Випуск 1977-го – унікальний курс

Без перебільшення, такого бойового курсу, унікальних людей, здається, не було за всю близьку і далеку історію юрфаку Київського національного університету. За кількістю наукових звань, державних і професійних нагород, відомих імен і їх професійних та й загалом життєвих здобутків і випробувань так точно історія факультету іншого прикладу не знає. Тут не соромно й за державу, яка вивчила таких студентів, і за викладачів, що вклали душу в своїх вихованців.

Коли б спитали у випускників, а що запам’яталося найбільше, то в основному відповіли б про студентський будівельний загін «Дружба-73», скажене будівництво Київського міськмолокозаводу № 3, який сучасні бізнесмени шматують на куски. А також розповіли б про події з відомими іменами однокурсників, які потрапили за грати за, нібито, побиття хулігана, і як усім курсом доказували абсурдність обвинувачення й таки спромоглися доказати. А ще не забули б про дискотеки, КВН, здачу іспитів й свято випуску. І безперечно всі пам’ятають лекції (на першому курсі) Петра Недбайла, Євгенії Назаренко й Аркадія Ткача, а на другому – Василя Катрича, Сергія Макогона, обох Павлів – Кобзаренка і Матишевського, Діну Боброву, Рахіль Синельникову, на третьому – кращих процесуалістів всіх часів і народів – Дмитра Сусла, Михайла Міхеєнка, Михайла Штефана. І далі – всіх, хто вже пішов із життя, і які назавжди залишилися в нашій пам’яті.

Безперечно випускники кожного курсу пишаються своєю alma mater, прив’язаністю до великих подій свого часу, адже всі ми є дітьми його величності часу і простору. Й усі розуміємо, що в житті кожного складається так, що час панує над простором, що маленька справа важить більше ніж велика теорія, що всі нерівномірні випробування складаються в рівномірну гармонію досвіду, культури й мудрості людини.

Додамо й те, що цей курс не має в своєму складі таких людей, які зрадили своїй професійній справі, інтересам держави, своєму народові. Адже служіння цим цінностям склало основний сенс життя, роботи, всіх здобутків курсу 1977 року випуску. В його складі є прокурори й слідчі, судді й адвокати, нотаріуси й юрисконсульти, військові й цивільні юристи, політики і бізнесмени, викладачі і вчені. Самих лише докторів і кандидатів юридичних наук тут нараховується майже двадцять. А якщо суддя, то найвищої кваліфікації, прокурор, то державний радник, нотаріус, то суперспеціаліст, а про адвокатів уже й говорити годі – вони відомі сьогодні всій країні. Отже, є ким пишатися, з кого брати приклад, в кого можна повчитися й запам’ятати, а також передати таку пам’ять наступним поколінням випускників рідного факультету.

Тож починаємо нашу оповідь про випускників 1997-го за простим алфавітним принципом.

Першим за цим принципом, до речі, як і в навчанні, є Євген БУРЛАЙ, який розпочав свій подальший шлях із науковця Інституту держави і права АН УРСР, де дослужився до старшого наукового співробітника. У 1984 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук, а потім працював на посаді доцента кафедри теорії та історії держави і права, історії правових і політичних учень свого ж юридичного факультету. Проте в 1992 р. він уже державний експерт апарату Ради національної безпеки і оборони України. А вже звідти пішов у викладачі – до Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З 2006 р. по нинішній час – заступник керівника секретаріату – керівник управління правової експертизи Секретаріату Конституційного Суду України. Має другий ранг держслужбовця і заслуженого юриста України. А головне – це те, що Євген відомий вчений-теоретик, автор близько 50 наукових праць із теорії, філософії, соціології права. Про свою сім’ю він говорити публічно не хоче. Це моя особиста справа – так каже.

