Профілактичний потенціал кримінального законодавства: реальне та віртуальне

Останнім часом проблеми реформування кримінального законодавства в Україні, як відомо, набувають достатню сталість. Але положення, які пропонуються, достатньо часто мають дуже широку панораму. Багато в чому це пов’язане з тим, що дослідники цієї проблеми є «апологетами» різних теорій щодо сутності цього законодавства та його можливостей, починаючи від надання йому надприродних можливостей та закінчуючи  абсолютно спрощеним його тлумаченням. Свої міркування стосовно напрямків реалізації кримінального законодавства висловлює доктор юрид. наук, доктор теології, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України Є.Л. Стрельцов, член Робочої групи з розвитку кримінального права Комісії по правовій реформі при Президентові України

 

 

                                                      Люди не схильні боятися одного і того ж  

                                                      протягом тривалого часу

                                                                                 “інформація для роздумів”, –

                                                                                 як казали в одному відомому фільмі

         Про  видиме  (формальне визначення)     

         Кримінальне законодавство становить Кримінальний кодекс України (далі – КК), який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права ( ч.1, ст. 3 КК) та представляє собою систему правових норм, якими встановлюються: заборона на вчинення винного діяння, покарання за порушення цієї заборони, обмежувальні заходи, інші заходи кримінально-правового характеру державно-правового впливу на правопорушника, включаючи звільнення від кримінальної відповідальності та покарання.  Це дозволяє кримінальному законодавству регламентувати охорону найбільш важливих соціальних цінностей від кримінально-протиправних посягань та запобігати кримінальним правопорушенням (ч. 1 ст.1 КК).  Для здійснення таких заходів КК  України визначає, які суспільно небезпечні діяння є кримінальними правопорушеннями, та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ч.2 ст1 КК). Це отримує своє законодавче закріплення у кримінально-правових нормах, з яких складається КК. Кримінально-правові норми, як відомо, мають обов’язковий характер та мають у своєму формальному (зовнішньому) вигляді, не розвиваючи існуючи дискусії про структуру правової норми, диспозицію і санкцію.  Так, у загальному вигляді у кримінальному законодавстві існує багато різних за своїм змістом і структурою норм. Для Загальної частини це,  образно кажучи, «норми путівники», «норми-довідники», «норми-методички», які визначають  вихідні – загальні положення цієї галузі законодавства, відображаючи при цьому в загальному плані положення Конституції України, правові принципи і положення норм міжнародного права.  Тому незалежно від того, про яке конкретне суспільно небезпечне діяння і яке покарання за його вчинення йде мова, для правильного розуміння змісту конкретних кримінально-правових норм і їх застосування  важливо виходити із цих загальних «передумов» кримінального законодавства. Водночас,  якщо розглядати кримінально-правові норми Особливої частини,  тобто тієї частини, яка по суті дає загальну характеристику всьому кримінальному законодавству,  визначаючи тим самим його зрозумілу  «особистість», то в цих нормах диспозиція і санкція є обов’язковими.  Доречи, розуміння цього дає зрозумілу відповідь на важливе питання: кримінально-правові норми яких частин цього законодавства – Загальної чи Особливої – потрібно удосконалювати в першу чергу? Продовжуючи попередні думки, скажемо, що, в свою чергу, у диспозиції  кримінально-правової норми закріплюється конкретний склад (законодавча формула) кримінального правопорушення, наявність якого у суспільно небезпечному діянні винної особи виступає підставою кримінальної відповідальності (ч.1 ст. 2 КК), з усіма передбаченими наслідками, які визначаються вже у санкції. Таким чином, як ми бачимо, у зовнішньому формальному вигляді у цьому законодавстві все виглядає взаємно пов’язаним та зрозумілим:  кримінальне законодавство – КК -кримінально-правова норма – диспозиція – склад кримінального правопорушення – кваліфікація – санкція – покарання та ін.

