Транзитивність права, або Скалка в оці, яку не розгледіли

У колі українських теоретиків права з’явилася нова персона – це Лілія Георгіївна Матвєєва, яка нещодавно захистила докторську дисертацію за досить незвичною темою з питань транзитивності права. Серед теоретиків права замало розробок, які б пояснювали з необхідною глибиною і достеменністю процеси, що можуть відбуватися в державі й суспільстві одночасно, мають протилежні як негативний, так і позитивний напрями, й причини млявості наших реформ, або в якому напрямі потрібно рухатися і при цьому давати відсіч спекулятивним розмовам про суцільну кризу в країні, тощо.

Сьогодні нашим співрозмовником є людина, яка насмілилася відповісти на деякі важкі питання, викликані загостренням проблем у правовому житті і яка як теоретик права «прочитує» соціальні негаразди, провали в реформуванні державних інституцій, посилення соціальної демагогії й популізму — це Лілія МАТВЄЄВА.

Транзитивність у правовій сфері

– Ліліє Георгіївно, спочатку поясність нашим читачам, що таке соціальні транзиція і транзитивність у правовій сфері? Це власне ті два теоретичні поняття, якими Ви оперуєте в своїй монографії «Транзитивність у правовій сфері», яка вийшла нещодавно у видавництві «Юрінком Інтер».

– Сучасний період розвитку нашого суспільства не є чимось унікальним і неповторним. У планетарному масштабі він характеризується як перехідний, в якому є два рівні: нижчий – це перехід від традиційного суспільства до індустріального, вищий – перехід від індустріального до інформаційного типу суспільства.

Причому для останнього типу суспільства транзиція, тобто безперервний розвиток, є, очевидно, нормальним станом. Характерною ознакою такого стану суспільства є прискорення процесів глобалізації, модернізації та інтернаціоналізації в усіх сферах життя. Під транзицією розуміється природній перехід суспільства від попереднього стану до іншого, якісно відмінного стану. Транзиція не тотожна соціальному прогресу, вона може означати й регресивний перехід. Кожен транзитивний період породжує як негативні, так і позитивні тенденції суспільного розвитку.

Підкреслимо, що не варто співвідносити транзитивність лише зі станом сучасного суспільства. Насправді, як свідчить історичне знання, вона має глибоке й давнє коріння, хоча фундаментальні відмінності між різними транзиціями теж існують. Одночасне існування рис різних типів суспільства призводить до формування особливого роду суспільної організації – транзитивного суспільства, в якому сполучаються ознаки різних типів суспільної організації. В нашому випадку загалом мова про посттоталітарну організацію суспільства, адже йдеться про різновекторні зміни: економічні, соціальні, політичні, психологічні, правові. Тому існує нагальна потреба наукового пояснення сучасних державно-правових процесів та прогнозування їх розвитку в майбутньому.

Транзитивність у правовій сфері є властивістю права, зумовленою різноманітними соціальними чинниками. Правовий розвиток постає як складне, інколи нелінійне чергування періодів стабільності та бурхливих змін.

Коли масив різного роду таких змін та трансформацій у суспільстві набуває якісного характеру, це призводить до формування особливого роду суспільства з особливим правом. Транзитивність у правовій сфері є соціально детермінованою. За різними критеріями можна розрізняти загальні транзиції, які стосуються права як планетарного явища (наприклад, формування сучасного міжнародного права), міжформаційні, які проявляються при переході суспільства на принципово нову стадію розвитку (наприклад, перехід від силової до правової культури в посттоталірному суспільстві), та особливі, що властиві тільки правовому розвитку конкретного суспільства в конкретний період (наприклад, транзитивні процеси в праві незалежної України).

Транзитивність є властивістю права, що проявляється в таких його характеристиках.