Другими йдуть ГОЛУБИ – Юрій і Людмила — прекрасна гармонійна пара. Юрій ще до навчання на юрфаці починав токарем на заводі «Будшляхмаш», а після випуску працював в органах прокуратури. Довелося ліквідувати аварію на Чорнобильській АЕС, очолювати прокуратуру Тернопільської та Хмельницької областей. Від робітника – до прокурора найвищого рангу. Колеги про нього кажуть, що він завжди доводив всі свої справи до логічного завершення. Принаймі в пристоличному Вишгороді й досі згадують прокурора Голуба, в якого не було жодного нерозкритого злочину. Він вважає, що головною умовою набуття життєвого досвіду є наявність добрих наставників, якими в нього були колишній прокурор Макарівського району Київської області, на жаль, нині покійний, Микола Петрович Арапін та колишній прокурор Київської області Юрій Олександрович Антонечко, що також уже пішов із життя. У 2001 р. Юрію Голубу було присвоє-но звання «Почесний працівник прокуратури», а у 2006 р. — «Заслужений юрист України». У 2011 р. він був нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

Ще під час навчання Юрій одружився з однокурсницею Людмилою, до речі, за якою сохнули всі однокурсники. Після навчання вона працювала державним нотаріусом, а з 1995 р. – по сьогодні – приватний нотаріус. Людмила є вірним другом і порадником. А ще подружжя Голубів пишається своїми дітьми. Цікаво, що старший син Андрій, молодший Олександр та донька Наталка також здобули вищу юридичну освіту в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка. Зараз донька працює нотаріусом, син Андрій — адвокатом, а Олександр — заступник керівника Державного космічного агентства України.

Раїса ДЕМЧЕНКО (тепер Нешик), дівчина із Сумщини, яка всім запам’яталася осиною талією та каштановими очима. Вона пригадує свою третю групу, де прик-ладом був староста Микола Гудзь, майбутній суддя, а тоді веселий і порядний хлопець, який, на жаль, уже пішов з життя. В гуртожитку Рая жила разом із Валентиною Ляховською (тепер Твердохліб), майбутньою суддею, та подругами Ольгою Коваленко й Людмилою Буркицею (на жаль, вони не дожили до ювілейного випуску), а також із сусідками по блоку, чернігівчанками Галиною Маклюк та Людмилою Дрожа. Обидві живі, здорові й досі активно працюють на юридичній ниві. Рая пригадує, як за частину стипендії дівчата могли придбати білет на концерт улюблених співаків і артистів в Палаці «Україна» або піти в театр чи в кіно. За державним направленням вона 16 років працювала адвокатом у Вінниці, а після проходження всіх етапів оцінювання була призначена суддею Апеляційного суду, де й досі працює. Вона пишається своїм сином – директором департаменту суддівської кар’єри Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Хоча каже, що особисто її кар’єра ніколи не цікавила, бо сім’я була завжди на першому місці. Мабуть, тому сімейні стосунки в нас збереглися. Рая не сумує з того, що особливого багатства Нешики не нажили, але діти – це основне багатство й гордість.

Сергій ЄФРЕМОВ з усіх однокурсників він опинився в найсприятливому оточенні й на чудовій роботі. Сергій є викладачем цієї самої alma mater, доцентом кафедри кримінального права та кримінології, тобто того самого юрфаку, що був у складі університету від самого його започаткування. Провідний вчений, має неабиякий педагогічний талант, автор багатьох публікацій, кількість яких, як він каже, мабуть, не знає ніхто, бо їх дуже багато. Сергій завжди на постійному зв’язку з однокашниками, що з року в рік приходять до нього на кафедру як до свого рідного дому. Зі студентами він строгий, з колегами привітливий, з товаришами завжди дружній.

Юрій ЗАІКА також із нашої «обойми». Він пригадує, що на юрфаці працювала могутня плеяда блискучих науковців та талановитих педагогів. І він з особливою вдячністю згадує своїх наставників, уже вказаних Дмитра Сусла, Михайла Міхеєнка, Діну Боброву, а також Ігоря Побірченка, Опанаса Підопригору, Гриціелу Пронську, Олексу Решетніка. Після випуску в Юрія склалося цікаве професійне життя. Спочатку був державним нотаріусом, старшим арбітром Державного комітету УРСР по забезпеченню сільського господарства, а потім перейшов на наукову ниву. З 1982 р. – асистент кафедри господарського права КНУ імені Т. Г. Шевченка, у 1990–2015 рр. – заступник, начальник кафедри цивільного права і процесу Національної академії внутрішніх справ. На сьогодні – професор кафедри й доктор наук, автор і співавтор понад 330 наукових і методичних праць. До речі, підготував 10 кандидатів наук. Про сімейне життя Юрій каже, що тут він щасливий завжди.