           Про «невидиме» (змістовне визначення)

           Водночас, в цьому, зовні зрозумілому  ланцюгу, є і складні “невидимі” аспекти, які багато в чому пов’язані зі змістовним наповненням практично всіх зазначених складових цього ланцюга. Говорячи про це на, умовно кажучи, “зрозумілому” рівні,  потрібно визначити: соціальні цінності, які потребують правової охорони, та виділити з них ті, які потребують саме кримінально-правової охорони;  встановити («описати») діяння, які реально посягають саме на ці цінності; ознаки, які характеризують особу, яка вчиняє такі дії; психологічне ставлення такої особи до здійснюваних нею діянь; обставини, які можуть “погіршити” або “пом’якшити” характеристики такого діяння; покарання та інші «адекватні» заходи державної “реакції” на такі дії; заходи, які за певних умов можуть пом’якшити настання кримінальної відповідальності або її реалізацію та ін. До цього потрібно обов’язково додати нормативне регламентування реалізації кримінально-правових заходів, зокрема, кримінально-виконавчої системи. «Поєднання» видимих та невидимих складових дає змогу (повинно дати змогу) виконувати кримінальному законодавству ті завдання, які на нього накладаються. Кажучи про це, потрібно підкреслити, що реалізація таких намірів – це складна державна діяльність, що породжує труднощі  у якісному наповненні кримінально-правових форм, які притаманні не тільки нашій державі.

          Про складне (детермінованість діянь)

Положення стосовно характеристики сукупності кримінально протиправних посягань (в загальному або видовому вигляді), які будуть висловлені у цьому розділі, характерні також  не тільки для нашої держави, а є присутніми, в тому чи іншому прояві у будь яких державах (як формалізованій системі суспільства або формі політичної організації суспільства), в тому числі і розвинутих. Сукупність таких діянь являє собою певну соціальну сутність: структурність, системність, динамічність, організованість, професіоналізм, соціальну (вертикальну і горизонтальну) мобільність, свою ідеологію (звичаї, традиції) та ін. Зарубіжні фахівці у такій сукупності в загальному плані виділяють декілька основних груп таких діянь. Це –  так звані «злочини без потерпілого», коли кримінально-правові норми порушують саме «виконавці-жертви» можливої шкоди, наприклад, зловживання, в першу чергу, тяжкими наркотиками;  проституція або участь у азартних іграх у країнах, де такі дії заборонені або ліцензовані. Ще одна група – це кримінально-протиправні діяння, які вчиняються в  «пориві пристрасті»,і багато в чому пов’язані з особистими характеристика,   наприклад, каліцтва в бійках, вбивства з ревнощів, помсти чи образи, зґвалтування та ін. Причому, як з’ясовується, кількість діянь з цієї групи не особливо «залежить» не тільки від «міцності», а й навіть наявності примусового контролю, в тому числі і кримінально-правового. Цікавим історичним свідченням цього є події у Данії, в якій представники націстського уряду в 1944 р з боязні підтримки місцевими правоохоронцями представників війська  союзних держав антигітлерівської коаліції, які вже висадилися у цій країні,  заарештували або відсторонили всю поліцію і майже на рік залишили країну без необхідного контролю над злочинністю. При цьому виявилося, що число побутових вбивств і сексуальних злочинів залишилося приблизно на тому ж рівні,  але, в той же час, майже  у десять разів зросла кількість злочинів третього типу, до яких відносять економічні злочини, в першу чергу, злочини проти власності  (Рендалл Ко́ллінз). Можна сказати, що це є характерною картиною сутності та загальних показників усієї сукупності кримінально протиправних посягань та їх видів, які, з тими чи іншими уточненнями, є достатньо схожими практично для всіх держав, в тому числі і для України. Більш того, вважається, що загалом наявність суспільно небезпечних, в тому числі і кримінально-протиправних, діянь є закономірним та соціально необхідним явищем суспільного життя, яке не тільки має напрямки свого функціонування, а й певне, так зване соціальне «призначення».  Безумовно, достатньо критично оцінюючи думку, яка витікає з попередньої,  про те, що  «надії на повне викорінення злочинності (так само, як війн, насильства, соціальної нерівності та ін.) давно згаслі» (М.С. Розов), в той же час, це в черговий раз дає підстави тезисно визначити окремі важливі положення. По-перше, бажаємо ми того чи ні, але можливо стверджувати, що певні види суспільно небезпечних діянь, наприклад, в сфері економіки,  багато в чому пов’язані (найбільш обережний термін) із сутністю тих процесів, які відбуваються у конкретній державі (групі держав). По-друге, за таких умов наміри застосування кримінального законодавства повинні обов’язково враховувати наступні принципові обставини: якщо детермінанти сукупності суспільно небезпечних діянь (в цілому або на видовому рівні) знаходяться «поза» або навіть «вище» цього законодавства та його можливостей, то потрібно раціонально ставитись до того, а чи зможе воно «виконати» покладені на нього завдання, і які це завдання: реальні чи «замріяні»?  По-друге, наголошував, наголошую та буду наголошувати на тому, що кримінальне законодавство повинно розглядатися тільки у якості останнього засобу ( ultima ratio) в державному інструментарії впливу на суспільно небезпечні діяння. Спроби (намагання) створити з цього законодавства так звану  «чарівну лампу Аладіна» не тільки ніяк не допоможе у вирішенні складних соціально-негативних проблем, а й може «просто» дискредитувати відповідну державну політику з усіма зрозумілими наслідками.

