Ототожнення юристів з правниками — некоректне

Хоча китайський філософ Лао Цзи й зазначав, що коли зростає кількість законів, то зростає й кількість злодіїв і розбійників, все ж складається враження, що українських правотворців надихає переконаність у непохитності діалектичної закономірності переходу кількісних змін у якісні, що й породжує безліч їхніх ініціатив, однією з яких є проект закону «Про юридичну (правничу) освіту і загальний доступ до правничої професії».

Методологічний аспект проблеми

І хоча цей законопроект уже отримав оцінку в присвячених йому публікаціях, яка простежується в самих їхніх назвах, зокрема: «Каста правників, або юристи — геть!», «Реформа чи псевдореформа, або Як ділити пиріг юридичної освіти?» тощо, проте оскільки їх автори аналізували переважно організаційні питання вказаної проблеми, то варто привернути увагу й до її методологічного аспекту.

Насамперед, якщо врахувати, що освіта є предметом педагогіки і, зокрема, дидактики, яка представляє собою науку про закономірності процесу й результати засвоєння наявних й отримання нових знань та формування на цій основі особистих переконань і вмінь, а в проекті йдеться про організацію освіти, то його автори мали б розуміти, що це не одне й те ж. Що ж до питань доступу до професії, то вони є виключно адміністративним аспектом правовідносин.

Лукавство української політики

А якщо так, то чи можливо в одному законі належним чином регламентувати такі дві різні проблеми? А якщо неможливо, то мотиви вказаної ініціативи можуть бути пояснені лише з урахуванням лукавства української політики. Тобто, якщо в назві проекту йдеться про «загальний» доступ до професії, то це слід розуміти як загальне його обмеження, що й підтверджується змістом вказаної ініціативи, яка фактично спрямована на монополізацію юридичної освіти та обмеження вказаного доступу.

Однак це лише мета даного закону, яка за традицією, що склалася в національній правотворчості, у ньому не визначена, хоча фактично і є політичним курсом держави в цій сфері. Що ж до змісту цього законопроекту, то він мав би визначатися змістом правовідносин, на регламентацію яких спрямований, а тому його авторам належало б передусім розібратися з понятійно-категоріальними конструкціями, які закладаються ними в їх основу. Водночас, хоча ними й зроблена спроба визначити три з таких вказаних категорій, як «правник», «юридична (правнича) освіта» та «правнича школа», виходячи лише з авторського їх розуміння, виявилася вона аж надто непереконливою, а тому й сумнівною. Зокрема, про яку освіту і професію йдеться — про юридичну чи правничу? Вказане питання постає тому, що в проекті слова «юридичний» та «правничий» використовуються як синоніми, хоча означають вони також не одне й те ж, а їх ототожнення є прикладом того, як прогресивна ідея верховенства права доводиться до абсурду і таким чином дискредитується.

А пояснюється це тим, що категорія «верховенство права» представляє собою морально-етичну вимогу (імператив), яка орієнтує на верховенство прав людини, насамперед в її відносинах із державою. Базується ця ідея на тому, що право, це не те, що держава надає людині, а те, чого вона в неї не може відібрати. Тобто, якщо, наприклад, право на життя людина отримує від народження, то держава до цього не має ніякого відношення. І якщо навіть життя в людини вона може забрати, і для цього в неї в разі потреби може знайтися безліч способів, то права на нього — ні за яких обставин.

Тобто права людини можуть виникати в ході різних суспільних відносин, які регламентовані морально-етичними, релігійними, політичними, естетичними та іншими нормами, але це не означає, що всі вони є предметом юриспруденції. Це ж стосується і поняття «закон». Адже нікому не спаде на думку, що, скажімо, закон земного тяжіння чи Закон Божий є юридичними категоріями і належать до предмету юриспруденції, а «законодавці моди» є юристами.

А те, що окремі права людини закріплюються державою в її законах, то це означає лише те, що в такому разі вона бере на себе зобов’язання їх забезпечити. А вже те, як вона цей обов’язок виконує і є підставою для політичної та юридичної оцінки її діяльності.

