Доктор права Степан Гик — автор першого україномовного підручника «Криміналістика» (до 105-річчя з дня народження)

У цій статті йтиметься про життєвий шлях і творчу діяльність українського правознавця, доктора права, лікаря і мецената Степана Пилиповича Гика (1912–1981), автора першого підручника криміналістики, який був виданий українською мовою у 1948 році для студентів-правників Українського вільного університету (УВУ)  (Мюнхен, ФРН). Дається загальна характеристика цієї маловідомої сучасним фахівцям праці.

Про Степана Гика

Двадцять п’ятого грудня виповниться 105 років з дня народження Степана Гика. Його постать як вченого-криміналіста на сьогодні відома лише вузькому колу  фахівців, хоча саме він був автором першого підручника з криміналістики, виданого українською мовою.

Народився у 1912 році в Галичині в містечку Добромиль, яке входило тоді до складу Австро-Угорщини (тепер Старосамбірський район Львівськой області). Після закінчення в 1931 році Перемишльської гімназії чотири роки навчався на факультеті права Львівського університету. По закінченні якого протягом п’яти років працював правником у Перемишлі та Білостоці. Згодом став директором Перемишльської української торговельної школи. За цей час він підготував і видав дві монографічні наукові праці з кримінального права: «Кримінальний кодекс і його тлумачення» (1941 р.) та «Тлумачення Кримінального Суду» (1942 р.).

У 1944 році він одружився з Марією Веремчук — студенткою фармацевтичного факультету Львівського університету, де Степан також навчався медицині. Невдовзі молодята емігрували до Німеччини, де поселилися в м. Ельвангені (Баварія, ФРН). З метою отримання вченого ступеня правника Степан Гик у 1945 році поступив до мюнхенського Українського вільного університету (УВУ), де через два роки отримав диплом доктора права. У 1947–1950 роках працював у тому ж університеті викладачем, а згодом доцентом кримінального права, за сумісництвом він також обіймав посаду професора Українського технічно-господарського інституту в м. Регенсбурзі.

Книга «Криміналістика»

Працюючи в УВУ, С. Гик підготував дві наукові праці, які вийшли друком: «Вина та її доказування» (Мюнхен, 1947 р.) і «Криміналістика» (Регенсбург, 1948 р.). Зазначимо, що остання праця маловідома сучасним фахівцям, а тому буде доцільним розглянути її більш детальніше, аби мати уявлення про перший підручник із криміналістики, виданий українською мовою.

Книга нараховувала 221 сторінку й структурно складалася з двох частин: загальної і подрібної та показника літератури. Загальна частина мала: передмову, вісім розділів, поділених на підрозділи. У передмові автор зазначав, що «мета цієї праці була не лише показати широкі обрії, яке відкрили для криміналістики нові досягнення інших дисциплін, таких як медицина, хімія, техніка тощо, але й виробити в нашого правника спосіб стисло-криміналістичного мислення та дати йому хоч би мінімум теоретичного знання з цієї ділянки».

Постулати науки кримінології

У Розділі І висвітлювалися основні постулати науки кримінології, до якої, на думку автора, входила криміналістика. Розділ мав два підрозділи: «Завдання криміналістики» та «Етіологія правопорушення». Останній, у свою чергу, поділявся на сім підрозділів — «Вступ»; «Криміналістично-психологічні методи»; «Антропологічна школа»; «Криміналістично-соціальна школа»; «Біологічна школа»; «Причини і збудники карних вчинків»; «Причини антисоціальних вчинків»; «Збудники карних вчинків»; «Вплив економічних обставин на правопорушення» та додаток: сугестія і гіпноза.

Наводячи визначення криміналістики, Степан Гик вважав її складовою частиною кримінології, яка є наукою про злочин і злочинця. Головне завданням криміналістики, на його думку, — «викрити карний вчинок і його вчинника та відшукати й закріпити докази правопорушення, щоб ними на шляху судового процесу довести правопорушникові вину».

