Як гільйотина стала символом просвітництва, рівності та гуманізму

Як гільйотина стала символом просвітництва, рівності та гуманізму

 

Двадцять п’ятого квітня 1792 року на Гревській площі Парижа вперше була проведена публічна страта за допомогою гільйотини. У наступні роки понад 40 тисяч відрубаних голів стануть доказом ефективності новітнього механізму для виконання покарань. Так цей сумно відомий французький пристрій для обезголовлення став, вдумайтесь, одним із символів освіти, гуманізму, загальної рівності й розвитку технологій.

 

Вбивати слід гуманно

Із самого початку всесвітньої історії кара була не лише покаранням за скоєний злочин, але й ефективним способом повчання й залякування, а також масовим видовищем (розвагою). Незрівняною була винахідливість і жорстокість, з якою людина вбивав собі подібних. Чим довше й страшніше мучився засуджений, перш ніж відійти в інший світ, тим вишуканішою вважалася виконана катом робота.

Передові ідеї гуманізму, атеїзму Великої французької революції, вплинули на багато сторін суспільного життя, в тому числі й на ставлення до страти. Звісно, менше страт не стало, але французи вирішили, що вбивати собі подібних слід гуманно – швидко і безболісно. За місцевими законами простолюдинів зазвичай вішали, дворяни ж мали ексклюзивне право бути обезголовленими. Революція скасувала класові привілеї – перед смертю всі повинні бути рівними, простий ти громадянин або з благородних.

Одночасно з’ясувалося, що популярні, століттями практикуючі способи страти себе дискредитували. Медики встановили: у чверті повішених, навіть незважаючи на перелом шийних хребців, серце продовжує працювати, і це може тривати кілька годин. Крім того, за будь-якої кари слід індивідуально розрахувати співвідношення ваги і зросту засудженого з довжиною мотузки – існували навіть спеціальні таблиці розрахунку в сантиметрах на кілограм. У разі помилки в повішеного могла відірватися голова або, навпаки, агонія тривала надто довго – іноді більше десяти хвилин.

Правильне усікновення голови теж було справою непростою. Від ката вимагалися професійні навички. Історії відомий випадок, коли двоє незручних катів – чоловік і дружина Гранжан – були розтерзані натовпом у французькому департаменті Кот-д’Ор. При величезному скупченні народу вони повинні були обезголовити за дітовбивство 22-річну дворянку Елен Жилле. Симон Гранжан завдав кілька ударів сокирою, але тільки тяжко поранив нещасну. Його дружина намагалася поранену задушити, а потім перерізати їй горло ножицями, якими обрізала волосся. Ні те, ні інше в неї не вийшло. Розхвилювшись жінка почала тикати ножицями в живіт жертви. Це остаточно розлютило глядачів. Катівське подружжя стягнули з ешафота й забили камінням. Що ж стосується засудженої, то вона вижила, була помилувана й пішла в монастир.

«Революція не може обійтися без публічних страт. А кожна страта повинна нести глибокий революційний сенс, людський фактор може все тільки зіпсувати. Революційна кара повинна стати холодним, невідворотним і безжальним знаряддям справедливості. Без ненависті й співчуття. Нічого особистого» – говорили лідери французької революції.

Таким невтомним і непідкупним механічним катом без нервів і права на помилку могла стати тільки машина. Доктор Жозеф Ігнас Гильотена серед товаришів мав славу гуманіста й філантропа. Лікар за освітою, він викладав анатомію на медичному факультеті, був депутатом Народних зборів від Парижа і входив до депутатської комісії з викриття «чаклунства, чарівних паличок і тваринного магнетизму Месмера».

Одним із пунктиків Гильотена була ідея загальної рівності громадян перед стратою – будь ти хоч король, хоч найпримітивніший клошар. І ось одного разу йому на очі потрапила гравюра Альбрехта Дюрера, на якій римський консул Тит Манлій Торкват був зображений поруч з невигадливою конструкцією, судячи з усього, призначеної для відрубування голів.

Гильотена зрозумів, який величезний потенціал закладений у такому простому механізмі. На найближчому засіданні Національних зборів він у фарбах описав можливості машини, яка рубатиме голови так швидко й безболісно, ​​що засуджений не відчує «навіть легкого подиху на потилиці».

