Микола ЗАМКОВЕНКО: «Ми повинні захищати суддів, водночас не робити з них касту недоторканих»…

Микола ЗАМКОВЕНКО: «Ми повинні захищати суддів, водночас не робити з них касту недоторканих»…

Ми сидимо й бесідуємо з Миколою Івановичем Замковенком, політиком, головою Печерського районного суду, депутатом Верховної ради України. У всіх цих іпостасях тепер стоїть «екс». Наразі ж він є авторитетним адвокатом, керівником адвокатського об’єднання «Замковенко та партнери».

А в численних довідниках ще багато чого цікавого можна прочитати про мого візаві. Сьогодні Микола Іванович гість ЮВУ. На прохання редакції газети він погодився розповісти про суддівську роботу, повчальну історію боротьби за чистоту свого імені, за повагу від колег, однокурсників та, мабуть, і всієї юридичної спільноти.

А починалося все в далекі 80-ти роки минулого століття, коли молодий і амбітний випускник Київсього державного університету імені Тараса Шевченка (на стику віків живемо ж) розпочав роботу в Броварському народному суді, де став суддею, набравшись відповідного досвіду. А далі пішло-поїхало життєвими дорогами.

— Пане Миколо, із судового періоду Вашої життєвої дороги давайте й почнемо. Що б Ви сказали про свою суддівську службу? Запитую не просто так. Думаю, на Вашій життєвій історії вчитиметься не одне суддівське покоління.

• Згадувати про ті роки для мене в деякому сенсі важко. Але час настав і можна розповісти все без утайки. Сумно, що судова система сьогодні знаходиться в такому важкому стані. Й хоча в країні війна, а до того пережили COVID, проблеми з фінансуванням судочинства тощо, головною причиною такого поганого стану я бачу традиційне нігілістичне ставлення до судової системи з боку влади. У цій системі я почав працювати ще за радянських часів — з 1975 року. Й саме в Броварському райсуді, на початку моєї роботи, я вперше зіткнувся з несправедливістю. Навіть був виключений із членів КПУ, що дорівнювало професійної смерті на той час. Якщо коротко, то вся ця історія стосувалася трудового спору в шкільному колективі, де вчитель фізкультури вступився за технічного працівника, до якого директор школи поставився грубо, неправильно. Фізрука тоді було звільнено з посади, а я поновив його на роботі. Й мене одразу ж викликали на партійний «килим», при тому вимагали написати заяву про звільнення. Тож із суду мене звільнили. Справа дійшла до Київського обкому партії, де мене врешті-решт виправдали.
• Що було потому? Як знову потрапили в судові органи?
• Весь той час (після звільнення з суду) я був доволі успішним адвокатом, принаймні в кримінальних справах. У 1994 році я повернувся в судову систему — у Печерський районний суд в якості судді, пройшовши необхідний відбір, професійні випробування та перевірки. А саме на цей суд випадало вирішення справ, що випробовували правопорядок та демократію в молодій Українській державі. Як усім відомо, цей суд був у центрі таких подій, як перші протистояння біля Верховної Раді України, підпали протестувальниками автомобільних шин, численні страйки, протистояння між певними органами й навіть окремими державними структурами тощо. Тож починався мій другий прихід у судочинство саме в цей складний період. Згодом я став головою Печерського суду. Треба зазначити про складнощі, з якими стикалася судова система «в період без Конституції». І я те все пережив, хоча було важко, попри те, що я пройшов відповідні навчальні програми в США за їхніми запрошеннями. Пізніше, незважаючи на нашу чудову Конституцію (1996 р.), саме на судову систему випала складна доля захисту прав людини. Основні конституційні параметри, вважаю, закладені в статтях 8, 9 та 55 Основного Закону. Зрозуміло, що 8-ма стаття проголошує верховенство права і самої Конституції. Отже, щодо за неврегульованих відносин для їх вирішення ми можемо посилатися при розв’язанні справ саме на Основний Закон. Це було величезним полегшенням для судової системи. А стаття 9 Конституції проголошує примат міжнародного права, тобто право міжнародних договорів було підняте на належну висоту. Якщо й далі, то відповідно до статті 55 вже можна було оспорити питання в судовому порядку. Відтак до нас почали звертатися скаржники за будь-якого приводу.

— А для Вас це означало додаткове навантаження…

• Так. Адже суди саме почали застосовувати Конституцію України. Ми відмовляли або скасовували рішення виборчих комісій, наприклад, адже адміністративного судочинства тоді ще не існувало. Всі рішення такого роду ухвалювалися особисто під моїм головуванням. Звісно, що були непоодинокі намагання вплинути, мене навіть викликали на засідання Вищої ради юстиції. А працювати доводилося цілодобово. Так, наприклад, ми скасували рішення про вибори в місті Києві (мова про округ, по якому проходив Сергій Головатий, теперішній виконувач обов’язків голови КСУ). Він, звісно, оспорював наше рішення, дійшов навіть до ЄСПЛ, правда, Європейський суд з прав людини відмовився розглядати цю справу у зв’язку з її політичним характером.

