EOS 300D DIGITAL CMOS RAW
in

Віталій ОПРИШКО: «Забезпечення прав і свобод людини повинно бути головним обов’язком держави»

Мені приємно в черговий раз зустрітися з Віталієм Федоровичем Опришком, доктором юридичних наук, професором, членом-кореспондентом НАН України. Читачам ЮВУ він відомий своїми публікаціями з актуальної й гострої проблематики. Й ця наша розмова з ним не стала винятком, бостосується однієї з болючих проблем людини, суспільства та держави. Йдеться про задоволення в Україні потреб людей з інвалідністю. Віталій Федорович переконаний, що цій надзвичайно важливій і складній проблемі в нашій країні, на його погляд, наразі приділяється недостатньо уваги. Чому? Відповісти на це питання ми й спробуємо в цьому інтерв’ю з В. Ф. ОПРИШКОМ, який багато чого може розповісти на цю тему.

 

Віталію Федоровичу, поясніть, будь ласка, чим обумовлена така Ваша увага до проблем людей з інвалідністю?
— Таких людей і сьогодні нерідко ми можемо зустріти на наших вулицях. Значна їх частина для забезпечення свого існування, принижуючи власну гідність, просять допомоги. На жаль,  вони її не отримують. В той же час ви рідко побачите таких людей на робочих місцях у колективах підприємств, організацій та установ.Однією з причин цього є те, що свого часу всупереч своїй волі ці люди з різних причин не мали можливості стати повноправними членами нашого суспільства, приносячи йому користь і задовольняючи при цьому особисті
потреби. До подібної ситуації не можна звикнути й вона, певен, усіх нас турбує. Шкода, що за
30 років незалежності в Україні до цього часу так і не вжито всіх необхідних заходів для того, аби ці люди знайшли своє місце в нашому суспільстві як його частина, щоб вони хоча б певною мірою відчували себе потрібними та щасливими. Адже серед них, як свідчить життя, чимало людей талановитих.

Думаю, Україна в цьому плані не виняток. Подібна ситуація спостерігається і в інших країнах світу?
— Тут я з вами не погоджуюся — це не зовсім так. Таку ситуацію можна спостерігати здебільшого в найменш розвинутих і бідних країнах світу. До них традиційно відносять 48 країн, 33 з яких розташовані в Африці (Ангола, Бенін, Бурунді, Гвінея, Замбія, Конго, Нігер та
інші). Але Україна знаходиться не в Африці, а в Європі, про що час від часу патетично заявляють наші державні мужі та політики. Проте в країнах ЄС спостерігається зовсім інше ставлення до людей з особливими потребами. Наведу лише один із прикладів, який, сподіваюсь, відомий багатьом. Свого часу, знайомлячись у Вікіпедії з інформацією щодо видатних іноземних вчених, я звернув увагу на Стівена Хокінга — англійського фізика-теоретика, космолога та астрофізика, письменника — автора багатьох книг, директора з наукової роботи Центру теоретичної космології Кембріджського університету, відомого своїми дослідженнями в астрофізиці, зокрема, теорії «чорних дір» та популяризацією наукових знань. Тривалий час він займався викладацькою роботою на посаді професора математики. До
речі, Хокінг не мав спеціальної математичної освіти, а самотужки вивчив цю науку. Активним він був і в міжнародній політиці: брав участь у марші проти війни у В’єтнамі; підтримував ядерне роззброєння, охорону здоров’я та боротьбу зі змінами клімату. Війну в Іраку називав військовим злочином та здійснював іншу діяльність. Наразі серед видатних британців всіх часів він посідає 25 місце. Будучи протягом десятиріч тяжко хворим, паралізованим і тривалий період свого життя перебуваючи в інвалідному кріслі, втративши можливість живого спілкування, він не здався. Для того ж спілкування Хокінг використовував синтезатор
мови. Він прожив 76 років. Та його мужність і наполегливість і нині надихають багатьох людей
світу. Свого часу й мене надзвичайно вразила історія цієї людини. А згадав я її не лише для того, щоб показати, що у Великобританії, як і в багатьох інших країнах світу, створюються необхідні умови для людей з інвалідністю, а й для того, аби привернути увагу до більш успішного вирішення цієї проблеми в нашій країні.

