Віктор ШОКІН: «Лише закон робить нас справедливими, гуманними та розсудливими…»

Віктор Миколайович Шокін без перебільшення є легендарною людиною. І не лише серед
прокурорської спільноти, а й загалом у житті. Підтвердженням цьому є не лише факти його
біографії. Ще б пак, доля кілька раз «дарувала» йому такі викиди, що інший вже б відмовився від роботи слідчого, прокурора, змінив би сам фах. Проте, як виявилось, це не для нього. Впертий, принциповий, надзвичайно активний – він завжди був на передовій. Недарма Президент США Дональд Трамп в червні минулого року під час дебатів з Байденом назвав винним «у жахливій корупції» при звільнені Генерального прокурора України В. Шокіна. Сьогодні Віктор Миколайович, гість ЮВУ, і наша розмова про життя, прокурорську роботу й «виверти» долі, які вона готує для кожного з нас.
– Вікторе Михайловичу, давайте почнемо нашу розмову з Вашої слідчої діяльності. Ця стезя важка, нервова й не завжди вдячна. Що вас «тримало» в ній, адже ви пропрацювали слідчим майже тридцять років?
– Так, це правда. Слідству я віддав майже 30 років. По закінченню Харківського юридичного
інституту пропрацював 8 років слідчим у прокуратурі Московського району Києва, потім 6 років – «важняком» (так на професійному сленгу називають слідчих з особливо важливих справ, Ред.) у Київській міській прокуратурі. Займався, як правило, складними справами – вбивства, розбої, зґвалтування, хабарництво тощо. Знаєте, для мене, до деякої міри, це була робота на ідею, в основі якої лежали закон та справедливість. І сьогодні я відчуваю якусь ностальгію за таким підходом до роботи, за часами молодості, за відданістю професії.
«Справа Гонгадзе»
– Свого часу Ви були причетні до розслідування справи про вбивство журналіста Георгія Гонгадзе.
– Вважаю це головною справою 2000-х. Тіло журналіста, як відомо, знайшли в листопаді 2000-го,проте майже два роки слідство фактично не рухалося. Гадаю, в ГПУ та в Міністерстві внутрішніх справ були люди, прямо зацікавлені в тому, щоб це убивство, яке здійняло таку велику політичну бурю, ніколи не було розкрито. Я прийшов заступником Генерального прокурора Україні в липні 2002-го, а вже через день зібрав нараду щодо справи Г. Гонгадзе. Й такі наради (саме по цій справі) проводилися щодня – о восьмій вечора в моєму кабінеті. Можу сказати, що до кінця літа ми вже знали прізвища всіх чотирьох виконавців убивства, серед них і міліцейського високопосадовця – начальника департаменту кримінального розшуку МВС Олексія Пукача. На момент скоєння злочину він очолював управління зовнішнього нагляду МВС, так звану «наружку», тож нашим слідчим довелося пройти «всі кола пекла», аби лишень дістати документи «наружки».
Ми були впевнені, що вбивство Георгія Гонгадзе організував Олексій Пукач, але не мали
необхідних доказів, які можна було б представити в суді. Тому в 2003 році О. Пукача «взяли» за знищення секретних документів, які свідчили про стеження за журналістом. Він спалив частину цих документів, аби приховати сліди вбивства. Пукач тоді відсидів у СІЗО чотири місяці, однак надійшла команда і вбивцю відпустили під підписку про невиїзд. Ясна річ, він утік, а нас усіх звільнили з ГПУ, причому разом із тодішнім Генеральним прокурором Святославом Піскуном. До речі, він жодного стосунку до розслідування цієї справи не мав, окрім того, що не заважав. Тож розслідування зупинилося.
Згодом, повернувшись у Генеральну прокуратуру України в 2005 році, я відновив розслідування, зібравши ту саму слідчу групу. Однак на той час з нами почала конкурувати СБУ (і треба сказати, тим дуже заважала роботі), яку після Помаранчевої революції очолив Олександр Турчинов. Він чомусь вважав, що Олексій Пукач переховується в Ізраїлі. Невідомо, на чому ґрунтувалася ця думка. Я ж, навпаки, інтуїтивно відчував, що вбивця Г. Гонгадзе не виїхав за кордон, а десь «заліг на дно» тут, в Україні. В 2005 році О. Турчинов навіть відправив в Ізраїль групу своїх спеців на чолі з Андрієм Кожемякіним, щоб арештовувати Пукача. Я попереджав А. Кожемякіна, що треба оформити відповідні документи, без яких ніхто в Ізраїлі й пальцем не ворухне, аби допомогти. Так і сталося, слідчих СБУ проігнорували. Група А. Кожемякіна просиділа в Ізраїлі тиждень, їх ніхто не приймав. Потім відповідні служби таки запитали документи в ГПУ. Відтак просиділи ще декілька
тижнів. Зрештою повернулися ні з чим. Адже вбивці Гонгадзе в Ізраїлі не було. Мої здогадки про те, що вбивця нікуди не тікав з України, підтвердилися аж у 2009 році, коли О. Пукача розшукали в загубленому посеред лісів селі на Житомирщині. Відтак він був притягнений до відповідальності і відбуває ув’язнення й донині. Утім, сама справа Георгія Гонгадзе і досі незавершена. Залишилося головне – викрити замовника, який спокійно живе собі в Україні (я маю власну думку щодо його особи).