Було багато й резонансних кримінальних справ, зокрема, щодо керівника Українського пароплавства, членів організованих злочинних угруповань тощо. Фігуранти цих справ оспорювали в суді, як правило, міру запобіжного заходу у вигляді арешту і ми розглядали ці питання. Моя позиція не завжди подобалася правоохоронним органам. Так, у справі відомого кримінального авторитета Савлохова проти прийнятого судом рішення виступила міська прокуратура, яку на той час очолював Юрій Гайсинський. Савлохову суд призначив тоді 7 років в’язниці, а Гайсинський був проти. Опісля, коли той же Савлохов спитав мене, а чому так багато, я йому відповів, що більше санкція не дозволяє, а менше совість. І таких справ було чимало. По іншій справі проходив, як пригадую, такий собі Кононенко, який по закінченні розгляду написав на мене скаргу, а потім чомусь забрав її і став просити пробачення.

У своїй роботі завжди протистояв будь яким засобам впливу, хоча його практично щодо кожної справи було предостатньо. Суддя не має право комусь годити, а до когось благоволити, він має діяти виключно згідно із законом та Конституцією. Свого часу, керуючись саме вимогами Конституції України, ми скасували рішення про результати всенародного референдуму, через що я потрапив у немилість Президента України Леоніда Даниловича Кучми. Тоді на всенародне опитування були внесені, зокрема, питання про зменшення кількості депутатів та їх недорканність тощо. Референдум був проведений, а його результати він зависли, так би мовити, в повітрі. А справа про кризу в самій Верховній Раді, коли частина депутатів перейшла до Українського Дому і там намагалася продовжити свою роботу. Вони тоді звернулися до мене і в 2000 році я прийняв рішення про неприпустимість заборони їхньої діяльності, таким чином питання роботи ВРУ було врегульовано. Як пригадую, того рішення суду керівництво ВРУ навіть не оскаржило.

— Розкажіть про резонансне рішення у справі Юлії Тимошенко…

• Щодо цієї справи по ЄЕСУ, то вона почалася звинуваченнями проти партнерів Юлії Тимошенко та її чоловіка з приводу ухилення від сплати податків цією корпорацією. Саме тоді я збирався піти з посади голови Печерського суду, адже було багато наїздів на мене й мені навіть виділили охорону. Була, пригадую, зустріч з Президентом Д. Кучмою, який навіть пропонував мені посаду в Адміністрації Президента та я відмовився. Вже потім він мені розповідав, що на мене хтось написав скаргу, буцімто, мене часто бачать у нетверезому стані. А сам Кучма, також буцімто, у відповідь казав, що я, мовляв, особисто декілька разів пропонував Миколі Замковенку пригубити разом зі мною коняку, а він відмовлявся. І щоб він з кимось почав випивати то я в це взагалі не вірю.

Це, так би мовити, про ситуацію, яка склалася. Та повернемося до справи Тимошенко. Пам’ятаю, що пішов я в цей час у відпустку. Коли викликають у Київ і доручають розглядати справу ЄЕСУ. На початку я застосував арешт проти Фальковича, партнера ЕЄСУ та чоловіка Тимошенко. Апеляційний суд підтвердив те моє рішення. А 16 лютого мені на стіл поклали матеріали справи Ю. Тимошенко, яка написала величезне (багатосторінкове) оскарження судового рішення. Зробила це вона вже будучи арештованою напередодні. Я почав розглядати цю справу досить ретельно, застосував норми міжнародного права. Як пам’ятаєте, її затримали з купою доларів у Запоріжжі, які вона намагалася вивезти з країни, і на цьому було побудовано все обвинувачення, адже Тимошенко на той час була віце-прем’єром уряду з питань паливно-енергетичного комплексу. Я проаналізував застосування щодо неї перевірок, коли вона призначалася на посаду й дійшов висновку, що всі підписанти погодилися з її призначенням. А це були глава Кабміну В. Ющенко, очільник СБУ Л. Деркач, Генпрокурор М. Потебенько та інші високопосадовці. Я запросив  тоді  у процес і Ніну Карпачову – першого Омбудсмана України. Вона надала свої пояснення з висновком звільнити Юлію Тимошенко. Пізніше, приймаючи рішення про її звільнення я попросив в неї вибачення за дії держави. Як потім мені сказали, тут я допустив помилку. Тим не менше, іншого разу я вибачився перед потерпілою Лесею Гонгадзе, коли розглядалося питання діяльності правоохоронних органів у справі її сина Георгія Гонгадзе. Можу сказати, що до своїх останніх днів вона спілкувалися зі мною. Щодо справи Тимошенко, то сторону обвинувачення тоді представляв, здається  Олексій Баганець, заступник Генпрокурора України. По цій справі я написав ґрунтовне рішення, яке потім довго «ходило» суддівськими і прокурорськими коридорами, хоча ні в кого не знайшлося сили опротестувати його. В ньому йшлося лише про питання її затримання та обґрунтованість обрання запобіжного заходу, оцінки діям правоохоронних органів я не надавав. У порядку судового нагляду справу розглядали в Київському міському суді. До речі, доповідачкою була суддя Олена Кузьменко, моя однокурсниця, яка оскаржила моє рішення і Юлію Тимошенко знову заарештували. Потім справу розглядав уже Верховний Суд України, який повністю підтримав моє рішення. Тодішній голова ВСУ Віталій Бойко мене викликав і подякував за фахову принциповість, за те, що я не став прихвостнем Кучми, як тоді вважали.