Безперечно і в Україні були такі мужні люди, які в складних життєвих ситуаціях проявляли не лише силу волі, а й свої здібності…
— Тут я цілком з вами погоджуюся й можу навести як приклад життя Владислава Титова,
який тривалий час працював на шахтах Донецької та Луганської областей. У 1960 році під час
аварії на копальні він, рятуючи друзів, аби уникнути вибуху намагався відключити трансформатор високої напруги, внаслідок чого отримав важкі ушкодження і йому ампутували обидві руки. Проте це не завадило йому стати письменником. Не маючи рук, він писав, тримаючи олівець зубами. Його перу належить декілька художніх творів, зокрема й автобіографічна повість «Всім смертям на зло» (1967 р.). Він став лауреатом Державної премії
УРСР імені Т. Г. Шевченка (1981 р.), мав й інші державні нагороди. Як юрист, не можу не згадати й нашого колегу Якова Батюка, який став взірцем не лише для людей з інвалідністю, а й для багатьох цілком здорових наших співвітчизників. В 1940 році, він незрячий з дитинства, закінчив юридичний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка, а під час Великої Вітчизняної війни зміг організувати і був керівником молодіжного підпілля в місті Ніжин на Чернігівщині. За два тижні до звільнення міста підпілля було розкрите німцями. І Яків Батюк, разом із частиною підпільників, був розстріляний. Йому посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Свого часу його називали єдиним «сліпим солдатом світу».
А скільки в наш час загинуло і стало інвалідами ліквідаторів Чорнобильської катастрофи,
учасників АТО — захисників Донецького аеропорту.

А Ви не цікавились, яка в цілому загальна ситуація в світі із людьми з інвалідністю?
— За даними ООН майже десята частина жителів Землі — люди з інвалідністю. В Україні ж цей показник дещо менший і становить шість відсотків. Причин інвалідності безліч — це вроджені вади, аварії, стихійні лиха тощо. Та попри все, кожна така людина, як і здорова, безумовно, хоче бути щасливою. А для цього вона повинна мати належну освіту, відповідну роботу, гідну зарплату, житлово-комунальні умови, сім’ю, можливості для відпочинку та все інше, що необхідно для нормального життя. До речі, слід наголосити, що цього вимагають
не лише норми міжнародного права, а й положення Конституції України та інших нормативно-
правових актів. На жаль, реальне життя цих людей у нашій країні далеке від цивілізованих вимог. Візьмемо, наприклад, працевлаштування людей з інвалідністю. За офіційними
даними в Україні їх налічується 2,8 млн, що становить, як я вже говорив, 6 відсотків від загальної чисельності населення. Й ця кількість, на жаль, зростає з кожним роком. Притому
з них 80 відсотків (1,5 млн) — люди працездатного віку, з яких лише 20 відсотків працевлаштовані, (443 тисячі). В той же час у США працюють 29 ідсотків громадян, які
мають вади здоров’я, у Великобританії — 40, в Італії — 55, Швеції — 60, Китаї — 80. Як не
прикро, але зазначені дані явно не на користь нашої держави. Однією з причин такої ситуації з працевлаштуванням інвалідів в Україні, на відміну від інших держав світу, є зростання бідності населення (ми нині ледь не найбідніші в Європі) і в той же час у нас процвітає корупція. А економіка, внаслідок, перш за все, бездіяльності влади, тривалий час перебуває
в занепаді. Це, безперечно, обумовлює відсутність необхідної кількості робочих місць взагалі
і для інвалідів зокрема. Гарантоване працевлаштування людей з інвалідністю в межах законодавчо встановленого нормативу робочих місць (4 відсотки середньообов’ язкової чисельності штатних працівників) не дотримується. Є чимало фактів, коли роботодавці прагнуть всілякими шляхами уникати того, аби взяти таких працівників на роботу.
Наведені дані з працевлаштування інвалідів — лише один із прикладів того, як «успішно»
вирішується в нашій державі зазначена проблема. І це лише одна з тих проблем, які необхідно
розв’язувати, аби зробити життя цих людей хоча б трохи комфортнішим. Цілком зрозуміло, що будь-яка держава, зокрема й Україна, повинна розробити й реалізувати відповідну політику
в цій сфері. Для цього створена система державних органів, покликаних у межах своєї  компетенції забезпечувати вирішення питань, пов’язаних із громадянами з інвалідністю.
Та незважаючи на таку кількість відомств із забезпечення прав людей з обмеженими можливостями, таких людей не стає менше, а це значить, що діяльність цих відомств не відповідає тим завданням, які стоять перед ними в цій сфері.

