100 днів Президента США Дональда Трампа

Найбільш наочним досягненням за весь цей період можна вважати Великоднє перемир’я, яке, явно під впливом голови Білого дому, запропонував Володимир Путін. Але це виявилася разова акція, та й то успішна лише частково: обидві сторони повідомляли про багаторазове порушення режиму тиші.

З якими позиціями Москва і Київ підійшли до початку цього року, яких поступок і за рахунок чого вдалося домогтися від обох сторін Вашингтону і чому навряд чи це закінчиться встановленням міцного світу?

Два червоні стільці, два президенти, собор Святого Петра — фотографія зустрічі Володимира Зеленського та Дональда Трампа явно претендує на те, щоб стати фото місяця, а то й року. 15-хвилинну зустріч, що відбулася 26 квітня під час церемонії похорону папи римського Франциска, український лідер назвав «потенційно-історичною».

У Білому домі визнали зустріч «дуже продуктивною». А потім сам Трамп дав зрозуміти, що до аргументів свого співрозмовника він прислухався.

У соцмережі Truth Social глава Білого дому розкритикував Москву: «Можливо, Путін не хоче зупинити війну, він просто морочить мені голову, і з ним треба боротися по-іншому, за допомогою банківських або вторинних санкцій? Занадто багато людей гине! – Написав Трамп, не стримуючи емоції.

Такі заяви — яскравий прояв тактики Трампа, що виражається в періодичному тиску на Путіна, то на Зеленського. Завдання — зробити їхні позиції менш радикальними та промацати контури можливих компромісів. А кінцева мета — якщо не завершити гарячу фазу в найкоротший термін, то хоч би закрити сторінку участі в ній для США.

У ході передвиборчої кампанії республіканець пообіцяв завершити війну «за 24 години» — фразу, яку потім багато разів згадали. Навесні 2025 року, коли мирне врегулювання забуксувало, президент США почав говорити, що, даючи цю обіцянку, він перебільшував і був «трохи саркастичний».

Першим тривожним дзвінком була відсутність чіткої інформації про те, в чому саме полягає план Трампа. У листопаді 2024 року агентство Reuters повідомляло, що у обраного президента виникли проблеми із формуванням робочої групи для опрацювання деталей мирної ініціативи. А ось нестачі в пропозиціях та ідеях не було.

Найбільш продуманим вважався план, підготовлений Келлогом із співавторами.

Але, в будь-якому разі, ці пропозиції були вкрай далекі від початкових вимог Зеленського та Путіна.

Так, президент України тривалий час відстоював свій План перемоги, який був представлений у жовтні 2024 року. Першим пунктом у ньому йшло запрошення України до НАТО “прямо зараз”, що суперечило змісту будь-якого з вашингтонських сценаріїв. Крім того, були згадані заходи щодо посилення оборони, що включають продовження поставок Києву західної зброї, заходи стримування, зокрема, у вигляді розміщення в Україні неядерної стратегічної зброї та посилення санкцій проти Москви. Такий амбітний план, який вимагав більше дій від союзників Києва, ніж від самої України, сприйняли і у Вашингтоні, і в європейських столицях скоріше скептично.

Тому, коли на початку цього року почалися серйозніші обговорення перспектив мирного врегулювання, Київ висунув три основні, більш стримані, але принципові умови:

• Україна ніколи не визнає жодної частини своєї території як російської;
• Україна ніколи не погодиться на жодне обмеження своїх збройних сил, оборонних можливостей, промисловості чи військової допомоги від партнерів;
• жодна третя країна не має права вето на вибір Україною альянсів та спілок.

І навіть ця пом’якшена Києвом формула на 100% не збігалася з тим, як можливе перемир’я бачили в Москві, що дало переважній більшості експертів підстави вважати шанси на успіх будь-яких переговорів мізерними.