Закінчив свій виступ Гильотена фразою, яка виявилася пророчою й обезсмертила його ім’я: «Моя машина, панове, відрубає вам голову в одну мить, і ви нічого не відчуєте. Ніж падає швидше блискавки, голова відлітає, кров бризкає, людини більше немає!» Казали, що останні слова промови доктора Гильотена потонули в дружному реготі депутатів … Проте цю ідею Гильотена взяли до озброєння далеко не відразу. Багато депутатів виступали за повне скасування смертної кари. Одним із найбільш непримиренних її супротивників був Максиміліан Робесп’єр, який вважав, що «смертна кара несправедлива й набагато більше примножує злочини, ніж охороняє від них». І це той самий Робесп’єр, протягом 40 днів диктатури якого гільйотина працювала безупинно! До тих пір, поки в її жорсткі обійми не втрапив він сам.

Технічний бік справи

Зрештою смертна кара у Французькій республіці була збережена. 25 вересня 1791 року Національний конвент прийняв новий Кримінальний кодекс, в якому, зокрема, говорилося: «Всім засудженим до смерті будуть рубати голови. Хай живе скасування привілеїв! Благородне обезголовлення для всіх!»

Депутати постановили, що «освічене людство повинно якомога швидше вдосконалити мистецтво умертвіння», і попросили вченого секретаря Паризького хірургічного товариства доктора Антуана Луї розробити механічну «головорізку» на основі ідей, запропонованих доктором Гильотену.

Слід сказати, що «головорізки», що нагадують французьку гільйотину, були відомі в багатьох країнах Європи. Як правило, вони складалися з рами, всередині якої вільно перміщувалося важке лезо. Голову жертви клали на плаху, лезо падало вниз, голова відлітала. У порівнянні з ними гільйотина, яку в деталях розробив Антуан Луї, мала кілька важливих удосконалень. Пов’язаного засудженого укладали животом вниз на плоску полицю, шию фіксували спеціальним пристроєм на пласі (дошка зі спеціальним вирізом), що забезпечувало нерухомість жертви. Гостре лезо мало скошений край під кутом в 45 градусів, і тому не перебивало шию, як це було раніше, а миттєво її перерізало. Виконати замовлення на виготовлення прототипу погодився клавесинних справ майстер зі Страсбурга, німець за походженням Тобіас Шмідт. У своєму листі доктору Луї він повідомив, що «визнає за честь виготовити машину для обезголовлювання, здатну принести щастя людству». Шмідт побудував машину за тиждень і 812 ліврів.

 

Невдоволеність Гильотена

Дев’ятнадцятого квітня 1792 року машина була зібрана в Сальпетрієр (на той момент богадільня і жіноча в’язниця) в присутності лікарів Гильотена і Луї, а також головного ката Франції Шарля-Анрі Сансона. Потренувалися на трупах і живих баранчиках. Працювала «головорізка» бездоганно.

Спочатку диво-машину прозвали «Луїзон» або «луізет» – на честь доктора Луї. І лише пізніше – «гільйотиною». При тому доктор Гильотена був вкрай незадоволений цим. Він і його родичі неодноразово вимагали змінити назву «головорізк», але марно. Зрештою, їм довелося змінити прізвище. До речі, в офіційних французьких судових документах слова «гільйотина» та «гільотинування» ніколи не вживалися. Замість цього писалося: «Спосіб, прийнятий на озброєння в результаті консультацій із вченим секретарем Хірургічного суспільства».

 

Дебют «вдовиці»

Першим клієнтом «вдовиці» (одне з багатьох прізвиськ гільйотини) став розбійник Жак-Ніколя Пелетье. Тоді подивитися на роботу революційного винаходу зібралася багатотисячна юрба. Щоб все було краще видно, виготовили високий ешафот. Але шоу не вийшло. Сансон з помічниками за лічені секунди поклали убраного в червону сорочку Пелетье під ніж, трах – і голова в кошику! Народу кара не сподобалася. Де естетика роботи ката, нестямні крики жертви, болісна агонія? Якість видовища виявилася так собі, але в прямій відповідності із законом діалектики його незабаром компенсувала кількість жертв, а також їх статус. Під ніж гільйотини нескінченним потоком пройшли шляхетні люди Франції: придворні дворяни та їх фаворитки, найбільші чиновники і фінансисти, депутати й сам король Людовик XVI з королевою Марією- Антуанеттою. За ними послідували друзі і слуги народу – полум’яні революціонери на чолі з Дантоном, Сен-Жюстом і Робесп’єром. Знищивши королівську владу, революція з апетитом пожирала своїх дітей.

Кати працювали без вихідних і досягли в своєму ремеслі надвисокої майстерності. Про Сансоне французькі газети із захопленням писали: «У Парижі мистецтво гільйотинирування досягло найвищого ступеня досконалості. Сансон і його учні відправили на той світ 12 осіб за 13 хвилин. За роки терору і якобінської диктатури (1792–1795 рр.) були страчені 38–43 тисячі осіб. Наймолодшій жертві гільйотини ледве виповнилося 13 років. Найстарішому страченому, крамарю Дервілю, було 93 роки.

