«Суд, встановлений законом»: проблемні питання визначення складу суду в контексті спеціалізації суддів

«Суд, встановлений законом» (законний суд), є необхідним інституційним елементом справедливого правосуддя в тому розумінні, яке цьому поняттю надає стаття 6 Європейської конвенції з прав людини (далі — ЄКПЛ). Лише такий суд, керуючись правовими засадами та за встановленою законом процедурою, є компетентним здійснювати правосуддя. У цьому контексті в судовій практиці виникло питання, яке на теперішній час, з огляду на наявність протилежних підходів до його вирішення, є вкрай актуальним і потребує однозначного розв’язання. Йдеться про можливість утворення колегії суддів для розгляду конкретної справи із залученням суддів різної спеціалізації у випадку неможливості формування колегії суддів однієї спеціалізації та відповідність такої колегії стандарту «суд, встановлений законом». На наш погляд, при вирішенні цього проблемного питання слід виходити з наступного.

Запровадження спеціалізації — не обов’язок, а право суду

Судовий розгляд кримінального провадження згідно з частиною 1 статті 6 ЄКПЛ повинен здійснюватися судом, встановленим законом. Зазначена вимога стосується як суду — державної установи, так і складу суду для розгляду конкретної кримінальної справи. Враховуючи практику ЄСПЛ, суд буде вважатися встановленим законом лише за умови, що він утворений безпосередньо на підставі закону, діє в межах своєї предметної, функціональної, суб’єктної та територіальної юрисдикції у законному складі.

Ускладнення та урізноманітнення суспільних відносин, а отже, і їхнього правового регулювання, обумовлює запровадження в судах спеціалізації суддів. Остання надає додаткові гарантії справедливого правосуддя, а також є дієвим механізмом забезпечення якості та ефективності правосуддя. Тому її можливість, а в окремих випадках й обов’язковість, визнається на рівні як національного закону, так і відповідних міжнародних правових документів з питань судоустрою і судочинства.

Частиною 2 статті 18 Закону України від 2 червня 2016 р. «Про судоустрій і статус суддів» установлено, що у випадках, визначених законом, а також за рішенням зборів суддів відповідного суду може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ. Відтак запровадження спеціалізації в місцевому суді є не обов’язком, а правом суду, яке він реалізує через збори суддів.

У Кримінальному процесуальному кодексі України (далі – КПК) питання щодо складу суду регламентовані в статті 31, в якій передбачені особливі склади суду лише для розгляду справ, у тому числі і в місцевих судах, щодо окремих категорій обвинувачених (неповнолітніх – частина 10 статті, Президента України, повноваження якого припинено, Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, перших заступників та заступників міністрів та ін. – частина 9 статті).

Спеціалізація суддів, про яку йдеться у Законі «Про судоустрій і статус суддів», у § 1 «Суд і підсудність» глави 3 КПК не згадується. Частина 3 статті 35 КПК, якою регламентовано порядок визначення судді (запасного судді, слідчого судді) або колегії суддів для конкретного судового провадження, не містить припису щодо врахування при цьому спеціалізації суддів.

Щодо утворення колегії суддів

Якщо припустити, що колегія суддів для розгляду конкретного кримінального провадження, утворена в місцевому суді з суддів різних спеціалізацій, не є «судом, встановленим законом», то треба ставити питання про створення нової колегії суддів для розгляду цього ж провадження, але в іншому складі. У випадку, якщо таку колегію утворити неможливо через недостатню кількість працюючих суддів із розгляду таких проваджень, вирішення цієї ситуації можливе трьома варіантами.

Перший варіант: очікувати, допоки в суді з’явиться можливість утворити колегію суддів для розгляду конкретного провадження без залучення суддів з іншої спеціалізації. У результаті реалізації цього варіанту опиняються під загрозою важливі засадничі правові положення, як то: правило щодо розумних строків кримінального провадження; правило про доступ громадян до правосуддя тощо. Другий варіант: передати кримінальне провадження на розгляд іншого суду. Але для прийняття такого рішення повинні бути підстави, передбачені статтею 34 КПК. Одна з них визначена законодавцем як «після задоволення відводів (самовідводів) чи в інших випадках неможливо утворити новий склад суду для судового розгляду» (судова практика свідчить, що такий варіант вирішення цієї проблеми доволі часто застосовується).