У цей час на мене знову почалися гоніння. Було чимало бруду в ЗМІ, необґрунтовані обвинувачення тощо. Зокрема, оспорювалося положення про те, що саме обвинувачення — не свідчення вчинення злочину, а таким є лише остаточне рішення суду. Ми тоді багато дискутували про сутність підозри, обґрунтованість доказів, обставини обвинувачень тощо. І процесуальні питання йшли врозріз з конституційним принципом невинуватості людини. З цього приводу я навіть пішов на прийом до Президента. Він прийняв мене, була довга розмова, яка мене переконала в правильності прийнятого мною рішення. Проте прокуратура, навпаки, почала мене «пресувати», вимагати справи, які я розглядав. Це відчули й мої близькі, особливо син. Провели купу обшуків, забрали зброю. В той же час мене підтримали Рада суддів України, посли з ЄС, преса, але було й рішення Вищої ради юстиції, згідно з яким мене виключили зі складу суддів за, нібито, порушення присяги. Водночас проти мене були порушені кримінальні провадження за прийняття, буцімто, неправосудного рішення, за зловживання службовими повноваженнями тощо. Це все відбувалося в 2001 році.

— Отже, проти Вас порушили карну справу, а Юлія Тимошенко була лише приводом, але не причиною. А що розслідувала прокуратура?

• Я оспорив роботу прокурорів, зокрема обшуки, виїмку матеріалів кримінальних справ тощо. На основі цього Київський обласний суд прийняв рішення із засудженням діяльності прокуратури. Далі все було оскаржено, але Верховний Суд, дякувати йому, мене захистив, засудивши дії прокуратури. Після цього прокуратура знову почала обвинувачувати мене по 16 епізодах моєї діяльності. За частиною з них мене було виправдано, частина залишилася. На той час я вже був народним депутатом та всі питання в судах розглядалися за моєї участі. Рішення приймалися, як правило, відправити матеріали справ на додаткове розслідування.

По закінченні депутатської каденції прокуратура знову активізувалася, ініціювала проведення розслідування. Справу передали у Вишгородський районний суд, який розглядав її п’ять років. Скажу, що саме в цей час, у 2016 році, мені зробили операцію на серці, а в 2017-му мене виправдали за всіма статтями. Прокуратура, правда, внесла протест у Київський облсуд, але він виправдувальний вирок залишив у силі.

— Отже, суддя Замковенко довів свою правоту такою високою ціною — своїм здоров’ям, стражданнями родини, близьких. Працюючи на державу, Ви не вважаєте, що вона б мала бути більш обєктивною, людяною, так би мовити?

• Увесь цей час я працював, утримуючи родину, яка, безумовно, страждала поруч зі мною. Я навіть був на прийомі у Генпрокурора В. Піскуна, який, як сказав, «особисто проти мене нічого не мав». Пізніше він призупинив цю справу. Та саме в цей час я відчув, що означає дружба, людяність, коли до мене в лікарню приходили десятки знайомих і незнайомих мені людей. А коли отримав виправдувальний вирок, то десь у душі сподівався, що хтось із влади також вибачиться переді мною, як я свого часу зробив у деяких кримінальних справах. Але вибачення за протиправну, несправедливу діяльність прокуратури я не почув. За ці роки я переніс три інфаркти, операції з шунтування серця та стенування. Роки йдуть, здоров’я треба підтримувати. Та все відбувається тривіально. І я, будучи суддею, багато років захищаючи інтереси держави, не відчув адекватного захисту щодо себе, правда я мав достатньо сил і зав’язків, аби зробити це особисто. Уявляю як важко це дається іншим людям, які не мають такої впевненості в собі, навіть будучи суддею. Коли я працював головою Печерського суду, то за сьогоднішніми звичками деяких суддів, був би мільйонером. Але я мав честь бути суддею і хотів ним бути не заради власної користі. Чимало людей пропонували мені взяти гроші, аби закрили їхні справи. Я категорично відмовлявся, адже боротися з несправедливістю треба з відкритим забралом і чистими руками. Нині я пишаюся своїм сином, який, незважаючи на всі мої негаразди, поступив на міжнародний факультет КНУ імені Тараса Шевченка і зараз працює разом зі мною в адвокатському об’єднанні «Замковенко та партнери». Врешті-решт мрію зібрати людей, які мене підтримали свого часу на моєму життєвому шляху в той непростий час і попросити в них вибачення — на всяк випадок та згадати їхню мудрість і щирість. Адже в боротьбі за справедливість перемагають лише мудрі, сильні і фахові люди. А щодо моїх колег суддів, то держава повинна їх захищати, але не робити з них касту недоторканних. Таких у жодному разі не повинно бути.
• Дякую, пане Миколо, за цю цікаву оповідь судді Замковенка.

Спілкувався Віктор КОВАЛЬСЬКИЙ