«Спостереження за стратами стало найпопулярнішою паризькою розвагою. У газетах друкувалися розкладу екзекуцій, на вулицях продавалися програми з іменами засуджених. Вибрані громадяни могли отримати спеціальні контрамарки, щоб зайняти місце біля самого ешафота. З’явилися справжні знавці і цінителі процесу, що зустрічали особливо вдалі дії ката схвальними оплесками, а заминки – шиканням і свистом. Тут же товклися міські божевільні й істеричні особи, що співали, танцювали й вигукували образи на адресу судження. Вчителі водили на перегляд публічних страт учнів, а в магазинах продавалися іграшкові гільйотини, за допомогою яких дітвора із задоволенням обезголовлювали ляльок і дрібних гризунів. У моду увійшли сувенірні гільйотини для обрізання сигар, відчайдушні злочинці робили татуювання у вигляді гільйотини з підписом «До зустрічі, мадам», а хворі й «малахольні» мазалися кров’ю страчених, щоб зцілитися від хвороби.

 

Життя після смерті

Із великим інтересом спостерігав за роботою гільйотини й науковий світ освіченої Франції. Темою дискусії стало питання: чи вмирає голова (мозок) відразу після відсікання або живе ще якийсь час? Приводом для наукових суперечок і сумнівів став випадок з головою Шарлотти Корде, яка зарізала кухонним ножем «друга народу» Марата. Перед стратою і під час неї Шарлотта трималася з рідкісною мужністю. Після гільйотинирування учень тесляра, який витирав біля ешафота, відважив відрізаній голові Шарлотти ляпас, на що остання відреагувала гримасою повної зневаги. І це бачили всі. Були й інші свідки подібних чудес, в тому числі присутні на розправах лікарі. Так, щоб перевірити наявність свідомості у відрізаної від тіла голови, доктор Борье з Монпельє заздалегідь домовився із засудженим Анрі Ланге, що після страти він покличе його, і якщо той почує, то підніме й опустить повіки. Ось як описує цей випадок в журналі «Архів кримінальної антропології» доктор Борье: «Голову поклали на потилицю і мені не довелося брати її в руки. Я до неї навіть не торкався (…). Негайно після обезголовлювання повіки й губи засудженого почали скорочуватися, це тривало п’ять-шість секунд. Я почекав ще кілька секунд, тік припинився, особа заспокоїлося, повіки прикрили очні яблука (…). Тоді я голосно промовив: «Ланге!». Повіки повільно піднялися, як у живої людини, яку розбудили. Ланге втупив у мене, його погляд не був тьмяний і мутний, а дуже живий, чітко сфокусований. Через кілька секунд повіки знову повільно і плавно опустилися. Я покликав знову. І повіки відкрилися – повільно, плавно, обидва ока, безсумнівно, жили й дивилися куди більш усвідомлено, ніж у перший раз. Потім вони закрилися (…). Я зробив третю спробу. Ніякої реакції не послідувало. Все це зайняло 25-30 секунд. Із наукового спостереження Борье зробив наступний висновок: «Доводиться визнати, що після відділення голови від шиї кора головного мозку ще деякий час зберігає активність, оскільки зорові і слухові центри продовжують функціонувати».

 

Кати втомилися

Незважаючи на вражаючий французький досвід, гільйотина як офіційне знаряддя страти широкого поширення в світі не отримала. Винятком стала нацистська Німеччина. З 1933 по 1945 роки суди Третього рейху засудили до обезголовлювання 16,5 тисячі осіб. За той же час військові трибунали винесли 25 тисяч смертних вироків. Тисяча сто вісімдесят чотири людини були страчені на гільйотині з 1938 по 1945 роки в окупованій Австрії.

У вересні 1943 року в берлінській в’язниці Плетцензее за один день на гільйотині стратили 186 в’язнів. План зі страт, однак, виконано не було – кати вибилися з сил. Наступного дня вони продовжили, обезголовивши ще 114 осіб. У тій же Франції остання страта на гільйотині була проведена 10 вересня 1977 року. У Марселі з легковажним життям і поганою головою розлучився одноногий сутенер, ґвалтівник і вбивця арабського походження 28-річний Хамід Джанбуді. У 1981 році страта на гільйотині у Франції була скасована.

 

Петро Каменченко, матеріал підготовлено за публікаціями ЗМІ