За вимогами процесуального закону суддя не може брати участі в розгляді справи в разі порушення порядку визначення судді для розгляду цієї справи й за наявності певних обставин зобов’язаний заявити самовідвід — пункт 5 частини 1 статті 75 КПК. Зазначений пункт відсилає до частини 3 статті 35 КПК, якою цей порядок встановлений. Але, як було зазначено вище, в частині 3 статті 35 КПК не передбачене врахування спеціалізації судді при визначенні складу судової колегії для розгляду конкретного кримінального провадження. Відтак процесуальних підстав для заявлення самовідводів суддями інших спеціалізацій, які включені до складу колегії у конкретній справі, не існує.

Окрім того, передавання кримінальної справи до іншого суду не є гарантією того, що в тому суді, до якого її буде передано, можна буде утворити судову колегію для конкретного провадження з суддів, що входять до складу «потрібної» спеціалізації. Це може викликати ланцюгову реакцію передавань справи з одного суду до іншого. До того ж, в іншому суді можуть не співпадати спеціалізації суддів. Це по-перше. По-друге, передавання справи до іншого суду утруднює доступ громадян – учасників кримінального провадження – до правосуддя. Бо останнім доведеться витрачати багато часу на з’ясування питань про розташування суду, до якого передано справу, наявності транспортного сполучення, що дозволить вчасно до нього дістатися, тощо.

Третій варіант. Визнати, що склад судової колегії, утвореної для розгляду конкретного провадження з суддів різних спеціалізацій, є законним і розпочати судовий розгляд. Цей варіант є найбільш прийнятним і правильним з точки зору реалізації засад кримінального провадження: доступу до правосуддя; розумних строків провадження; забезпечення прав, свобод і законних інтересів особи та ін.

Пунктом 2.3.21. Положення про автоматизовану систему документообігу суду (далі – Положення про АСДС), затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 р. № 30, яке є невід’ємною частиною процесуального законодавства, передбачено таке: «Автоматизований розподіл судових справ між суддями в судах, в яких відсутня спеціалізація або її застосування неможливе, здійснюється між усіма суддями». Це означає, що в суді, в якому рішенням загальних зборів суддів визначено спеціалізацію суддів, у випадках, коли її застосування неможливе, автоматизований розподіл судових справ повинен здійснюватися між усіма суддями незалежно від їхньої спеціалізації.

При застосуванні правил внутрішньої спеціалізації суддів потрібно виходити з єдності правового статусу судді, що передбачає можливість здійснення ним правосуддя у будь-якій справі, віднесеній до юрисдикції конкретного суду (за винятком тих випадків, що прямо передбачено законом).

Щодо суддівської універсальності

У Висновку (2012) № 15 Консультативної ради європейських суддів (КРЄС) стосовно спеціалізації суддів, прийнятому на 13-му пленарному засіданні КРЄС (Париж, 5—6 листопада 2012 р.), зазначено, що в принципі судді повинні мати здатність розглядати справи в будьякій сфері права. Їхні загальні знання закону, його основоположних принципів, здоровий глузд та розуміння реалій життя дає їм змогу застосовувати закон в усіх сферах, включаючи специфічні питання, за потребою – за допомоги експертів. Роль «загального судді» ніколи не зможе бути переоціненою. В будь-якому суді загальні судді зазвичай призначаються до різних секторів спеціалізації, змінюючи призначення кілька разів протягом всієї кар’єри. Це дає їм широкий досвід роботи в різноманітних сферах права, що дозволяє їм пристосовуватися до нових призначень та відповідати потребам сторін. Саме тому є життєво необхідним із самого початку забезпечити суддів загальним навчанням задля надбання ними необхідної гнучкості та універсальності, що допоможе їм задовольняти потреби загальних судів, які мають справу із великою кількістю різноманітних спорів, включаючи такі, що вимагають певного рівня спеціалізації. У цілому КРЄС вважає, що спеціалізація може бути виправданою тільки якщо вона сприяє адмініструванню судочинства, наприклад, якщо це є сприятливим задля гарантування якості як процесу, так і судових рішень.

