Німа НААУ, або Дещо про соціальну відповідальність адвокатури

У кінці січня українське суспільство з тривогою спостерігало за репресіями російської жандармерії щодо кримських адвокатів. Так, 25 січня цього року в Сімферополі затримали Миколу Полозова, захисника кримських татар, зокрема заступників голови Меджлісу Ахтема Чийгоза та Ільмі Умерова, арештували, а через три дні взяли під варту Еміля Курбедінова, вилучили його майно, оргтехніку, де, без сумніву, міститься адвокатська таємниця. Полозова затримали одразу після його повернення зі Страсбурга, де він виступив із доповіддю на сесії ПАРЄ, і от після приземлення в українському Сімферополі російські опричники його тут же схопили. Ще б пак, адже виступив він на сесії ПАРЄ з питання порушення російськими окупантами прав корінного народу Криму – кримських татар.

У середині лютого Верховний суд Криму відхилив апеляцію Миколи Полозова. Кримінальна справа проти нього йде повним ходом.

Під арештом залишається й адвокат, захисник кримських татар і громадський діяч Еміль Курбедінов. Суд обрав йому запобіжний захід тримання під вартою.

Реакція суспільства й представників влади

Кожен факт посягання на адвокатів, захисників у кримінальних чи представників у некримінальних справах – подія надзвичайна, тим більше, коли вона посягає на адвокатську таємницю. Відповідно й реакція на такі факти має бути адекватною. Адже йдеться про обмеження одного з основних прав особи – права на справедливий суд, елементом якого є право на правову допомогу, право на захист, право на вільний вибір захисника своїх прав, задекларованих у Європейській Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Ціла низка громадських і навіть державних інституцій як в Україні, так і за кордоном саме так і відреагувала на такий правовий вандалізм правоохоронної системи Росії, виступили зі зверненнями, заявами, влаштували демарші.

Навіть Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман в соціальній мережі «Фейсбук» назвав переслідування адвокатів у Криму «свідченням системної політики залякування та тиску на населення Криму та позбавлення права на захист», а секретар Ради національної безпеки і оборони України Олександр Турчинов «терором і залякуванням», з елементом «політики брутальної диктатури» Росії. Спікер МЗС України Мар’яна Беца на брифінгу 26.01.2017 р. назвавши незаконними затримання Миколи Полозова та Еміля Курбедінова, заявила, що це свідчить про «вихід на новий рівень політики залякування… посилення тиску… на незалежних адвокатів», а на прес-конференції 31.01.2017 р. повідомила про направлення ноти «російській стороні» з вимогою звільнити незаконно затриманого Еміля Курбедінова, і що «це питання буде порушено в рамках засідання всіх міжнародних організацій – ООН, ОБСЄ, Ради Європи».

Омбудсмен Валерія Лутковська висловила стурбованість щодо того, «як тепер буде реалізовано право на захист тих, кого захищав Еміль (Курбедінов)». А прокуратура Автономної Республіки Крим розпочала досудове розслідування за фактом затримання на території окупованого Криму адвоката Курбедінова, в тому числі за ст. 397 Кримінального кодексу України (втручання в діяльність захисника).

Асоціація правників України 31.01.2017 р. на своєму офіційному інтернет-сайті опублікувала відкрите звернення, в якому «засуджує факти порушення прав людини та перешкоджання професійній діяльності адвокатів у тимчасово окупованій Автономній Республіці Крим», зазначає, що «такі факти зневажання й нехтування правами людини, переслідування за професійну діяльність адвокатів Російською Федерацією на території Криму вимагають невідкладного реагування української влади та міжнародної спільноти» й «закликає всі владні інституції вжити необхідних заходів для звільнення Еміля Курбедінова, недопущення порушення прав і свобод людини, а також гарантування діяльності адвокатів на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим».

Варто зазначити й те, що 31.01.2017 р. в Києві, на Майдані Незалежності на підтримку незаконно затриманих адвокатів в Криму пройшла багатолюдна акція «Беззахисні захисники», на якій голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров закликав до посилення санкцій проти Росії. Журналіст, письменник, правозахисник Юрій Шеляженко в своєму блозі на сайті «Ехо Москви» звернув увагу, що влада Росії ніяк не відреагувала на критику щодо репресій стосовно адвокатів у Криму і з сумом зауважив, що «адвокатское сообщество молчит», очевидно маючи на увазі адвокатську спільноту саме Росії, а її мовчання пов’язує з наявністю листа «Федеральной палаты адвокатов РФ «О внепроцессуальных обращениях адвокатов», в якому «адвокатам не рекомендуют жаловаться депутатам Госдумы и Совфеда на произвол правоохранительных органов».

