Чи можливе правосуддя там, де всі про нього говорять, і ніхто не знає, що це таке?

Задекларований Конституцією України так званий «потрійний поділ» державної влади (ст. 6) зумовив появу її Розділу VIII «Правосуддя». Слід відзначити, що хоча цей розділ був оновлений у червні 2016 р., традиційний його недолік усе ж збережений і визначення категорії «правосуддя» у ньому відсутнє. А згідно з ст. 124 Конституції «Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються».

То хто здійснює правосуддя?

Проте вже згідно з її ст. 127 «Правосуддя здійснюють судді. У визначених законом випадках правосуддя здійснюється за участю присяжних». В зв’язку з цим, постає питання: то правосуддя в Україні здійснюється судами чи суддями? Адже суди і судді — це далеко не одне й те ж. А оскільки в Конституції відповідь на це питання відсутня, то, можливо, її можна отримати, користуючись при цьому Законом «Про судоустрій і статус суддів», яким, як відомо, ці ж відносини регламентовані детальніше.

Слід відзначити, що безумовно позитивною техніко-юридичною ознакою вказаного закону є наявність у ньому преамбули, згідно з якою: «Цей закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд». А згідно з його п. 1. ст. 1 «Судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами». Але вже згідно з п. 2 цієї статті «Судову владу реалізовують судді та, у визначених законом випадках, присяжні шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур». Водночас, згідно з його п.1 ст. 5 «Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами».

За таких констатацій, знову постають питання. То що, поняття «правосуддя» і «судова влада» — це одне й те ж? То правосуддя в Україні здійснюється судами (згідно зі ст. 124 Конституції та п.1 ст.1 й п.1 ст. 5 закону) чи суддями (згідно з ст. 127 Конституції та п. 2 ст.1 закону)?

Нескоординованість норм

А якщо суди і судді це не одне й те ж, то це позиція законодавця, чи вказані норми просто не скоординовані з нормами Конституції між собою та з висновком Конституційного Суду, який ще у 2002 р. відзначив, що правосуддя здійснюється виключно судами у відповідних формах, у тому числі шляхом судочинства.

Крім того, якщо Закон «Про судоустрій і статус суддів», то чому у його Преамбулі йдеться про «організацію судової влади та здійснення правосуддя»? Адже поняття «правосуддя», «судова влада», «судоустрій» також далеко не одне й теж. А якщо в наведених статтях Конституції йшлося про правосуддя, то чому в законі, всупереч її нормам, які в ньому можуть бути лише деталізовані, йдеться про організацію судової влади? І чому в законі немає визначень категорій, закладених в основу цих правовідносин? Адже і з методологічного, і з техніко-юридичного погляду вони мали б бути неодмінною його складовою.

Надто несподіваним є й положення п. 1. ст. 1 Закону, згідно з яким «Судова влада в Україні… здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними законом». Зазначену конструкцію можна було б сприйняти як редакційний недогляд, але якщо згідно з п. 1 ст. 7 Закону «Кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом», а згідно з його п. 1 ст. 19 «Суд утворюється і ліквідовується законом». Тобто хоча з позиції здорового глузду й постає питання — ну як закон може створювати Й ліквідовувати суди, але виявляється, що це позиція законодавця.

Зазначене питання стає ще актуальнішим, якщо врахувати, що згідно з підпунктів 2 та 6 ст. 19 закону, в діяльності, пов’язаній з утворенням та ліквідацією судів активну участь беруть і Президент, і Верховна Рада, і Вища рада правосуддя, і Державна судова адміністрація. Якщо ж при цьому брати до уваги, що не стоїть осторонь від цих питань і міністерство юстиції й інші органи виконавчої влади, а в здійсненні судочинства активну участь беруть й органи прокуратури то органи поліції, то, виявляється, що фактично в організації і здійсненні судової влади задіяні, суди, й органи законодавчої та виконавчої влади, й органи, які взагалі до жодної з так званих «гілок влади» не належать. А якщо так, то чи здійснюється державна влада в Україні на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову?

Важливість визнання засади верховенства права

Прогресивним кроком у правовідносинах в Україні є визнання засади верховенства права, похідною від якої є ст. 29 Конституції, згідно з якою «Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність… ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду». А згідно з ч. 4 цієї статті «кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання». Тобто, якщо суд ухвалив рішення про затримання, то до нього ж потрібно звертатися з його оскарженням. А за таких обставин неважко спрогнозувати і його результати.