Тобто соціологічні категорії «право», «верховенство права» юридичними категоріями стають лише тоді, коли вони державою закріплюються в законі (узаконюються). Так, аморальний вчинок безумовно порушує чиїсь права, але предметом юриспруденції він не є. От тому саме визнання державою засади верховенства права зобов’язує її визнати вказаний вчинок протиправним, надати йому чітко визначеного та однозначного змісту і таким чином зі сфери морально-етичних відносин перевести його в сферу правовідносин. Як відомо, в англійській правовій системі це здійснюється судом за допомогою судового прецеденту. Крім того, визнання державою верховенства права зобов’язує її бути готовою не лише до того, щоб вчинок, який порушує чиєсь право, визнати правопорушенням, а й до того, щоб у відповідних випадках визнати, що ухвалений нею закон також порушує чиїсь права, а тому є неправовим і підлягає скасуванню. А якщо так, то для цього нею повинні бути передбачені й відповідні юридичні механізми як такого визнання, так і відновлення порушених прав та запобігання цьому в майбутньому.

Ототожнення поняття «права» з поняттям «правила»

Однак розуміння вказаних методологічних настанов в рамках традиційного, яке по суті залишається позитивістським праворозумінням українських юристів, ускладнюється тим, що тут поняття «право» — істинним змістом якого є повноваження на певні цінності, ототожнюється з поняттям «правила». Яскравим прикладом цього й є те, що в Україні окрім, скажімо, цивільного чи адміністративного, офіційно визнається наявність навіть кримінального права, джерелом якого є Кримінальний кодекс України, а система наукових положень, з урахуванням яких він побудований і його норми застосовуються в практиці правовідносин, називається «кримінальним правом». Водночас, оскільки вказаний кодекс по суті містить перелік діянь, які державою визнаються злочинами, а тому є нею забороненими, й жодним правом тут і «не пахне», то з урахуванням цього він і мав би називатися «Кодексом про злочини» і аж ніяк не «Злочинним кодексом», як він, по суті, називається тепер.

А прикладом того, як методологічно правильні підходи до розв’язання аналогічних питань в українській правовій системі іноді все ж простежуються, є Правила дорожнього руху, які «Правом» тут не називає ніхто. Але трапляється таке не часто, оскільки історично українське суспільство зомбували, наприклад, тим, що нав’язаний йому правовий акт, згідно з яким в Україні вирішувалися юридичні спори, було названо «Права за якими судиться малоросійський народ». Тобто, не «правила», а «права». І так було й в інших випадках.

Щодо змісту поняття «верховенство права»

Як наслідок, із проголошенням верховенства права, закономірно й постало питання, якого права — конституційного, цивільного, кримінального чи ще якогось іншого. Тобто, з урахуванням вказаних передумов, проголошуючи верховенство права, насамперед належало б уточнити, який зміст у це поняття вкладається в даному разі. Адже, як відомо, вказаний зміст зумовлений відповідними світоглядними засадами, в структурі яких найпоширенішими є такі напрями, як природно-правовий, що є характерним для системи англійського права, згідно з яким верховенство права означає верховенство прав людини і, зокрема, її природних прав, які законом можуть бути й не передбачені, та позитивістський, з позицій якого державою визнаються лише ті права, які передбачені законом, внаслідок чого верховенство права по суті означає верховенство закону, що фактично закріплено і в Конституції України.

Водночас, оскільки істинним змістом поняття «право» є повноваження на певні цінності, то визнання правом і вказаних повноважень, і правил, якими держава унормовує суспільні відносини, й зумовило появу понять «право в суб’єктивному значенні» (від лат. jus – право, справедливість) та «право в об’єктивному значенні, тобто, позитивне право» (від лат. lex – закон).

Але, як уже зазначалося, поняття «право», «справедливість», «верховенство права» належать до предмету соціології. Що ж до предмету юриспруденції, то ним є вчення про впорядкування державою суспільних відносин відповідними нормами, які лише внаслідок того, що в них нею визнаються окремі права людини (а більшою мірою внаслідок непорозуміння), названі «правовими нормами», а також вчення про ці норми, методологію і техніку їх створення та функціонування в урегульованих ними аспектах суспільних відносин, які й отримали назву «правовідносини». А названі ці відносини так тому, що саме вказаними нормами й визначено, хто може бути учасником цих відносин, з приводу яких об’єктів вони можуть здійснюватися, в який спосіб вони можуть виникати, змінюватися та припинятися, які права й обов’язки покладаються на їхніх учасників в зв’язку з їх виникненням тощо. І, як уже зазначалося, одним із аспектів цих відносин, є й питання, пов’язані з доступом до професії.

Правнича освіта

А якщо так, то назва «правнича освіта», більшою мірою орієнтує на проблеми, які виходять за межі юриспруденції, оскільки є предметом соціології, в той час як зміст вказаного законопроекту дає підстави для висновку, що в ньому все ж таки йдеться про юридичну освіту.

