Ідеологічна війна пам’ятників

Ідеологічна війна пам’ятників

Коломієць Юлія Юріївна,

доктор юридичних наук, доцент

професор кафедри кримінального права

Національного університету «Одеська юридична академія»,

Коломієць Тетяна Юріївна,

член Національної спілки журналістів України

Вступ

На тлі повномасштабного вторгнення Росії в Україну актуалізувалася ідеологічна війна, знаряддям якої стали пам’ятники та монументи. У тих регіонах, де не ведуться активні бойові дії, місцеві чиновники намагаються показати своє ставлення до руського світу та довести відданість Україні шляхом ініціації знесення пам’ятників та перейменування вулиць, названих на честь радянських та російських діячів. Такі дії в ідеологічній війні є малоефективними та завдають більше шкоди, ніж користі. Україна отримала право формувати свою власну ідеологію порівняно нещодавно, саме через це у протидії ідеологічному наступу з боку РФ вона допускає багато помилок. Перед науковцями, представниками мистецтва та культури стоїть складне завдання: з’ясувати справжнє значення об’єктів архітектури та зрозуміти в чому полягає їх ідеологічна небезпека.

Ідеологія архітектури

Історично так склалося, що архітектурні споруди є німими свідками минулого та сьогодення. Якщо доля до них прихильна, вони стають посланцями для майбутніх поколінь, зберігаючи пам’ять не тільки про минулі історичні події, але й про світогляд та світовідчуття попередніх епох. Саме через це архітектори схильні називати архітектуру застиглою у камені філософією свого часу.

Філософія архітектури має глибинні корені, які простягаються з епохи Античності до нашого часу. Сучасні дослідники неодноразово звертали увагу на те, що уявлення Платона й Аристотеля про планувальну і функціональну будову міста були сприйняті християнством і склали найважливішу основу європейського містобудування аж до XVII століття (Гребінник Т. О., Білополий В. В., Плаксіна О. І. Філософія в архітектурі: сучасний погляд. Вісник Придніпровської державної академії будівництва та архітектури, 2018, № 6 (247–248). С. 86. Після них були й інші філософи, які своїми ідеями вплинули на будову та художнє оформлення міста. Поступово людство зрозуміло, що архітектура виходить далеко за межі філософії, завдяки їй можна створити цілий світ через який маніпулювати свідомістю та підсвідомістю мешканців населених пунктів. Наприклад, найкращим способом нагадування про минулі події є створення відповідних монументів та пам’ятників.

В Україні таких монументів та пам’ятників багато, серед них: пам’ятник Магдебурзькому праву в Києві, заснований у 1802 році, монумент Слави у Полтаві, споруджений у 1805–1811 роках, Тріумфальна арка до приїзду імператора Франца Йосипа у Львів, створена в 1894 році та ін. Названі пам’ятники чудом збереглися до нашого часу, адже кожна влада незалежно від форми правління та державного устрою намагається якнайшвидше показати свою велич та право на панування. Для цього вона старається втрутитися в історичну пам’ять населення та зафіксувати свої подвиги та важливі рішення шляхом руйнування старих пам’ятників і встановлення нових. Так з’явилася ідеологія в архітектурі небезпечна як для архітектури, так і для самої себе. Наприклад, «війна пам’ятників» призводить до наступних негативних наслідків:

• знищення споруд, які мають історичне та культурне значення;
• викликає агресію та створює психотравмуючу обстановку у суспільстві;
• свідчить про низький рівень культури в суспільстві.

Філософія архітектури та ідеологія в архітектурі не тотожні поняття. Якщо філософія архітектури намагається зрозуміти природу краси, знайти особливості, сенс, цілі, а іноді і методи художньої творчості, то ідеологія в архітектурі намагається за допомогою художньої творчості створити асоціативні образи через які можна демонструвати владу, керувати людьми та нав’язувати певний спосіб життя. Якщо філософія архітектури відбиває дух епохи, то ідеологія в архітектурі зображає форму правління та державного устрою. Ідеологія в архітектурі часто недооцінює роль і місце архітектури й архітектора в сучасному житті, перетворюючи їх на чисту формотворчість, далеку від гуманітарних загальнолюдських і національних цінностей.

Як припинити ідеологічну війну пам’ятників?