Говорячи в Додатку про «сугестію», що на латині означає «непомітно подавати, впливати», автор відзначає її позитивну роль у вихованні дитини, яка дивлячись на те, що роблять старші, сама наслідує їх вчинки. При цьому він також зазначав, що «приклад поганого товариства може негативно вплинути на виховання людини».

Типи злочинів

Другий розділ був присвячений Типам злочинців, які поділяються на 1) випадкових злочинців; 2) правопорушників із афекту; 3) принагідних правопорушників; 4) правопорушників з премедитації; 5) повторників (рецидивістів); 6) налогових правопорушників; 7) заводових правопорушників.

До принагідного правопорушника автор відносив ту особу, яка «не тільки має нагоду заподіяти карний вчинок, але також відчуває потребу його вчинити, наприклад, злодій має нагоду викрасти якийсь предмет і його краде, бо потребує цього предмету» На думку автора, цей тип правопорушника «не є особливо небезпечним для оточення, а загрозою буває лише тоді, коли він, маючи частіше нагоду до злочинних дій, звикає до правопорушення».

Заслуговує уваги й характеристика наступного типу — правопорушника з премедитації, який «до дрібниць передумує виконання свого вчинку з усіма користями та можливими втратами». Такий правопорушник може один раз у житті наважитися на один недозволений вчинок, наприклад, підпалити свій будинок, щоб одержати страхові кошти.

Найбільш небезпечними для суспільства, на думку С. Гика, були так звані «заводові правопорушники», до яких він відносив «безчисленних спричинників зла, для яких карний вчинок є джерелом їхнього утримання, їхньою професією, радістю їхнього життя». Для цієї категорії правопорушників характерний переважно низький рівень розуму, а також численні найнижчі почуття — брутальність, смислова пристрасть, самолюбство, самоволя, сваволя, помста тощо».

Доноси

Третій розділ мав назву «Доноси» і складався з п’яти підрозділів: 1) Коло доносів; 2) Конфіденти; 3) Потерпілі; 4) Самообвинувачення; 5) Фальшиві самообвинувачення. Під доносом автор розумів «джерело, що з нього черпаються відомості про правопорушення». При цьому він зазначав, що кожен громадянин вправі зробити донесення про відомий йому карний вчинок, хоча й не має на це обов’язку. Цей порядок не відносився до державних службовців, зокрема, до чинів поліції, прокураторів тощо, які не лише мали право, а й навіть були зобов’язані робити доноси. По формі вони поділялися на усні та письмові, серед яких нерідко бували й так звані анонімні доноси.

Досить змістовну характеристику автор давав конфідентам — «це платні, довірені особи поліциста. Їх залюбки використовує поліція майже всіх країв, зокрема у великих містах, бо без них не можна обійтися» (с. 57). Далі зазначалося, що конфідентами здебільшого є колишні правопорушники, що з різних причин (каліцтва, хвороби) були змушені залишити свій попередній «фах». На думку С. Гика, використання конфідентів є недоцільним, ненормальним і шкідливим явищем з погляду інтересів держави. І тому, беручи до уваги те, що користь від них порівняно мала, конфідентів необхідно викинути з кримінальної практики.  «В сучасну пору, — робив висновок Степан Пилипович, — відтиск пальця, що його знайдено на місці злочину, порох, нанесений взуттям злочинця, одна тисячна частина грама крові жертви на її вбивникові — це далеко більше промовисті аргументи, ніж інформації завжди непевного конфідента».

Допит

Розділ ІV присвячувався допиту й поділявся на три підрозділи: допит в історичному аспекті, допит у сучасному аспекті та безпосередні і посередні свідки.