«Біле братство»
Інша гучна справа того часу – це справа так званого «Білого братства», езотеричної секти
тоталітарної спрямованості. Слід сказати, що тоді по всій Україні та за її межами тисячі людей
потрапили під вплив двох аферистів, маніпуляторів свідомістю – Юрія Кривоногова та Марини
Цвигун. Рятуючись від апокаліпсису, напророченого ідеологами «Білого братства», люди кидали сім’ї та передавали в дар секті свої кошти, квартири та інше майно. В листопаді 1993-го сектанти захопили Софію Київську й збиралися себе спалити. Кривоногова і Цвигун правоохоронці заарештували. Пам’ятаю, на допитах підслідна вимагала, щоб її називали не Мариною, а винятково ритуальним іменем – Марія Деві Христос. Мені здається, ця молода вродлива жінка під впливом навіювань наставника щиро вірила в свою «божественну» місію і в те, що вона є «реінкарнацією» Діви Марії. Справу «Білого Братства» ми розслідували й довели до суду. Правда в дуже багатьох адептів секти виявили психічні відхилення, а ось саму М. Цвигун визнали осудною. Вона отримала чотири роки позбавлення волі, Ю. Кривоногов – шість. Свої терміни покарання вони відбули. Найважчою за рівнем безпеки та багато-
епізодності я би відзначив справу банди Громова, яка орудувала на Запоріжжі, а також на Західній Україні та в російському Ростові. На рахунку цієї банди було 16 убивств та близько 70 розбійних нападів, зокрема на банківські установи тощо. Працюючи над цією справою, я майже три роки прожив у Запоріжжі. Це справа, розслідуванням якої я досі пишаюся. «Зарізяки», а їх було 17 осіб, отримали великі терміни покарання, троє з них, у тому числі і Громов, – довічне ув’язнення. Незавершена каденція на посаді Генпрокурора                              – Пане Вікторе, розкажіть, будь ласка, про свою «незавершену каденцію» на посаді Генерального прокурора? Як ви сприйняли своє звільнення?
– Після Майдану, наприкінці червня 2014 р., мене запросили в ГПУ на роботу на посаді заступника прокурора. У сферу моєї відповідальності входили нагляд за дотриманням законності «силовими» відомствами – МВС, СБУ та Податковою службою. Хоча мені, зрозуміло, ближчим був слідчий напрямок ГПУ. Зізнаюся, коли згодом надійшла пропозиція очолити Генеральну прокуратуру України, це стало для мене цілковитою несподіванкою. Пригадую, як одного дня на початку лютого 2015 року зателефонував Віталій Ярема, тодішній Генеральний прокурор України, й повідомив, що нас удвох чекає
Президент України. Приїхали на Банкову. Ярема простягнув Петрові Порошенку аркуш паперу з рапортом про свою відставку за власним бажанням. Ідея поставити мене на чолі ГПУ належала саме Президенту. Думаю, П. Порошенко шукав професіонала в своєму найближчому оточенні, але не зміг знайти. Напевно велику роль у моєму призначенні зіграло те, що до цього я тричі був заступником Генерального прокурора, а також те, що Петро Порошенко добре мене знав. Ми були знайомі віддавна, хоч спілкувалися завжди на «ви».
Важливою, вочевидь, була й моя рівно віддаленість від політиків. Ймовірно, певне значення мала також моя відраза до піару, і навпаки – повага до реальної роботи на результат. Десятого лютого 2015 року Президент України Петро Порошенко вніс на розгляд Верховної Ради постанову про звільнення Віталія Яреми з посади Генерального прокурора України й призначення на цю посаду мене. Парламент тоді висловив мені значну довіру – 318 голосів «за», тобто більше, ніж конституційна більшість. Так я став Генеральним прокурором України, всього Українського народу, а не П. Порошенка. Про що тоді відверто у вічі сказав Петру Олексійовичу. І це засвідчив виступаючи з трибуни Верховної Ради в день мого призначення.
Думаю, для депутатів, котрі підтримали мою кандидатуру, визначальним було те, що я не політик, а фаховий юрист, і вся моя кар’єра свідчила, що я завжди керувався верховенством права, інтересами України, законом, професійними завданнями Генеральної прокуратури. У ГПУ, я повністю сконцентрувався на роботі й навіть відмовився від «модних» на той час закордонних відряджень (не здійснив жодної службової поїздки в країни Європейського Союзу, у США чи деінде). Всі закордонні відрядження «відпрацьовували» мої заступники з профільних напрямків.