А НААУ промовчала

Враховуючи, що в Україні ще, поки що, адвокатам ніхто не вказує кому, коли й на кого їм можна скаржитись, то цілком очікуваним були сподівання українських адвокатів і на реакцію представницьких органів національної адвокатури – Ради адвокатів України Національної асоціації адвокатів України, Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, правління Спілки адвокатів України як громадської організації. Адже всі вони заявляють про свою основну місію – захист прав, свобод та інтересів адвокатів та адвокатури в цілому. Але ж ні, заціпило. Ні пари з вуст. Наче й не на нашій землі безчинствує ворог і не над нашими колегами глумиться, знущається з прав захисників. За останніх два–три тижні чи не єдиним клопотом цих бюрократичних утворень була турбота за справляння річних внесків з адвокатів, плати за стажування та складання адвокатських іспитів. Чого тут тільки не приймалося: й депеші Президенту про «втручання» в святая-святих Ради НААУ – право визначати розмір щорічних внесків з адвокатів і неодноразові нагадування адвокатам, щоб негайно – «до кінця січня» – сплатили, бо пізніше – капут, кінець світу. І тільки там, де й справді голос адвокатури мав би бути почутим, де йдеться не про заступництво за тих, кого підозрюють у шахрайстві з використанням адвокатського статусу, а про корінні інтереси суспільства й адвокатури, ми жодної реакції не спостерігаємо. Резонні сумніви: а чи справді ці «відомства» відображають інтереси адвокатів і захищають їх, а чи вони тільки клопочуться про свої управлінські інтереси, маскуючи їх під «самоврядування» в адвокатурі. Адже мовчання в такий надкритичний період, коли свобода наших колег під загрозою – свідчить про колосальну корозію сумління тих, кому нині довірено адвокатуру. Й хоча ця «довіра» насправді зловісно викрадена в адвокатів, але раз уже так сталося, то шановні панове з РАУ НААУ, ВКДКА, САУ не лише можуть, а й зобов’язані ex officio (в силу службового обов’язку) на такі факти реагувати. Мовчання ж свідчить, що їм байдужа доля адвокатів, що турбує їх лише збір коштів на утримання самих себе й розрослих апаратів у цих структурах. Така зневага до інтересів адвокатів, які стали жертвами репресій на нашій тимчасово окуповані території кидає тінь на всю адвокатуру, а не тільки свідчить про заскорузлість і байдужість представницьких органів до її престижу.

Соціальна відповідальність адвокатури

Соціальна відповідальність адвокатури стосується всіх аспектів життя в державі. Як професійне співтовариство адвокатура не повинна бути в обозі від суспільних процесів, що проходять в Україні, стосуються її громадян чи вчинені на її історичній території, або в світі. Така відповідальність є тяжкою ношею, але інакше сенс існування адвокатури втрачається, вона, в противному разі, перетворюється на організацію стряпчих, які піклуються лише про свої вузьколобі потреби й «столи».

Так є, що представництво всієї адвокатури зосереджено в руках невеликої групи у вульгарний спосіб обраних поводирів. В історії адвокатури бувають і будуть, думаю, моменти, пропустити які без реагування, оцінки є незмиваною плямою на всій адвокатурі, на кожному її членові і за які наступним поколінням адвокатів буде соромно. Так було в радянській адвокатурі, коли адвокатів-правозахисників цькували, виключали з колегій, позбавляли шматка хліба, але адвокатська спільнота, президії колегій адвокатів – мовчали. Як приклад можна навести історії адвокатів Діни Камінської, Бориса Золотухіна, московських адвокатів, а в нас – Левка Лук’яненка, Івана Кандиби і багатьох інших. Бориса Золотухіна виключили з Московської колегії адвокатів 13 червня 1968 року за захист Олександра Гінзбурга, засудженого 12 січня 1968 року Московським міським судом за складену ним «Білу книгу» – збірник матеріалів про судовий процес над Синявським і Даніелем, а також за збірник «Фенікс-66», який навіть не був виданий. У своїй судовій промові він просив його виправдати в точній відповідності до вимог золотого правила адвокатської етики про неможливість захиснику займати іншу позицію ніж його підзахисний у питанні визнання винуватості.