 

          Про необхідність «шанування»

Критично ставлячись до існуючої переоцінки можливостей кримінального законодавства, водночас розуміючи необхідність цієї галузі та підтверджуючи своє «шанування» до нього, проаналізуємо наступне. Для функціонування держави, еволюції суспільства, розвитку особистості необхідно, в загальному розумінні,  встановлення і регулювання відповідного правопорядку, його охорона від правопорушень. Найнебезпечніші правопорушення, які в силу різних причин такими визнаються, «належать» кримінально-правовій сфері. В цілому, діяльність цієї сфери регламентується різними галузями законодавства такого напрямку, але основним, системоутворюючим у визначенні основних положень, властивих цій сфері, в першу чергу, пов’язаних з визнанням або невизнанням конкретного діяння предметом «інтересу» цієї сфери, є кримінальне законодавство. Така помірно-традиційна позиція, яка не викликає суттєвих заперечень, в цілому є загально погодженою. Крім цього, ще  декілька суттєвих характеристик, які підкреслюють його «особливість».  Почати потрібно з нагадування, що це законодавство у різному вигляді «супроводжує» людство з моменту появлення певних ознак державності у конкретній людській спільноті, коли індивідуальна кара за вчинення «небажаних» діянь почала замінюватися на так зване соціальне покарання за діяння, які небезпечні для усіх. Далі, на всьому протязі його розвитку людство намагається (більш чи менш успішно), з урахуванням «особливостей» інших галузей законодавства,  забезпечити розумне поєднання    можливостей кримінального законодавства з можливостями інших галузей для пошуку (вірогідності пошуку) “усереднених” (“погоджених”) засобів правового виливу на суспільне життя. При цьому,  що теж важливо підкреслити, будь яке законодавство «відчуває» додаткові складнощі, які відбуваються під час суспільних реформ, але кримінальне законодавство, на мою думку, особливо, бо саме воно повинно так би мовити в нових умовах визначати, які вчинки/діяння вважаються забороненими, а які – такими не вважаються.