Для того, щоб уникнути негативного впливу ідеології на архітектуру під час заснування, реконструкції або відновлення якогось населеного пункту, потрібно керуватися ідеологією архітектури, вироблену архітекторами з урахуванням потреб кожного мешканця міста або села. Зробити це дуже важко, адже уявлення про комфортні умови життя залежать від багатьох чинників: соціального статусу, рівня культури та освіти, і навіть фізичних, духовних та психологічних особливостей людини. Без усвідомлення ідеологічного фундаменту необхідного для ефективного управління держави, активного функціонування соціальних інститутів та щасливого життя окремо взятою людини архітектор не має права розпочинати свою роботу. Нехтування різними вимірами існування людини може призвести до соціальних конфліктів та негараздів.

Візьмемо за приклад Одесу. Кожне місто, як і кожна людина, унікальне по-своєму. Але унікальність Одеси особлива. Одеса останнє велике місто «європейського типу», яке набуло своєї популярності відносно недавно. Деякі дослідники (наприклад, Губарь Олег Йосипович у своїх монографічних дослідженнях «Історія містобудування Одеси та функції Одеського будівельного комітету») пишуть про те, що Одеса народжувалася як великий економічний проєкт Росії, що вона подібно до молодих міст американського Заходу виникла на голому місці, в умовах, наближених до бойових. Умови дійсно були бойовими, але Одеса не виникла на голому місці.

7 червня (27 травня) 1794 року російська імператриця Катерина II підписала рескрипт про влаштування у Хаджибеї військової гавані та купецької пристані. Хаджибей (Качибей) – поселення, яке з’явилося на берегах Одеської затоки Чорного моря в період Великого князівства Литовського, за часів правління князя Вітовта. Заснував його, за переказами, знатний подільський (польський чи, найімовірніше, спольщений український) магнат-шляхтич – Коцюба-Якушинський. Згодом цей регіон захопили османи. Османську фортецю неодноразово штурмували запорізькі козаки, а також військові Російської імперії. Остаточно поселення було захоплено у 1789 році російськими військовими під командуванням каталонця Хосе де Рібаса разом із чорноморськими козаками під командуванням отаманів Антона Головатого та Захарія Чепіги.

Те, що за ініціативою Катерині II Одеса швидко перетворилася з невеликого поселення у торговельний, промисловий та науковий центр європейського значення, є безперечним фактом, але у її будівництві, економічному та культурному розвитку брали участь представники багатьох країн світу:

• проєкт будівлі міста, порту та нової фортеці було доручено нідерландському військовому інженерові Францу де Воллану;
• будівництво портових споруд та головного собору розпочалося 2 вересня (28 серпня) 1794 року під керівництвом католенця, Жозепа де Рібаса (у зросійщеному варіанті – О́сип Миха́йлович Деріба́с);
• градоначальник Одеси, француз за походженням, Арман Емманюель дю Плессі (дюк де Рішельє) сприяв розвитку торговельних відносин, під час Його правління з’явився перший комерційний банк, біржа, іноземні консульства тощо;
• за часів управління Луї де Ланжерона (француза за походженням) Одеському порту було дано режим порто-франко, що дозволяло право безмитного ввезення та вивозу товарів;
• були й інші видатні керівники іноземного походження, які зробили свій вклад у розвиток міста (граф Пауль Деметріус Коцебу – німецького походження, Григорій Маразлі – грецького походження та ін.).

Не можна виключати особливу роль мешканців Одеси, які попри дефіцит прісної води, будівельних матеріалів, палива, робочих рук, транспортних засобів, посушливий клімат, букет інженерно-геологічних неприємностей, сейсмічну активність, епідеміологічну та військову загрози, продовжували працювати на благо міста. Попри велику кількість в Одесі українців, які були, здебільшого колишніми козаками, місту не вистачало населення, тому влада запрошувала оселятися колоністів, зокрема, албанців, болгар, греків, євреїв, німців тощо.

Одеса є багатонаціональним містом, яке без перебільшення можна назвати містом міжнародного значення. Виникає питання: Які пам’ятники Одеси є небезпечними для неї? Чи можна назвати пам’ятник Катерині II спадщиною Російської імперії, яка заважає розвитку Одеси та створює уявлення нібито Одеса – це російське місто?