Огляд місця злочину

У Розділі V розглядалися питання, що стосувалися: 1) оглядин місця злочину; 2) об’єктивної і суб’єктивної метод оглядин; 3) статистичної і динамічної стадій оглядин; 4) способу оглядин. У кінці розділу автор пропонував слідчому ставити перед собою по кожній розслідуваній справі такі питання: з чим маємо справу в даному випадку: з карним вчинком, його симуляцією, самогубством чи нещасним випадком; хто був спричинцем; яким шляхом спричинець прибув на місце вчинку — дверима, вікном,  підкопом, зломом; яким шляхом він віддалився та яким способом — пішки чи якимись способами пересування; який час злочинець перебував на місці вчинку; які дії виконував він на місці карного вчинку та  в який час (година, пора) заподіяно карний вчинок; чим заподіяно карний вчинок; хто був присутній на місці карного вчинку; як виглядає місце карного вчинку і яке положення займали злочинець та потерпілий під час заподіяння вчинку; звідки можна було спостерігати (чути, бачити) злочинні дії, їх наслідки; які сліди та предмети залишилися на місці карного вчинку внаслідок перебування там правопорушника; які могли бути причини і мотиви правопорушення?

Обшук

Шостий розділ був присвячений «Ревізії (обшуку)» і теж мав чотири підрозділи: 1) Ревізія (обшук); 2) Техніка ревізізації; 3) Локальна ревізія; 4)  Персональна ревізія. «Метою ревізії, — зазначав автор, — зловити підозрілу людину, викрити докази вини або предмети, ті, що їх здобуто каригідним вчинком, і ті, що послужили до його виконання, або речі, що їх треба конфіскувати».

Сліди правопорушення

Найбільш об’ємним був Розділ VІІ, де йшлося про сліди правопорушення. Розділ налічував два підрозділи: 1) Сліди правопорушення і 2) Дактилоскопія та Додаток. До складу останнього входили: сліди ніг, сліди взуття, предмети занесені взуттям, сліди транспорту, кінний транспорт,  сліди зубів,  сліди пилу тощо. Закінчувався розділ невеликим підрозділом — «План місця карного вчинку».

Говорячи про застосування слідчих собак (п. 12), автор книги зазначав: «Одне, що може відвернути увагу собаки від запаху стеженої людини, — це запах сечовини сучки. Про це знає багато правопорушників, і тому вони на місці свого вчинку та на шляху втечі поливають землю сечовиною сучки. Проти цього борються поліційні органи в той спосіб, що до праці використовують сучок, бо на них не діє сеча, ані їхня, ані сечовина псів»

Завершував загальну частину Розділ VІІІ, який по обсягу був найменшим і складався з двох підрозділів: 1) Карна реєстрація і 2) Пам’ятевий портрет. Щоб впізнати людину рекомендувалося описувати людину за такими критеріями — ріст людини, форма лиця і похилення, колір волосся.

Подрібна частина

Подрібна частина книги складалася с трьох розділів (ІХ–ХІ)., в яких висвітлювалася методика розслідування окремих видів злочинів. Так, Розділ ІХ присвячувався вбивствам і мав такі підрозділи, як 1) Смерть та пошкодження тіла; 2) Самогубство; 3) Повішення; 4) Задушення; 5) Утоплення; 6) Постріл; 7) Отруєння; 8) Смерть під колесами машини; 9) Смерть від ран; 10) Дітогубство; 11) Викидиш (плодозгін). «Обговорюючи карні вчинки, пов’язані з життям та здоров’ям людини, – зауважував автор, – ми дуже часто опинимося на грані між криміналістикою й судовою медициною, що не входить в межу цього курсу. Проте, щоб краще зрозуміти предмет, будемо старатися все ж узяти із судової медицини ті відомості, що їх обов’язково повинен знати кожний криміналіст і які повинні бути інтегральною частиною криміналістики. Детальний розбір та аналізу і дослідження біологічних та анатомічно-патологічних проблем, зв’язаних з судово-медичними потребами та методи цієї праці виелімінуємо з цього курсу, як матеріал, що переходить його межі».

До Розділу Х входило два підрозділи і додаток. Перший підрозділ «Статеві карні злочини» поділявся на: а) садизм, б) мазохізм, в) фетишизм, г) ексгібіціонізм, д) некроманія, е) гомосексуалізм. Другий мав назву «Проституція», а в додатку автор звертав увагу читачів на ту обставину, що «в карних і цивільних процесах буває деколи потреба вияснити, чи дівчина до часу статевого стосунку з підсудним чи пізнаним ще не була ніким займана».