Інший випускник курсу – Олег ЗАЙЧУК – завжди намагався бути непомітним, хоча завжди потрапляв у центр уваги. Вчився він виключно на відмінно, іспити також здавав на відмінно, дисертації захистив своєчасно. Сьогодні він провідний вчений, організатор наукових досліджень, педагог, академік Національної академії правових наук України, до речі, єдиний з усього курсу. Представляти його особливої потреби немає, адже його знають у Міносвіти, Мін’юсті, Верховному Суді й загалом скрізь у юридичному співтоваристві, бо Зайчук – це Зайчук. Весь курс ним пишається, а Олег Володимирович у свою чергу радіє за успіхи однокашників.

Багатьом цей випуск – 77 запам’ятається ім’ям Миколи ЗАМКОВЕНКА, адвоката, судді, депутата Верховної Ради України. Він завжди був сміливим, чесним, винахідливим – і коли був адвокатом, потім головою того самого знаменитого Печерського суду в м. Києві, а далі політиком. Микола завжди вмів приймати сміливі й неочікувані рішення, які потім ставали виваженими й зрозумілими. Так було зі звільненням Юлії Тимошенко, з іншими виправдувальними й обвинувальними вироками. Микола каже, що попри будь-які повідомлення про нього він завжди готовий захистити себе, й свою позицію, справедливість, професійність.

Не можна не згадати й Григорія ЗБАНКА. За характером він холерик, людина чесна й принципова, а за професійною здатністю – прокурор. Починав з посади помічника прокурора Дарницького району Києва. А потім пішло – старший помічник прокурора району, заступник прокурора району, прокурор слідчого управління, начальник відділу нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими органів прокуратури, начальник відділу за додержанням законів про адміністративні правопорушення. Йому було присвоєно класний чин – старший радник юстиції, а також відзначено званням «Почесний працівник прокуратури України». Нині Григорій перебуває на пенсії. Однокурсники пригадують, що коли Григорій був комісаром в уже згаданому будзагоні «Дружба – 73», то нашому життєписі не було не враховано жодного прогулу, факту вживання пива, перегляду улюбленого серіалу «Сімнадцять міттєвостеї весни». Таким строгим і скурпульозним залишається й досі. Бо він – Збанко.

Ще один персонаж із цього випуску – Віктор КОВАЛЬСЬКИЙ. Однокурсники йому завжди згадують, що будучи командиром будзагону «Дружба 73», він не лишив нікому жодного шансу на вихідний, на відпустку, на високу оплату праці, бо був надто ідейний. Але життя в нього склалося своєрідне. Після стаціонарної аспірантури юрфаку КНУ імені Тараса Шевченка пішов на оперативну, потім на наукову та викладацьку роботу в органи внутрішніх справ. У 1983-му захистив кандидатську, а в 2011 році докторську дисертацію. Стверджує, що має близько п’ятисот наукових, практичних та публіцистичних статей. Свого часу (ще в буремні 90-ті) заснував перше юридичне видавництво «Юрінком Інтер», газету «Юридичний вісник України», а також науковий журнал «Юридична Україна» та ще багато чого. Про інше життя Віктор розповідає скупо: каже, що одружений, має чотирьох повнолітніх дітей та одного онука, а як стверджує, життя навчило його більше мовчати ніж розповідати про свої успіхи та невдачі.

