Харківський тракторний завод: спроба списати чотириста мільйонів боргів не вдалася

Харківський тракторний завод:

спроба списати чотириста мільйонів боргів не вдалася

Юрій Котнюк, ЮВУ

П’ятнадцятого вересня Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалив постанову, якою завершив процес за позовом акціонерного товариства «Харківський тракторний завод» до Міністерства фінансів України про визнання безнадійною та списання заборгованості по кредиту, взятому в далекому 1998 році в Державному експортно-імпортному банку. Юристи повивача, судячи з усього, розуміли, що в них немає шансів виграти цю справу, й затіяли її виключно для того, аби відтягнути «страшний час розплати», оскільки першим її вердиктом була ухвала про забезпечення позову, якою тимчасово зупинялося виконання ухваленого за п’ять років до того рішення Харківського адміністративного окружного суду про стягнення з ХТЗ бюджетної заборгованості в сумі 401 млн грн.

Німецький контракт

У кращі для нього вісімдесяті роки Харківський тракторний завод випускав близько сімдесяти тисяч машин на рік, але нині за цим показником не дотягує й до однієї тисячі. Причина його занепаду цілком типова для більшості вітчизняних машинобудівних підприємств – не витримав конкуренцію з аналогічними зарубіжними зразками. Так само як не витримав конкуренцію з новими формами господарювання основний контингент його покупців – колгоспи радянського зразка, про які часто кажуть, що їх у 1999 році розвалив своїм указом Президент Кучма, хоча насправді він їх не розвалював, а лише дозволив селянам віддавати в оренду свої земельні паї не лише колективним сільськогосподарським підприємствам за місцем їх перебування, а будь-кому, хто заплатить більше грошей. Після цього основною виробничою силою в сільському господарстві стали щедро підживлені іноземними інвестиціями агрохолдинги, які віддавали перевагу більш надійним тракторам іноземного виробництва. Тож в епоху, коли королем полів став соняшник, а королевою експорту олія, в ХТЗ немає перспектив на майбутнє. Це, очевидно, розуміє й нинішній його господар Олександр Ярославський, який почав говорити про те, що використає 15о гектарів землі, на яких розташований завод, для створення промислового парку і торгово-освітнього кластеру, з чого аналітики одразу зробили висновок, що рано чи пізно на цьому місці постане житловий комплекс із торгово-розважальним центром.

Проте в другій половині дев’яностих майбутнє бачилося більш оптимістичним. Виробництво тоді падало, але здавалося, що це ненадовго – варто лише поставити на трактор якісний німецький двигун (мотори місцевих заводу «Серп і молот» і Харківського заводу тракторних двигунів годилися хіба що на металобрухт) і справи знову підуть на підйом. Тоді ХТЗ вже мав статус акціонерного товариства, контрольний пакет акцій якого належав державі, яка підставила йому своє плече. З іншого боку німці теж пішли на зустріч, погодившись продати двигуни в кредит, однак процедура оформлення даної оборудки, як для стороннього ока, все одно виглядала доволі громіздкою.

Так, у вересні 1997 року ХТЗ уклав з кельнською фірмою «Дойц» контракт на поставку двигунів, але це була, так би мовити, лишень декларація про наміри. Другим кроком стало ухвалення урядом постанови № 78 від 26.01.1998 р. з дуже довгою назвою – «Про надання гарантії Кабінету Міністрів України щодо забезпечення погашення кредиту ФРН, що залучається для фінансування проекту організації виробництва сільськогосподарських тракторів ХТЗ-17021 з двигунами німецької фірми «Дойц АГ» на ПАТ «Харківський тракторний завод імені С. Орджонікідзе» та їх реалізації». Третім кроком була кредитна угода між Державним експортно-імпортним банком України і державним німецьким банком «Кредитанштальт фюр відерауфбау», який спеціалізувався на кредитуванні зарубіжних підприємств, які купували продукцію німецького машинобудування. За цим контрактом Укрексімбанк отримав під гарантію держави 42 мільйони німецьких марок (що еквівалентно 21 мільйонам пізніше запровадженого євро), тож якби український банк не повернув ці гроші вчасно, держава повинна була на першу вимогу німецького банку заплатити їх з бюджетних коштів. Ну а завершальним кроком стало укладення договору між Укрексімбанком і Харківським тракторним заводом, відповідно до умов якого він у тому ж 1998 році одержав ці 42 мільйони марок, які повинен був потратити виключно на придбання німецьких двигунів.

Фіскальна служба «прохлопала» мирову угоду

Ідея з німецькими моторами мала недовгу історію, і в подальшому основним постачальником двигунів для тракторів ХТЗ став Ярославський моторний завод (РФ), а от кредит державі на їх придбання було повернуто лише частково – останній платіж було проведено в листопаді 2001 року, після чого завод лишався винен ще близько 20 мільйонів марок тіла боргу, хвости якого у вигляді процентів, інфляційних втрат і штрафних санкцій з часом лише росли. Врешті-решт держава визнала, що вона є неефективним власником і продала свій пакет акцій українському бізнесмену Олександру Ярославському. Для нього це був непрофільний актив, який він придбав для того, аби потім вигідно перепродати. Виробництво трактора, що складається з двадцяти тисяч деталей, котрі постачають шістдесят підприємств з різних країн, і який потім продається в тридцять країн світу – таке поле діяльності було надто складним для Ярославського, тож завод приречений був потрапити до складу якої-небудь потужної транснаціональної корпорації. Нею став холдинг «Російські машини», контрольований наближеним до Путіна олігархом Олегом Дерипаскою, і в цьому немає нічого дивного, оскільки основним покупцем тракторів ХТЗ стала Росія, куди суцільна «агрохолдингізація» дісталася значно пізніше, а певна подоба колгоспів зберігалася значно довше.

