Президентка Естонії Керсті Кальюлайд відразу після завершення саміту Кримської платформи виступила в українських ЗМІ.

Президентка Естонії Керсті Кальюлайд відразу після завершення саміту Кримської платформи виступила в українських ЗМІ. Розмова виявилася дуже відмінною від попереднього інтерв’ю, що мало місце два роки тому.

У першу чергу – за тональністю в оцінках реформ за чинної влади. І це не дивно, адже тоді, невдовзі після обрання Зеленського та нового парламенту, Захід радше спостерігав, аніж оцінював. Втім, є і те, що лишилося незмінним. У 2019 році Кальюлайд критикувала попередню владу, а зараз – нинішню за брак прогресу в судовій реформі.

Формулювання можуть вас здивувати жорсткістю. Визнаючи, що реформи все ж рухаються, президентка кілька разів повторила, що радить своєму бізнесу не вкладати гроші в Україну, тільки торгувати з нею.

І це – не єдина несподіванка цього інтерв’ю.

Зокрема, нечасто доводиться чути від політиків з балтійських держав настільки жорсткі та скептичні прогнози щодо перспектив членства України у НАТО та ЄС (скептичніші навіть, ніж від посадовців Альянсу). Ми не знаємо, з чим це пов’язане – чи то з виборчою кампанією в естонському парламенті (Кальюлайд прагне переобратися і шукає голоси), чи то зі зміною ставлення до нашої держави та певною мірою до Росії. Важливіший сам факт зміщення акцентів з боку політика, якого поза сумнівом вважають дружнім до України.

– Ви – частий гість в Україні.

– Я не в змозі навіть порахувати, скільки разів я була в Україні, і не лише у Києві – цього разу, зокрема, я була на Херсонщині. І хоча українську я не вивчила, але маю сказати, що вражена тим, як багато українців можуть вільно говорити англійською.

– Кажуть, ви в Україні принципово не говорите російською, чи це так?

– Я уникаю російської через те, що погано нею говорю. Я не можу вільно спілкуватися російською (хоч і вчила її). У часи СРСР це був такий невеличкий опір. Так, ви все одно мали ходити на уроки російської; так, ви мали вивчити віршик та зробити вправу з книги – але це був мінімум, якого було достатньо.

Це, до речі, було геть несправедливим ставленням до великої російської мови з мого боку – але тоді для мене, дитини, це була можливість опиратися Радянському союзу, не вивчаючи lingua franca СРСР. Як наслідок, я справді погано говорю російською.

Вже згодом я, працюючи у російськомовних колективах, зрозуміла, що є ті, хто спілкуються російською, але водночас не є росіянами і наполягають, щоби їх не асоціювали з росіянами. Як, наприклад, чимало українців у діаспорі. Також лише у дорослому віці я зрозуміла, що не всі радянські мігранти у Естонії потрапили туди добровільно. Наприклад, на Іруській електростанції, де я працювала, були інженери, яких у 1980-х змусили переїхати до Естонії, бо це була перша електростанція такого типу в Естонії і туди треба було спрямувати людей. Їх справді змусили поїхати з Білорусі та Росії – по суті, депортували до нас, так само як естонців депортували до Сибіру.

Такою була жорстокість Радянського союзу, де ти не міг обирати, де тобі жити. Когось заманювали, когось змушували.

І я не хочу, щоби таке повторилося.

– Ні, ми звільнилися від радянської окупації. Не російської. І це треба розрізняти.

30 років тому, коли Радянський союз вибухнув, Росія відновила свою незалежність, так само як і ми. Адже росіяни також не були вільними під радянською владою.

І тому не можна прирівнювати російську та радянську окупацію, це дві зовсім різні речі.

Зізнаюся, 30 років тому я, як і багато хто, думала, що Росія за Єльцина – так само як і ми – обрала шлях до демократії. Але цього не сталося, Росія не пішла цим шляхом, і це особисто для мене – одне з найбільших геополітичних розчарувань цих десятиріч.

На жаль, росіяни, ставши незалежними, не стали вільними. І те саме з білорусами.

– В чому причина?

– Я не знаю. Лише розумію, що в кожній країні – Росії, Білорусі, ще десь – ці причини є різними.

– Якими є практичні наслідки саміту Кримської платформи?

– Те, що стільки держав зібралися, щоби сказати, що ми не сприймаємо окупації Криму, що ми не забули – це вже практичний наслідок.