Крім державних органів певну роль у розв’язанні цих проблем, як Ви вже зазначили, повинні відігравати й громадські організації, які здійснюють свою діяльність у зазначеній сфері. Яка тут ситуація?
— Так, в Україні є чимало громадських структур, які проводять значну роботу в цьому напрямку. До них слід віднести Всеукраїнську організацію Союз осіб з інвалідністю України, Національну асамблею людей з інвалідністю України (Всеукраїнське громадське об’єднання), Конфедерацію громадських організацій інвалідів. А нещодавно з’явився ще й Громадський рух «Соціальна єдність, щодо забезпечення безбар’ єрного середовища глухих». Важливу роль у цій сфері відіграють і громадські об’єднання, такі, як Українське товариство сліпих, Українське товариство глухих, Всеукраїнське товариство гемофілії та деякі інші структури. Всі вони відповідно до чинного законодавства, своїх статутів та положень повинні сприяти реалізації
прав та інтересів людей з інвалідністю. Відзначу, Українське товариство сліпих за підтримки
держави проводить чимало заходів щодо соціально-трудової, медичної та професійної реабілітації інвалідів, котрі не можуть конкурувати на ринку праці. Організація забезпечує працевлаштування, медичну допомогу й соціальний захист інвалідів по зору. З цією метою в регіонах створені первинні організації, організовуються навчально-виробничі підприємства на яких виробляються господарські товари, садово-огородні інструменти, електротехнічні вироби, продукція для містобудівельних та машинобудівельних комбінатів, верстатобудівних та транспортних підприємств тощо. Вони мають в своєму розпорядженні гуртожитки, об’єкти побутового обслуговування, бібліотеки, будинки культури, бази відпочинку, спортзали, підприємства громадського харчування та інші об’єкти, необхідні для їх успішного функціонування. Варто відмітити, що це товариство вміє належним чином захищати й свої
права. Я пригадую ганебний за своїм змістом затяжний судовий процес (2016 р.) між столичною владою та Українським товариством сліпих за п’ятиповерхове приміщення (площею 804 кв. м.) унікальної та єдиної в Україні редакції періодичних видань, друк
яких здійснювався шрифтом Брайля. Вищий Господарський Суд тоді не задовольнив касацію
Київської міськради і підтвердив право власності на приміщення за Українським товариством
сліпих. До речі, це приміщення було збудовано за кошти товариства ще в 1962 році.

— Не думаю, що проблема забезпечення прав та інтересів людей з інвалідністю актуальна лише для окремих держав, а й для світу в цілому. Як вона вирішується, так би мовити, в глобальному масштабі?

