Окупація з відкритою датою. Рік четвертий

Влада має запропонувати реальні кроки з деокупації Криму

Пройшло вже три роки з початку окупації Криму Росією. І безумовно, ці трагічні сторінки нашої історії — це біль кожного українця-патріота. 27 лютого 2014 року урядові будівлі Криму були захоплені російськими спецназівцями. Хоча дефакто чобіт окупанта вже топтав українську землю, але російському керівництву знадобилося рішення Ради Федерації, щоб виправдати себе в очах хоча б власних громадян. Самопроголошений «голова Ради міністрів АР Крим» С. Аксьонов звернувся до Путіна посприяти в «забезпеченні миру і спокою» на території півострова. Вранці 1 березня російський президент направив до Ради Федерації пропозицію про введення російських військ до Криму. В той же день, 16 березня 2014 року, відбувся так званий «референдум» про статус півострова. 17 березня Верховна Рада АРК проголосила незалежність «Республіки Крим», а 18 березня в Георгіївському залі московського Кремля було підписано договір про прийняття новоспеченої «республіки» до складу Росії. 21 березня Рада Федерації РФ прийняла закон про ратифікацію вказаного договору й закон про утворення нових суб’єктів федерації — «Республіки Крим» та міста федерального значення Севастополь. Зараз обидва регіони перебувають у складі Південного округу РФ.

Це, так би мовити, хронологія агресивної політики Кремля. Путіну байдуже, що ці події суперечать не лише українському та міжнародному законодавству, а й навіть російському. Для юристів це особлива проблема, адже відбулася перша офіційна анексія в ХХІ столітті, і світ не знав подібних прецедентів, мабуть, із часів Третього Рейху. Жоден із відомих фактів загарбання земель суверенної держави не відбувався з такою зухвалістю та цинізмом у цілком мирний час. Хоча деякі прецеденти все ж мають історичну аналогію.

За ці роки Україна в своєму протистоянні агресору отримала вагому міжнародну підтримку. Російський окупант поставив себе в ситуацію міжнародного ізгоя. Але однієї підтримки міжнародного співтовариства на сьогодні недостатньо. Україна мала б робити більш активні кроки з повернення півострова. Проте ефективної політики з деокупації Криму ми, на жаль, не бачимо. Більше того, зараз правозахисні експертні ініціативи набули, мабуть, більшого поширення ніж державні заходи. Хоча 20 квітня 2016 року було утворено Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України, однак, як відомо, воно більше переймається питаннями Донбасу. Тож варто констатувати, що влада поки не взяла на себе функції координатора в процесі повернення українського півострова. Основний тягар цього процесу несуть на собі Меджліс кримсько-татарського народу й експертне співтовариство, що проблему не вирішує й не вирішить. Бо необхідна чітка державна стратегія щодо повернення півострова: економічна, військова, соціальна, оперативна. Виходячи зі складнощів процесу деокупації, цим має займатися не лише зазначене міністерство. Очолити цю роботу повинна людина в статусі віцепрем’єра. Час летить і втрачати його небезпечно.

Слід зазначити, що наразі є можливість для кримських студентів вступати до українських вузів. Відновлена діяльність Таврійського національного університету. Нарешті, хоча б частково відновлено українську теле- і радіотрансляцію для жителів окупованого півострова. Та необхідна консолідація всіх можливих зусиль, у тому числі й із боку зовнішніх сил, експертів і представників ЗМІ. На жаль, зараз Крим не перебуває у фокусі західних партнерів. Їх дезорієнтує, зокрема, й недостатня юридична визначеність позиції з питань повернення Криму. Так, зараз ми маємо лише дещо декларативні заходи у формі позовів до агресора. Спробуйте дізнатися, наприклад, про зусилля Мін’юсту в цьому питанні й на його сайті ви побачите лише рекомендації щодо звернення до Європейського суду з прав людини у зв’язку з порушенням прав осіб на окупованій території Автономної Республіки Крим та у східних регіонах України. На сайті МЗС теж одні лише заяви з цього приводу. Тобто проста людина не знайде інституції, яка може чимось допомогти.

Зрозуміло, деокупація Криму – це тривалий і, можливо, для декого небезпечний процес. І треба розуміти, що наші прагнення не будуть реалізовані доки президентом Росії є Путін. Тож у термінах визначати цей процес навряд чи буде правильним. А ось у соціально-економічному сенсі це робити необхідно. Маю на увазі те, що кращими ніж кримські мають бути наші дороги, вищими – соціальні стандарти, багатшими мають стати економічні показники нашого буденного життя. Але політика держави має зворотній напрям. Погіршуються не лише окремі показники, але й сама якість соціального буття. А отже, процес деокупації, виходячи з цього, ще десь далеко. А починати цей процес потрібно негайно, адже, щоб його успішно завершити, потрібно багато років. Три з них уже минули, іде четвертий. Решта пролетить ще швидше. Тож владі треба діяти, аби український Крим від мрії й телешоу перетворився на реальну частину історії сьогодення.

Віктор КОВАЛЬСЬКИЙ