Шлях України до членства в ЄС: головні випробування та етапи

18 березня стало поворотною датою на шляху України до членства в ЄС.

Нагадаємо, що 28 лютого Україна подала заявку на вступ до Євросоюзу, розірвавши тим самим стандартні правила та процедури ЄС. 11 березня саміт ЄС ухвалив політичне рішення про “зелене світло” для української заявки.

Утім, лишалося неясним, як довго триватиме розгляд української заявки, адже на саміті лунали також заяви лідерів ЄС про те, що, мовляв, прискорювати цей процес не можна.

18 березня переговори президентів України та Єврокомісії завершилися домовленістю про “fast track” – прискорений шлях, що буде застосований уперше в новітній історії розширення ЄС. За оцінками з Брюсселя, він має призвести до позитивного висновку ЄК про готовність України до статусу кандидата за лічені місяці.

“Європейський шлях України розпочався” – таку амбітну, але розмиту заяву зробила  президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн після відеозустрічі з президентом Зеленським.

Президент Володимир Зеленський, зі свого боку, додав конкретики і повідомив про домовленість отримати “висновок ЄК щодо заявки України” вже за кілька місяців, а заступник глави Офісу президента Ігор Жовква запевнив, що йдеться про прискорену процедуру.

Утім, насправді є кілька шляхів для “прихованого прискорення”. Зокрема деякі етапи руху до членства є “умовно обов’язковими”. Вони не прописані в жодному законодавчому акті ЄС і виконуються суто за традицією. А найголовніше – те, що ніде не прописаний обсяг їхнього виконання. Та треба розібратися, а якою ж є ця процедура “у звичному режимі”?

Приміром, досвід Польщі вже не має значення, бо у 90-х і законодавство ЄС, і рівень інтеграції всередині Союзу, і “традиції процесу” були суттєво іншими. Тому далі йдеться про правила, які діяли для тих держав, які зараз ідуть цим шляхом (держави-кандидати Західних Балкан), або ж ішли ним нещодавно (Хорватія, Ісландія).

Для них процедура  є такою:

1) держава передає до ЄС заявку на членство; 2) представники держав-членів дають згоду на те, щоби почати розгляд заявки, і доручають Єврокомісії перевірити, чи відповідає претендент необхідним критеріям; 3) Єврокомісія розробляє і надсилає цьому претенденту індивідуальний “опитувальник” (questionnaire) з запитаннями про стан справ у державі-претендентці; 4) після пари місяців підготовки (а то й довше) держава надає відповіді на ці запитання; 5) розгляд відповідей на опитувальник триває ще кілька місяців, а може затягнутися (далі ми пояснимо, чому всі етапи такі довгі), і у разі, якщо все нормально, Єврокомісія надає висновок про те, що держава може бути кандидатом на членство і здатна провести реформи та змінити своє законодавство до рівня, необхідного для вступу в ЄС; 6) Європейська рада визнає державу кандидатом та ухвалює рішення про початок переговорів про вступ; 7) починаються тривалі переговори по 33 главах договору про вступ до ЄС; їхня мета – узгодити законодавство та практики держави-кандидата із загальноєвропейським, щоби зробити можливою роботу у спільному ринку; 8) переговори проходять під контролем держав-членів, закриття кожної наступної переговорної глави має бути схвалене консенсусом; 9) після успішного завершення переговорів Європейська рада консенсусом дає згоду на приєднання держави до ЄС, визначається дата вступу та проходять усі необхідні юридичні процедури. Держава-кандидат стає державою-членом ЄС.

От же ми зараз на самому початку шляху. Але саме зараз, на цьому етапі, є простір для прискорення. Адже пункти 3, 4 та 5 із цього списку, які для нас є наступними, якраз і входять до переліку “традиційних, а не врегульованих законом”. Причому, за даними ЄвроПравди, обіцянка фон дер Ляєн щодо прискорення процесу стосується саме них.

Юридично для того, щоби почати переговори про вступ, ЄС має переконатися, що держава-претендент, по-перше, є європейською (тут найпростіше, достатньо відкрити карту), а по-друге, є загалом демократичною, що поважає фундаментальні права та свободи і не дискримінує меншини. Словом, сповідує та захищає європейські цінності.

Останнє також не викликає сумніву щодо України. Слово загалом тут виділене не випадково, воно важливе, бо на етапі кандидатства цілком нормально мати певні вади у роботі демократичних інституцій. В тому й полягає процес переговорів про членство (та й загалом євроінтеграції), що Україна повинна мати можливість удосконалити ці інституції до моменту вступу, як це й відбувається з усіма кандидатами.

Однак, за традицією, перед наданням статусу кандидата Єврокомісія проводить перевірку не лише на “демократичність”.

Опитувальник, про який ми згадали у описі шляху до членства, а також відповіді на нього – це величезний за обсягом документ. По суті йдеться про глибокий аудит держави, від політики до бізнесу, який столиця здійснює на запит Брюсселя. Так, що до Сербії. Вона подала заявку на членство у грудні 2009 року. На узгодження політичного “зеленого світла” і підготовку опитувальника пішов майже рік, у кінці 2010 року Брюссель надіслав цей документ до Белграда.

