Історія прокурорського мародерства

Минулого місяця Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду почала процес перегляду обвинувального вироку колишньому слідчому Генеральної прокуратури України Дмитру Сусу, якого 31 січня цього року за вчинення посадових злочинів було засуджено до 9 років ув’язнення, але до набрання цим вердиктом законної сили залишено на свободі під заставу 1,2 млн грн. Свого часу цей чоловік виконував настільки делікатні доручення найвищого керівництва відомства, що й нині міг би повідати багато цікавого не лише про колишнього Президента України Петра Порошенка, а й про нинішнього президента США Джозефа Байдена. Після того, як його в 2017 році звільнили з органів прокуратури й притягли до кримінальної відповідальності, він доволі жваво роздавав інтерв’ю, але потім різко знизив медіаактивність до нуля й під час президентських виборів не випустив ні пари з вуст. Проте може статися так, що потрапивши до в’язниці, він зуміє дистанційним способом підірвати заздалегідь закладені інформаційні міни.

Резонансні справи минулої епохи

Дмитро Сус прийшов на роботу в правоохоронні органи в 2011 році в 26-річному віці на скромну посаду слідчого прокуратури Хмельницького району, але вже через три роки отримав місце в Головному слідчому управлінні ГПУ, де був допущений до розслідування низки резонансних справ. Одна з них була пов’язана з корпорацією «Бурісма», створеною колишнім міністром екології (часів Януковича) Миколою Злочевським, який, будучи при владі, забезпечив надання їй на дуже пільгових умовах дозволів на розробку газоносних надр. Саме цю структуру керівництво Генпрокуратури зробило своєю «дійною коровою», а роль Суса в цій грі полягала в тому, щоб добиватися в Печерському районному суді Києва накладення арештів на кошти й майно підприємств корпорації, а потім не заперечувати проти задоволення клопотань адвокатів щодо їх зняття.

Однак і Злочевський виявився не ликом шитий, оскільки запросив до складу наглядової ради «Бурісми» низку впливових іноземців, які отримували там по 50 тисяч доларів на місяць. Серед них, зокрема, були колишній президент Польщі Олександр Квасьнєвський і син тодішнього віце-президента США Хантер Байден. Чим це закінчилося, відомо всім: Джозеф Байден, обурений здирництвом з боку ГПУ, домігся звільнення Генпрокурора Віктора Шокіна, але й підприємства Злочевського під виглядом погашення податкової заборгованості внесли до державного бюджету України доволі солідну суму.

Ще одна резонансна справа була пов’язана з приватним акціонерним товариством «Нафтогазвидобування». З численних публікацій засобів масової інформації можна дізнатися, що цю компанію ще за часів раннього Кучми створили троє молодих бізнесменів – Петро Порошенко, Микола Рудьковський і Нестор Шуфрич, які в не дуже законний спосіб отримали в держави дозволи на розробку розташованого в Полтавській області неймовірно перспективного Семиренківського газового родовища. Потім, уже при Януковичу, акції товариства теж у не дуже законний спосіб перейшли під контроль олігарха Ріната Ахметова, в якого Порошенко, ставши главою держави, начебто, зажадав компенсації в сумі 200 мільйонів доларів США.

Гроші Генпрокуратура вибивала звичним для неї способом – накладенням у судовому порядку арештів на кошти й майно, аж поки жертва вимагання не погодиться виконати поставлені перед нею умови. Але тут постала несподівана перешкода в особі голови Апеляційного суду Києва Антона Чернушенка, котрий, не інакше, як виконуючи замовлення Ахметова, раз за разом скасовував «арештні» ухвали Печерського райсуду. Йому в червні 2015 року й влаштували зразково-показове «шмагання» у вигляді притягнення до кримінальної відповідальності й численних обшуків за місцем роботи та проживання. Саме тоді обличчя Дмитра Суса, який і проводив слідчі дії, стало відоме багатомільйонній телеаудиторії. Тоді так ніхто й не зрозумів, що ж такого незаконного вчинив суддя Чернушенко, зате всі побачили, в яких розкошах проживає він та його сім’я.

А найбільше ім’я цього слідчого стало відоме після зіткнення між працівниками Генпрокуратури й Національного антикорупційного бюро, яке сталося 12 серпня 2016 року й зовні нагадувало епізод з авантюрного роману Олександра Дюма про сутичку між гвардійцями кардинала й мушкетерами короля. Сус тоді працював на посаді заступника начальника департаменту ГПУ з розслідування особливо важливих справ у сфері економіки, будівля якого була розташована на вулиці Петлюри, там, де нині дислоковане Державне бюро розслідувань. Співробітники НАБУ тоді здійснювали стеження за ним у зв’язку із вчиненням злочинів, про які йтиметься нижче, але хтось повідомив Сусові, що конспіративна квартира, з якої ведеться спостереження, облаштована якраз навпроти приміщення згаданого департаменту. Того дня прокурори увірвалися до неї, захопили в полон двох співробітників НАБУ й протягом півдоби застосовували до них насильство, а визволяти останніх прилетів спецназ антикорупційного відомства.