Пріоритетними тоді для себе я визначив декілька завдань: справи Майдану, боротьба з корупцією, реформування органів прокуратури.
Навесні 2015 р. зініціював створення Генеральної інспекції – органу внутрішньої безпеки, до
функцій якого належало, зокрема, й виявлення корупції у ГПУ. А вже 6 березня 2015 року я
представив покрокову стратегію реформування органів прокуратури. Йдеться й про
запровадження прокурорського самоврядування – створення ради прокурорів та кваліфікаційно-дисциплінарної комісії, в роботу якої Генеральний прокурор не мав права втручатися, що було дійсно безпрецедентним для нашої системи.
Я організував проведення відкритого конкурсу за участі міжнародних експертів, таким чином було створено Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру (САП). Після призначення керівника САП змогло нарешті стати до роботи в повному обсязі Національне антикорупційне бюро України. Щодо справ Майдану в цілому, то я мав підстави прогнозувати, що за основними епізодами нам вдасться завершити їх приблизно до кінця 2016 року. Однак не дали цього зробити, бо мене було звільнено.
Те, що саме за мого керівництва Генеральна прокуратура почала «давати» результати слідства, працювати ефективно, реформуватися, стало помітно вже влітку 2015 року. Тодішній посол Європейського Союзу в Україні Ян Томбінський в одному з інтерв’ю заявив: «Такої роботи з реформування, як за останні чотири місяці, ми не бачили в Україні багато років».
– Як розгорталася історія про Ваше звільнення з посади Генерального прокурора України?
– Зараз я вже й не пригадаю день і час, коли Петро Порошенко вперше натякнув, що хоче
прибрати мене з посади, але це точно, що все почалося з розмов про «Бурісму». Мовляв, не варто форсувати розслідування, Д. Байден незадоволений, бо його син там у раді директорів. Ми маємо розуміти залежність України від американської, тобто Д. Байдена, підтримки й таке подібне. Петро Порошенко не говорив: закривай справи. Власне, мені він і не наважився б таке сказати, бо добре знав, що це вершина беззаконня, а я – і це він теж добре знав, шаную закон. В його наполегливому «не дави на «Бурісму»» радше читалася рекомендація «спустити справу на гальмах». Одним із яскравих епізодів, який сигналізував про те, що Джо Байден незадоволений Генеральним прокурором України в зв’язку саме зі справою «Бурісми», був закид посла США Джеффрі Пайєтта.
Двадцять п’ятого вересня 2015 року під час бізнес-форуму в Одесі Д. Пайєтт раптом заявив, що «в справі «Бурісми» незадовільні результати розслідування».
Чому саме «Бурісми»?
– Вас не здивувало, що пан посол із тисяч кримінальних справ обрав саме цю справу?
– Як на мою думку, сталося це тому, що він був провідником думок Віце-президента Д. Байдена, а того серед багатьох проваджень цікавила тільки справа «Бурісми». Можу сказати, що це був шок для всієї правоохоронної системи та подвійний шок для всіх акредитованих в Україні дипломатів, бо посли не мають права втручатися у внутрішні справи країни свого перебування. Така заява Пайєтта виглядала не інакше, як нахабне втручання повноважного представника іноземної держави в хід кримінального розслідування.
Така оцінка американського посла спантеличила не тільки українських слідчих і дипломатів, а й навіть британське посольство в Україні. За кілька годин його співробітник, міжнародний офіцер зв’язку Національної агенції з боротьби зі злочинністю Патрік Торкінгтон адресував Головному слідчому управлінню Генпрокуратури України офіційне повідомлення, в якому заявив, що «ні йому, ні його країні незрозумілі мотиви заяви посла США в Україні». «Британські правоохоронні органи, які брали участь у розслідуванні кримінальних справ стосовно «Бурісми» й згідно з рішенням суду в Лондоні, навесні 2014 року заблокували банківські рахунки М. Злочевського на 23 млн. доларів США, м’яко кажучи, були здивовані такою оцінкою з боку посла США», – йшлося в повідомленні.