Новий власник, звісно, не хотів платити борги попередника і щоб ухилися від цього у 2007 році було застосовано давно опробуваний спосіб: самому собі позичити гроші і не повернути їх, потім розпочати процедуру банкрутства, сформувати слухняний комітет кредиторів, а головне – запровадити через суд мораторій на виплату всіх боргів. Держава дивилася на ці маніпуляції крізь пальці, оскільки обидва олігархи переконали уряд в тому, що стягнути борг прямо зараз означало би угробити завод, тобто зарізати курку, яка ще може нести золоті яйця. Але в 2014 році бути банкрутом стало невигідно. Справа в тому, що ХТЗ до 2008 року, окрім цивільної продукції, виготовляв ще й певну кількість військової, а саме багатоцільові броньовані тягачі. Після того, як почалася війна, завод міг отримати жирне оборонне замовлення, яке не можна розміщувати на підприємствах, що перебувають у процедурі банкрутства, тому комітет кредиторів поспішив намалювати мирову угоду, відповідно до якої мораторій на виплату заборгованості припинявся, але повна виплата боргу перед державою за кредит Укрексімбанку відкладалася аж до 2064 року, причому перший платіж мав надійти лише у 2035 року.

Ця угода була затверджена ухвалою Господарського суду Харківської області від 24.10.2014 р. Інтереси держави в цій справі саме в частині згаданого кредиту представляла очолювана Ігорем Білоусом Державна фіскальна служба, яка для участі в судовому засіданні своїх представників  не прислала і в подальшому цю ухвалу суду не оскаржувала, а за підсумками апеляційної та касаційної скарг Пенсійного фонду та Фонду соціального страхування (які також представляли державу, але в частині заборгованості по своїй лінії)  зазначена ухвала судами наступних інстанцій була залишена без змін. Зате після зміни керівництва ДФС фіскали вирішили виправити ситуацію та зайти з іншого флангу. В рамках виконання розробленого ними плану Спеціалізована державна податкова інспекція з обслуговування великих платників у м. Харкові подала до Харківського окружного адміністративного суду позов про стягнення з ХТЗ на користь державного бюджету 553 мільйонів гривень.

Даний позов було задоволено не зразу і не в повному обсязі. Представники Харківського тракторного заводу заявили, що проблема з боргом перед Укрексімбанком вже улагоджена мировою угодою, яка затверджена рішенням суду, що набрало законної сили й не скасоване судами вищих інстанції, тож нема чого, мовляв, город городити. Місцевий суд визнав таке пояснення переконливим і відмовив у задоволенні позову, зате Харківський апеляційний адміністративний суд зробив інший висновок. На його думку, мирова угода укладалася відповідно до положень статті 604 Цивільного кодексу України «Припинення зобов’язання за домовленістю сторін», а оскільки відповідач заборгував не аби кому, а державному бюджету, то й спірні відносини в даній ситуації грунтуються на нормах не цивільного, а бюджетного законодавства, тому положення зазначеної статті ЦКУ застосуванню не підлягають. Разом із тим, перевіривши розрахунки позивача, суд вирішив, що він дещо перебрав і стягненню з ХТЗ підлягає не 553 млн грн, а лише 401 мільйон. Саме такий вердикт було ухвалено постановою ХААС від 8.12.2015 р., залишеною в подальшому без змін Вищим адміністративним судом України.

Затримати стягнення вдалося, але ненадовго

Після того, як зазначене рішення почало виконуватися, Дерипаска поспішив здихатися Харківського тракторного заводу, який став для нього токсичним активом, і контроль на підприємством знову перейшов до Ярославського. Про його справжні плани щодо майбутнього ХТЗ поки що можна лише здогадуватися, але перший їх пункт однозначно був пов’язаний з тим, аби в будь-який спосіб ухилися від негайного погашення заборгованості перед державою. Одним із таким способів і був поданий до Харківського ОАС позов, у якому ХТЗ вимагав зобов’язати Мінфін визнати заборгованість безнадійною і списати. Його аргументи грунтувалися на положеннях уже згаданої вище статті 604 ЦКУ: якщо, мовляв, між боржником і кредитором укладено мирову угоду, то всі попередні боргові зобов’язання втрачають силу, а натомість дійсними вважаються лише ті, які прописані в мировій угоді. Таким чином ХТЗ теоретично не відмовлявся від свого обов’язку повернути державі борг, але тільки той борг, якому знайшлося місце в мировій угоді. Як уже було зазначено, в тексті останньої згадувалося про те, що ХТЗ має повернути ті ж самі чотириста мільйонів гривень за кредит перед Укрексімбанком, ось тільки строки надто вже віддалені.

Тим не менше мета, яку ставив собі позивач, частково була досягнута, оскільки отримавши даний позов разом із заявою про його забезпечення, суддя Харківського ОАС Михайло Спірідонов  ухвалою від 3.07.2020 р. зупинив процес стягнення 401 мільйона гривень, розпочатий органами Міністерства юстиції України відповідно до постанови ХААС від 8.12.2015 р. Проте в подальшому рішеннями адміністративних судів усіх трьох інстанцій в задоволенні позову було відмовлено й виконавче провадження нині можна вважати відновленим.