Небезпечними, такими що можуть спричинити соціальні конфлікти та негаразди, як правило, є пам’ятники встановлені на честь політичних діячів, які навіть після смерті продовжують бути активними борцями за владу. Але їх роль у цій боротьбі значно перебільшена. Реальної влади вони вже не мають, тому як шахові фігури використовуються тими хто до неї прагне.

Для того, щоб зрозуміти занепокоєння громадян України через пам’ятники в умовах російсько-української війни, потрібно пригадати значення цих пам’ятників в ті часи, коли Україна була у складі СРСР. Пам’ятники тоді не просто відбивали історичні події, вони були ідолами – об’єктом шанування і поклоніння. Усе було продумано до деталей. У кожному населеному пункті був пам’ятник В.І. Леніну та невідомому солдату. Обидва пам’ятники мали ідеологічне значення. Пам’ятник Леніну мав нагадувати про те, кому мають бути вдячні бідні та знедолені за можливість жити у щасливому майбутньому. Пам’ятник невідомому солдату мав нагадувати про те, що усі народи СРСР навіки поєдналися перед обличчям смерті та ніколи не забудуть кому вони завдячують за мир та безпечне існування.

Для того, щоб нейтралізувати ідеологічне значення якогось пам’ятника достатньо придумати йому нову легенду, створити для нього новий ідеологічний образ. Наприклад, пам’ятник невідомому солдату в Україні має нагадувати про значний вклад України у боротьбі із фашизмом у другій світовій війні. На меморіальних табличках слова «Велика Вітчизняна війна» потрібно замінити словами «друга світова війна».

Пам’ятники, що мали ідеологічне значення завжди встановлювалися у місцях масового скупчення людей (на площах, у парках та центральних алеях). Зараз, коли йде переосмислення минулого та сьогодення, виникають сумніви з приводу того, чи доречне розташування пам’ятників радянської доби у цих місцях. Однозначно, що ці пам’ятники вже не можуть бути у центрі уваги. Вони мають право на існування, але не як предмет сліпого поклоніння, а як нагадування про минулі події. Пам’ятник Леніну доцільно перенести в історичні парки та музеї, у парках «Перемоги», де майже завжди є пам’ятник невідомому солдату доцільно встановити інші пам’ятники, які є свідчення минулих героїчних перемог українського народу, обов’язково там має бути пам’ятник Героям України, які поклали свої життя у боротьбі з рашизмом.

Для Одеси питання про збереження пам’ятників В.І. Леніну та невідомому солдату, вже не є актуальним. Справжня ідеологічна війна відбувається навколо пам’ятника Катерині II. Прихильники зносу пам’ятника вважають Катерину II «руйнівником української державності та культури». Прихильники збереження пам’ятника цінують її вклад у розвиток Одеси. Вирішити чинний конфлікт можна, відштовхуючись від того, що пам’ятники не є ідолами, вони є лише художньо-образним нагадуванням про минулі події. Якою б не була наша історія про неї слід пам’ятати, дотримуючись принципів об’єктивності та вірогідність історичних фактів.

Катерина II дійсно була ініціатором впровадження видатного проєкту будівництва та розвитку Одеси, і за це одесити мають цілковите право бути їй вдячними. Але ми маємо пам’ятати також про те, що саме вона зруйнувала залишки української державності, розпустивши Запорізьку Січ. Зробити це можна встановивши у центрі Одеси (можливо у Стамбульському парку) пам’ятник останньому кошовому отаману Петрові Калнишевському.

Катерини II ненавиділа Петра Калнишевського через його державотворчу та господарську діяльність. Заславши його до Соловецького монастиря для відбування покарання в нелюдських умовах, вона програла. Просидівши чверть століття у жахливих умовах, він не з’їхав з глузду, залишився при тверезому розумі й помер смертю благочестивою та доброю. У 2008 році Помісний Собор Української православної церкви Київського патріархату благословив приєднати праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) до лику святих для загального церковного шанування. В Україні Петро Іванович Калнишевський є покровителем козацтва, символом мудрості, мужності та витримки.

Жодне зло не минає безслідно. За часів правління Катерини II усередині країни йшли бунти, масові заворушення, таємні канцелярії лютували, удари бича і батога свистіли над країною, начальство крало, поміщики катували селян. Зміцнюючи рабство і самодержавство, вона штовхнула своїх наступників у глибоку прірву.

