Щодо пріоритетності норм ЦК України у справі про визнання недійсним свідоцтва про право власності

Позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним свідоцтва про право власності, виданого відповідачеві 24 листопада 2016 року на підставі реалізації спірної квартири з електронних торгів. Спір у справі № 334/3161/17 виник у зв’язку з тим, що, на думку позивача, спірна квартира відчужена особою, яка станом на 24 листопада 2016 року не була та не могла бути її володільцем і власником, оскільки продала квартиру позивачеві 21 листопада 2011 року.

Суди попередніх інстанцій у задоволенні позову відмовили. Вбачаючи підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати ВС.

У цій справі, серед іншого, ВП ВС відповіла на запитання, чи можна вважати норми ЦК України пріоритетними над нормами інших законів у вирішенні колізії між нормами, що регулюють однопредметні правовідносини.

Зокрема, Велика Палата ВС дійшла такого висновку: якщо ЦК України та інший нормативно-правовий акт, що має юридичну силу закону України, містять однопредметні норми, що мають різний зміст, то пріоритетними є норми ЦК України.

На дату укладення позивачем договору купівлі-продажу спірної квартири існувала очевидна суперечність між одночасно чинними нормами ч. 3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції Закону України від 11 лютого 2010 року № 1878-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та інших законодавчих актів України») та ч. 4 ст. 334 ЦК України щодо того самого питання – коли виникає право власності в набувача нерухомого майна за договором купівлі-продажу: з моменту державної реєстрації правочину (ЦК України) чи з моменту державної реєстрації речового права, набутого за таким правочином (зазначений Закон).

На думку Великої Палати ВС, цю суперечність слід вирішувати на користь норми ЦК України: до 1 січня 2013 року право власності в набувача нерухомого майна за договором купівлі-продажу виникало за правилами ч. 4 ст. 334 цього Кодексу – з моменту державної реєстрації такого договору як правочину.

Особа, яка до 1 січня 2013 року придбала нерухоме майно за договором купівлі-продажу, державну реєстрацію якого було належним чином здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу незалежно від того, чи здійснила ця вона надалі державну реєстрацію свого права власності.

Велика Палата ВС вважає, що особа, яка здійснила державну реєстрацію правочину відповідно до норм статей 334, 657 ЦК України, набула титул власника майна. У свою чергу необхідність реєстрації права на нерухоме майно (на момент виникнення спірних правовідносин – до 1 січня 2013 року) не впливала на виникнення в покупця нерухомості права власності на це майно.

Ураховуючи вищевикладене, ВП ВС змінила рішення попередніх судів лише щодо мотивів відмови в задоволенні позову, а також відступила від раніше викладеного висновку в постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19).

Постанова Великої Палати ВС від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/98483113.