           В зв’язку с цим виділимо ті принципові ознаки та характеристики, які притаманні цьому законодавству на всьому довгому протязі його існування та які повинні враховуватися і зараз. Почати потрібно з публічності цього законодавства, тому що ця характеристика кримінального законодавства  останнім часом ставиться під якісь «сумніви». Але для підкреслення його «відвертої» публічності потрібно нагадати «підстави» виникнення цього законодавства. Вони полягають у тому, що саме необхідність відмови від приватної «помсти»,  яка існувала, та заміну її суспільним покаранням, яке повинне було забезпечити суспільно-громадську справедливість, підкреслює саме публічний характер цього законодавства. Тому, починаючи з моменту виникнення цього законодавства та протягом всього його існування, включаючи і сучасний період, воно охороняє найбільш важливі соціальні цінності (суспільні відносини), керуючись при цьому, в першу чергу, загальнодержавними інтересами. Водночас, в існуючій системі права є достатня кількість галузей, які, на відміну від кримінального законодавства, регулюють (захищають) приватні  інтереси. Крім того, спроби удосконалення кримінального законодавства, які, особливо, в останній час, мають достатньо перманентний характер, пов’язані зі спробами внесення відповідних змін щодо співвідношення методів цього законодавства. Але, по-перше,  такі думки не є безапеляційними, а, по-друге, навіть уточнення деяких “внутрішніх” положень не повинно впливати на вихідну природу кримінального законодавства. Воно мало і має, і це підкреслюють теоретики права,  саме в силу своєї публічності,   змогу вибудовувати саме ієрархічні відносини суб’єктів відносин  і відповідну субординацію правових положень; містить в своєму складі переважно директивно-обов’язкові норми; надає (повинно надавати) нормативно-орієнтовний, багато в чому профілактичний, характер  своєму впливу ін. (М.М. Марченко). Публічний характер цієї галузі законодавства також підкреслює те, що воно за своєю сутністю має каральний (суто примусовий) вплив.  Так, існують судження, що це законодавство має (повинно мати), в першу чергу, відновлюваний  характер правового реагування. Але погодитись с таким виділенням його якостей, особливо, у якості основних,  дуже складно, бо, як відомо, існує, наприклад,  низка видів кримінальних правопорушень, в першу чергу, проти життя, проти здоров’я, проти статевої свободи та ін., шкоду від яких  відновити взагалі неможливо (наприклад, при вбивстві, заподіянні інвалідності та ін.). Також, продовжуючи його характеристіку,  можливо виділити особливу (підвищену) нормативність цього законодавства, яке становить «тільки» КК (ч.1 ст. 3) і ніякі інші закони або нормативно-правові акти, які можуть виступати його підвалинами, але не можуть  вважатися «безпосереднім» кримінальним законодавством.  Це свідчить, про те, що, на мою думку, найбільш жорстка реакція держави на суспільно небезпечні вчинки визначена та систематизована у одному кодифікованому законодавчому акті  без «розпилення» відповідних кримінально-правових положень в декількох (безлічі) нормативно-правових актах, тобто одного письмового джерела, образно кажучи,  достатньо для того, щоб прийняти будь яке рішення з конкретного кримінального провадження. Сукупність цих ознак та характеристик притаманні, тою чи іншою мірою, кримінальному законодавству у будь якій країні, і тому спроби надання йому так званої «трансгендерності» («вихід за межі своєї статті») викликає певні заперечення.

Водночас, без шкоди його публічному визнанню, у кожній державі (групи держав) існує «свій» підхід до визначення сутності цього законодавства. Так, протягом багатьох століть існують два основні визначення його змісту. Це: або кримінальне законодавство – від англійського «crime» – злочин,  тобто «законодавство про злочин» (criminal law).  Або це «законодавство про покарання» – від англійського «penal» – покарання (penal law). Така диференціація у визначенні та розумінні існує в багатьох державах, поза визначення цих понять на національних мовах, що, так би мовити, вказує, чим воно «займається» в першу чергу: суспільно небезпечним діянням (кваліфікація),  або – наслідками його вчинення (покарання). Саме це потрібно враховувати, переходячи до питання профілактичного потенціалу кримінального законодавства.

Але спочатку декілька загальних тез стосовно цього законодавства. Так, незважаючи на те, що, як вище вказувалось, це законодавство є  одним з найдавніших соціально-нормативних регуляторів і, як вважав цивіліст професор Ю.С. Червоний, який, вірогідно, дотримався атеїстичної позиції щодо походження людини, коли наші пращури ще сиділи на деревах, і одна мавпа забрала банан у іншої, з’явилося цивільне та кримінальне законодавство, має багато характеристик, які з різним ступенем «напруження», достатньо постійно обговорюються. Дискусія торкається навіть основних «показників» цього законодавства, зокрема, предмета, метода, завдання, цілі та ін.  Стосується це і функцій цього законодавства. Тому не продовжуючи цю дискусію,  однак кажучи про функції цього законодавства, можливо сказати, що основних є, на мою думку, дві: охоронна (захисна) та профілактична. Все інше, на мою думка, – певна інтерпретація цього.