По-перше, праву властива динаміка, по-друге, всі прояви соціальної динаміки так чи інакше впливають на право, по-третє, право юридично закріплює соціальні зміни. Право, будучи само по собі соціальним інститутом, з одного боку, й оформляючи соціальні інститути, з іншого, теж підпорядковується соціальним змінам в їх багатоманітності, у зв’язку з чим у правовому розвитку можна простежити різні моделі соціальної динаміки.

Транзитивні процеси і конституціоналізм

– Добре, будемо вважати, що з основними поняттями ми розібралися, а чи не могли б Ви пояснити нам як формуються ці самі транзитивні процеси, адже Ви стверджуєте, що транзитивність є такою властивістю, наявність або відсутність якої дозволяє говорити про транзитивний або нетранзитивний (стаціонарний) стан правової системи. До проявів транзитивності Ви відносите наступність, дискретність та новацію в праві. Погодьтеся, що це досить різні властивості, навіть протилежні деякою мірою, а як же вони суміщаються в процесі транзитивного переходу від попереднього до наступного етапу розвитку, ну, наприклад, у конституційному процесі?

– Правова система України та її основа – об’єктивне право – сьогодні перебувають на стадії дуже складного поєднання елементів наступності та дискретності, що зумовлено переходом від посттоталітарного до демократичного державного режиму. Низка революцій новітнього періоду української історії (Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція Гідності) мала загальну тенденцію просування країни до цінностей євроатлантичної цивілізації (західної цивілізації в термінопоняттях попередніх дослідників). Відповідні зміни в праві є проявом наступності європейській правовій традиції у вигляді повернення до демократичних правових традицій українського народу, акультурації європейських правових цінностей та апроксимації правоположень та юридичних установ до європейських зразків.

Наступність конституційного-правового розвитку полягає в збереженні ролі Конституції як Основного Закону держави, забезпечення її верховенства в системі законодавства, збагачення традиційних конституційних інститутів. Особливість конституційного розвитку України – відсутність усталеної традиції нормативного закріплення конституційних інститутів (оскільки радянські конституції були псевдоконституціями), що компенсується багатими традиціями конституціоналізму. Зародки його сягають часів середньовіччя (преамбула Третього Литовського Статуту), політичних проектів часів Гетьманщини, в тому числі – так звана Конституція Пилипа Орлика, конституційних проектів М. П. Драгоманова, КирилоМефодіївського братства, конституцій 1917—1921 рр.

Наступницький характер чинної Конституції заявлено в її преамбулі, де включено положення історії українського державотворення, реалізації права на самовизначення, забезпечення прав і свобод людини, прагнення до зміцнення громадської злагоди та демократії.

Наступність у конституційно-правовому розвитку України, як уявляється, може слугувати прикладом прогресивної наступності. Але є й протилежні приклади регресивної наступності. Особливо це проявляється в сфері адміністративного права, яке залишається єдиною фундаментальною галуззю, яка не поповнилася новим кодифікованим нормативно-правовим актом. Кодекс України про адміністративні правопорушення (КУпАП), прийнятий 07.12.1984 p. та введений в дію 01.06.1985 р., створювався в контексті прийнятих у 1980 р. Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративні правопорушення. Норми цих основ цілком увійшли до КпАП кожної союзної республіки й вони діють і дотепер. До чинного КУпАП внесено багато змін, що значно ускладнює його застосування на практиці та спричиняє численні суперечки через наявні в кодексі колізії і протиріччя.

Отже, адміністративне законодавство оновлювалося дуже повільно й нерішуче, а з моральної та юридичної точок зору не відповідає сучасним уявленням про принципи та сутність державно-владних відносин у суспільстві. Необхідність прийняття нового Кодексу про адміністративні правопорушення назріла давно, і це є предметом обговорення як у державних органах всіх рівнів, так і серед юристів-практиків та вчених.

