Справа «Платинум Банку»: проблема кругової поруки суддів і банкірів

Дванадцятого червня Північний апеляційний господарський суд, скасувавши рішення Господарського суду м. Києва від 18.01.2023 р., ухвалив нове, яким задовольнив позов Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про солідарне стягнення з дванадцяти колишніх високопоставлених керівників збанкрутілого «Платинум банку» 1,478 мільярда гривень з метою компенсації шкоди, яку вони своїми діями та бездіяльністю завдали вкладникам і кредиторам цієї фінансової установи. Особливої пікантності даній історії надає той факт, що одним із відповідачів у цій справі є заступниця голови правління Національного банку України Катерина Рожкова, яка в 2013–2015 роках працювала на посаді заступника голови правління «Платинум банку», причому протягом року була навіть виконуючою обов’язки його керівника. Саме з цієї причини, напевно, на прохання НБУ, який проходив по справі в статусі третьої особи  що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, були засекречені тексти обох зазначених вердиктів. Попри такий позитивний для Фонду результат юристи чудово розуміють, що в подібних ситуаціях остаточною перемогою не можна вважати навіть рішення суду останньої інстанції, оскільки потім воно може бути скасоване з надуманих причин через, нібито, нововиявлені обставини, а справа відправлена на новий розгляд, який займе ще кілька років.

Причини й наслідки «банкопаду»

Сотня банків, які зазнали краху в 2014 – 2017 роках, були за своєю сутністю фінансовими пірамідами: вони залучали в населення кошти під шалені двадцять процентів річних, а оскільки тоді в Україні не було галузей економіки, інвестиції в які давали б такий високий прибуток, то виплати вкладникам здійснювалися за рахунок нових вкладів. Прості люди, можливо, й не розуміли таких складних економічних премудростей, але їх повинне було знати керівництво Національного банку України – конституційного органу, на який законом покладено регулювання банківської діяльності. Там не могли не бачити, що комерційні банки позичають підприємцям гроші під проценти, значно нижчі, ніж ті, під які вони самі їх беруть у населення. Зупинити це неподобство було не лише прямим обов’язком Нацбанку як регулятора – у цьому ще й полягав його матеріальний інтерес, оскільки в разі краху того чи іншого банку гарантовані законом вклади до 200 тисяч гривень спочатку сплачуються за рахунок держави, а вже потім компенсуються їй за рахунок реалізації активів банкрута.

Те, що коїлося в банківській сфері при Януковичі, теоретично можна списати на злочинний режим останнього, який був у змові з керівниками шахрайських банків, але нова влада не лише не зупинила процес «пірамідобудування», а й посилила його негативні наслідки. Так, у 2014 році комерційним банкам уже не вистачало нових вкладів населення для того, щоб розраховуватися з попередніми вкладниками, й піраміди ось-ось мали посипатися, але нове керівництво НБУ потягом того ж року надало їм кредити рефінансування на небачену раніше суму в 222 мільярда гривень, у той час, як, наприклад, у 2013-му їх було видано лише на 71 млрд грн.

Загальний же підсумок такий: внаслідок банкрутства 100 банків із наявних станом на початок 2014-го 178 фінансових установ даної категорії, держава заплатила їхнім вкладникам більше 90 мільярдів гривень плюс ще 52 мільярди неповернутих ними Нацбанку кредитів рефінансування, тож разом виходить 142 млрд грн. Для порівняння – доходна частина державного бюджету в 2015-му році складала 503 мільярди. Як відомо, фінансову дірку було покрито друкуванням грошей, тож не дивно, що споживчі ціни підскочили на 40 відсотків, а долар подорожчав утричі. Всі активи неплатоспроможних банків, що на папері коштували близько п’ятисот мільярдів гривень, були передані до Фонду ГВФО, який від їх реалізації станом на початок 2022 року отримав лише 53 млрд грн, котрі в першу чергу були направлені на компенсацію зазначених вище державних втрат. Таким чином, в сухому залишку платникам податків ця історія з «банкопадом» обійшлася в близько 90 мільярдів гривень.

Кінець наближеного до влади банку

«Платинум банк» було створено в 2005 році інвесторами з країн Європейського Союзу, які через кілька років зрозуміли, що чесною працею в Україні не дуже розбагатієш, а тому в 2013 році продали його структурам відомого одеського бізнесмена Бориса Кауфмана, який тоді вважався однією з осіб, наближених до сім’ї Януковича. Вірність цього припущення непрямо підтверджується тим, що на депозити вказаного банку одразу ж поклали кілька сотень мільйонів доларів близько десяти державних підприємств, які перебували в сфері управління Міністерства інфраструктури України, а сам «Платинум» з доволі скромного банку третьої категорії став дуже швидко набирати вагу. Агресивний маркетинг, великі витрати на рекламу, неринково високі проценти для залучених у населення вкладів, кредитування пов’язаних осіб, тобто компаній, належних власникові банку, – все це характерні ознаки «банка-пилососа», який рано чи пізно має луснути.

Подібно десяткам інших фінансово-паразитичним установам «Платинум банк» після 2014 року зумів знайти собі покровителів серед представників нової влади – його новим патроном називали тодішнього главу Адміністрації Президента України Бориса Ложкіна. Так це чи ні, але державні підприємства підвищили кількість вкладених у цей банк коштів до половини мільярда гривень, а очолюваний Валерією Гонтаревою НБУ надав йому кредити рефінансування на загальну суму 640 млн грн. Проте через два роки, на вимогу Міжнародного валютного фонду, ліберальне ставлення регулятора до подібних банків змінилося на зовсім інше, і в січні 2017-го, через невиконання вимоги Нацбанку про збільшення власного капіталу, «Платинум банк» був оголошений неплатоспроможним.