Путін дещо змінював свою переговорну позицію, але у найбільш повному та амбітному вигляді сформулював її на колегії МЗС РФ у червні 2024-го:

• Росія має отримати повний контроль над ДНР та ЛНР, а також над Запорізькою та Херсонською областями у їхніх адміністративних межах до 2022 року;
• Київ має офіційно повідомити про відмову від планів вступу до НАТО;
• у міжнародних договорах має бути зафіксовано статус Криму, Севастополя, ДНР, ЛНР, Херсонської та Запорізької областей як російських регіонів;
• всі санкції з Росії мають бути зняті.

Важливою деталлю було те, що все це, за версією Путіна, були попередні умови для наказу про припинення вогню та початку переговорів. Дональд Трамп у різних формулюваннях давав зрозуміти, що припинення вогню має бути першим, негайним і нічим не обумовленим кроком, а обговорення конкретних модальностей мирної угоди можна відкласти на потім.

Інавгурація Трампа відбулася 20 січня, але перший серйозний сигнал, який свідчить про початок спроб мирного врегулювання, пролунав лише 12 лютого. Того дня Трамп зателефонував Путіну, потім — Зеленському, а після цього констатував: переговори стартують негайно.

І справді, з середини лютого розпочався своєрідний дипломатичний марафон, під час якого українське врегулювання почали обговорювати у різних форматах із різним складом учасників.

Якщо ділити подальші події на умовні етапи, перший з них характеризувався встановленням особистих контактів між учасниками майбутніх переговорів.

Після встановлення початкових контактів настав час другого етапу — інституціоналізації переговорів, тобто спроб вести детальні обговорення з конкретних тем на різних майданчиках.

Делегації РФ та США вперше зустрілися в Саудівській Аравії 18 лютого та за чотири години обговорили відновлення двосторонніх дипломатичних відносин та Україну.

З одного боку, це означало, що вже в лютому Росія відійшла від вимог Путіна літа 2024 року, згідно з якими припинення вогню могло настати лише після виконання цілої низки умов Кремля. З іншого — теза про вибори в Україні була явним підіграванням Трампа російській владі, яка не раз називала Зеленського нелегітимним лідером, який не має права підписувати будь-які угоди.

Українську сторону серйозно обурило і цю вимогу, і сам факт обговорення умов угоди за її спиною.

24 березня делегації РФ і США знову зустрілися в Саудівській Аравії, і на цей раз ключовою темою стала можливість 30-денної відмови від ударів по енергетичній інфраструктурі. А 10 квітня дипломати провели переговори у Стамбулі. Жодна із зустрічей не завершилася проривними домовленостями, але у підсумкових заявах сторони незмінно давали зрозуміти, що налаштовані оптимістично, а дискусії відбуваються у «конструктивному ключі».

Обговорення між Вашингтоном і Києвом, що розвивалися паралельно, проходили в набагато більш напруженій атмосфері. Одним із конфліктних моментів несподівано стала угода щодо рідкісноземельних металів. Спочатку це була ідея Києва, який збирався таким чином зацікавити США у повоєнному відновленні України та пов’язати це із гарантіями безпеки. Але пропозиція була розмитою і позбавленою будь-якої конкретики.

У результаті лютневий візит до Києва голови Мінфіну США Скотта Бессента, в центрі уваги якого була угода з корисних копалин, закінчився провалом: українська влада визнала запропоновані адміністрацією Трампа умови кабальними і відмовилася підписувати документ. А найгучніший скандал вибухнув 28 лютого, коли зустріч Зеленського з Трампом переросла у справжню суперечку прямо в Білому домі.

Наступна особиста зустріч Зеленського та Трампа відбулася лише через два місяці, у Ватикані.

Американці регулярно обговорювали плани і з європейськими колегами: наприклад, на Мюнхенській безпековій конференції, міністерських засіданнях у форматі НАТО та зустрічах у Парижі.