 

         Щодо профілактичних «здібностей»

Необхідність аналізу цієї проблеми підтверджується загально відомим правилом, відповідно до якого краще попереджувати суспільно небезпечні діяння, ніж карати за них (Чезаре Беккаріа). Безумовно, потрібно враховувати, що є різні підходи до визначення сутності профілактичних заходів та кримінології як соціолого-правової науки, яка вивчає злочинність, особу злочинця, причини та умови злочинності, шляхи і засоби її профілактики. Заходи щодо профілактики кримінально протиправних посягань плануються (здійснюються)  в  межах системи кримінального правосуддя (що є більш характерним для нас), або за межами цієї системи (що більш характерно, наприклад,  для англо-американських профілактичних заходів). Безумовно, тут теж є багато питань, які постійно обговорюються, починаючи навіть від загальної назви таких заходів. Але у достатньо традиційному вигляді профілактикою  кримінальних правопорушень вважається система заходів, що вживаються державними органами, громадськими організаціями, представниками влади та іншими особами, які спрямовані на запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень особами, які раніше вчинили такі діяння (спеціальна превенція) та їх майбутню ресоціалізацію; на запобігання вчинення кримінальних правопорушень будь якими особами (загальна превенція);  впливу на процеси, які в тій чи іншій мірі детермінують наявність кримінальних правопорушень та «схиляють» (можуть «схилити») до їх вчинення. Також, в першу чергу, саме загальні соціальні заходи щодо профілактики кримінально протиправних посягань закріплені й у загальних міжнародних програмах профілактики правопорушень (див., наприклад, Керівні принципи Організації Об’єднаних Націй щодо попередження злочинності серед неповнолітніх (Ер-Ріядські  керівні принципи). Прийнято резолюцією 45/112 Генеральної Асамблеї від 14 грудня 1990 року).

При цьому, аналізуючи цю функцію,  не часто виділяють ту роль, яку відіграє (повинно відігравати)  у таких заходах кримінальне законодавство. Але, на мою думку, це дуже важливе питання за низкою важливих причин. По-перше, на чому я постійно наголошую: потрібно розрізняти загально державні цілі та засоби впливу на кримінально протиправні посягання та ті  «особисті» більш локальні можливості, які покладає держава на кримінальне законодавство. Тому профілактика суспільно негативних явищ та вчинків (або хоча б утримання їх на мінімально допустимому рівні), в тому числі і  кримінальних правопорушень, є однією з основних, якщо не основною ціллю  функціонування держави.

Водночас, таке завдання достатньо часто покладається й на кримінальне законодавство. Погоджуючись з тим, що таке рішення має необхідні підстави, в той же час потрібно враховувати, що «здібності»  реальні (не проголошенні)  кримінального законодавства  щодо цього потребують їх реального сприйняття та розуміння.  Безумовно, порівнююючи можливості кваліфікації суспільно небезпечних діянь та покарання, яке може бути призначене  за їх вчинення,  загальну перевагу у  профілактиці таких діянь відіграє (повинно відігравати) покарання (інші заходи кримінально правового характеру).  В західних країнах в останні роки саме на покарання, його зміст та цілі, інші ознаки звертається все більше уваги.  Наприклад, основною функцією покарання у Великій Британії та США вважається не відновлення справедливості та ресоціалізація правопорушників, а досягнення загальної та спеціальної превенції (А.Л. Гурінска). Практично також до цього відносяться і в європейських державах (Амедео Коттино).   В цілому, простежується тенденція трансформації інституту покарання (в загальному розумінні) з так званого засобу реагування на суспільно небезпечні діяння на превентивний механізм, в зв’язку з чим на більш значному рівні все частіше використовується термін “превентивна юстиція” замість терміну «кримінально-правова юстиція». Це складна багатопланова проблема, тому що загалом в її основі знаходиться спроба чергового переосмислення детермінантів реальної наявності всього масиву суспільно небезпечних діянь, у зв’язку з чим  події, які відбуваються в сучасному суспільстві наразі,  все частіше розглядаються як трансформація його в “суспільство ризику”,  і саме тому кримінально-правові заходи все частіше розглядаються як засоби безпеки, під якими розуміють не стільки заподіяння так званої соціальної шкоди конкретному правопорушнику, скільки усунення тієї загрози, що нависла над державами, державою, суспільством або над окремими людьми (М.В. Щедрин). Розуміючи допустимість такої теорії, що, доречи, також  заперечує наявності «трангендерного» характеру у цього законодавства  та  в черговий раз підкреслює публічність кримінально-правових заходів.  Але це дає змогу диференціювати профілактичні заходи, які має держава для цього, зокрема у сфері кримінальної юстиції, в тому числі завдяки її складовим,   в тому числі і кримінальному законодавству. Тому, знову вже про звичне: не слід змішувати загально-профілактичні цілі держави та ті «наміри» та «можливості» такого характеру, які можуть бути реально віднесені суто до кримінального законодавства.  Тому коротко зосередимо увагу саме на профілактичних можливостях кримінального законодавства.