Але я це розумію, бо Естонія також була окупована 50 років – і, можливо, не позбавилася би окупації, якби Захід забув про це, якби погодився з цим.

Я часом бачу, що українцям, грузинам бракує терпіння, чую, що вони дорікають, мовляв, безпечна Європа не надто часто замислюється про те, що відбувається зовсім поруч – у тому числі в Україні. Так от, Кримська платформа стосується саме цієї проблеми. Вона не дозволяє забути про Крим, змушує думати про порушення прав людини в Криму, про переселенців, про мілітаризацію півострова та моря навколо нього тощо.

Я розумію, що все це звучить не дуже практично, але це реальність, у якій ми всі чекаємо на вікно можливостей в історії. Ми чекали на нього 50 років.

– Україні доведеться також чекати пів сторіччя?

– Не знаю. Нам знадобилося чекати 50 років, щоби Радянський союз розвалився, але ж це не керівництво до дій. Майбутнє не можна передбачити на основі минулого. І єдине, що ми маємо вивчити з минулого – це стратегічне терпіння. Тож я закликаю набратися терпіння усіх, хто чекає на швидке рішення. Адже швидке рішення можливе лише у разі, якщо ви здаєтеся. Бо агресор не має наміру здаватися.

– Отже, чекаємо, коли Росія розвалиться так само, як розвалився СРСР.

– Я вам раджу не вдаватися до таких прогнозів, бо вони украй некоректні. Не можна брати події з минулого і намагатися повторити їх у майбутньому.

Краще намагайтеся не пропустити вікно можливостей – навіть якщо воно буде не схожим на те, що ми бачили у минулому. І часом це вікно з’являється дуже швидко. Зрештою, якби хтось сказав мені у 1985-му, коли мені було 15 років, що за шість років Естонія стане незалежною – то я би відповіла: “Ну ви й жартуєте”. Але це сталося!

Отже, нам варто вчитися на історії, але не варто чекати на її повторення.

– Наразі в Україні є окуповані території. Як це впливає на наш шлях до НАТО та ЄС? Чи можемо ми вступити до цих організацій до деокупації?

– Естонія є твердим прихильником розширення НАТО, і ми підтримуємо надання Україні ПДЧ, а доки це неможливо – ми підтримуємо усі кроки Альянсу, що допомагають Україні зблизитися з НАТО та захистити себе. Які саме можливості будуть найреальнішими – подивимося. Бо у НАТО рішення ухвалюються тільки консенсусом.

Що стосується ЄС, то я би хотіла бачити з боку Євросоюзу більше сміливості для розширення. Потрібно ухвалити якесь рішення щодо країн Східного партнерства – чи запропонувати їм точно таке членство, яке є у інших держав ЄС, чи створити новий формат співпраці з трійкою держав, які мають європейські амбіції – Україною, Молдовою, Грузією.

Особисто я – прибічник першого варіанта, тобто просто розширення. Але треба також розуміти, що це забере дуже багато часу. Для вступу до ЄС треба виконати купу умов, а жодна з цієї трійки держав, будемо говорити відверто, не готова виконувати критерії членства.

Вам знадобиться, напевно, з 20 років, поки ви дійдете до цієї готовності.

Тому, можливо, справді є сенс знайти якийсь проміжний варіант, який допоможе Україні, Молдові чи Грузії співпрацювати з ЄС так, як ви прагнете.

Зрештою, ваші економіки і без того зараз інтегруються з економікою Євросоюзу!

Однак жодна з цих трьох країн не готова до членства. Усі три країни мають проблеми з системою правосуддя. Ми готові допомагати вам змінюватися, але роботу маєте виконувати ви, кожна з цих трьох держав. І це важка робота.

– Я повернуся до свого питання: чи можливо стати членом НАТО, коли держава має окуповані території?

– Власне тому я і кажу: хоча ми в Естонії твердо підтримуємо надання вам ПДЧ та зближення з НАТО, але ми не знаємо, коли та як це стане можливим.

Потрібно спершу дочекатися повороту історії – саме тому я не кажу, що ви можете розраховувати (на членство в НАТО. – ЄП), доки Україна не відновить контроль за всією своєю територією. Як саме це відновлення має відбутися – ми наразі не знаємо. Але я оптимістична, що це станеться.

За публікацією у ЗМІ.