Скажу чесно, ця справа, «Бурісма» не були моїм пріоритетом у роботі. Звісно, я був добре
поінформований про те, як рухається слідство, що нового «накопали» слідчі, які нові факти
виявили. Проте на першому плані я тримав справи Майдану та злочинів В. Януковича і його
урядовців, порятунок українських військовополонених, захоплених на Донбасі. Роботи було
безмірно багато, вона тривала цілодобово. Працював майже без вихідних. Про «Бурісму» мені
більше нагадував Президент України П. Порошенко. З осені
2015 р. все частіше й частіше. Він дратувався, напруження між нами наростало. Якраз приблизно в той час на мене почалися спорадичні атаки в медіа. І навіть відбувся замах на моє життя – 2 листопада 2015 року невідомий зловмисник стріляв у вікна робочого кабінету Генерального прокурора на вул. Різницькій. Мене тоді врятувало броньоване скло, яке завбачливо встановив ще В. Пшонка (Генпрокурор часів В. Януковича). Тож, восени 2015-го року наші службові стосунки з Президентом України були досить напруженими. Ставало все очевиднішим, що сильний та незалежний Генеральний прокурор Банкову вже не цікавить. Водночас певен, що рішення про мою відставку було ухвалено Петром Порошенком значно раніше ніж відбулася наша принципова розмова про це (місяців на три раніше). Чув, що ще в листопаді 2015-го Юрій Луценко просив П. Порошенка призначити його Генеральним прокурором…
– То що ж було квінтесенцією, власне головною причиною Вашого звільнення, адже все ж
виглядало не погано в ГПУ?
– За моєю інформацією, мою відставку обговорювали Президент України Петро Порошенко та
Державний секретар США Джон Керрі. «…Я просто хотів спробувати закликати Вас зрозуміти, чи є спосіб вирішити цю проблему (заміни Генерального прокурора України В. Шокіна). Я знаю, що віце-президент дуже стурбований цим. І я думаю, було б добре спробувати знайти якесь
вирішення проблеми», – сказав тоді Д. Керрі. До «вирішення проблеми», означеної Держсекретарем США, й продиктованої віце-президентом Джозефом Байденом, Петро Олексійович підійшов «оригінально» – викликав мене до себе і спробував «злякати»: «Байден їде до Києва і привезе на тебе дані щодо корупції», – заявив він. Пам’ятаю, знизав плечима: «Ну й нехай привозить». Бо знав, що корупційний компромат на мене можна хіба що вигадати. П’ятнадцятого грудня 2015 року Джо Байден таки прилетів до Києва з візитом, і політики й політологи в Україні губилися в здогадках щодо суті цієї поїздки. Тепер уже зрозуміло, що іншої мети, окрім як спробувати приховати свій зв’язок з корумпованою українською газовидобувною компанією «Бурісма», візит Д. Байдена і не мав. Єдине, що привіз тоді «на мене» Д. Байден, – дозу політичної отрути. Він шантажував Петра Порошенка тим, що не буде видано Україні кредитний транш в 1 млрд. доларів США, якщо Президент України не звільнить мене з посади Генерального прокурора. І я погодився на це, бо розумів, як потрібні кошти моїй воюючій Україні.
– Вікторе Миколайовичу, нам відомо, що Ви підготували до випуску книгу, в якій розповідаєте про найбільш резонансні протиправні діяння тогочасної влади. Про що саме Ви в ній розповідаєте, відкрийте хоча б трохи завісу?
– Багато не буду говорити. Книга про яку Ви говорите скоро вийде друком, тож можна буде
почитати. Основна її тема – ідея справедливості, вона, ця справедливість, існує і за неї треба
боротися. Мені можуть багато за що дорікати, бо я в своїй діяльності іноді ішов по стику леза
ножа, говорячи про вимоги закону, вимагав справедливого його дотримання. Зрозуміло, що це не всім подобалося. Хоча у своїй діяльності я завжди прагнув досягнути декількох цілей, які, певен, підуть на користь Україні та США. Насамперед, хочу відновити справедливість і в судовому порядку довести, що мене звільнили в 2016 році на вимогу тодішнього віце-президента США Джозефа Байдена, про що він і сам розповів на прес-конференції перед журналістами. Однак ціль Байдена була припинити розслідування кримінальних справ проти української компанії «Бурісма», членом ради директорів якої на той час був його син Ґантер. Також я маю свою версію розслідування справи вбитого в 2016 році журналіста Павла Шеремета. Упевнений, замовників та організаторів цього злочину ще можна встановити. Мушу сказати, що є також декілька розпочатих мною розслідувань міжнародної корупції в Україні, завершити які я вважаю справою честі. А також, мій обов'язок провести розслідування корупції Джо Байдена та його сина Ґантера в Україні в повному обсязі. Й моя книга – про це.
– Й останнє запитання, розкажіть, чи спілкуєтеся Ви з колишніми співробітниками, колегами, чи займаєтеся громадською діяльністю, адже про Вас було мало що чутно після вашого звільнення.
– У своїй книзі я достеменно описую подію мого звільнення. Щодо спілкування з колегами, то воно
відбувається, постійно й активно. Ми всі переживаємо за нашу прокуратуру, всі бажаємо
позитивних змін.
– Дякуємо, Вікторе Миколайовичу, за конкретні й цікаві відповіді.

Спілкувався Віктор Ковальський