Прагнення до самодержавства та рабське становище підданих показано навіть у пам’ятнику, встановленому на честь засновників Одеси. Фігура Катерина II за своїми розмірами набагато перевищує фігури її сподвижників – Хосе де Рібасуа, Франца де Воллануа, Григорія Потьомкіна та Платона Зубовуова. Вони розташовані у ніг великої імператриці та є своєрідним нагадуванням про те, що в Російській імперії усе вирішує самодержавець, інші є його рабами, в обов’язки яких входить беззаперечне виконання його наказів. Пам’ятник «Засновникам Одеси» не ставить під загрозу національні інтереси України, з одного боку він нагадує про минулі часи, пов’язані із важливими подіями, що відбувалися в Одесі, з іншого боку він зображатє тоталітарну сутність політики Росії. Є й інші пам’ятники із зображенням Катерини II, але основна ідея в них однакова – зверхність самодержавця.

Образливим для України є пам’ятник Катерини II у місті Краснодар (Росія). У її ніг знаходяться князь Потьомкін-Таврійський, три перші кошові отамани Чорноморського козачого війська: Антон Головатий, Сідор Білий та Захарій Чепіга. На задньому боці пам’ятника зображений сліпий кобзар із поводирем. Цей пам’ятник є ідеологічною брехнею, яка принижує національну гідність українців. Козаками в усі часи називали вільних людей, воїнів, які зі зброєю захищали власні права та свободи. Кобзарство – символ української національної культури, непереможності й нескореності, волелюбної вдачі українського народу, чистоти його духовних помислів. Цей пам’ятник нібито був придуманий і зведений на честь рішення Катерини II подарувати російські землі Кубанському Козачому війську через те, що вони допомагали Росії у війні. Насправді українських козаків вигнали з їх рідної землі.

На пам’ятнику зображений список перемог, здобутих Росією за участю кубанських козаків. Здавалось би Росія шанує козаків за їх подвиги, але насправді це не так. Якщо Потьомкін-Таврійський спокійно стоїть та дивиться в далечінь, українські козаки невпевнено підіймаються на одну сходинку з ним і уважно роздивляються, в яких саме перемогах вони брали участь. Правду не можна приховати. Вона видна навіть через ідеологічну брехню. Козакам, які ризикуючи власним життям воювали за свої права, не потрібно читати про власні перемоги у розпорядженнях імператриці, якої жодного разу не було на полі бою.

Зверхність самодержавця зображена і в пам’ятнику Катерині II в Санкт-Петербурзі. Навколо п’єдесталу розташовані дев’ять постатей видатних діячів єкатерининської епохи. За задумом художників та архітекторів пам’ятник мав стати символом величі Російської імперії, але його візуальне сприйняття часто наштовхує людей на зовсім інші думки: «Бронзові постаті єкатерининських фаворитів навколо п’єдесталу на пам’ятнику Катерині жестами демонструють розміри своїх чеснот. Лише Державін винувато розводить руками. А над ними стоїть велична розпусна імператриця з лукавою усмішкою». Цей пам’ятник не викликає почуття поваги навіть серед росіян. Він є найнещаснішим монументом міста. З нього постійно зникають скульптурні деталі (бронзові ланцюги, ордени, шпаги), уламки скляних пляшок реставратори виявили навіть на голові імператриці. Одного разу Катерина була помічена в тільнику з пляшкою в руці (є припущення, що це зробили моряки напідпитку).

Висновок

Українці не мають уподібнюватися росіянам. Потрібно поважати свою історію та дбайливо ставитись до витворів мистецтва та культури. На відміну від росіян українці не схильні до саморуйнування і можуть тверезо оцінити ситуацію. На петицію стосовно зносу пам’ятника «Засновникам Одеси» можна відповісти, що цей пам’ятник не ставить під загрозу національні інтереси України. Він нагадує про минулі часи, пов’язані із важливими подіями, що відбувалися в Одесі, показує тоталітарну сутність політики Росії та є своєрідним застереженням про те, що станеться з українськими державними та громадськими діячами, якщо Україна опиниться у складі РФ (вони будуть у принизливому, рабському становищі). З метою реалізації принципу історичної справедливості у центрі Одеси потрібно встановити пам’ятник Петру Калнишевському, який до останнього виборював інтереси України, зберіг свою честь та гідність.