Водночас при зверненні до суду слід враховувати, що згідно з ст. 129 Конституції «суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права» (чинна редакція), і «судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону» (попередня редакція). Тобто, якщо чинна редакція її ст. 129 узгоджується з її ст. 3 та ст. 8, але суперечить статтям 6 та 19, то попередня узгоджувалася зі статтями 6 та 19, але суперечила її ст. 3 та ст. 8.

У контексті зазначених суперечностей вже й не дивним виглядає те, що згідно з ст. 1 закону судова влада «здійснюється незалежними і безсторонніми судами», а вже згідно з його ст. 7 «Кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом». Тобто, якщо згідно з ст. 1 закону «справедливий суд» і не планувався, то в ст. 7 він уже є.

Щодо місця Конституційного Суду

Та й місце КСУ в системі органів державної влади незрозуміле. Адже якщо питання організації правосуддя визначені в розділі VIII Конституції, то Конституційного Суду — у розділі XII. А якщо так, то чи не суперечить це засаді системного підходу до організації судової влади? Тим більше, що в попередній редакції ст. 124 Конституції декларувалося, що «судочинство здійснюється Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції», а оскільки в чинній редакції цієї статті про нього вже й не згадується, то чи належить він і тепер до судової влади? Якщо ні, то чи належить він до органів державної влади взагалі? Якщо так, то до яких, а якщо ні, то чи не перетворюється він у ще один наддержавний орган?

Що ж до висновку, що правосуддя і судочинство не одне й те ж, то Конституційний Суд, ще в 1997 р. відзначив, що «відповідно до ст. 124 Конституції правосуддя — це самостійна галузь державної діяльності, яку суди здійснюють шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ. А уявлення про судочинство дає і зміст ч. 3 ст. 129 Конституції, згідно з якою воно провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних, і рішення того ж КСУ, який відзначив, що, наприклад, «Кримінальне судочинство — це врегульований нормами КПК України порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу — підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод та законних інтересів».

Що ж до того, чи судову владу здійснюють (реалізують) лише суд (судді), то, як відомо, народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади (ст. 5 Конституції). А це означає, що в даному випадку, достатньо скористатися методом аналогії. Адже ніхто не сумнівається у тому, що в Україні єдиним законодавчим органом є Верховна Рада. Проте не кожен знає, що закони можуть ухвалюватись і шляхом всеукраїнського референдуму.

З урахуванням наведених аргументів, надто вже непрофесійним виглядає те, що згідно з ст. 124 Конституції «Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди», а згідно з її ст. 127 «Правосуддя здійснюють судді. У визначених законом випадках правосуддя здійснюється за участю присяжних». Згідно з п. 1. ст. 1 закону «Судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами», згідно з його п. 2 ст. 1 «Судову владу реалізовують судді, та, у визначених законом випадках, присяжні», а згідно з п. 1 ст. 5 «Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами та відповідно до визначених законом процедур судочинства». Якщо ж врахувати й те, наскільки очевидними є вказані суперечності, то чи не є це свідомою дискредитацію Конституції і законодавства України?

Не варто при цьому забувати, що слово «правосуддя» походить від слів «правда», «правий», «істина», «справедливість», «суд по правді, по совісті, по закону».

А оскільки, якщо відбувається судочинство, але це ще не означає, що в кожному випадку здійснюється правосуддя, то саме забезпечення правди, справедливості та правосуддя й мало б бути метою судової влади. І саме такий підхід є підставою для висновку, що правосуддя є одним із напрямів діяльності держави.

Тобто, правосуддя — це функція, яку взяла на себе держава і яка здійснюється за допомогою системи відповідних органів. А відтак воно є метою їхньої діяльності. А те, що ця діяльність насамперед здійснюється у формі судочинства, то це так. Але не варто забувати, що державою передбачені й інші інститути, які покликані сприяти розв’язанню суперечностей, що виникають із правовідносин, та забезпеченню правосуддя. І не випадково, оскільки суди, на жаль, ухвалюють, і неправові рішення. Саме тому й повинні функціонувати механізми їх виправлення, якими, згідно з ст. 55 Конституції, насамперед є система національних засобів, а коли вони вичерпані, особа має право звертатися до міжнародних судових установ та відповідних органів міжнародних організацій за захистом своїх прав.

Не варто при цьому забувати й того, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань, в тому числі й право на самозахист (необхідну оборону). А відомі події у Врадіївці, про це лише нагадали.

Чи насправді українські суди здійснюють правосуддя?

