Депутатська недоторканність: позбавити не можна залишити

Кілька слів юриста на задану тему

Уже декілька років в суспільстві і владі йде дискусія щодо недоторканності депутатів. А в останній тиждень заговорили про те, чи може чи не може парламент і його профільний комітет досліджувати по суті подання Генпрокурора щодо позбавлення імунітету деяких депутатів?

Події розгортаються з реактивною швидкістю. Двадцять першого червня Регламентний комітет ВРУ почав розгляд подання року щодо притягнення  до кримінальної відповідальності народного депутата України Максима Полякова та обрання стосовно нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (арешту). Тоді в роботі комітету, як відомо, брав участь керівник САП Назар Холодницький. 3 липня цей же комітет розглянув подання Генерального прокурора України Юрія Луценка про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності народного депутата України Є. Дейдея. Комітет ухвалив висновок щодо подання «Про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності народного депутата України Є. Дейдея» та направив Голові Верховної Ради України висновок комітету, зазначене подання й пояснення самого Дейдея.

Четвертого липня комітет з питань регламенту та організації роботи ВРУ розглянув нове подання Генпрокурора — тепер про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності народного депутата України О. Довгого. Обидва подання на позбавлення недоторканності народних депутатів Євгена Дейдея і Олеся Довгого передано з висновками комітету спікеру Верховної Ради для подальшого розгляду сесією, про що заявив України Юрій Луценко.

Слід зазначити, що окремими засобами масової інформації поширено некоректні дані щодо рішень зазначеного комітету ВРУ стосовно народних депутатів України Є. Дейдея та О. Довгого. Отже, потрібно розібратися в питаннях регламентації депутатської недоторканності. Варто звернути увагу на те, що виходячи зі змісту ч. 2 ст. 85 та ч. 3 ст.80 Конституції України це є предметом повноважень не окремих службових осіб, а цілої Верховної Ради України. Порядок надання відповідної згоди парламенту регламентовано в ст. 27 Закону «Про статус народного депутата України» та статтях 218–221 Закону «Про Регламент Верховної Ради України». Тут визначено: хто є суб’єктом внесення подання, строки надання пояснень народним депутатом та розгляду питання комітетом, межі розгляду питань, межі повноважень Голови ВРУ.

Якщо прискіпливо вчитатися у вказані статті, то перш ніж критикувати позицію комітету, треба брати до уваги самі закони. І якщо вони не подобаються, значить потрібно їх змінювати. Цікавість із цього приводу викликають позиції самих  депутатів. Одні в часи «попередника» були в опозиції, тепер — у владі. Інші, навпаки, спершу були у владі, а тепер в опозиції. І за традицією їхня позиція залежно від цих обставин змінюється. Разом із тим зрозуміло, що парламент і його комітет це не суд, але ж він є інститутом влади, що має самодостатні повноваження. Й кожен депутат має такий імунітет. Для загальної інформованості зазначу, що в кожній із країн — наших суддів такий імунітет парламентарів є.  На європейському континенті інститут імунітету відсутній лише у Ватикані і Сан Марино. Моя особиста позиція як юриста, доктора юридичних наук полягає в тому, що слід підтримати конституційні зміни відносно обмеження (не плутати зі скасуванням) депутатського імунітету.

У більшості держав Європи цей імунітет не діє, якщо парламентаря затримано на місці вчинення злочину, як, наприклад, відомого депутата ВРУ, який в’їхав у трамвай. У всіх інших випадках — лише згода парламенту. Бо імунітет члена парламенту не особистий привілей особи, а складова парламентської незалежності від можливого впливу й зловживань певних кіл. У Великобританії про можливий вплив силових структур на депутатів, наприклад, зрозуміли ще в XVII столітті. Хоча ґрунтовність деяких застережень ГПУ викликає спротив. Так, у середу, 5 липня, Регламентний комітет ВРУ визнав недостатньо обґрунтованим подання ГПУ про притягнення до кримінальної відповідальності народного депутата від Радикальної партії Андрія Лозового. У парламенті його визнали законним і мотивованим, але достатнього обґрунтування таки не знайшли. Відповідне рішення, як і попередні щодо народних депутатів Євгена Дейдея та Олеся Довгого, комітет вирішив  перекласти на розсуд глави парламенту. Хоча, за даними ГПУ з 2007 по 2015 рік той же А. Лозовий заробив 234 тисячі гривень, а от в останній декларації вказав, що володіє понад 8 млн гривень. Відтак, за підрахунками правоохоронців, народний депутат не сплатив податків до бюджету на суму в 1 млн 700 тисяч гривень, і зробив це свідомо. «Умисне не подав декларацію про доходи, щоб з них не платити податки. І це було систематично протягом 2007–2015 років, коли він займався трудовою діяльністю», — наголосив Генпрокурор Юрій Луценко. Позиція самого Андрія Лозового наступна: всі матеріали правоохоронців він називає «політичним сміттям», а доводи Генпрокурора оцінив як «юридично безграмотні». Крім того, депутат заявив, що Ю. Луценко, нібито, хоче помститися всім радикалам, які раніше не підтримали його кандидатуру на посаду Генпрокурора. Утім пояснити, звідки взялися в нього оті 8 мільйонів гривень, Лозовий не зміг. Тож сподіваємося на мудру позицію Голови Верховної Ради, адже закон вимагає вже від нього прийняти конкретне рішення.

Віктор Ковальський, шеф-редактор газети «Юридичний вісник України»

Джерело: ЮВУ