Указані аргументи підтверджуються й тим, що в англійській мові та її правовій системі, засади якої так завзято запозичують ініціатори політики в юридичній освіті в Україні, в основу вказаних правовідносин закладено слово «juris». Наприклад: jurisprudence — юриспруденція (правознавство, юридична наука), jural fact — юридичний факт, juridical person — юридична особа, juristee act — юридичний акт, jurisdiction — юрисдикція тощо. Що ж стосується поняття «право», то тут воно позначається насамперед словм «law», на основі якого й будуються відповідні похідні, в тому числі й «the rule of law», що означає верховенство права. А з урахуванням цих аргументів стає очевидним, що поняття «правник» і «юрист» перебувають у такому ж співвідношенні, як і поняття «травник (знахар, костоправ)» та «лікар».

Не варто забувати й того, що, сповідуючи засаду наукової доброчесності, перш ніж якісь наукові висновки впроваджувати в практику, їхнім авторам належало б отримати їх оцінку з боку відповідної наукової спільноти. Тобто, щоб дії ініціаторів заміни поняття «юрист» поняттям «правник» не були волюнтаристськими, їм потрібно було б провести відповідне соціологічне опитування з метою визначення як до цього ставляться ті, кого ці ініціативи стосуються. А якщо врахувати викладене та багатозначність і неоковирність цього слова, то ще невідомо, чи підтримав би хто цю ініціативу.

Крім того, якщо на думку авторів законопроекту «правник — особа, яка звершила навчання в правничій школі та успішно склала Єдиний держаний кваліфікаційний іспит», то таке визначення дає підстави для висновку, що за вказаних умов можна, лише отримавши відповідну довідку, вважати себе юристом. Проте ті, хто ним є насправді, знає, що цей статус зобов’язує вчитися все життя і кожен день складати кваліфікаційні іспити. Тобто після такого визначення вже й не дивно, що автори законопроекту серед юридичних професій місця, наприклад, слідчому чи юрисконсульту не знайшли.

Явним непорозумінням виглядає й те, що автори законопроекту «правничими школами» визнають відповідні виші та їхні підрозділи, а їхніх ректорів і деканів — «лідерами» цих шкіл. Адже такий підхід, по-перше, суперечить загальновизнаним уявленням про «наукові школи», по-друге, означає, що, наприклад, шановний М. Поплавський після ухвалення цього закону вже буде не лише лідером шкіл вокалу і хореографії в Україні, а й лідером «правничої школи», хоча, як відомо, порівняння Карла Маркса з тьотею Сарою є некоректним, оскільки Карл Маркс — економіст, а тьотя Сара — старший економіст, а, по-третє, слово «лідер» не є юридичною категорією, оскільки воно з тієї ж опери, що й «альфа-самець».

Інші недоліки законопроекту

Що ж до інших недоліків вказаного законопроекту, то з приводу них можна було б написати роман, але оскільки у форматі газетної публікації це неможливо, то залишається лише констатувати, що він якісним змінам ні в юридичній освіті, ні в юридичній практиці не сприятиме, оскільки фактично є лише свідченням переходу в законопроектній діяльності «кількості в какість».

А причиною цього є те, що його ініціатори, як і їхні професійні наставники, про відносини, які вони взялися регламентувати та «вдосконалювати», мають надто вже смутне уявлення. Але чого тільки чиновник не вигадає, щоб хоч якось виправдати, на фоні жалюгідних зарплат та пенсій переважної більшості народу України, свою і аморальну, і незаконну щомісячну стотисячну премію або таку ж зарплату. Хоча є очевидним, що в першому випадку це є розкраданням бюджетних (тобто загальнонародних) коштів, а в другому кількості в какість політичним хабарем. Тільки от постає питання, а чи є освіченими ті, хто ініціює політику в юридичній освіті?

А в зв’язку з цим доречно пригадати одного з найстаріших альпіністів, голову федерації альпінізму, керівника науково-дослідної лабораторії високих фізичних навантажень університету фізичної культури В. Моногарова, якого після успішного підйому й спуску команди України на Еверест журналісти запитали: «Якщо врахувати скільки людей при намаганні здійснити цю мрію загинуло, то у чому полягає секрет успіху вашої команди?». На що він відповів: «Так то ж були туристи, а ми кількості в какість альпіністи».

От тому й прикро, що «лідерами» юристів в Україні дуже часто є «туристи», які такими ініціативами намагаються надати цьому «юридичне обґрунтування».

Іван Котюк, доктор юридичних наук, професор,  спеціально для ЮВУ

Джерело: ЮВУ