in ,

Реформа чи псевдореформа, або Як ділити пиріг юридичної освіти?

У засобах масової інформації останнім часом з’являється все більше прикладів «псевдореформаторських» потуг влади в різних сферах суспільних відносин, сприйняття і впровадження яких у життя найчастіше мають не просто нульовий, а різко негативний ефект. Прийшов час проаналізувати з боку суспільної необхідності та ефективності і досить несподівану спробу реформування юридичної освіти, для чого було створено відповідний проект Закону України «Про юридичну (правничу) освіту і загальний доступ до правничої професії» (далі – законопроект). Авторами цього законопроекту є колектив знаних в юридичній освіті й науці вчених (Д. С. Азаров, Ю. Г. Барабаш, А. М. Бойко, С. П. Головатий, П. С. Пацурківський) під керівництвом заступника Голови Верховної Ради України О. І. Сироїд.

Загальний погляд на законопроект

Атрибутивним призначенням будь-якого закону є впорядкування найважливіших суспільних відносин, відповідно його прийняття детермінується певною нагальною суспільною потребою. Ми далекі від думки, що наведені аксіоматичні основи теоретичних знань невідомі розробникам розглядуваного документу. Тим більше вражає ігнорування маститими вченими прописних істин, особливо в час, коли на порядку денному законотворчого процесу мають стояти передусім питання територіальної цілісності країни, проблеми економічного характеру, серед яких чільне місце займає необхідність створення передумов сталого розвитку економіки, дотримання належного життєвого рівня населення, а також забезпечення національної безпеки, зокрема інформаційної, продовольчої, екологічної. Невже навіть на цьому фоні проблема юридичної освіти набула настільки глобального виміру, що витіснила вищевказані первісні суспільні потреби, а тому потребує негайного вирішення на рівні окремого закону?

Паралельно напрошується висновок, що профільний Закон України «Про вищу освіту», а також нещодавно прийнятий Закон «Про освіту» не можуть охопити всю унікальність юридичної освіти та доступу до неї. Постає питання, чим же таким суттєвим відрізняється правничий освітянський процес від інших сфер набуття вищої освіти: педагогічної, економічної, технічної, хімічної тощо? Адже, заклавши подібну тенденцію, в недалекому майбутньому ми можемо одержати щонайменше з десяток законів за різними профілями вищої освіти. Разом із тим, неозброєним оком видно безперспективність і абсурдність такого напряму законотворення. Таким чином, ні з боку надважливості для сьогодення, ні з боку глобальності у спектрі сучасних суспільних потреб питання юридичної освіти та доступу до неї явно не дотягують до законодавчого рівня їх вирішення.

Щодо концепції

Варто також висловити критичну думку щодо концепції, закладеної в законопроект, розробники якого в ч. 5 ст. 21 наводять виключний перелік правничих професій, до складу яких, на їх думку, мають входити: суддя, адвокат, прокурор і нотаріус. Як наслідок, потужна армія працюючих нині юрисконсультів і працівників юридичних служб підприємств, організацій і установ різних організаційно-правових форм та форм власності без жодної аргументації одним махом можуть зникнути з мапи юридичних професій. Між тим, головною метою юридичної освіти є створення і підготовка певного суспільного прошарку, представники якого вмітимуть захищати не лише власні, а переважно права інших осіб – як фізичних, так і юридичних. На жаль, автори законопроекту проігнорували цю позицію, обмежившись лише учасниками процесуальних дій, передусім судових і нотаріальних. Але крім наведених видів захисту суб’єктивних прав від правопорушень, існують й інші, зокрема превентивний захист, успішно застосовуючи який юрисконсульт підприємства чи установи може жодного разу не втрапити до судових тяжб. Що це, як не професійна юридична діяльність, причому найвищого ґатунку? Очевидно розуміючи певну непослідовність своєї пропозиції автори пробують її пом’якшити, запровадивши в ч. 6 ст. 21 законопроекту поняття «професійної діяльності в сфері права», яка існує для потреб доступу до правничої професії, включаючи при цьому останню. Однак застосовування двох споріднених понять для характеристики одного виду професійної діяльності потребуватиме додаткового тлумачення одразу ж після набрання законом чинності.

Крім того, здійснення будь-якої професійної діяльності завжди оплатне. Між тим, у п. 3 ч. 6 ст. 21 законопроекту до професійної юридичної діяльності пропонується віднести роботу на посадах, пов’язаних із наданням безоплатної правничої допомоги в органах (установах), уповноважених законом на надання такої допомоги. Автори безумовно сплутали професіоналізм і непрофесіоналізм, який і є безоплатним.

Ще одне зауваження стосується безпосередньо кількісного складу запропонованих правничих професій, який не безмірний і має свій логічно-раціональний обсяг. Справа в тому, що сучасний ринок праці, особливо щодо суддівського та прокурорського контингенту вже зайнятий. Нішу, утворювану природно-віковою та службовою ротацією, може легко заповнити один Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого.