Але Київ та Європа все одно відчували себе другорядними персонажами на тлі активних переговорів у форматах «Вашингтон–Москва» та «Вашингтон–Київ». І в цьому була велика частка істини.

У спробах зробити свій голос якомога значущим європейці також зайнялися інституціоналізація своїх зусиль.

Так непомітно підійшов дедлайн у 100 днів, який, за даними ЗМІ, встановлював Трамп для завершення російсько-української війни.

До цієї дати США, як стало відомо завдяки агентству Reuters, встигли лише сформулювати свої фінальні вимоги. Їх Стів Уіткофф передав європейським чиновникам у Парижі 17 квітня у вигляді «Плану Трампа».

На перший погляд, план Трампа сильно відрізняється від контрплану Зеленського та Європи і не відповідає тому, на що може погодитися Кремль.

Але більш пильний погляд на ці документи, а також на заяви з Вашингтона, Києва та Москви все ж таки каже, що позиції сторін за минуле 100 днів небагато, але зблизилися. Усі стейкхолдери відмовилися від своїх найбільш максималістських вимог, а червоні лінії на переговорах зрушили.

По-перше , використане в європейсько-українських пропозиціях формулювання «територіальні питання обговорюватимуться і вирішуватиметься після повного і безумовного припинення вогню» передбачає, що Київ уже не такий категоричний, як раніше, коли повернення України до кордонів 1991 року висувалося як жорстка і однозначна вимога.

І хоча Володимир Зеленський стверджує, що «Україна юридично не визнає окупацію Криму», ключове слово тут «юридично». Цього від Києва зараз ніхто не вимагає. У плані Трампа йдеться про те, що США мають намір юридично визнати Крим російським, але нічого не йдеться про те, що так само мають вчинити Київ та європейські столиці.

Привертає увагу й інша заява Зеленського — про те, що повернути Крим військовим шляхом Україна не може. 2022 року він, наприклад, казав, що Київ доб’ється цього будь-якими засобами, включаючи військові. І в цьому теж міститься явна поступка Трампу, якого міркування на тему «Чий Крим?» виводять із себе.

По-друге , у контрплані Києва та Європи немає пункту з жорсткою вимогою прийняття України до НАТО. Там йдеться лише про те, що «Україна отримує надійні гарантії безпеки, у тому числі від США (угода, аналогічна статті 5 договору НАТО), допоки союзники не досягли консенсусу щодо членства України в НАТО». Формулювання «поки не досягли» максимально розпливчасте. Це явна поступка адміністрації Трампа, яка наполягає на нульових шансах Києва вступити до Альянсу.

Скоригувалась і риторика керівництва НАТО: генсек Марк Рютте тепер каже, що «ніхто ніколи не давав обіцянки прийняти Україну» в рамках мирної угоди, йшлося лише про невизначено довгий шлях до цього моменту.

По-третє , поступкою з боку Києва та Європи можна вважати відмову від явного педалювання теми із миротворчою місією. Наприкінці квітня стало відомо: незважаючи на колишні рішучі заяви, Британія та інші європейські країни, найімовірніше, відмовляться від планів щодо відправлення своїх військових до України, оскільки ризики можуть виявитися надто високими.

Візити Віткоффа до Москви з багатогодинними розмовами з Путіним і нехай рідкісні, але все ж таки окрики Трампа з Білого дому в бік Кремля призвели і до деяких поступок, на які довелося піти Москві.

По-перше , якщо на ідею присутності європейських миротворців в Україні Кремль реагував вкрай жорстко, то, схоже, суттєвого протесту проти планів ЄС щодо посилення обороноздатності України — більш відомих тепер як намір перетворити країну, що воює, на «сталевий дикобраз», — немає.

В останні тижні російські офіційні особи майже не повертаються до повної демілітаризації України. В оприлюдненому Reuters американському плані це питання не згадується, але Bloomberg повідомляв перед зустріччю Володимира Путіна і Стіва Уіткоффа, що відбулася 25 квітня, що посланник Трампа збирався наполягати на тому, щоб Кремль визнав право України на власну армію та оборонну промисловість.

