Про авторитет суддівської влади. Хто як не самі судді його підривають. А судді першої та апеляційної інстанції його захищають

Про авторитет суддівської влади. Хто як не самі судді його підривають.
Суддям першої та апеляційної інстанції респект за вмотивовані рішення і позицію.

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 640/198/20                                                  Суддя першої інстанції: Аблов Є.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

  18 листопада 2020 року                                                                           м. Київ

          Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді           – Степанюка А.Г.,

суддів                    – Губської Л.В., Епель О.В.,

при секретарі                    – Закревській І.Л.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_1 на прийняте у порядку письмового провадження рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 травня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Верховного Суду, Державної казначейської служби України про визнання протиправною бездіяльності та стягнення коштів, –

В С Т А Н О В И Л А:

У січні 2020 року ОСОБА_1 (далі – Позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Верховного Суду (далі – Відповідач-1), Державної казначейської служби України (далі – Відповідач-2, ДКС України) про:

– визнання протиправною бездіяльності Держави Україна в особі Верховного Суду щодо невиплати судді Верховного Суду ОСОБА_1 суддівської винагороди із застосуванням базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду – 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;

– стягнення з Держави Україна в особі ДКС України за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (код програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету – 3504040), на користь ОСОБА_1 37  094,63 грн. недоплаченої суддівської винагороди (заробітної плати) за листопад 2019 року з вирахуванням відповідних сум податку з доходів та військового збору.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.05.2020 року у задоволенні позову відмовлено повністю. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що у листопаді 2019 року Верховний Суд здійснював виплату суддівської винагороди ОСОБА_1 виходячи з розміру, встановленого Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», положення якого станом на час вирішення спору неконституційними визнані не були, а відтак підстав для задоволення позовних вимог відсутні.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, Позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та прийняти власну постанову про задоволення позовних вимог у повному обсязі. При цьому посилається на те, що, по-перше, справу безпідставно розглянуто у порядку спрощеного позовного провадження, по-друге, на момент прийняття судом першої інстанції оскаржуваного рішення Конституційним Судом України вже було визнано неконституційними окремі положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у рішенні якого зазначено, що застосуванню підлягають норми законів України в редакції до внесення змін, по-третє, судом не було надано оцінку доводам Позивача про порушення трудових прав останнього в частині зміни істотних умов праці. Окремо звертає увагу, що судом першої інстанції було безпідставно залишено без руху позовну заяву, адже обґрунтування заявлених позовних вимог до кожного з відповідачів було наведено, а вимоги ДСТУ 4163-2003 не можуть бути поширені на фізичну особу.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 20.07.2020 року відкрито апеляційне провадження у справі та встановлено строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 20.07.2020 року справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 09.09.2020 року, яке у подальшому було відкладено на 18.11.2020 року у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю судді-доповідача.

У межах встановлених судом строків відзиві на апеляційну скаргу не надійшли.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 05.11.2020 року задоволено заяву ОСОБА_1 та призначено судове засідання у режимі відеоконференції через систему програмного забезпечення «EasyCon».

У судовому засіданні Позивач просив задовольнити вимоги його апеляційної скарги у повному обсязі.

Інші учасники справи, будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце судового розгляду справи, у судове засідання не прибули.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення Позивача, повно та всебічно дослідивши обставини справи, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції – скасувати, виходячи з такого.

Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 працює на посаді судді Верховного Суду з 16.11.2017 року (а.с. 20).

Наказом голови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29.05.2019 року №10-к приписано вважати обраним Позивача строком на три роки до складу Великої Палати Верховного Суду (а.с. 8).

Зі змісту наявної у матеріалах справи копії розрахункового листа за листопад 2019 року (а.с. 21) вбачається, що суддівська винагорода виплачена в указаному місяці ОСОБА_1 виходячи з розміру посадового окладу 132  069,00 грн.

На підставі встановлених вище обставин, виходячи з системного аналізу приписів ст. ст. 19, 75, 85, 130, 147 Конституції України, ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (далі – Закон), Закону України від 16.10.2019 року №193-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (далі – Закон №193-ІХ), ст. ст. 1, 7 Закону України «Про Конституційний Суд України», а також практики Європейського суду з прав людини, суд першої інстанції дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог, оскільки нормативні підстави для виплати грошової винагороди судді у листопаді 2019 року, виходячи з розміру 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб – відсутні.

З таким висновком суду першої інстанції не можна повністю погодитися з огляду на таке.