Безперечно цікавою персоною в цій команді є Євген КУБКО, який завжди намагався бути першим у навчанні, в науці, в практиці. Він першим на курсі захистив докторську дисертацію, став професором і членом-кореспондентом Національної академії правових наук України. Окрім того разом зі своїм однокурсником заснував, про якого мова йтиме далі, юридичну фірму «Салком». Це про цю фірму кажуть: там, де «Салком», іншим робити вже нічого. На сьогодні він відомий вчений, який в історії сьогодення пройшов шлях від науковця до незалежного експерта комісії Європейського Союзу (Брюсель), до арбітра Арбітражного інституту Торгової палати Стокгольма. Євген також брав участь у розробці багатьох нормативних актів; він є членом Науково-консультативної ради Верховного Суду України та Конституційної комісії.

Олена КУЗЬМЕНКО (в дівочості Збровак) – людина, що викликає загальну повагу, адже ще донедавна була суддею Верховного Суду України. Як розповідала, юристом вирішила стати після виходу відомого радянського серіалу «Знатоки», бо їй дуже хотілося бути експертом на кшталт Кібріт. Й саме тому, незважаючи на заперечення батьків, вступила на юридичний факультет КДУ. Проте криміналістом не стала, а стала суддею. По цій стежці її вели Учителі з великої літери – Олександр Якименко, Петро Цупренко, Галина Омельяненко. Обравши шлях суддівства, – розповідає Олена – ніколи про це не пожалкувала, хоча суддівство – це постійна напруга, безсонні ночі, відсутність вихідних, намагання бути об’єктивною, не підводити своїх вчителів і колег, щоб не соромно було дивитися в очі, ібо кожен постановлений вирок, кожне рішення безумовно проходило через розум і через серце. А ще вона каже, що нині суддів несправедливо принижують, залякують, намагаються позбавити незалежності. Колись держава таки схаменеться й усе поставить на свої місця, бо розум і здоровий глузд в українців має перемогти.

Наш наступний герой того ж року випуску – Валерій ЛУКОМСЬКИЙ. Сталося так, що він не лише на відмінно вчився, а й став наймолодшим прокурором району ще в ті часи, коли призначення на таку відповідальну посаду відбувалося не за знайомством чи за «заслуги», а за професійний досвід, знання та організаторські здібності. Валерій отримав звання старшого радника юстиції, захистив кандидатську дисертацію, а потім разом з Євгеном Кубком заснував Юридичну фірму «Салком». Як розповідає, першу частину свого професійного життя він свідомо пов’язав з державними органами, обіймаючи, серед інших, і посаду заступника голови Київської міської державної адміністрації. Про те в 1993 році публічно висловив незгоду з млявістю державотворчих процесів з боку Президента України й залишив держслужбу. Натомість почав адвокатську діяльність, захищаючи інтереси і права людини в судових органах, включаючи Європейський суд з прав людини, суміщав свою практичну роботу з викладанням на юрфаці та в Інституті міжнародних відносин рідного Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Так, що вчімося в нього поєднувати науку і практику.

Олександр МАНЕШКІН зробив чудову кар’єру, від прокурора до керівника КРУ в Криму. Про нього було чимало публікацій в ЗМІ, сюжетів на телебаченні. У книзі «Національні лідери Украї-ни згадують про його інтелект, людяність й універсальні знання, про любов до книгочитання, теат-ру та поезії. Але як у студентські роки, так і як професійний юрист, він завжди був принциповим, вольовим, небагатослівним. Усім державникам запам’яталася його робота в органах КРУ, де він був «міцним горішком», що працював виключно на користь держави, в бюджет якої приніс десятки мільйонів гривень. Олександр завжди був чудовим юристом, сім’янином, батьком.

Сильний студент, спортсмен, щирий і могутній Микола ОЛЕФІРЕНКО завжди вмів прийти на допомогу товаришу. Діловий і винахідливий він знав де можна студенту заробити копійку, працював у будзагонах, студмістечку. Й роботу собі вибрав у системі органів виконавчих органів влади на інспектуючих та керівних посадах. Зараз він на пенсії, хоча іноді працює як адвокат. І ні для кого не секрет, що Микола Олефіренко отримав чин генерал-хорунжого Українського козацтва. Ще має активне хобі – футбол і рибалку, бо спортсменом залишається й досі. Але найбільше за все він пишається своїми дітьми, сином Андрієм та донькою Катериною, які, як і він сам, стали юристами.