Карні вчинки проти майна

Останній, заключний, Розділ ХІ «Карні вчинки проти майна» був найбільшим у книзі і складався з шести підрозділів: 1) Крадіж; 2) Слідство в справі крадежу; 3) Влом; 4) Ошуканство; 5) Пасерство і 6) Підпал. Заслуговує на увагу підрозділ «Крадіж», який поділявся на: а) кишенькові злодії, б) мешканеві злодії, в) крамничні злодії, г) готелеві злодії, д) багажеві злодії, є) горищеві злодії, є) підвальні крадежі, ж) обкрадання предметів з вікон і балконів, 3) злодії клейнодів, і) крадіж велосипедів, ї) обкрадання скарбничок, й) домашній крадіж, ж) крадіж із забобону.

Піл «мешканевими злодіями» автор розумів «…холоднокровних сміливців, що чепурно вбрані, приготовлені на безліч викрутів, з течкою або іншими предметами в руках, ідуть як ділові люди від мешкання до мешкання, шукаючи такого, в якому нікого немає. Вони дзвонять або стукають у двері, а колись хтось виходить, дуже чемно перепрошують за помилку, або за щось байдуже запитують». Цікава характеристика дається й «злодіям з клейнодів» — це дуже проворні й холоднокровні особи, які «здебільшого гарно одягаються, чепурні, вміють добре поводитися й справляють враження людей із доброго товариства. Ці злодії гарними автами або підводами під’їжджають до магазину і в ньому крадуть, користаючи різних хитрощів. Не раз вони дуже вміло заміняють вкрадений предмет і на місці дорогого предмету залишають маловартісний або фальшивий. Деколи вони причіпляють коштовну річ, яку їм дав купець оглянути, до ляди на куснику воску, а їх спільник, зайшовши до складу за якоюсь дрібницею, хоч би й жебраючи, забирає її з-під ляди».

Характеризуючи «крадіж з забобону», Степан Гик писав, що «є злодії, що крадуть з забобону. Вони вірять, що вкрадене добро принесе їм щастя. Із забобону крадуть всякі предмети та тварин: курей, собак, котів, полотно і навіть шнурок, що на ньому повісився вішальник, або зброю, що нею самогубець вкоротив собі життя…».

Говорячи про різні категорії злочинців, автор згадує і про малолітніх злодіїв, яких дорослі зловмисники використовують у своїх карних операціях. «Такого злодійчука, — пише С. Гик, — можна скрізь знайти на вулиці, в трамваях, на базарі, на ярмарках, в поїзді…У них іноді крадіж і зухвалі вихватки — це спорт, це пристрасть». При цьому він зазначав, що в Америці до боротьби з такою пристрастю поліція використовує… «цю саму пристрасть, а саме, коли одні злодійчуки крали на станціях та виривали в жінок з рук торбинки, інших таких самих дітлахів намовляли висліджувати цих перших і їм перешкоджати в злочинах. Розбудивши в дітей захоплення цією забавою в вишукуванні злодіїв, поліція мала дуже добрі результати».

У підрозділі «Влом» автор підкреслював, що вивчати техніку вломів — дуже важлива справа, бо вони бувають не тільки при крадіжках, а також і при нападах, вбивствах, підпалах, пошкодженнях чужого майна тощо. Під «вломом» він розумів «фізичне усунення перешкод, що охороняють якось добро: замків, дрючків, стін, залізних кас тощо» (с. 194).

Досить змістовним і об’ємним був четвертий підрозділ «Ошуканство», суть якого автор характеризував таким чином — «це щоденне явище, яке полягає в тому, що потерпілі люди внаслідок помилки некорисно розпоряджаються майном, при чому причиною цього є те, що ошуканець призвів їх до помилки або використав помилку, блуд, в якому потерпіла людина знаходилася. При цьому правопорушник вживає тільки хитрощі, щоб посідач якоїсь речі некорисно нею розпорядився». Іншими словами, мова йде про шахрайство.