Відповідно до ст. 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.

Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Згідно ч. 1 ст. 135 Закону суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Приписи п. 3 ч. 3 ст. 135 Закону у редакції до внесення змін Законом №193-ІХ визначали, що базовий розмір посадового окладу судді Верховного Суду становить 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Проте, Законом №193-ІХ, який набрав чинності 07.11.2019 року, внесено зміни до п. 3 ч. 3 ст. 135 Закону, а саме – цифри « 75» замінено цифрами « 55».

При цьому, як вірно встановлено судом першої інстанції, саме виходячи з розміру 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб у листопаді 2019 року Позивачу нараховувалися та виплачувалися Відповідачем-1 суддівська винагорода.

Колегією суддів враховується, що, як вірно зазначив Апелянт, судом першої інстанції помилково було залишено поза увагою, що рішенням Конституційного Суду України від 11.03.2020 року №4-р/2020 було визнано неконституційними п. 3 ч. 3 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зі змінами, внесеними Законом № 193-IX. Відтак, висновки суду першої інстанції про те, що станом на 22.05.2020 року норма п. 3 ч. 3 ст. 135 Закону із змінами, внесеними Законом №193-ІХ не була визнана неконституційною, є помилковими.

Разом з тим, до спірних правовідносин не можуть бути застосовані правові наслідки прийняття Конституційним Судом України рішення від 11.03.2020 року №4-р/2020, оскільки згідно ч. 2 ст. 152 Конституції України та ст. 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Відтак положення п. 3 ч. 3 ст. 135 Закону із змінами, внесеними Законом №193-ІХ, які визнані неконституційними у березні 2020 року, на момент виникнення спірних правовідносин (листопад 2019 року) не були визнанні такими, що не відповідають Конституції України, а тому підлягають застосуванню у спірних правовідносинах.

Аналогічний за змістом висновок щодо застосування відповідних норм Конституції України висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 року у справі №240/4937/18. Крім того, у постанові від 19.02.2020 року у справі №240/6263/18 Велика Палата Верховного Суду прийшла до висновку, що подальше скасування у судовому порядку певного нормативного акту не є підставою для задоволення позовних вимог, оскільки оскаржувані дії суб`єкта владних повноважень відповідали вимогам чинного на час їх вчинення законодавства.

Таким чином, оскільки згідно ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, то колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав стверджувати про протиправну бездіяльність Верховного Суду щодо невиплати ОСОБА_1 суддівської винагороди із застосуванням базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду – 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, оскільки виплата суддівської винагороди Позивачу здійснювалася у відповідності до вимог Закону, чинного на час її проведення.

У контексті наведеного колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.10.1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.

Відповідно до ст. 22 Загальної декларації прав людини кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення та на реалізацію необхідних для підтримання її гідності та для вільного розвитку її особистості прав в економічній, соціальній і культурній сферах за допомогою ресурсів кожної держави.

При цьому, згідно ч. 1 ст. 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов`язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходів для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення визнаних у цьому Пакті прав усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів.

Крім того Європейський суд з прав людини у справах «Великода проти України» та «Суханов та Ільченко проти України» стверджує, що перша і найважливіша вимога ст. 1 Протоколу № 1 є те, що будь-яке втручання з боку державних органів в мирне володіння майном, повинно бути законним і що воно повинне переслідувати законну мету в інтересах суспільства. Будь-яке втручання також повинно бути пропорційними переслідуваній меті. Іншими словами, необхідно знайти справедливий баланс («золоту середину») до вимог загальних інтересів спільноти та вимог захисту основних прав особистості. Необхідний баланс не буде знайдений, якщо особі або особам доводиться нести індивідуальний і надмірний тягар.

З урахуванням наведеного судова колегія приходить до висновку про відсутність правових підстав стверджувати, що Відповідачем-1 не було здійснено виплату суддівської винагороди Позивачу у передбаченому Законом розмірі у листопаді 2019 року, що, у свою чергу, виключає існування правових підстав для задоволення позовних вимог, про що вірно зазначив суд першої інстанції.

Посилання Апелянта на те, що судом першої інстанції безпідставно не було застосовано до спірних правовідносин приписи пп. «в» п. 24 розд. ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону, за якими розмір посадового окладу судді, крім зазначеного у пункті 23 цього розділу, становить для судді Верховного Суду – 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, судовою колегією оцінюється критично, оскільки згідно рішення Конституційного Суду України від 18.06.2020 року № 5-р(ІІ)/2020 закон, який набрав чинності пізніше в часі, має перевагу над законом, що набрав чинності раніше.