Одразу ж після цього Фонд ГВФО виплатив двомстам тисячам вкладників цього банку 5 мільярдів гривень, але чотири тисячі з цих людей, вклади яких перевищували гарантовані державою 200 тисяч гривень, так ніколи й не отримали решту своїх грошей, загальна сума яких складала ще півмільярда гривень. Загалом же обсяг вимог усіх, кому завинив «Платинум банк», становив 7 млрд грн, а реальна вартість його активів, які на папері, нібито, коштували вісім мільярдів, насправді складала 2 млрд грн. Таким чином, для задоволення усіх кредиторів необхідно було десь узяти ще п’ять мільярдів гривень. Їх було вирішено стягнути з колишніх керівників банку, які відповідно до положень статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» мали нести матеріальну відповідальність за збитки, заподіяні їхніми діями та бездіяльністю вкладникам очолюваної ними фінансової установи.

Для цього юристи Фонду склали перелік усіх завідомо збиткових для банку кредитних договорів, розбили їх на категорії, залежно від того, які саме члени кредитного комітету, правління та наглядової ради банку брали участь у їх ухваленні, а потім склали суми й у січні 2020 року подали позови до Господарського суду Києва. Один із них і стосувався стягнення з дванадцяти осіб, в тому числі й Катерини Рожковї, коштів у сумі 1,478 млрд грн. Однак до розгляду ця позовна заява була прийнята й провадження по ній було відкрите аж через два роки – в січні 2022-го.

Напрошується неприємне припущення

Варто зазначити, що справа «Платинум банку» була не першою й не останньою: всього станом на 1.01.2022 р. Фонд ГВФО подав 69 позовів про стягнення 98 млрд грн з 816 осіб, які були керівниками і власниками 44 збанкрутілих банків, проте розглядалися вони попервах дуже невдало для позивача. Справа в тому, що судді перших двох інстанцій категорично відмовлялися бачити очевидне, коли йшлося про те, що керівники збанкрутілих банків давали фіктивним компаніям великі суми кредитів, які потім не могли бути повернуті, а в заставу брали нерухоме та інше майно, якого насправді не існувало, оскільки воно було «створено» на папері шляхом фальсифікації документів. В деяких випадках, як це, наприклад, було з «Платинум банком», судді взагалі під різними приводами відмовлялися навіть приймати до розгляду позовні заяви даної категорії.

Першою до Касаційного господарського суду надійшла справа невеличкого банку «Укоопспілка», посадовим особам якого Фондом були пред’явлені претензії на суму всього 77 млн грн. В судах попередніх інстанцій позивачеві було відмовлено, але він зумів переконати суддів, що у зв’язку за наявністю виключної правової проблеми справу слід передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Судді з його аргументами погодилися, а поки вони розглядали касаційну скаргу Фонду ГВФО, на паузу були поставлені ще 36 аналогічних справ, які на той момент розглядалися в інших судах.

Довгоочікуване зразково-показове рішення про задоволення позову було ухвалене суддями ВП ВС 25 травня 2021 року й суть його полягала в тому, що раз відповідачі погодилися обіймати високооплачувані посади в керівних органах банків, то мають і відповідати своїм майном за кожну гривню, яку їм довірили вкладники. Проте вже через рік – 3 серпня 2022 року зазначений вердикт було скасовано тою ж Великою Палатою Верховного Суду через, нібито, новововиявлену обставину, яка полягала в тому, що один із сотні кредиторів банку, як було заявлено, не має й ніколи не мав претензій до банку «Укоопспілка» на суму два мільйони гривень, які були включені до загального списку. Одинадцять суддів з дев’ятнадцяти тоді вирішили, що це достатня підстава для того, аби направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, а решта вісім вирішили, що дана підстава є надуманою, у зв’язку з чим склали окрему думку. Таким чином, єдність судової практики виявилася порушеною, а судді отримали можливість кожен на свій лад вирішувати подібні справи, тому ніхто не може нині гарантувати Фонду ГВФО, що ухвалена на його користь постанова Північного АГС не буде скасована в Касаційному господарському суді.

Таке неохоче переслідування порушень банківського законодавства по лінії господарського судочинства викликає підозру в тому, що цим самим створюються сприятливі умови для системного одержання хабарів суддями всіх інстанцій за вирішення справ даної категорії. Певним підтвердженням цьому може бути справа колишнього голови Верховного Суду Всеволода Князєва. Нагадаємо, що в тій ситуації в ролі хабародавця виступив Костянтин Жеваго – екс-власник банку «Фінанси і кредит», з якого Фонд ГВФО давно й безуспішно намагається в судовому порядку стягнути 45 мільярдів гривень компенсації шкоди, заподіяної вкладникам і кредиторам. Покрити її цілком було б можливо за рахунок продажу частини акцій належного цьому бізнесменові АТ «Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат», але щось у держави з цим ніяк не виходить. Зате нікому не відомі шахраї, які ховаються за ширмою лондонських компаній, дуже легко можуть із надуманих підстав відсудити в українських судах сорок відсотків акцій цього товариства.