Розв’язання питання щодо порядку визначення колегії суддів для розгляду конкретної справи в разі недостатньої кількості членів спеціалізованої колегії має здійснюватися з урахуванням вищезазначених концептуальних підходів до визначення сутності та функціонального призначення спеціалізації суддів, а також недопустимості ускладнення доступу до правосуддя у зв’язку з неможливістю формування колегії суддів. Тому вважаємо, що в разі недостатньої кількості членів спеціалізованої колегії для автоматичного розподілу справи, члени колегії суду по конкретній справі повинні обиратися автоматично за допомогою АСДС з числа членів іншої спеціалізованої колегії. Лише в такий спосіб спеціалізація суддів в жодному разі не може створити перешкод для доступу особи до правосуддя і відіграє значення гарантії забезпечення права на справедливий суд.

Пріоритетність принципу спеціалізації

З огляду на необхідність ефективного вирішення завдань кримінального провадження (ст. 2 КПК) цілком зрозумілим є пріоритетний підхід законодавця до забезпечення реалізації правосуддя в судах саме за принципом спеціалізації, а не автоматичного розподілу («за можливістю»). Якщо в місцевому суді немає можливості утворити судову колегію для конкретної справи з суддів відповідної спеціалізації, то утворення її із залученням суддів іншої спеціалізації не є порушенням КПК. Формування такої колегії узгоджується з положеннями ЄКПЛ та правовими позиціями ЄСПЛ. У цьому аспекті показовою також є правова позиція, сформульована в ухвалах апеляційних судів Закарпатської області від 8 липня 2016 р. (справа № 303/3779/16-к) та Апеляційного суду м. Києва від 10 серпня 2016 р. (справа № 11-кп/796/1438).

Процесуальне законодавство передбачає декілька принципів розподілу справ у суді: 1) автоматизованою системою; 2) забезпечення принципу вірогідності; 3) врахування процесуальної заборони участі судді в розгляді справи; 4) забезпечення рівномірності навантаження на суддів. На принципі спеціалізації процесуальний закон не наголошує (див., наприклад, частини 1, 3 статті 35 КПК). Натомість Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що місцеві загальні суди розглядають цивільні, кримінальні, адміністративні справи, а також справи про адміністративні правопорушення у випадках та порядку, визначених процесуальним законом. Отже, суддя місцевого загального суду не може ухилитися від здійснення судочинства у справах, віднесених до юрисдикції суду, в якому він працює, за винятком підстав, передбачених процесуальним законом, зокрема, частина 1 статті 75 КПК. Але серед цих підстав відсутнє порушення принципу спеціалізації судді.

Висновок

Підсумовуючи викладене, вважаємо, що в разі відсутності можливості утворити в суді судову колегію для конкретної справи з суддів відповідної спеціалізації, її утворення з залученням суддів іншої спеціалізації не є порушенням КПК. Склад такої колегії є «судом, встановленим законом» в розумінні ЄКПЛ та ЄСПЛ.

Наталія ГЛИНСЬКА,
провідний науковий співробітник відділу дослідження проблем кримінального процесу, криміналістики та судоустрою НДІ вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса НАПрНУ, доктор юридичних наук, старший науковий співробітник

Леонід ЛОБОЙКО,
завідувач відділу дослідження проблем кримінального процесу, криміналістики та судоустрою НДІ вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса НАПрНУ, доктор юридичних наук, професор

Лідія МОСКВИЧ,
головний науковий співробітник відділу дослідження проблем кримінального процесу, криміналістики та судоустрою НДІ вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса НАПрНУ, доктор юридичних наук, професор

Ольга ШИЛО,
головний науковий співробітник відділу дослідження проблем кримінального процесу, криміналістики та судоустрою НДІ вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса НАПрНУ, доктор юридичних наук, професор