Перший напрямок – це те, що йменується загальною профілактикою. У цьому напрямку кримінальне законодавство відіграє основну роль, яка полягає в тому, що текст кримінального закону (кримінально-правової норми) у повному вигляді визначає, що заборонено вчиняти, та які заходи передбачені за порушення цієї заборони; повинен надати будь якій особі («пересічній» або правнику) чітке (за можливістю) уявлення про оцінку такого діяння державою, з усіма закріпленими примусовими наслідками. Це, на мою думку,  не «відокремлена» виховна функція. Так,  наявність такого тексту передбачає вплив на свідомість, скоріше, на правосвідомість конкретної особи та/або певних груп та/або  всього населення з метою «утримання» особи (населення) від вчинення кримінальних правопорушень, що досягається (планується досягнути) за рахунок здійснення інформаційно-правової діяльності. Таке доведення тексту кримінально-правової заборони до відомостей конкретної особи, групи осіб, всього населення може відбуватися по-різному. Це може бути особисте ознайомлення з таким текстом, це можуть бути лекції або співбесіди, які проводять інші особи, це можуть бути навіть офіційні застереження відносно осіб, які вважаються  спільними до таких дій та ін. Але це засоби здійснення саме загально профілактичної функції.

Розуміння цього потребує окремої, я вважаю, навіть спеціальної  уваги до зовнішнього виразу та змісту закріплення у кримінально-правовій нормі заборони вчиняти відповідне діяння та ці кримінально-правові наслідки, які наступають (можуть наступити) за порушення такої заборони.  Саме тому процеси криміналізації/декриміналізації повинні бути продумані, обґрунтовані та виступати, знову вже про традиційне, останньою «відповіддю» держави на відповідний вчинок (вчинки). Крім того, і це теж дуже важливо, редакція (тест) викладення кримінально-правової норми повинна відповідати наступним вимогам: сформульована коротко, зрозуміло, з використанням зрозумілої (усталеної) термінології. Кажучи про цей загальний напрямок, потрібно «обережно» підкреслити,  що існуюча (така, що повинна існувати) тенденція неминучості кримінальної відповідальності та певне застосування на практиці положень кримінального законодавства, їх продуктивність та системність теж «працюють» на загальну профілактику, але все ж основну роль відіграють загальні положення «оприлюдненого» кримінального законодавства. До цієї загальної форми також можливо додати, що, наприклад, заохочувальні положення, які теж існують у кримінальному законодавстві, в свою чергу, можуть сприяти здійсненню конкретною особою позитивних дій, наприклад, пов’язаних з захистом суспільних цінностей або затриманням особи, яка вчинила кримінальне правопорушення.

