Олександр Ронкін, письменник, Ізраїль: Слава Україні! Ассалям Алейкум!

У мене з українським народом свої старі рахівниці. Я виріс у єврейській родині, більшу частину якої було знищено в роки війни на території України і майже на генетичному рівні ввібрав ненависть до будь-яких проявів фашизму, нацизму чи спроб якось реабілітувати вбивць моєї родини.

Я рано зрозумів увесь жах того, коли тебе вбивають не за те, що ти погано поводився чи щось порушив, не за те, що ти чогось зробив чи чогось не зробив, а просто за те, що ти єврей . Я з молодих нігтів знав, що таке «Бабин Яр». І для мене, десятирічного хлопчика, найстрашніше в Голокості було те, що уникнути смерті було неможливо, навіть якщо ти дуже добре поводитимешся і слухатимешся старших…

У вже досить зрілому віці я побився на роботі з міцним українським мужиком, який намагався знущатися з мого єврейства в відверто бандерівській манері. Справа скінчилася тим, що український мужичок опинився в лікарні з ножем у грудній клітці, а мені довелося відсиджуватися в психлікарні та малювати собі неосудність у знаменитому інституті судової психіатрії ім. Сербського.

Я вперше говорю про це публічно лише тому, що це важливо, щоб зрозуміти – мені було за що не любити українських націоналістів.
Тому, коли я в 91 році перебуваючи в Києві зі своїм товаришем, вперше побачив загони Руху, що марширували Хрещатиком, я задумався про відродження українського нацизму. Ми сиділи в ресторані в готелі «Либідь», вулицями йшли ряди нациків, а офіціантка на лацкані мала значок з якимось гордим профілем.

Мій друг, минулого комсомольський працівник, запитав у дівчини, хто це – на значку. Вона відповіла, що це Степан Бандера, і, мабуть, побачивши нашу реакцію, додала:
– Тож він же нікого не чіпав, він тільки хотів, щоб комуністів та євреїв на шматки різали!

І потім, уже через багато років, я, перебуваючи в Ізраїлі, постійно стежив за тим, як в Україні піднімають голову ті самі бандерівці, яких я так не любив. Тому я з люттю та ненавистю обрушувався на тих, хто захищав таких «національних героїв», як Шухевич, або тих, хто радісно вітав ходи Києвом ветеранів есеської дивізії «Галичина».

Коли в Україні почали ухвалювати закони проти російської мови, я теж сприйняв це як прояв українського націоналізму. І коли почалися події на Донбасі, я як журналіст опинився в Луганську на «російській» стороні.

Тоді вже я зрозумів багато, але не все. Я побачив тих, хто рветься до влади у так званих ДНР та ЛНР. Це були (і є, зауважу) класичні бандити та рекетири. Я побачив тих, хто воює на їхньому боці – вбивці-найманці, садисти та мисливці за головами, яким все одно кого і де вбивати – аби добре платили.

Побачив я і тих людей, які йшли голосувати за повернення до СРСР. Так, повторюю, ці люди не йшли голосувати за приєднання до Росії, вони йшли голосувати за те, щоб повернутися до СРСР – у той звичний затишний і теплий світок, у якому якщо сидиш тихо, тобі забезпечена злиденна, але стабільна старість.

Ці люди, яких ніхто і ніколи не вчив праву вибору – права вільної людини, добровільно обирали повернення в рабство.
Ті, хто хоч трохи вчив історію, знають, що в 1861 році, коли в Росії скасували кріпацтво, величезна кількість селян відмовлялися від непотрібної їм свободи і благали своїх господарів залишити їх при собі.

До речі, мене завжди вражав той факт, що в рік скасування кріпосного права в Росії в Лондоні запрацювала перша лінія метро.

Але це так, навколо-культурологічна міркування.
А тоді мені було дуже шкода всіх цих луганських старих, що шукали свій старий табірний барак, у якому вони нехай і в злиднях, нехай і закритими ротами, так затишно сиділи.

За ту мою поїздку український уряд вніс мене та ще кілька журналістів до списку «небажаних осіб». Щоправда, за кілька місяців мене звідти викреслили, бо розібралися, що я був там заради суто професійного інтересу.

Минали роки. Україна досить непросто намацувала свій шлях на «захід» до вільного та демократичного суспільства.

І я все більше розумів, що всі ці ритуальні поклони у бік Шухевича та ОУН/УНСА, вся ця боротьба з російською мовою – лише бажання якось зафіксувати свою відокремленість від російського світу.

А останні вибори в Україні, на яких націоналісти набрали менше ніж 3% голосів, а президентом країни став єврей Володимир Зеленський, багато чого для мене висвітлили по-новому.

І на тлі занурення Росії у морок, на тлі перетворення її на Мордор, Україна була країною, що йде до світла (нехай і не зовсім скинула грудки нацисткого бруду, що налипли на її ногах).

Сьогодні я дивлюся на цей народ, який бореться за свою землю і свій вибір, дивлюся на Президента Зеленського, який демонструє зразки мужності, і розумію, що і мені настав час, образно кажучи, зняти капелюх перед Україною.

І попросити вибачення за все те, що я свідомо чи мимоволі проти неї зробив.

Я ніколи не думав, що колись скажу те, що я скажу зараз.
Слава Україні!
Ассалям Алейкум!