— Для відповіді на це питання ми звернемося до міжнародноправових актів, спрямованих
на захист прав та інтересів інвалідів. Я нарахував таких понад вісім десятків. В їх основі
закладено положення Статуту ООН, в першій статті якого зазначено, що ця організація покликана здійснювати міжнародне співробітництво при вирішенні проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру і в заохоченні та розвитку поваги до прав людини та основних свобод для всіх, без відмінностей раси, статі, мови та релігії. З цього випливає, що права та свободи людини є однією із найважливіших складових діяльності Організації Об’єднаних Націй. Вона здійснюється, перш за все, через її відповідні органи, особливо важливу роль серед яких відіграє Генеральна Асамблея — один із головних органів
ООН. Саме Генасамблеєю прийнято чимало міжнародно-правових актів, які стосуються прав
та свобод людини, серед яких Загальна Декларація прав людини (1948 р.); Міжнародний Пакт
про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.); Міжнародний Пакт про громадянські та
політичні права (1966 р.) та інші. Наприклад, в ст. 1 Загальної Декларації прав людини зазначається, що всі люди народжуютьс вільними й рівними в своїй гідності та правах, а в ст. 3 особливо виділяється право людини на життя, свободу та особисту недоторканність. Надзвичайно важливим міжнародно-правовим актом в плані відповіді на ваше запитання є Конвенція ООН по правах інвалідів, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 2006 році й ратифікована Україною в 2009 р. Зазначена Конвенція спрямована на заохочення, захист і забезпечення повного і рівного здійснення всіма інвалідам всіх прав людини і основних сво-
бод, а також в заохоченні поваги їх гідності (ст.1). В ній визначені і закріплені на міжнародному
рівні наступні принципи: повага властивої людині гідності, її особистої самостійності, включаючи свободу власного вибору, і незалежності; недискримінації; повного й ефективного залучення і включення до суспільства; поваги особливостей інвалідів та їх прийняття в якості компонента людського багатоманіття й частини людства; рівності можливостей; доступності; рівності чоловіків та жінок; поваги здібностей, що розвиваються у дітей-інвалідів та поваги права дітей-інвалідів зберігати свою індивідуальність (ст. 3). Ще раніше Генасамблеєю
ООН була прийнята Декларація про права інвалідів (1975 р.), а також Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів (1993 р.). На мою думку, навіть ці міжнародно-правові акти свідчать про ту увагу, яка приділяється ООН захисту прав та свобод інвалідів. Завданням же держав, зокрема й України, є гармонізація норм міжнародного права з цього
питання зі своїм національним законодавством та забезпечення їх виконання.

І що з цього приводу зроблено за минулі роки?
— Скажу, що попри всі проблеми в цій царині Україною зроблено чимало щодо приведення
чинного законодавства у відповідність до норм міжнародного права, в першу чергу, до тих, які
містяться в міжнародних договорах, підписаних і ратифікованих
нашою країною. А чинні міжнародні договори, як зазначено в ст. 9 Конституції України, згода
на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. Реалізуючи цю конституційну норму, в багатьох законах Верховної Ради відтворені норми та принципи міжнародного права, що стосуються прав та інтересів всіх громадян,зокрема, й осіб з інвалідністю. Це стосується й безпосередньо Конституції України. Її ст. 23 зазначає, що «кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості». Ця норма віддзеркалює норми багатьох міжнародно-правових актів, зокрема й тих, які стосуються прав людей з інвалідністю. А в законах України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в
Україні» (1991 р.), «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю» (2000 р.), «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» (2005 р.) відтворюється більшість положень, закріплених у згаданих вище актах Генеральної Асамблеї ООН. На забезпечення прав осіб з інвалідністю спрямовані й закони, які стосуються інших питань. Це, наприклад, закони «Про зайнятість населення», «Про охорону праці», «Про вищу освіту», «Про середню освіту», «Про охорону дитинства», «Про пенсійне забезпечення» тощо. Та й норми ряду кодексів України теж спрямовані на регулювання відносин за участю осіб з інвалідністю. До таких необхідно віднести Кодекс законів про працю України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, ЦКУ, ГКУ, Податковий та Житловий кодекси, Сімейний кодекс та інші. Деякі з них на сьогодні застаріли й до них вносилася величезна кількість змін. Наприклад, до Кодексу законів про працю України (він регулює трудові відносини за участю всіх без винятку громадян) з моменту його прийняття (1971 р.) до даного часу внесено
близько 150 змін та доповнень. Та незважаючи на гостру потребу в його оновленні, до цього часу новий кодекс не прийнято, хоча його проект тривалий час знаходиться у Верховній Раді. Та й в цілому законодавство України потребує свого вдосконалення з урахуванням сучасних реалій нашого життя. При цьому слід враховувати не лише практику його застосування, а й результати наукових досліджень. Це, зокрема, стосується й законодавства, що забезпечує права та інтереси людей з інвалідністю. Водночас, як не прикро, слід визнати і той факт, що юридична наука не приділяє цим проблемам належної уваги. Як свідчить аналіз матеріалів перспективних планів Інституту держави і права НАНУ імені В. М. Корецького, а також Координаційної ради Національної академії правових  наук України, розпочинаючи з 2015 р. по даний час у галузі конституційного та адміністративного права не має жодної теми дисертаційних досліджень з цієї проблематики.