Другий напрямок – це «участь» кримінального законодавства у спеціальній профілактиці. У цьому напрямку можливості кримінального законодавства достатньо «обмежені». Нагадаю, що спеціальна профілактика має декілька форм своєї реалізації. Одна з них, про яку не так часто згадується, полягає в тому, що особа, яка притягається до кримінальної відповідальності та засуджена до позбавлення волі на термін відбуття цього покарання, тим самим реально позбавляється  державою  ​​можливості вчиняти нові кримінальні правопорушення (не враховуючи ті, які можливо вчинити у відповідній установі). Доречи, на це звертають увагу й західні фахівці (див. матеріали Європейського Товариства кримінології (ESC). Але більш продуктивною вважається реалізація спеціальної профілактики стосовно посткримінальної поведінки особи, яка раніше вчинила відповідне кримінальне правопорушення. І тут, на мою думку, роль кримінального законодавства є  більш «підлеглою» у порівнянні з іншим складовим цієї форми профілактики. Реалізація цієї форми,  в першу чергу, проявляється за рахунок практичного застосування кримінального законодавства. Чітка кваліфікація суспільно небезпечних діянь (з урахуванням положень кримінального законодавства), призначення «адекватного» покарання або інших заходів кримінально-правового характеру (з урахуванням положень цього ж законодавства), відбування таких заходів конкретною особою (більш з урахуванням кримінально-виконавчого законодавства), вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності та/або покарання (теж з урахуванням положень кримінального законодавства) повинні не тільки соціально покарати таку особу, а й «зробити» це для того, щоб ця особа сприймала весь комплекс державно-примусових заходів як справедливий, що, в свою чергу,  повинно «запустити» механізм:  а) небажання такої особи вчиняти подібні дії в майбутньому та б) ресоціалізації такої особи. Тому саме практична реалізація  положень всього кримінально-правового напрямку правниками, які роблять це, виконуючи свої професійні обов’язкі, і визначає продуктивність цієї більш прагматичної форми реалізації профілактичних заходів. А це, зрозуміло,  покладає дуже великі обов’язки на практикуючих правників, що теж потрібно постійно враховувати. Наприклад, чи можливо проаналізувати, яка кількість осіб вчинила наступне кримінальне правопорушення після притягнення до кримінальної відповідальності за попереднє? Яка кількість однорідних кримінальних правопорушень вчиняється при тих же умовах? Що гірше?.. Яка кількість осіб, які були звільнені від кримінальної відповідальності та/або покарання, вчинили наступне кримінальне правопорушення? Тут є багато схожих питань, але їх загальний зміст є зрозумілим та виступає певним індикатором проблем, що виникають при реалізації цілей не тільки, а, можливо, й не стільки виконання кримінального покарання (притягнення до кримінальної відповідальності) відносно конкретної винної особи, скільки досягнення загальної цілі кримінальної політики та, можливо, оцінки діяльності усієї системи кримінальної юстиції.  Потрібно враховувати, що при реалізації цієї форми також може відбуватися певний вплив на правосвідомість інших осіб, які, оцінюючи такі державні заходи, вважають їх, вже  зі свого боку, «небажаними» для себе (або так не вважають).

 

            И на останок

Держава органічно пов’язана з законодавством  тому що через такі приписи, завдяки ним  вона виконує свої функції. Це в цілому стосується будь якого галузевого законодавства. Що ж стосується кримінального законодавства та реалізації його профілактичних функціональних «здібностей», то вони, поруч з іншими, мають, як вище вказувалось,  загальну та спеціальну форму виразу. Але, не проводячи тут  таку диференціацію, потрібно підкреслити,  що заходи державної реакції, які мають кримінально-правову спрямованість, повинні бути продумані, адекватні та мати можливість бути реально здійсненними. У всякому разі, правотворчість та правозастосування вважаються двома обов’язковими складовими загально-правової політики. Якщо цього немає на формально-змістовному рівні, то це не тільки «безпосередньо» проблеми кримінального законодавства, скільки проблеми функціонування державного механізму, його ефективності.  Водночас, і кримінальне законодавство повинно відповідати необхідним вимогам. Проголошення положень кримінального законодавства, які є декларативними (нереальними за змістом або можливостями практичної реалізації), активно впливають на свідомість населення і породжують зовсім не ті наслідки, які планувались. Наприклад, це сприяє (може сприяти) виникненню та подальшому зміцненню наступних психіко-ментальних  установок, починаючи від: «закони не діють», «держава слабка» та закінчуючи:  «а чому б і мені не спробувати, якщо інші це роблять і ніяк за це не відповідають». І це,  в свою чергу,  активно впливає на профілактичні «здібності»  кримінального законодавства, його інші можливості, зводячи нанівець усі «наміри», які на нього покладаються. В усякому разі, раціонально (не ідеалістично) оцінюючи це, потрібно відмітити, що  розвиток кримінального законодавства, в якій би формі це не відбувалося (реформування, внесення змін, заповнення прогалин та ін.), повинно мати на увазі, що ефективність цього законодавства передбачає (повинна передбачати) зрозумілий опис кримінально протиправного діяння, наявність адекватної санкції, спрямованої на досягнення бажаної мети, пропорційність тяжкості діяння встановленої санкції, що в цілому повинно сприяти утриманню людей від вчинення кримінальних правопорушень. Але наскільки реальна така мета?  Можливо припустити, що людство, в залежності від «розуміння» можливостей кримінального законодавства та практики його застосування на кожному етапі свого розвитку,  постійно шукає засоби для її досягнення. Але наскільки це вдається…

Євген Стрельцов, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України