У документі було 2483 запитання, лише їхній перелік забрав 381 сторінку (документ є у розпорядженні газети Європейська Правда). Сербія мобілізувала усі зусилля, щоби відповісти якомога швидше, і дуже пишалася результатом – перший варіант відповідей Белград надіслав за 45 днів, у січні 2011-го. Але далі почалася обробка, запит уточнень з Брюсселя тощо, і звіт ЄК з позитивним висновком комісія затвердила лише у жовтні 2011 року. А ще майже за пів року, в березні 2012-го, Єврорада надала Сербії статус кандидата.

Отже, маємо понад два роки між заявкою і кандидатством. Чимало. Однак така тривала робота не є обов’язковою.

Для порівняння маємо інший приклад – острівна Ісландія, яка у 2009 році, за пару місяців до Сербії, також подала заявку на вступ до ЄС (щоправда, декілька років по тому, з черговою зміною уряду, передумала і вирішила лишитися за межами блоку).

Отже, Ісландія подала заяву в липні-2009, а вже у лютому-2010, тобто рівно за пів року, ЄС дав їй статус кандидата та погодився на початок переговорів! У чому причина настільки великої відмінності? Ні, це не політична воля.

І треба сказати, що Україна тут ближча до ісландського прикладу. Про нас Брюссель і без опитувальника знає багато, ледь не усе. Щорічні звіти про виконання Угоди, “безвізові” звіти, секторальна інтеграція тощо. Тому причин для затримки немає.

Важлива деталь: опитувальник готується індивідуально під кожну державу-претендента і містить купу запитань, що стосуються конкретної країни – виходячи з її економіки, розташування тощо.

Тому, якщо вже брати згадані приклади Сербії та Ісландії, то їхні опитувальники відрізнялися цілими блоками, але все одно були схожі за обсягом – близько 2500 запитань. Лише уявіть собі масштаб роботи над цим документом: відповіді Рейк’явіка на опитувальник ЄС – це 8870 сторінок (!!!), з них 2600 сторінок текстових відповідей, а решта – уточнення на запити з Брюсселя, таблиці та інші додатки (ЄП має у розпорядженні цей масив документів).

А тепер добра новина. За даними джерел, фон дер Ляєн у п’ятницю запевнила Зеленського у тому, що подібних талмудів від України не вимагатимуть. Кажуть, вона навіть принесла з собою на відеопереговори опитувальник однієї з балканських держав, щоби показати його Зеленському і запевнити: цю бюрократію Україна омине. Бо у ній і справді немає суттєвої потреби.

Наразі неясно, чи буде ухвалене рішення про те, щоби взагалі не заповнювати цей документ та “скіпнути” етапи №3 та №4 зі списку, чи комісія все ж спрямує Україні перелік запитань, але значно стисліший, на який можна буде відповісти за тиждень-два. Не виключено, що остаточне рішення з цього приводу ухвалять на саміті ЄС, який відбудеться 24-25 березня.

Але про те, що fast track кількох наступних проміжних етапів дороги до членства у України буде, наразі можна говорити з певністю.

То що далі?

Прогнози у часи війни, руйнування світового порядку та перебудови Європи – річ невдячна. А ЄС зараз справді перебудовується. Економіка у найближчій перспективі працюватиме геть інакше, перед усіма державами з’являться неймовірні внутрішні виклики тощо.

Однак певні попередні висновки зробити можна вже зараз.

Оптимістичний, але водночас реалістичний термін надання Україні статусу кандидата – це саміт ЄС наприкінці червня 2022 року.

Для ЄС саме ця дата є дуже зручною, адже за тиждень до того у Франції завершиться виборчий цикл – пройде другий тур парламентських виборів. У Парижі традиційно намагаються не робити зовнішньополітичних кроків під час кампанії, бо бояться, що це дратуватиме виборців. Незадовго до цього, у квітні, пройдуть вибори президента, на яких Макрон, за останніми опитуваннями, має усі шанси перемогти.

Наступні етапи на шляху до членства – значно більш формалізовані, їх неможливо оминути і складно пришвидшити за рахунок голої політичної волі у столицях ЄС. Єдиний шлях до швидкого членства – це швидке проведення реформ тут, в Україні. Звісно, одночасно з її повоєнною відбудовою.

До слова, до припинення активних воєнних дій не вийде навіть розпочати переговори про членства. Бо наразі ми не знаємо наших базових економічних параметрів. Яку територію вдасться повернути під контроль уряду? Наприклад, чи звільнимо ми Донбас або якою буде подальша доля Криму? І тут питання не у бажанні ЄС загальмувати, просто неможливо говорити про реформи та нудні нормативні акти під час гарячої війни. Пріоритети не ті.

Попереду – багато роботи, яка передуватиме вступу України до ЄС. Хоча найголовніше – це те, що процес зрушився, а європейські столиці одностайно кажуть, що бачать нас членом ЄС в осяжному майбутньому. Хоча ще місяць тому це видавалося фантастикою.

Україна буде членом ЄС. Але спершу головне – відстояти нашу незалежність.

За публікаціями у ЗМІ.