Віталію Федоровичу, Ви досить ґрунтовно охарактеризували ситуацію із забезпеченням прав людей з інвалідністю в Україні. Як Ви розумієте, їх доля багато в чому залежить від їхньої освіти. Як закоренілий освітянин, науковець розкажіть як забезпечуються права таких людей у нашій країні?
— Одним з основних напрямів реалізації цих прав є вжиття з боку держави заходів по ство-
ренню умов, спрямованих на забезпечення необхідної освітньої підготовки осіб з інвалідністю,
розпочинаючи зі школи, інтернатів, профтехучилищ й аж до закладів вищої освіти. Йдеться про інклюзивну освіту, яка є найпрогресивнішою системою навчання перш за все дітей з обмеженими можливостями здоров’я і яка спрямована на спільне навчання здорових дітей та дітей-інвалідів. Саме вона надає їм можливість не лише опанувати основи освіти, а й вчитися жити разом, що сприяє усуненню протиріч, які можуть виникнути між інвалідами та здоровими дітьми, сприяє їх соціалізації та інтеграції в суспільство. Такий підхід повинен бути й до дорослих людей, які мають подібного роду вади здоров’я. Значна роль у підготовці фахівців із числа людей з інвалідністю належить закладам вищої освіти, в яких визначені відповідні мови прийому таких осіб. Нині практично в усіх ЗВО передбачений прийом таких абітурієнтів. Проте флагманом у цій справі є Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», створений свого часу ректором Петром Таланчуком. Це відома не лише в нашій державі, а й за її межами, особистість. Після проголошення незалежності України, його було призначено першим міністром освіти, він — доктор технічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки, президент Академії інженерних наук України, академік Національної академії педагогічних наук України. Знаючи його, можу засвідчити, що він є не лише прекрасним вченим, організатором освіти, а й справжнім громадянином та патріотом нашої держави. Сповнений творчих сил і задумок, а це було в той період, коли в Україну повернулося багато інвалідів-афганців), він у 1998 р. вирішив, не йти знову до Київського політехнічного інституту, де тривалий час працював,
зокрема, на посадах проректора та ректора, а створити новий заклад вищої освіти, де б могли
навчатися люди з інвалідністю. Спочатку він мав назву «Інститут розвитку людини (Інститут інвалідів)», а в подальшому трансформувався у Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна». Його основною відмінністю є те, що цей університет став першим інклюзивним закладом вищої освіти, який широко розчинив свої двері для молодих людей із
неоднаковим рівнем освітньої підготовки, різним станом здоров’я, а також з обмеженими со-
ціальними можливостями (мова йде про дітей-сиріт та дітей з незаможніх сімей). Для молоді
з інвалідністю в цьому закладі створено безбар’єрне середовище, яке дозволяє їй успішно використовувати всі його можливості. Варто зазначити, що нині в університеті «Україна» навчається інвалідів ушестеро більше, ніж у всіх ЗВО країни! Вуз є рекордсменом у цьому плані, що зафіксовано в Книзі рекордів України (в категорії «Освіта») — за кількістю фахівців, підготовлених із громадян з інвалідністю. Можна лише уявити, як це приємно сім’ям, особливо батькам, а це також повинно бути важливим і для суспільства в цілому та держави, що діти-інваліди стають повноправними громадянами, фахівцями відповідного напряму, які як інтелектуальний потенціал братимуть активну участь у майбутньому науково-технічному,
