Як Мінюст програв своїм «колишнім»

В квітні цього року Міністерство юстиції України програло у Верховному Суді два процеси, ініційованими колишніми доволі високопоставленими працівниками цього відомства, звільненими за негативними мотивами. В обох випадках накази про їх звільнення було визнано протиправними й скасовано, а позивачів поновлено на раніше займаних посадах. Крім того, на користь одного з них з Мінюсту ще й стягнуто його не отриманий середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Директор антикорупційного департаменту не зобов’язаний був займатися реєстром корупціонерів

Першим з позивачів був директор Департаменту антикорупційного законодавства та з питань юстиції і безпеки МЮУ Роберт Сіверс, звільнений за порушення присяги державного службовця наказом від 28 квітня 2016 року. Цій події передувало подання Генеральної прокуратури, в якому тодішній Генпрокурор України вимагав провести службове розслідування за фактом неналежного ведення Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні або пов`язані з корупцією правопорушення. У пошуках крайнього міністерство створило комісію для проведення службової перевірки, яка склала довідку, з якої витікало, що в усьому винен саме Р. Сіверс. На підставі цього документу на нього й було накладено найгірше з можливих дисциплінарне стягнення.

Звільнений посадовець подав до міністерства загалом і персонально до його тодішнього очільника Павла Петренка позов до Окружного адміністративного суду Києва, в якому виклав чотири вимоги: першу – визнати неправомірними дії по створенню комісії й складанню довідки, другу – скасувати наказ про звільнення, третю – поновити на посаді, четверту – стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Свій позов Р. Сіверс мотивував тим, що до його посадових обов’язків не входила організація роботи по веденню згаданого вище реєстру. Суд визнав його аргументи переконливими, оскільки вони підтверджувалися вагомим доказом – документом під назвою Положення про Департамент антикорупційного законодавства та з питань юстиції і безпеки Міністерства юстиції України, яке було затверджено наказом Міністра юстиції України від 29.09.2015 р. З його змісту дійсно витікало, що ні директор названого підрозділу, ні інші його співробітники не повинні займатися цим реєстром.

Представники Мінюсту на захист своєї позиції розповіли історію про те, що раніше вказана ділянка роботи була покладена на Департамент антикорупційної політики, який у 2015 році був ліквідований разом із Департаментом  антикорупційного законодавства та законодавства про правосуддя. На базі цих двох підрозділів було сформовано Департамент антикорупційного законодавства та з питань юстиції і безпеки: ось він, мовляв, за традицією й виконував роботу, пов’язану з веденням реєстру.

Проте для суду такий аргумент видався непереконливим: раз на підрозділ покладено такий обов’язок, це повинно бути зафіксовано в Положенні про нього і функціональних обов’язках його працівників. А оскільки цього зроблено не було, то тепер до очільника департаменту не має бути жодних претензій з даного питання. Виходячи з цього ОАС Києва задовольнив позов у повному обсязі, а Київський апеляційний адміністративний суд залишив його без змін.

Оскаржуючи їхні рішення в касаційному порядку, представники Мінюсту, окрім іншого, повідомили інформацію, яка раніше не була їм відомою: про те, що Р. Сіверс після свого звільнення з органів юстиції у період так званого вимушеного прогулу насправді працював на іншій роботі, де отримував заробітну плату. Однак Верховний Суд, відхиляючи цей аргумент, послався на відсутність у нього права встановлювати обставини, що не були встановлені у рішеннях попередніх судів.

Разом з тим Касаційний адміністративний суд назвав помилковими висновки судів низових інстанцій, які визнали неправомірними дії Мінюсту по створенню комісії з проведення службової перевірки й складання довідки. На їх переконання, довідка – це лише носій доказової інформації, яка може бути використана для прийняття того чи іншого рішення. Тож сама по собі вона не тягне жодних правових наслідків для будь-якої особи, а відтак її складання не може бути визнане неправомірним. З цих підстав постановою Верховного Суду від 17 квітня 2020 року рішення попередніх судів у частині першого пункту позовних вимог Р. Сіверса були скасоване, проте в решті частин залишені без змін.

Міністерство не вклалося в строки

В другому випадку позивачем був чиновник, який з 30 червня 2015 р. по 28 жовтня 2016 р. обіймав посаду заступника начальника Головного територіального управління юстиції з питань державної виконавчої служби й одночасно начальника управління ДВС цього ГТУЮ.

Невідомо з яких мотивів цей чоловік двома своїми дорученнями від 2 липня й 15 жовтня 2015 р. зобов’язав керівників підпорядкованих йому місцевих відділів погоджувати з ним рішення щодо звільнення з-під арешту майна боржників у виконавчому провадженні, а також щодо відмови у відкритті виконавчого провадження. Це було явним перевищенням повноважень, що відповідно до законодавства про державну службу, розцінювалося як дисциплінарний проступок з усіма наслідками, що з цього витікали, аж до звільнення з органів юстиції.

Керівництво міністерства дізналося про таку незаконну самодіяльність свого регіонального чиновника лише 12 квітня 2016 р. з листа, підписаного деякими керівниками районної ланки ДВС Херсонської області, однак подивилося на це порушення крізь пальці. Проведення службової перевірки було доручене начальнику ГТУЮ в Херсонській області, який доповів у Київ, що це була фальшивка, оскільки насправді вказані в листі особи цього листа не підписували. Таким чином справу було спущено на гальмах і поховано.

Але у вересні того ж року вона була реанімована новим керівником ГТУЮ, який звернувся до Мінюсту з поданням про ініціювання відкриття дисциплінарного провадження відносно свого заступника. Його пропозиції був даний хід і за результатами нової службової перевірки наказом МЮУ від 28.10.2006 р. порушника було звільнено з посади за перевищення службових повноважень. Цей акт було оскаржено в Херсонському окружному адміністративному суді, який своєю постановою, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду, скасував спірний наказ Мінюсту й зобов’язав його поновити позивача на займаній раніше посаді.

Це рішення було мотивоване тим, що міністерство пропустило піврічний строк, який мав обраховуватися з того моменту, коли було вчинено дисциплінарний проступок, або з того, коли про його вчинення стало відомо компетентному органу. Представники Мінюсту оскаржили зазначені вердикти у Верховному Суді, навівши два аргументи.

Перший полягав у тому, що про порушення йому стало відомо лише у вересні 2016 р. з подання нового керівника ГТУЮ. Суд відхилив такий довід, оскільки, на його переконання, насправді в міністерстві стало про все відомо ще в квітні 2016 р. з листа, який був сприйнятий як фальшивка. Підроблений він був чи ні, але Мінюсту ніщо не заважало провести вичерпну перевірку сигналу й встановити ті факти, які потім ним же були встановлені у ході повторної перевірки.

Другий аргумент стосувався тієї обставини, що вчинений керівником обласної ДВС дисциплінарний проступок був триваючим і продовжувався аж до скасування виданих ним неправомірних доручень, здійсненого 9 вересня 2016 р. У відповідь на це судді послалися на відсутність обгрунтування перешкод здійснити їх скасування раніше.

З огляду на це Верховний Суд своєю постановою від 16 квітня 2020 р. залишив касаційну скаргу МЮУ без задоволення, а рішення попередніх судів без змін.

Юрій Котнюк