Питання змісту юридичної освіти

Далі в ст. 5 законопроекту розкривається зміст стандарту юридичної освіти, який базується на одержанні знань: основ теорії та філософії права; міжнародних стандартів прав людини, а також практики Європейського суду з прав людини; основ міжнародного публічного права (а де ж приватне, – авт.); основ права Ради Європи та права Європейського Союзу. Нарешті, щодо оволодіння національним правом пропонується знати засади, принципи та інститути конституційного права, адміністративного й адміністративного процесуального права, цивільного і цивільного процесуального права, кримінального та кримінального процесуального права. З наведеного переліку так і проглядається «одвічний» потяг ортодоксальної частини вітчизняних науковців до часів римського поділу права на публічне та приватне. Обмежуючись наведеним переліком, автори вказаної пропозиції по суті ігнорують об’єктивний вплив всесвітнього глобалізаційного процесу, який зумовлює постійно прискорюване ускладнення суспільних відносин, на яке право змушене реагувати адекватним ускладненням своєї галузевої структури. Виникають все нові правові інститути, які цілком закономірно поступово набувають галузевої форми. Ще донедавна ми не чули про існування інформаційного, медичного права, а сьогодні вони міцно увійшли до системи національного права в ранзі повноцінних галузей. І цей процес є об’єктивним, не залежним від бажань окремих вчених, а тому він дедалі поглиблюватиметься. Не враховувати ці тенденції не варто, як наслідок необхідно не загострювати увагу у Стандарті юридичної освіти на окремих галузевих навчальних дисциплінах, а віддати формування складу навчальних програм на розсуд вузів, як того вимагає гарантоване законодавством про вищу освіту самоврядування вищих навчальних закладів.

А як же трудове право?

Варто також звернути увагу відсутність серед наведеного переліку навчальних дисциплін трудового права. Водночас у п. 1 ч. 1 ст. 7 законопроекту висловлено досить неординарну пропозицію, зміст якої полягає в забороні для науково-педагогічних працівників суміщати викладацьку діяльність із викладанням у більш як одній правничій школі. Тут одразу слід вказати на пряму суперечність чинному трудовому законодавству, яке дозволяє сумісництво. Мимоволі формується уявлення про надзвичайну унікальність викладацької діяльності в правничих школах, яка випадає із загальних рамок викладацької діяльності в інших сферах освітнього процесу. Однак автори законопроекту не розкривають особливостей праці викладачів юридичного профілю, залишаючи ґрунт для домислів, фантазій та, мабуть, просто заздрощів викладачів, не пов’язаних із викладанням юридичних дисциплін. Водночас попри запропоноване протизаконне обмеження в законопроекті жодним словом не йдеться про належне матеріальне стимулювання настільки унікальної та втаємниченої сфери прикладання викладацької праці, що вимагає передачі юридичних знань лише окремій спільноті студентів у межах одного навчального закладу. А там зовсім недалеко і до ізольованих таємних освітянських осередків …

Суперечність нормам чинного законодавства

У положеннях законопроекту спостерігається також пряма суперечність нормам чинного законодавства. Так, у статтях 7, 9–20 регулярно згадується Галузева експертна рада Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти. При цьому детально розписується порядок формування, склад і повноваження юридичної Галузевої експертної ради. Між тим, відповідно до ч. 2 ст. 21 Закону України «Про вищу освіту» порядок висунення кандидатур й обрання членів галузевих експертних рад та положення про них мають затверджуватися Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти, тобто підзаконним актом органу, якого по суті ще не створено. У наявності не просто забігання  наперед, а «змішування жанрів» законопроектної роботи, коли конкретизуючі норми підзаконної належності втискуються в текст закону.

Далі в ч. 2 ст. 7 законопроекту пропонується розробку та затвердження Стандарту освітньої діяльності для спеціальності «право» віднести до повноважень Галузевої експертної ради Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти. Це прямо суперечить ст. 10 Закону України «Про вищу освіту», у ч. 6 якої безальтернативно зазначено, що стандарти вищої освіти за кожною спеціальністю розробляє Міністерство освіти і науки України та затверджує їх за погодженням із Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти.

Помимо того, деякі норми законопроекту взагалі не просто суперечать, а виходять за межі загального законодавства у сфері вищої освіти. Так, у ст. 15 законопроекту пропонується юридичну Галузеву експертну раду утворювати в складі 17 осіб (ч. 1) на шестирічний строк (ч. 6). Натомість ч. 1 ст. 21 чинного Закону України «Про вищу освіту» містить обмеження щодо кількісного складу галузевих експертних рад від 9 до 15 членів зі строком дії не більше ніж три роки.