Відтак, оскільки п. 24 розд. ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону викладено у редакції Закону № 1774-VIII від 06.12.2016 року, який набрав чинності 01.01.2017 року, то до спірних правовідносин у листопаді 2019 року підлягали застосуванню норми Закону із змінами, внесеними Законом №193-ІХ, який набрав чинності 09.11.2019 року.

Також, відповідно до ч. 3 ст. 32 Кодексу законів про працю України у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці – систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших – працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.

Разом з тим, згідно ч. 4 ст. 32 КЗпП України якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 статті 36 цього Кодексу (відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці).

У свою чергу, приписами статті 126 Конституції України не передбачено таких підстав для звільнення чи припинення повноважень судді як відмова у продовженні роботи у зв`язку із змінами умов праці. Відтак, оскільки, як вже було підкреслено вище, згідно ч. 1 ст. 135 Закону суддівська винагорода регулюється лише цим Законом, а будь-яких наслідків у вигляді звільнення чи припинення повноважень зміна розміру оплати праці для судді не створює, то відсутні підстави стверджувати про порушення індивідуальних трудових прав Позивача, на чому останній наполягає у своїй апеляційній скарзі.

Щодо доводів Апелянта про те, що суд першої інстанції, не забезпечивши проведення підготовчого засідання, фактично повернувся до розгляду цієї справи у порядку спрощеного позовного провадження, що прямо суперечить приписам ч. 6 ст. 260 КАС України, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.

Так, ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.01.2020 року відкрито провадження у цій справі та приписано здійснювати її розгляд у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання (п. 2).

Разом з тим, ухвалою суду від 17.02.2020 року задоволено клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено у ній підготовче засідання на 03.03.2020 року на 10:30, яке було відкладено на 15:00 16.03.2020 року згідно поданого клопотання Позивача.

Наведеним спростовується посилання Апелянта на те, що судом не визначалася дата, час і місце підготовчого засідання.

У подальшому розгляд справи було відкладено на 10:00 07.04.2020 року у зв`язку з відсутністю відомостей про належне повідомлення Позивача про дату, час та місце розгляду справи.

Протокольною ухвалою суду від 07.04.2020 року було вирішено проводити подальший розгляд справи у порядку спрощеного провадження у зв`язку з надходженням клопотання Позивача про розгляд справи без його участі.

Відповідно до ч. 6 ст. 260 КАС України якщо суд вирішив розглянути справу в порядку спрощеного позовного провадження, але в подальшому постановив ухвалу про розгляд справи за правилами загального позовного провадження, розгляд справи починається зі стадії відкриття провадження у справі. У такому випадку повернення до розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження не допускається.

Отже, процесуальним законом прямо встановлено заборону повернення до розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження у випадку, коли судом постановлено ухвалу про розгляд справи за правилами загального позовного провадження. Відтак посилання Апелянта на порушення порядку розгляду справи судом першої інстанції є обґрунтованими.

З урахуванням наведеного суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зауважити, що відповідно до п. 7 ч. 3 ст. 317 КАС України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення суду, якщо суд розглянув за правилами спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.

Відтак, встановивши необхідність розгляду цієї справи за правилами загального позовного провадження ухвалою від 17.02.2020 року, суд першої інстанції не мав процесуальних повноважень повертатися до її розгляду за правилами спрощеного позовного провадження, що має своїм наслідком в силу п. 7 ч. 3 ст. 317 КАС України скасування судового рішення із прийняттям нового.

Надаючи оцінку запереченням ОСОБА_1 проти ухвали про залишення позовної заяви без руху, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.

Так, постановляючи ухвалу від 08.01.2020 року про залишення позовної заяви без руху суд першої інстанції виходив з того, що, по-перше, всупереч п. 4 ч. 5 ст. 160 КАС України у позовній заяві відсутні вимоги до ДКС України, по-друге, надані копії документів не засвідчені за правилами ст. 94 КАС України та ДСТУ 4163-2003, що не відповідає ч. ч. 1, 4 ст. 161 КАС України.

У своїх запереченнях на вказану ухвалу Позивач в апеляційній скарзі зазначає про те, що, по-перше, позовна вимога до Держави Україна в особі ДКС України обґрунтована у позовній заяві, а її зміст викладений в її прохальній частині, по-друге, вимоги ДСТУ 4163-2003 не застосовуються до фізичної особи, а оригінал наказу від 29.05.2019 року №10/0/201-19 відсутній у Позивача, адже є внутрішнім документом Верховного Суду, а інші документи були засвідчені Позивачем.

