Стратегічне партнерство має зобов’язувати.

На початку 2000-х Україна вважала своїми “стратегічними партнерами” майже 40 країн. Про те Проблема цей “стратегічний” статус нічим не був підкріплений.

Віднедавна ситуація змінилася. Стратегія національної безпеки та Стратегія зовнішньополітичної діяльності України, ухвалені за останній рік, знову визначили перелік стратегічних партнерів. Детальніше про них та взагалі про те, чи з’явилася в них ясність, було написано в статті кандидатки політичних наук, головної редакторки UA: Ukraine Analytica, директорки безпекових програм Ради зовнішньої політики “Українська призма” Ганни Шелест Партнерство без правил: як Україна визначила своїх головних союзників у світі.

Попри те, що два загальнодержавних документи містять перелік стратегічних партнерів, одночасно вони створили також додаткові запитання.

Проблему варто розділити на дві частини.

Перше – це питання критеріїв, тобто чому ми вважаємо ту чи іншу країну стратегічним партнером.

Друге – питання категоризації, тобто розподілу на “типи” стратегічних партнерів.

Обидві стратегії розмежовують країни по групах, використовуючи щодо них декілька різних термінів, але жодна з них не визначає, в чому полягає відмінність. Більш того, деякі країни навіть у цих двох документах потрапили у різні категорії.

Без максимально чіткого визначення критеріїв стратегічного партнерства або хоча б виразного пояснення, чим один тип партнерства відрізняється від іншого, Україні буде важко не тільки визначити свої пріоритети, але й, що важливіше, донести це до наших “стратегічних партнерів”.

Партнерство – це навіть “більше ніж танго”, воно вимагає участі двох або як мінімум двох держав.

Тому передусім важливо, щоб і наші партнери вважали наші відносини стратегічними. І от із цим з проголошеними стратегічними партнерами України, на жаль, не завжди складається.

Критерії стратегічного партнерства

Формально Стратегія зовнішньополітичної діяльності визначає критерій, за яким відібрані держави пріоритетного стратегічного характеру відносин. Цей документ каже, що відбір здійснюється “відповідно до пріоритетів зовнішньої політики та відображає особливий рівень і характер співробітництва, що ґрунтується на взаємних інтересах і цінностях демократії, верховенства права, поваги до прав людини”.

Якщо розібратися, то такі вимоги Україна може ставити до будь-якого партнера, необов’язково стратегічного. Натомість щодо Китаю, який визначений стратегічним партнером, було би дивно говорити про близькість у питаннях демократії та поваги до прав людини.

Нещодавно авторка цих рядків запитала колег, які опікуються міжнародними відносинами та безпековою політикою, про те, які критерії або очікування вони мають щодо стратегічного партнера України.

Запровадити усі ці критерії навряд чи можливо, бо у цьому разі у нас не лишилося би жодного стратегічного партнера. Навіть ті ж Сполучені Штати випали би зі списку, наприклад, через те, що у нас із ними немає ЗВТ.

Але було те, у чому експерти зійшлися:

одна лише значна економічна співпраця не може бути показником стратегічного партнерства.

Безпекова компонента є не менш важливою, а іноді й навіть більш показовою, якщо враховувати українські національні інтереси.

З цього, втім, випливають додаткові питання.

Чи може Україна визначати підтримку її членства у ЄС і НАТО як один з критеріїв? Чи варто цього очікувати від таких країн, як Бразилія чи КНР? Напевно, ні. Або інше: як оцінити ситуацію з окремими європейськими країнами, які на офіційному рівні не заперечують майбутнього членства, але фактично вважають, що питання не на часі і не сприяє процесу інтеграції? Навряд чи цього достатньо, щоби викреслювати такі держави зі списку стратегічно важливих для України партнерів.

За публікацією у ЗМІ.