Далі в книзі давалася характеристика різним категоріям ошуканців: а) гохштаплери, б) інзератові ошуканства, в) ошукування селян, г) ошуканство золотими предметами, д) фальшування тварин, е) матримоніяльні ошуканства, є) ошуканці посадами, ж) ошуканства кіньми 3) шулери, і) фальшування грошей, ї) фальшування документів і ж) фальшування печаток.

Дамо пояснення деяким з цих категорій шахраїв. «Гохштаплери» — це правопорушники, які, маючи великопанські манери й гомінке прізвище, видають себе за заможних людей (графів, баронів, князів), входять у довіру до наївних осіб і «…роблять з ними найрізноманітніші трансакції».

«Інзератові ошуканці» — це шахраї, які, користуючись тим, що редакції часописів не беруть на себе відповідальність за анонімні оголошення, подають до часописів оголошення, обдурюючи легковірних людей.  «Матримоніяльні ошуканці» — це шлюбні аферисти, які видають себе за «…людей з визначного роду, з високою освітою та високим званням тощо й цим самим ошукують багатих дівчат, заручаються з ними й навіть одружуються, під усякими приводами беруть від них гроші, а пізніше цих жінок кидають. Деякі обманці для кращого успіху в своїй справі одягаються ще у військові або поліційні уніформи».

У п’ятому підрозділі «Пасерство» мова йшла про скупників краденого, тобто пасерів. Як зазначав Степан Гик, з юридичної точки зору пасерства поділяють на навмисні й ненавмисні, беручи в основу той факт, чи знав правопорушник про те, що предмет має кримінальне походження, або «чи він, судячи за обставинами, повинен був у цьому догадатись». Найбільш небезпечним для суспільства, на думку автора, є пасер, який постійно займається цією карною справою, перетворивши її на джерело своїх прибутків.

У кінці книги наводився покажчик літератури, яка була використана при написанні підручника. Він нараховував 40 джерел, переважно німецьких і австрійських авторів. Серед них зустрічаються праці відомих вчених-криміналістів, зокрема, А. Вейнгарта, Р. Гейдля, Г. Гросса, Е. Локара та інших.

Зазначимо, що, працюючи в УВУ, доцент С. Гик одночасно навчався і на медичному факультеті Ельвангенського університету, який закінчив у 1949 році. Двома роками раніше в цьому навчальному закладі здобула ступінь магістра і його дружина. Отримавши диплом лікаря, Степан Пилипович деякий час керував медичною службою в м. Ельвангені, а його дружина була фармацевткою.

У квітні 1950 року в подружжя Гиків народилася донька Наталка, а в кінці того ж року вся сім’я емігрувала до США. Спочатку вони жили  в м. Джолієт (Joliet), де глава сімейства після двох років медичної практики склав нострифікаційні іспити, необхідні для визнання дипломів, отриманих в університетах інших країн.. Незабаром посвідчення фахівця у галузі фармації отримала й Марія Гик.

У 1957 році подружжя переїхало до м. Грігсвіл (Grigcville), штат Іллінойс, де згодом у них народилася донька Софія. Отримавши ліцензію на приватну медичну практику, вони відкрили медичні клініки в цьому місті та в м. Мередозії. Обіймаючи посаду директора і провідного лікаря клінік, Степан Гик також надавав послуги як судово-медичний радник і експерт, а його дружина очолювала діагностичну лабораторію й завідувала відділом фармацевтики. При тому родина Гиків щедро жертвувала кошти на українські культурно-освітні проекти як у США, так і в Німеччині. Зокрема, вони пожертвували 10 тисяч доларів на щорічні стипендії студентам та викладачам Українського вільного університету.

Четвертого лютого 1981 року Степан Пилипович Гик трагічно загинув в автомобільній катастрофі. Через три з половиною роки не стало й Марії Гик. Їх доньки Наталка та Софія продовжили лікарську династію, успадкувавши справу батьків.

Володимир Чисніков, кандидат юридичних наук, доцент,
головний науковий співробітник Державного науково-дослідного інституту МВС України

Петро Біленчук, професор кафедри галузевих правових наук Київського університету права Національної академії наук України, спеціально для ЮВУ

Джерело: ЮВУ