Що ж до того, чи насправді українські суди здійснюють правосуддя, то в зв’язку з цим потрібно лише врахувати, що згідно з даними, взятими з інтернету, станом на кінець 2011 року на розгляді в Європейському суді з прав людини проти України перебувало 10 750 справ. У 2014 році їх було вже 13 284. А лише за 2016 рік їх надійшло 53 500 (на 13 000 більше ніж у минулому році) і на початок 2017-го в ЄСПЛ їх було вже 80 тисяч. Тільки за 2016 рік цим судом було розглянуто 18 131 справу проти України (22% від усього обсягу розглянутих ним справ). Лише з приводу невиконання рішень українських судів подано 12 000 заяв. А за кількістю позовів проти України, наша країна перемістилася з третього місця на друге місце (після Росії).

З урахуванням цих даних стає очевидним, що якщо згідно зі ст. 2 вказаного закону «Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд», то, виявляється, що це не зовсім так. От тому логічно припустити, що суд, здійснюючи судочинство, може лише сприяти здійсненню правосуддя, а може й не сприяти, хоча обов’язок його забезпечити українська держава на себе взяла.

Позиція науковців щодо проблем

Що ж до сучасного наукового бачення в Україні цих проблем, то його прикладом є дисертація «Здійснення правосуддя у кримінальному провадженні за участю неповнолітніх осіб» (Київ, 2017 р.), сама назва якої зумовлює лише гірку іронію. Й не тому, що вона дає підстави для висновку, що в кримінальному провадженні правосуддя здійснюється з участю неповнолітніх осіб, а тому, що деякі «вчені» навіть не розуміють, що не правосуддя в кримінальному провадженні, а що провадження є одним із засобів правосуддя. А, як відомо, будь-який засіб може як сприяти правосуддю, так і розтоптувати його. Все залежатиме від того, в чиїх він руках.

Але кого це цікавить. Головне, що, судячи з актів впровадження, ці «відкриття» вже нав’язуються й студентам, захист забезпечив автору доплату в 15% від посадового окладу за науковий ступінь, ну і підстави ним пишатися. А Прем’єр-міністру залишилося лише подумати — взяти їх із зарплати лікарів, вчителів чи з таких же жалюгідних пенсій. Адже «науковий вклад» відбувся.

Ну й недарма ж це провадження в Україні назване «кримінальним», тобто — злочинним провадженням.

Зарубіжний досвід

Що ж до світового досвіду діяльності судів, то не випадково він уже дав підстави для висновку, що: «Суд — це орган держави, який в інтересах пануючого класу здійснює у встановленому процесуальному порядку розгляд цивільних і кримінальних справ. Форми організації і діяльності суду визначаються класовою суттю держави, яка його створила. В експлуататорських державах суд є засобом захисту інтересів експлуататорів. Характерним для суду всіх експлуататорських держав є класовий підбір суддів, що разом із класовим законодавством дає можливість пануючим класам використовувати його для придушення трудящих».

А політичні класики, характеризуючи буржуазний суд, зазначали, що він лише імітував захист порядку, а насправді був сліпим, тонким знаряддям нещадного придушення експлуатованих, який обстоював інтереси грошового мішка. От тому, якщо вже й не приховується, що українська держава стала не просто буржуазною, а кланово-олігархічною, то нічого дивного немає в тому, що такими є і її суди. А як наслідок, вона й сама, якщо в Печерському суді Києва всі справи виграє, то в Європейських судах — програє. То чи добре це й для самої держави?

А для запобігання цьому й потрібно, щоб у механізмах діяльності як держави в цілому, так і кожного з її органів, функціонували відповідні засоби стримувань їх у межах закону, правди, істини, справедливості, верховенства прав людини і, навіть, милосердя. Якщо ж засобом забезпечення цих морально-етичних цінностей у суді стало лише те, що судочинство названо правосуддям, то це лише приклад збереження на конституційному рівні радянських ідеологічних стереотипів, які слугували механізмом підштовхування до висновку, що якщо судочинство, то це вже обов’язково правосуддя, а наш суд «є найгуманнішим судом у світі». Але от, чи було так насправді, відповідь на це питання вже дають історики.

Що ж до моралі цієї байки (статті), то якщо декларується окремий напрям діяльності держави і, зокрема, такий, як здійснення судової влади, то йому мало б надаватися офіційне визначення, мала б бути визначена його мета й завдання, суб’єкти, засоби і механізми їх реалізації тощо. А з позицій методології правотворчості, особливо при визначенні засад організації її органів, — ігнорування їх взаємозв’язку й взаємозалежності та системного розуміння їхнього функціонування, як і ототожнення правових категорій, закладених в основу цих правовідносин, насамперед понять «влада», «державна влада», «органи державної влади», «правосуддя», «судочинство», «суди» тощо, як і безвідповідальне жонглювання, а тим більше цілеспрямоване маніпулювання, ними є неприпустимим.

Іван Котюк, доктор юридичних наук, професор, спеціально для ЮВУ

Джерело: ЮВУ