Зустріч пройшла за зачиненими дверима, але, враховуючи заяви про «додаткове зближення позицій» сторін, можна припустити, що непримиренних розбіжностей із цього приводу все ж таки не виникло.

По-друге , Москва, схоже, готова відмовитися від вимоги щодо проведення в Україні виборів, принаймні від того таймлайну, на якому наполягала на перших переговорах в Ер-Ріяді. Кремль, вважаючи Зеленського «нелегітимним», хотів, щоб вибори в Україні пройшли суворо після припинення вогню, але до підписання мирної угоди. Передбачалося, що цей документ має підписувати, ймовірно, інший, «легітимніший» лідер.

Хоч і з натяжкою, але третьою поступкою Кремля можна вважати ініційоване Москвою Великодне перемир’я. Намагаючись трохи більше привернути до себе Трампа, Путін продемонстрував, що припинення вогню на більшій частині лінії фронту можна досягти без безлічі «нюансів», про які він активно міркував ще в березні, коли на відміну від Зеленського не погодився на тимчасове 30-денне перемир’я.

Нарешті, четверта і найбільша поступка Кремля — відмова від жорсткої вимоги передачі Москві контролю над усіма чотирма областями (Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької) в їхніх адміністративних кордонах. І хоча поступки не підтверджено офіційно, але саме це, за твердженням газети The Financial Times з посиланням на обізнані джерела, Віткофф привіз як результат з однієї зі своїх останніх зустрічей з Путіним.

Тепер Кремль готовий погодитися зафіксувати статус-кво на нинішній лінії фронту. В оприлюдненому Reuters американському плані, нагадаємо, йдеться про те, що “США де-факто визнають російськими частини Запорізької, Донецької та Херсонської областей, зайняті Збройними силами РФ”. Зробити це, можливо, доведеться й Києву. Теж, звісно, ​​де-факто, але не де-юре.

На відміну від набагато конфліктнішого процесу переговорів із Києвом, поступок від Росії Вашингтон домігся не стільки тиском, скільки завалюючи Путіна подарунками.

До них можна віднести і заяви Трампа про те, що «Крим залишиться з Росією», і загальне пом’якшення риторики по відношенню до агресії Кремля в 2022 році, в тому числі на рівні офіційних заяв Радбезу ООН, і прописану в американському плані перспективу зняття з РФ всіх введених з2 економічного співробітництва Москви та Вашингтона: наприклад, в Арктиці.

Все це призвело до того, що в Росії говорять про готовність до прямих переговорів з Україною без попередніх умов. Погоджуються на це і у Києві. Уявити такі заяви 100 днів тому, в день інавгурації Трампа, було досить складно.

Звичайно, це не означає, що двосторонні переговори все ж таки почнуться, а навіть якщо і відбудуться, то приведуть хоча б до припинення вогню та заморожування бойових дій по поточній лінії фронту. Проте важко заперечувати, що в останні тижні непримиренні позиції всіх залучених до конфлікту сторін стали трохи менш непримиренними.

Основною перешкодою для досягнення світу, як і раніше, є Володимир Путін. У той момент, коли він вирішить, що достатньо витяг для себе з гри з Трампом, він може переглянути всі зроблені поступки і повернутися до свого наміру «дотиснути» Україну — тим більше наступ російської армії триває. Важко собі уявити, що у Дональда Трампа вистачить «пряників» для того, щоб переконати російського президента відмовитися від ідеї встановлення панування над територією сусідньої країни.

Скоріше, Вашингтон у наступні 100 днів роботи республіканської адміністрації вийде з процесу мирного врегулювання, як уже заявлялося. Проте гарно грюкнути дверима Трамп явно хотів би, виходячи з кімнати, де за одним переговорним столом сидять Росія та Україна.