Глибинний зміст — монополізація юросвіти

Можна й далі продовжувати в тому ж дусі, але вже досягнутий результат свідчить про неналежну форму реалізації ідеї реформування юридичної освіти. Але якщо це форма, тоді в чому ж полягає зміст ідеї та її кінцевий результат. А глибинний зміст криється в необхідності монополізації юридичної освіти, тобто її зосередження в декількох освітянських осередках із відсіюванням непотрібної «дрібноти», якої вже назбиралося близько сотні. Зовні ця картина має вигляд «таємної вечері» кількох посвячених, на якій ділитиметься пиріг юридичної освіти. Адже слідом за контингентом студентів потягнеться як бюджетне, так і контрактне асигнування. Справа залишається лише в тому, хто залишиться за святковим столом, тобто за яким критерієм обиратимуться правничі школи, яким буде дозволено здійснювати освітній процес. Законопроект уникає прямої відповіді на це питання, у ст. 4 якого міститься лише загальне формулювання переліку, котрий складають класичні університети, профільні університети та приватні навчальні заклади, які отримали ліцензію центрального органу виконавчої влади в сфері освіти і науки. На жаль, автори ідеї не розкривають поняття класичних та  профільних університетів. Наприклад, чи можна вважати класичними сьогоднішні університети, утворені майже в кожному обласному центрі на місці колишніх педінститутів? І чи є профільним Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, який уже понад двадцять років готує юристів для народного господарства? При цьому щодо приватних вищих навчальних закладів взагалі не висувається вимог ні щодо класичності, ні щодо профільності.

Звісно, щодо якості сучасної юридичної освіти дійсно виникає чимало запитань. І перше з них — щодо кількості якісних гравців на освітянському полі. Насмілюсь нагадати, що подібне питання закономірно ставилося на сторінках преси ще на початку 2000-х років, коли надавачі дипломів про вищу юридичну освіту множилися як гриби після рясного дощу. Дійшло до того, що юридичні технікуми відкривалися в багатьох районних центрах без жодних на те видимих підстав, не говорячи вже про належний викладацький склад. Відповідь від Міністерства освіти завжди була заспокійлива: все розставить по місцях ринок освітянських послуг, коли абітурієнти оберуть найкращий вуз. Як не дивно, але цей прогноз справджується, про що свідчить вступна кампанія останніх років. Багато зовні благополучних освітянських осередків набрали на перший курс по декілька осіб і сьогодні перебувають на грані закриття підготовки за спеціальністю «Право». Крім того, якість освітянських послуг досить легко відрегулювати й уніфікувати через запровадження єдиних критеріїв відповідності, розробку і жорсткий контроль за дотриманням яких має здійснювати МОН України. І це не вимагає жодних спеціальних законів, достатньо відповідного політичного волевиявлення.

Трохи про правничі школи

Безальтернативний варіант формування так званих правничих шкіл, запропонований авторами законопроекту, може завдати чимало шкоди нинішнім юридичним освітянським школам, спрямування яких не передбачає підготовку суддів, адвокатів, прокурорів та нотаріусів. Наприклад, Національний університет біоресурсів і природокористування України здійснює підготовку юристів (юрисконсультів) для забезпечення аграрної та земельної реформ в Україні, формування юридичної складової сталого розвитку сільських територій, що набуває особливого значення в світлі здійснюваної реформи децентралізації влади. При загальному контингенті студентів юридичного факультету в кількості 630 осіб освітній процес забезпечують 8 докторів та 32 кандидати юридичних наук, що працюють за основним місцем роботи. Якщо визначити відношення кваліфікованих викладачів на одного студента, одержимо коефіцієнт, який буде співвимірний, а то і вищий ніж у нинішніх флагманів юридичної освіти. Разом із тим НУБіП України не є ні класичним, ні профільним юридичним вишем, а тому згідно із пропонованим законопроектом має покинути сферу надання юридичних освітніх послуг. І нікого не турбує втрата унікальної можливості поєднання юридичних знань зі знаннями особливостей сільськогосподарського виробництва в процесі підготовки студентів. Головне, що розробники законопроекту не збираються заповнювати цю нішу, адже їх цікавлять лише високопривілейовані юридичні професії.

Мораль нашої публікації проста: не гоже затушовувати власні амбітні посягання псевдоблагими намірами.

Андрій Вітко, голова підкомітету з питань соціальної політики агропромислового комплексу, розвитку сільських територій, науки та освіти Комітету Верховної Ради України з питань аграрної політики та земельних відносин.

Володимир Єрмоленко, професор, завідувач кафедри аграрного, земельного та екологічного права ім. академіка В. З. Янчука Національного університету біоресурсів і природокористування України, доктор юридичних наук.

Олена Яра, доцент, декан юридичного факультету Національного університету біоресурсів і природокористування України, кандидат юридичних наук, спеціально для ЮВУ.

Джерело: ЮВУ

Рейтинг публікації

Written by admin

Коментарі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Loading…

0

«Райське досьє», або Панамгейт – 2

Перепустки для терористів за підписом СБУ