економічному та соціально-культурному розвитку нашої країни. Налагодження морально-етичних стосунків, особливо серед студентського середовища, пошук спільних інтересів, підтримка й розвиток дружніх зв’язків сприяло тому, що спільне навчання його учасників стало своєрідною гармонізованою мікромоделлю соціального середовища. Зазначу й те, що університет «Україна» є фундатором міжнародної науково-практичної конференції «Інклюзивне освітнє середовище: проблеми, перспективи, кращі практики». В листопаді 2020-го року тут було проведено вже двадцяту ювілейну конференцію, в якій взяли участь провідні вчені США, Великобританії, Німеччини, Литви, Польщі, Канади, Швеції, Італії, Індії, Мексики та інших країн. З ними колектив університету активно співпрацює тривалий час. Крім того, слід зазначити, що його активними партнерами протягом останнього десятиліття є Фонд соціального захисту осіб з інвалідністю, Національна асамблея людей з інвалідністю України та Фонд імені Фрідріха Еберта в Україні. Додам і те, що за 22 роки своєї діяльності університетом «Україна» було підготовлено й випущено 170 тисяч студентів різних спеціальностей та освітніх рівнів, зокрема, понад 10 тисяч осіб з особливими освітніми потребами, близько тисячі студентів вишу були учасниками АТО, що говорить про їх патріотичне виховання. Випускники мають високу професійну підготовку, що надало їм можливість належним чином працевлаштуватися та мати значні професійні досягнення. Наприклад, кафедра журналістики за рахунок своїх випускників поповнила ряди письменників і журналістів 33-ма членами цих спілок, серед яких лауреати міжнародних та всеукраїнських літературно-мистецьких конкурсів. Серед випускників та студентів з інвалідністю близько 20 міжнародних призерів, які мають високі спортивні досягнення з різних видів спорту. Проте, попри всі свої досягнення, нині університет функціонує в надзвичайно важких умовах. Це пояснюється тією обставиною, що понад два роки тому (а точніше 7 серпня 2018 р.) рейдерським шляхом було захоплене основне приміщення навчального закладу, що надзвичайно ускладнює роботу колективу та навчання студентів, особливо студентів-інвалідів, які позбавлені можливості його використовувати. Незважаючи на неодноразові звернення багатотисячного колективу працівників та студентів до правоохоронних органів, їх представники обмежилися лише фіксуванням цієї події і навіть не спромоглися встановити, хто ці особи, які захопили приміщення. Натомість колектив вузу весь цей час перебував в судових тяжбах. Навіть публічне звернення президента університету «Україна», академіка Петра Таланчука до тодішнього Президента України Петра Порошенка (було опубліковано в
газеті «Голос України» 28 серпня 2018 р.). належним чином не було розглянуто. Це, мабуть,
пояснюється тим, що його діти, як і діти інших українських можновладців, звично навчаються за кордоном, і в них жодних проблем у цьому плані не існує. Якось дивно бачити таке, коли університет виконує надзвичайно важливе для суспільства й держави завдання, а до цього
часу та ж держава та її керівники, як і відповідні держоргани, так і не спромоглися розібратися
в зазначеній ситуації. Така їх позиція протирічить не тільки справі підготовки фахівців з чис-
ла людей з інвалідністю, а й конституційним положенням про те, що «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека, визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» (ст. 3 Конституції України). Як свідчить ситуація, що склалася з університетом «Україна», сьогодні ця норма Основного Закону не виконується. Влада, певне, забула, що інвалід у першу чергу є людиною, членом суспільства,
про яку не лише не гуманно, а й аморально забувати і не піклуватися державі та її керівникам. А в суспільстві про них потрібно не лише знати, а й дбати. Сподіваюсь, що нинішній Президент України, Володимир Зеленський як гарант Конституції дослухається до цих слів і допоможе колективу університету забезпечити його нормальне функціонування й належним чином реалізувати свою надзвичайно важливу соціальну місію в забезпеченні вищої освіти для всіх громадян без винятку. Хочеться також вірити, що будуть вжиті й інші заходи, спрямовані на розв’язання життєво-важливих проблем людей з інвалідністю в Україні.
Спілкувався
Федір ІЛЛЮК,
спеціально для ЮВУ

Рейтинг публікації

Коментарі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Loading…

0

Щодо запобігання надмірному тиску на суб’єктів господарювання

Українська стратегія національної безпеки і оборони