Підпільні казино

Злочини, у вчиненні яких детективи підозрювали Суса, були пов’язані з гральним бізнесом. Як відомо, цей вид господарської діяльності з 2009 по 2020 роки був заборонений, але оскільки серед населення є певна кількість людей, котрих періодично охоплює нестримне бажання спробувати щастя й зіграти на гроші, то гральний бізнес існував протягом усього вказаного періоду часу, щоправда, в нелегальній формі, й від своїх прибутків платив не податки в бюджет, а данину в кишені представників тих органів, на яких було покладено обов’язок здійснювати контроль за виконанням накладеної законом заборони – в першу чергу, міліції та прокуратури. З показань свідків слідує, що Сус зі своїм департаментом займався тим, що «хлопав зали», тобто вривався в підпільні гральні заклади, проводив обшуки, вилучав речові докази, з яких гроші привласнював, а обладнання повертав за викуп або продавав на сторону.

Судячи з усього, жертвами таких прокурорських набігів були ті нелегали, які або не хотіли платити данину, або були зайвими конкурентами на цьому ринку, й серед цих людей знайшлися ті, хто погодився співробітничати з НАБУ. Внаслідок проведеної оперативної розробки детективи встановили невелику, можна сказати, навіть мізерну, частину «подвигів» очолюваної Сусом банди. Правда, не все зі встановленого можна було підтвердити доказами, які би суд визнав належними й допустимими. Тож у сухому залишку вийшло чотири епізоди за статтею 191 Кримінального кодексу України – «Привласнення чужого майна шляхом зловживання службовим становищем» на загальну суму 434 тисячі гривень, але й того вистачило суддям, аби «оцінити» це в 9 років позбавлення волі.

Із тексту вироку можна дізнатися, що зловмисники в прокурорських погонах відкрили кримінальне провадження за статтею 203-2 ККУ – «Організація та проведення незаконних азартних ігор», у рамках якого й здійснювали обшуки. Оскільки згодом у ході проведення цих слідчих дій було встановлено, що в деяких нелегальних закладах можна не лише пограти, а й придбати наркотики та замовити повій, справа поповнилася ще й відповідними статтями 307 і 302 ККУ. Всього протягом першої половини 2016 року в ході такого «розслідування» було проведено кілька десятків обшуків, однак лише у 18 випадках складалися їх протоколи, й лише три таких протоколи були долучені до матеріалів провадження. З цих трьох документів детективи й дізналися, що в підпільних гральних закладах вилучалися гроші, які не обліковувалися, куди треба не передавалися й потім привласнювалися.

Формулюючи обвинувачення, детективи НАБУ послалися на затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19.11.2012 р. Порядок зберігання речових доказів стороною обвинувачення та схоронності тимчасово вилученого майна, відповідно до положень якого грошові кошти повинні передаватися для зберігання тому банку, який обслуговує орган, в складі якого функціонує слідчий підрозділ. У даному випадку це був державний «Ощадбанк», але до нього вилучені Сусом гроші не передавалися, та й узагалі в органах прокуратури усталеною практикою було зберігання вилучених грошей у сейфах тих співробітників, які їх вилучали. Цікавою була реакція підсудного на запитання судді Маркіяна Галабали про те, чи відомо йому про існування цієї постанови: той відповів, що невідомо, й додав, що в них у прокуратурі працівники діляться на буквоїдів і тих, хто працює на землі, так от, мовляв, він, Сус, належить до останніх.

Четвертий доведений стороною обвинувачення епізод був пов’язаний із продажем вилученого грального обладнання – детективам якимось дивом вдалося вмовити одного з ділків дати офіційні показання з приводу того, що під час прокурорського набігу в нього було вилучене гральне обладнання, яке він через деякий час викупив за 10 тисяч доларів, аби потім вивезти його в Грузію (в Батумі), де гральний бізнес не заборонений. Також із тексту вироку можна дізнатися, що в детективів була інформація про те, що Сус вилучав у представників в’єтнамської діаспори контрафактні товари на сотню мільйонів гривень і отримав хабар у сумі 1,35 мільйона доларів США, а також про те, що в нього є нерухомість у Чехії та Іспанії, але всі ці факти залишилися поза межами офіційно пред’явленого звинувачення.

Арешт і застава

Після того, як у серпні 2016 року сталася сутичка між співробітниками ГПУ й НАБУ, Артем Ситник повідомив Юрію Луценку малу частину того, що детективи назбирали на Дмитра Суса, й тодішній Генпрокурор зробив правильний висновок, що йому слід якомога швидше позбавитися такого токсичного кадра. Офіційним приводом для звільнення, проведеного наказом ГПУ від 13.04.2017 р., стало порушення вимог закону стосовно декларування майна – приховав наявність у нього двох автомобілів вартістю близько одного мільйона гривень. Затримано ж зловмисника було 25 липня 2017 року в аеропорту «Бориспіль» за кілька годин до вильоту на курорти Туреччини, а через два дні Солом’янський районний суд Києва обрав йому запобіжним заходом цілодобовий домашній арешт.

Саме після цього він дав низку інтерв’ю представникам українських і американських засобів масової інформації: всі вони були надзвичайно малозмістовними й малоцікавими, зате сповненими величезної кількості натяків на те, що Сус знає дуже багато компрометуючих фактів про сильних світу цього. З цієї причини, чи може якоїсь іншої, але 13 лютого 2018 року той же Солом’янський суд змінив йому домашній арешт не утримання в слідчому ізоляторі. Правда, через місяць Апеляційний суд Києва дав йому можливість вийти під заставу в сумі 1,2 млн грн, чим Сус дуже швидко й скористався, але по тому припинив спілкування з журналістами й майже зник з інформаційного простору країни, аж до того моменту, коли йому було ухвалено обвинувальний вирок. Тож лишається гадати, чи не розв’яже він знову свого язика після того, як даний вердикт буде залишено без змін Апеляційною палатою ВАКС.