Відомий прибічник судової влади Олексій ПАНЧЕНКО віддав судочинству більшу частину свого життя. Починав із Броварського районного суду, а завершив – суддею, заступником голови Вищого адміністративного суду України. Й отримав, як каже, практично всі державні та професійні винагороди. А в студентські роки Олексій завжди був попереду в спорті, навчанні, громадській роботі. За його словами, коли працював на посаді керівника управління судових органів Мін’юсту України, то проблем з наповненням суддівського корпусу, корупцією чи хабарництвом ніколи не було. А була чіткість, дисципліна, відповідальність. А сьогоднішні намагання контролювати роботу судів, «перезавантажити суддів», люструвати їх – це «не від високого розуму».

Дмитра СОКУРЕНКА, завжди мудрого, виваженого й працелюбного всі знають як суддю Верховного Суду України. Хоча був тривалий період, коли він працював на посаді начальника управління юстиції міста Києва. Було це при багатьох міністрах, які радилися з ним у важливих питаннях. І нічого дивного – столичне управління юстиції завжди було в центрі правничого всесвіту. Життєвий шлях Дмитра був нелегким, адже довелося тривалий час рятувати від хвороб дружину й дитину. Допомагала лише робота. Чесно кажучи, коли розмовляєш з цією дивною людиною, стає зрозумілим, чому на ньому, як, мабуть, і на багатьох інших випускниках цього курсу, трималися інтереси держави, захищалися права людей, чого зараз, на жаль, ніяк не можуть сказати про себе нинішні чиновники.

Інтелектуал й ідейний юрист Олександр ХАВІН свого часу отримав розподіл в органи прокуратури, а звільнився з цих органів через десятиліття, віддавши їм практично все своє свідоме життя. Колеги розповідають про нього, що він завжди був і є принциповим та послідовним. Досвідчений і наполегливий Олександр очолював останнім часом (перед виходом на пенсію) управління представництва інтересів громадян та держави в судах Генеральної прокуратури України. У 1998 р. Президент України присвоїв йому спеціальне звання Державного радника юстиції 3 класу. Він має низку державних та професійних нагород. Зараз Олександр на заслуженому відпочинку. Каже, мав деякі проекти в юридичному бізнесі, але на даний час не працює.

Василь ФЕДОРЕНКО, випуск-ник–77, – незмінний прокурор Києво-Святошинського району, хоча він попрацював також слідчим і прокурором Залізничного району міста Києва, в Ірпінській прокуратурі. Має практично всі державні нагороди, звання старшого радника юстиції. На роботі, розповідає Василь, довелося днювати й ночувати. Проте в нього «на районі», як, до речі, і в сусіда – прокурора Вишгородського району Юрія Голуба, не було жодного нерозкритого резонансного злочину. Час був такий, що розкривали всі злочини, інакше шукай іншу роботу. Зараз він на пенсії, на заслуженому відпочинку.

Студентка — красуня Світлана ЩОЛОКОВА не роздумуючи пішла працювати адвокатом одразу після закінчення alma mater. В останні 15 років, як розповідає, спеціалізується на адміністративних та цивільних справах. А ще Світлана неодноразово представляла інтереси своїх клієнтів у Європейському суді з прав людини, де виграла не одну справу, а також у Європейському суді в Люксембурзі. При цьому допомогла багатьом військовим пенсіонерам отримати пенсію, а також афганцям, чорнобильцям, інвалідам, переселенцям. Вона радіє своєму заміжньому й заможному життю, опікує свою 12-річну онуку, з якої мріє виховати модель, адже дитина пішла породою в бабусю і красою, і розумом. Світлана стверджує, що щаслива своїм життям; посміхається – воно в мене вдалося. А всім юристам бажає отримати насолоду від роботи й хоча б певне матеріальне задоволення.

Підготував Лесь КУРІННИЙ