Надаючи оцінку відповідним аргументам ОСОБА_1 , колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.

Відповідно до п. 4 ч. 5 ст. 160 КАС України у позовній заяві зазначаються, зокрема, зміст позовних вимог і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а в разі подання позову до декількох відповідачів – зміст позовних вимог щодо кожного з відповідачів.

Аналіз змісту позовної заяви свідчить, що обґрунтування вимог до Держави Україна в особі ДКС України було наведено у розділі 5 останньої, і таке обґрунтування кореспондує пункту 2 її прохальної частини, що, у свою чергу, вказує на помилковість висновків суду першої інстанції щодо невідповідності позовної заяви п. 4 ч. 5 ст. 160 КАС України.

Згідно ч. ч. 1, 4 ст. 161 КАС України до позовної заяви додаються її копії, а також копії доданих до позовної заяви документів відповідно до кількості учасників справи, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.

Позивач зобов`язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази – позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).

Приписи ст. 94 КАС України визначають, що письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не визначено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього (ч. 2).

Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством (ч. 4).

Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу.

Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення (ч. 5).

Аналіз змісту позовної заяви свідчить, що у ній (п. 1.12) ОСОБА_1 було вказано, які письмові докази останній надає, в якому вигляді (оригінал чи копія) та в чиєму розпорядженні вони перебувають (стор. 3, а.с. 2). При цьому, копія довідки від 29.05.2019 року №10/0/201-19 (а.с. 7), розрахункового листа (а.с. 9) та довідки від 29.10.2019 року №117/0/11-19 (а.с. 10) були засвідчені Позивачем у відповідності до ч. 5 ст. 94 КАС України. Щодо копії наказу від 29.05.2019 року №10-К (а.с. 8), то ОСОБА_1 вказав на відсутність в останнього оригіналу цього документа та перебування його у розпорядженні Верховного Суду, що не позбавляло суд першої інстанції можливості витребувати у Відповідача-1 оригінал чи належним чином засвідчену копію указаного доказу у випадку необхідності.

До того ж, як вірно зауважив Апелянт, вимоги ДСТУ 4163-2003 «Вимоги до оформлювання документів», затверджені наказом Держспоживстандарту України від 07.04.2003 року № 55, до ОСОБА_1 як до фізичної особи застосовані бути не можуть, позаяк цей стандарт поширюється на організаційно-розпорядчі документи (далі – документи) – постанови, розпорядження, накази, положення, рішення, протоколи, акти, листи тощо, створювані в результаті діяльності: органів державної влади України, органів місцевого самоврядування; підприємств, установ, організацій та їх об`єднань усіх форм власності (далі – організацій).

З урахуванням наведеного колегія суддів погоджується з посиланням Апелянта на те, що ухвала суду першої інстанції від 08.01.2020 року про залишення позовної заяви без руху не відповідала нормам процесуального права. Разом з тим, судова колегія вважає за необхідне звернути увагу на те, що після надання відповідних пояснень до суду першої інстанції (а.с. 16-17) Окружним адміністративним судом міста Києва було постановлено ухвалу від 22.01.2020 року про відкриття провадження у справі.

Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції, вирішуючи цей спір, не врахував, що на момент прийняття рішення Конституційним Судом України вже було прийнято рішення у справі № 1-304/2019(7155/19), а також безпідставно повернувся до розгляду цієї справи за правилами спрощеного позовного провадження після прийняття рішення про необхідність її розгляду за загальними правилами.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Приписи п. п. 1, 4 ч. 1 ст. 317 КАС України визначають, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Пунктом 7 частини 3 статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення суду, якщо суд розглянув за правилами спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при ухваленні рішення неповно з`ясовано обставини, які мають значення для справи, а також порушено норми процесуального права в частині порядку розгляду справи. У зв`язку з цим колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, а рішення суду – скасувати.

Керуючись ст. ст. 94, 160-161, 195, 242-244, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, –

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – задовольнити частково.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 травня 2020 року – скасувати.

Прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття.

Касаційна скарга на рішення суду апеляційної інстанції подається безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.

          Головуючий суддя                                                                      А.Г. Степанюк

Судді                                                                                            Л.В. Губська

                                                                                                    О.В. Епель

Повний текст постанови складено «18» листопада 2020 року.