наповнення.  При цьому слід підкреслити, що такі визначення повинні мати реальний та зрозумілий, зокрема не перебільшуючий  характер.

Кримінальне законодавство повинно (може) сформулювати собі завдання, умовно кажучи,  самостійно, враховуючи, в першу чергу, як уже вказувалося, свій предмет та метод. У той же час цілі повинні бути сформульовані (поставлені) державою перед цим законодавством на більш загальному рівні, в основному при розробці кримінально-правової політики.  Кримінально-правова політика, говорячи в загальному плані, поняття якої вперше було сформульовано Францем фон Лістом у 1888 році в роботі «Завдання кримінальної політики», представляє собою діяльність держави з охорони населення, суспільства і «себе самої» від кримінально-протиправних посягань. Змістом кримінальної політики є розробка цілей і завдань, засобів і методів реагування держави на такі діяння. Кримінальна політика може здійснюватися на різних рівнях — концептуальному, організаційно-політичному, законодавчому. Реалізується (повинна реалізовуватися) вона політика на організаційно-правозастосовному рівні. Виділяють дві групи цілей кримінальної політики: стратегічна (перспективна) — забезпечення реальної безпеки суспільства й тактична (найближча) —  стримування кримінально-протиправних посягань й утримання їх на соціально прийнятному рівні. До цього, враховуючи проблему, яку ми аналізуємо, слід обов’язково додати, що кримінально-правова політика, яка включає в себе і наявність (розробку) кримінального законодавства, є лише складовою частиною подібної діяльності, яка спільно з кримінологічною, кримінально-процесуальною, кримінально-виконавчою, політикою в сфері оперативно-розшукової діяльності, адміністративно-правовою політикою тощо, сприяє комплексній розробці та реалізації кримінально-правової політики в цілому.

Тому в цьому комплексі, при всій, безумовно, дуже важливій «місії»  кримінального законодавства, його  роль в якості однієї зі складових такої діяльності значно «скромніша», ніж звично проголошується, що потрібно завжди враховувати. У Кримінальному кодексі «тільки» визначають положення, які традиційно вказуються в ч. 2 ст. 2 кодексів більшості постсоціалістичних країн,  або, з моєї точки зору, точніше в КК Естонії, як основне завдання цього кодексу й не більш того. Як це буде реалізовано в практичному житті, причому на різних етапах (стадіях) застосування положень кримінального законодавства, як його положення в теоретичному та правозастосовному плані взаємодіятимуть з положеннями інших галузей законодавства, в тому числі кримінального процесуального, кримінально-виконавчого, апробаційного, оперативного-розшукового —  це обставини, які потребують свого як загального аналізу на більш значному рівні, так і  розгляду такого «спілкування» в кожному конкретному випадку. В цьому розумінні для кримінального законодавства, як однієї з важливих складових кримінально-правової політики, можливе існування загальної цілі, але яка в своєму закінченому вигляді повинна досягатися (може досягатися) лише спільними «зусиллями» всіх складових такої організаційної державно-правової програми. В зв’язку з цим загальна ціль для такої програми й може мати змістовне наповнення, яке передбачає (планує) низку значних положень, включаючи в себе  й охорону певних соціальних цінностей та інтересів, і забезпечення  миру та безпеки людства, і профілактику кримінально-правових посягань, і виховання населенні в дусі дотримання законів тощо. При цьому, і  на це те ж слід звернути увагу, кожен такий кодекс містить, так би мовити, формально-однаковий підхід до того, тобто «вказує» на те, як потрібно досягати цього, а саме завдяки визначенню того, які суспільно небезпечні діяння є злочинами  (кримінальними правопорушеннями) та встановлюючи покарання та інші кримінально-правові заходи за їх вчинення.

У реалізації такої програми КК має (може) виконувати свою складову, яка може бути дуже якісною, середньо якісною, достатньо якісною та іншою, досягнення загальної цілі може відбувається з урахуванням організаційно-змістовних характеристик інших складових, причому це може реалізовуватися неоднаково й не завжди тільки в залежності від якості діючого Кримінального кодексу.

Потрібно розуміти, і я вже вкотре про це наголошую, що з великою повагою ставлюся до кримінального законодавства, до чинного КК,  його положень, цілей та завдань, які є (повинні бути). Але це ніколи не повинно бути підставою переоцінювати його можливості, наділяти його такими якостями, яких воно не має.  Як давно вважається «est modus in rebus» (міра повинна бути у всьому), в тому числі й у реальній оцінці «здібностей» кримінального законодавства.

        Тому на завершення викладу своє бачення цілей та завдань кримінального законодавства ( з урахуванням чинного КК). «Особисте» завдання цього законодавства складається з  двох взаємопов’язаних частин. Перша полягає в якісному визначенні діяння, яке вважатиметься кримінальним правопорушенням. Друга частина завдання – у встановленні покарання (інших кримінально-правових наслідків), яке повинно бути пропорційним, адекватним вчиненному діянню. В той же час ціллю цього законодавства як складової частини – основоположної нормативної бази державної програми кримінально-правової політики, можна передбачати «його» участь (присутність) в охоронних, профілактичних, виховних та інших заходах, які здійснюються (повинні здійснюватися) завдяки комплексним заходам цієї політики. При цьому дуже важливо враховувати, що цілі та завдання кримінального законодавства, маючи певну відокремленність, все ж на змістовному рівні пов’язані між собою. Так, рівень виконання «свого»  завдання буде, образно кажучи, впливати в кожному конкретному випадку на практику його застосування та формувати, тим самим, певні напрямки оцінки й застосування цього законодавства на рівні інститутів Загальної та Особливої частин. У той же час участь цього законодавства як складової частини кримінально-правової політики держави може реально показувати його дійсну роль у продуктивності тих заходів, які здійснюються в межах такої політики. Тобто здійснення таких загальних заходів кримінально-правової політики, їх спрямованність (охоронна, профілактична, виховна тощо) може показати ту дійсну роль, яку виконує кримінальне законодавство в реалізації такої програми (реальну, «віртуальну», або щось проміжне). Встановлення цього, або по-іншому, встановлення того, хто є дісним «винуватцем» в існуючих складнощах здійснення сучасної кримінально-правової політики: законодавство (якісне чи неякісне), або практика його застосування (існує чи не існує), або частково і те, й те, чи інші, не менш важливі причини, в свою чергу може реально визначити необхідність чи надуманність реформування цього законодавства. Тому такий підхід, пов’язаний з оцінкою теоретичних та практичних, проголошених і реальних складових реалізації законодавчих цілей та завдань повинен існувати завжди, незалежно від того, про «стале» чи таке, яке підлягає реформуванню, законодавство, йдеться.