Діна Камінська захищала Юрія Галанскова, обвинуваченого за поширення й підготовку «Білої книги» і «Фенікса-66», в тому числі й за кордоном. Просила Камінська всього-навсього про перекваліфікацію дій Галанскова з обвинувачення в антирадянській пропаганді з метою ослабити радянську владу на закон про відповідальність за наклеп на радянський лад. Як Золотухіна, так і Камінську виключили з колегії адвокатів – Золотухіна 13 червня 1968 року, а Камінську – через 9 років, у червні 1977 року. Й вся радянська адвокатура тоді мовчала. Навпаки – шпетили й цькували, тож Камінська з сім’єю навіть вимушена була емігрувати.

Так само і в Україні – коли в 1960 р. адвокатів Левка Лук’яненка й Івана Кандибу виключили за антирадянську агітацію і пропаганду з Львівської колегії адвокатів і судили – Лук’яненка до розстрілу, а Кандибу до тривалого позбавлення волі – то мовчали й українські адвокати, а ідеологи «русского мира» знущалися. Адвокатура ж ницьо відмовчувалася, ковтала плювки собі в лице і гнулась. Нині вона могла б і не гнутись. Часто не гнеться. Але це стосується адвокатури, а не її поводирів. Їм заціпило. У Криму, споконвічній українській землі, ворог топчеться по праву на захист, мордує кращих із захисників погноблених людських прав – вони мовчать.

Газета «День» (№16 за 1 лютого 2017 р.) через Лідію Прокопенко пише, що «дуже хотілося б побачити солідарність української адвокатури з цим адвокатом», але для глухих – цей голос нечутний. Мовчить Рада адвокатів України, мовчить Вища кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури, мовчить і хвалена Спілка адвокатів України. Чому? А тому, що очолюють ці структури – байдужі і, за великим рахунком, чужі для адвокатури люди, які дорвалися до крісел, вляглися в них, і турбує їх тільки як утриматися на цьому теплому місці, як зібрати з усіх адвокатів внески, а не як заступитись за правозахисників, яких гноблять. Скажуть, це ж не українські адвокати, а російські. Так. Але ж Крим – це Україна. Це – наш край, наші люди там живуть.

Мовчати в такій ситуації ганебно й цинічно. Адвокатура України відповідає не лише за кожного українця, який носить звання адвоката, вона не може стояти на узбіччі й мовчки спостерігати як знущаються з адвокатів інших країн. Тим більше в нас удома. Лише тоді її цінуватимуть, лише тоді вона зможе гідно захищати своїх громадян. Адже те, що діється в Криму, – це пряме порушення міжнародних стандартів адвокатури, прийнятих, зокрема, в серпні 1990 року VII Конгресом ООН по запобіганню злочинам «Основних положень про роль адвокатів», які гарантують такі засади для адвокатів, як незалежність, можливість безборонно здійснювати свою професійну діяльність.

Про це актуально говорити саме зараз, адже ми на порозі втілення в життя конституційних норм про професійний захист і професійне представництво в усіх судах саме адвокатами інтересів клієнтів. І коли керівництво адвокатури байдуже до долі адвокатів у державі, а Крим, повторю, – це частина нашої держави, то доводиться, на жаль, говорити не про соціальну відповідальність адвокатури, а про глумливу безвідповідальність керівників такої адвокатури.

Українська адвокатура – спільне, велике надбання українського народу, української нації. Вона пройшла складний, часом суперечливий, часом ганебний шлях. Але байдужою вона не була ніколи. Мовчали її керівники, адвокати ж гідно йшли на барикади, часом ризикуючи не лише своїм добробутом, а й життям. Нині ми теж бачимо, що тисячі українських адвокатів намагаються чесно й сумлінно виконувати свої конституційні професійні обов’язки. Чиновництво ж від адвокатури страшенно далеке від адвокатів й інтересів адвокатури. Його нічого не навчили ні події в адвокатурі в листопаді 2012 р., які фактично знищили адвокатське самоврядування, ні події лютого 2014 р., коли в тяжких муках народжувалася нова Україна, а з нею й нова українська адвокатура – чесна, відповідальна і професійна.