Що можна вважати перемогою у війні з росією?

Що можна вважати перемогою у війні з росією?

Без філософського розуміння головних та другорядних ознак події, без глибокого розуміння, що саме відбувається, знайти відповідь на це питання, на мій погляд, неможливо. Бо відповідаючи на нього, слід виходити з того, що йде конвенційна й агресивна війна. Хоча дехто в росії вважає, що вони «ще нічого й не починали». Але це не більше, ніж путінський жарт, — «по приколу».

На самому ділі така війна вимагає від нас не програти, тобто зберегти державу, армію, населення. А головне не втратити бажання й сили бути сувереними, дійсно незалежними і здатними захистити себе. Пригадую, як ще до початку російського вторгнення екс-міністр оборони України Андрій Загороднюк в своєму інтерв’ю наголошував, що будь-яка цивілізація чогось варта, як що вона зможе себе захистити. А отже, здатність захистити себе, вигнати агресора за межі України, ймовірно, й буде головною ознакою нашої перемоги. Водночас деякі гарячі голови вважають, що Україна має добиватися негайно безумовної перемоги, а саме капітуляції кремля, повної сплати репарацій, притягнення до відповідальності путінських яструбів тощо. Але будемо виходити з того, що головною метою конвенційної війни, що набуває характеру війни тотальної, знекровлення або взагалі знищення українських збройних сил, підрив самої можливості брати участь у цій війні. Примушуючи нас до капітуляції, російська сторона вдається до неконвенційних військових тактик, власне геноциду — фронтального бомбування, випалювання жилих кварталів, заперечення перед світом вчинених військових злочинів, підготовку до анексії захоплених територій тощо.

Чим можемо ми відповісти? Нашою єдністю й вірою в ЗСУ. Потрібно знайти відповіді й на інші, не менш важливі питання, щодо наближення нашої перемоги, зокрема, чи готове наше суспільство до загальної мобілізації. Адже наразі декому здається, що воювати мають лише профі чи добровольці, а існування черг у військоматах лише створює ілюзію, що добровольці та ТРО забезпечать успіх на передовій? Що є найбільшим мотиватром, окрім віри в силу перемоги ЗСУ?  Можливо, акумулюючи таку віру, допомагаючи збройним силам, ми перетворюємо цю нашу віру в обєктивний наратив «все для фронту, все для перемоги».

А як бути з тим, що деяка частина нашого населення шукає аргументи на кшталт, а може вони там самі розберуться, без мене? І хто має прийти на заміну бійцям на передовій? А втрати є чималі. А фронту потрібні і свіжа сила і ротації — люди не можуть весь час бути в окопах. Нарешті, а що робити, коли Генштаб вимагає від чоловіків бути на постійному зв’язку з військоматами? Вже ширяться чутки про те, що виник комунікативний розрив між суспільством та армією, і той же Генштаб не може пояснити суспільству свої кроки, а населення не розуміється на тому, що відбувається. Загалом, хто має ініціювати певні необхідні кроки в державі. Думається, все це влада мала б ще раніше прорахувати, в тому числі й передмобілізаційну ситуацію. Й до чого треба готуватися суспільству, виходячи зі складного військового сценарію, адже цивільна влада на позитиві, а Генштаб не зовсім оптимістичний і вимагає не втручатися у військові справи. Постає наступне питання: чому ми так солідарні із цивільною владою і віримо в нашу перемогу, але при цьому не всі готові до власної участі у бойових діях? Тотальна конвенційна війна, яку нав’язала нам росія, це війна не тількі армій і військових ресурсів, скількі війна цивілізаційна. Тому перемогти означає мобілізувати всі можливі ресурси української нації, в тому числі готовність до загальної мобілізації, а ще організацію всебічного міжнародного впливу на ворога, опір на захоплених територіях, фронтальну протидію проявам колабораціонізму. Для запобігання злу треба виявити й усунути ті причини, що його породжують. Так само для запобігання війні слід виявити й усунути ті причини, що породжують воєнну агресію. Головною причиною в нашому випадку є певний специфічний державний та ментальний уклад російського суспільства, згідно з яким «росіяни понад усе, держава поза правом, суспільство — це друга держава». Аналогічну ситуацію світ вже спостерігав на прикладі Німеччини після першої світової війни, яка вибудувала ідеологію «пангерманізму». До чого це призвело повторювати не варто. Але з такими причинами нам жити і воювати доведеться довго, практично все свідоме життя. Тому перемогою в такому протистоянні буде якраз збереження сувереної української держави, зміцнення армії, всебічний розвиток ідеології громадянського миру та захист нашого населення від військового вторгнення рашистів. Іншої всеосяжної перемоги досягти буде важко. Це справа нашого майбутнього.

Віктор КОВАЛЬСКИЙ