Теракт у Києві

Кому було вигідне вбивство журналіста Павла Шеремета?

Протягом останнього тижня з усіх куточків планети немов із скриньки Пандори посипалися трагічні повідомлення: теракти у Франції, Німеччині, Казахстані, Вірменії, військовий переворот у Туреччині і посилення стрілянини на Донбасі, у зв’язку з чим голова Ради національної безпеки та оборони України Олександр Турчинов навіть порушив питання про можливість запровадження військового стану. Але вінцем усьому стало вбивство в центрі Києва відомого журналіста Павла Шеремета, автомобіль із яким вибухнув 20 липня на розі вулиць Івана Франка і Богдана Хмельницького.

Цей резонансний злочин, звичайно, не міг обійтися без версії про те, що він пов’язаний із професійною діяльністю загиблого. Маючи білоруське походження й російське громадянство, покійний був співзасновником і виконавчим директором відомого інтернет-видання «Українська правда». У своїх публікаціях він досить гостро висловлювався про можновладців усіх трьох країн, але при цьому не писав нічого такого, що могло би викликати в когось із них бажання вбити їх автора. Також Павло Шеремет не належав до числа так званих журналістів-розслідувачів, або, як їх ще називають, «розгрібачів бруду», через котрих замовники оприлюднюють компрометуючі матеріали, зібрані на конкурентів із числа чиновників, політиків і бізнесменів. Але слід пам’ятати, що журналістів не завжди убивають за те, що вони пишуть про кого-небудь щось погане.

У зв’язку з цим варто згадати ще одного журналіста, діяльність якого також була тісно пов’язана з «Українською правдою» – Георгія Гонгадзе, який зник 16 років тому. Його публікації про тодішнього Президента України Леоніда Кучму та його найближче оточення теж мали досить критичний характер, але в них не було нічого такого, задля чого варто було б організовувати його викрадення і вбивство. Проте був у них один момент, на який усі ці роки ніхто не звертав особливої уваги, але саме який, можливо, й став поштовхом до подальших драматичних подій. Можливо, нині якраз і прийшов час розповісти про це.

Як відомо, неабиякий резонанс у 2000 р. викликала публікація в «Українській правді» статті під назвою «Волков без овечої» шкіри», де йшлося про дуже наближену до «імператора» особу на ім’я Олександр Волков. Георгій Гонгадзе, до речі, лише передрукував її, бо насправді колективним автором була група журналістів, які збирали інформацію по різних каналах, а потім опублікували в російському інтернет-виданні «Федеральне бюро розслідувань» під псевдонімом «Іван Степанов». У статті розповідалося про те, як Волков у юні роки водив дружбу з київським кримінальним авторитетом Киселем, а в більш зрілому віці ворочав мільйонами, вирученими від реалізації викрадених в української держави її природних багатств. Але тривогу в керівництві МВС мали викликати не оповідки про гріхи далекого минулого чи фінансові махінації сьогодення, а зовсім інший факт.

У статті розповідалося, що Волков у 1970-х роках, після умовного засудження Дніпровським судом Києва за хуліганство, був залучений до негласного співробітництва оперуповноваженим управління карного розшуку В’ячеславом Велігошею. Мало того – наводився навіть реєстраційний номер агентурної справи і псевдонім новоспеченого агента. Для поліції будь-якої, навіть найдемократичнішої, країни світу подібний факт повинен був спричинити грандіозний переполох: ще б пак – серед працівників секретного підрозділу завелася людина, яка має доступ до цілком таємної інформації та зливає її журналістам. Добре, що відомості про шашні Волкова з Велігошею не були варті виїденого яйця, але ж у світ широкий могли піти гуляти більш серйозні таємниці. Який-небудь кримінальний авторитет, приміром, з подивом міг дізнатися, що протягом тривалого часу інформацію на нього давала сищикам його дружина чи коханка. Страшно подумати, до чого це могло призвести.

Нині відомо, хто з авторів статті водив дружбу з працівниками оперативних служб міліції Києва й одержував від них секрети, що мали б зберігатися за сімома замками. Але називати його ім’я не варто – він живий і, судячи з активності в соціальних мережах, почуває себе досить упевнено. Але тоді, в 2000 р., в керівництві МВС про це не знали, тож єдиною ниточкою, котра могла привести до джерела витоку інформації, для них видавався Георгій Гонгадзе. Ми не знаємо, саме ця обставина чи ні спричинила зникнення журналіста, але мусимо визнати, що у співробітників Головного управління кримінального пошуку були вагомі причини стежити за ним, аби дізнатися, з ким він контактує, а при нагоді подивитися, що в нього в кишенях.

Звичайно, було б недоречно проводити будь-які паралелі між цими двома трагедіями, але слід мати на увазі, що причиною загибелі Павла Шеремета може бути обставина, яка, на перший погляд, видається найменш ймовірною. Тож не варто засмічувати інформаційний простір плітками у вигляді версій – почекаймо, поки істину спробують встановити працівники правоохоронних органів.