Наступність в українському праві нерідко набуває форми перенесення правових приписів зі старого нормативноправового акта до нового без суттєвих змін в ідеологічній основі закону. Яскравим прикладом тому є кримінальне законодавство України. Формально воно було оновлено 2001 р., але новаційний характер цього закону уже тоді був під сумнівом. Ми розглядаємо наступність кримінального законодавства України з критичних позицій. Адже в основу КК України 2001 р. було покладено радянську, на той момент уже застарілу, концепцію злочину як суспільно небезпечного діяння та виключно карального впливу на особу, яка його вчинила. За її рамками залишалися права жертви злочину та некаральні заходи кримінально-правового впливу на особу, яка вчинила злочин. Як вказують вчені-юристи, зокрема М. І. Хавронюк, в Україні до сьогодні в сфері кримінального права в основному діє застаріла «одноколійка», якою «паровоз» покарання тягне свої «вагони» кари, відплати й залякування. Між тим, зарубіжний досвід кримінально-правового регулювання є більш гнучким і пропонує широке коло заходів: 1) заходи заохочення; 2) заходи покарання; 3) заходи безпеки. Невипадково сьогодні постає питання про невідповідність КК України не лише сучасним викликам (зокрема, очевидною є невідповідність як внутрішнім проблемам, так і міжнародним договорам України Розділу XX «Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку»), а й національному кримінальному процесуальному законодавству, попри всі його недоліки, побудованому на сучасних засадах кримінального процесу.

Нині внаслідок воєнної агресії Росії здійснено силове протиправне відторгнення кримської автономії та Севастополя від України та їх приєднання до Російської Федерації на правах суб’єктів РФ з відповідним поширенням на Крим законодавства та системи юридичних установ Росії. Отже, має місце дискретність – розрив із правовою системою України. Але акт приєднання Криму та Севастополя Росією не визнається українською державою, не визнається Генеральною Асамблеєю ООН, засуджено Парламентською Асамблеєю Ради Європи, Парламентською Асамблеєю ОБСЄ, а також суперечить рішенню Венеціанської комісії «За демократію через право», натомість російською владою трактується як «повернення Криму до Росії», тобто відновлення правової традиції.

Згідно із Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», територія Кримського півострова внаслідок російської окупації вважається тимчасово окупованою територією. Цей Закон містить правові підстави наступності правової системи України по майбутній деокупації Криму та дискретність/ тимчасовість права України впродовж окупації.

Новація у праві є, на нашу думку, передумовою та проявом дискретності. В соціальному відношенні з виникненням електронних мереж, наприклад інтернету, сфера комунікації зазнала процесу глобалізації, що стало причиною виникнення віртуальної масової комунікації – такого виду, коли кожен учасник спілкування з великою кількістю людей має однакові можливості впливу на маси, він може швидко міняти свої ролі – бути комуні кантом, коли весь світ стає ніби єдиним так званим «глобальним селом», що перебуває на «спільному майдані», може одночасно існувати у стані спілкування, яке втрачає дискретність (розірваність, розпорошеність) у просторі й часі (весь світ тут, на екрані, і зараз). Неминучою є юридизація електронних соціальних відносин і навіть ширше – поведінки в кіберпросторі або віртуальної правової поведінки. Це вже простежується в появі таких юридичних явищ, як електронний документообіг, електронний підпис, електронні правочини (зокрема електронні торги), інституціоналізація кіберзлочинності та державноправового реагування на неї тощо.

Революційні форми транзитивності права

– У своєму дослідженні змін права Ви зазначаєте, що існують революційні форми транзитивності права, типовими рисами яких є скасування нормативноправових актів, ліквідація юридичних установ, докорінна зміна моделі юридичної діяльності, а чи не могли б Ви навести системні приклади нашого правового життя щодо такої революційності?

– Показовим прикладом нових ідей у предметно-правовому інноваційному напрямку є впровадження відновного правосуддя, а також розробка та обґрунтування інституту медіації як способу позасудового (альтернативного) вирішення правових спорів та правових конфліктів. Медіація є незалежним посередництвом у пошуку сторонами конфлікту шляхів вичерпання конфлікту та досягнення консенсусу. Її ефективність визнана європейським співтовариством, що зумовило прийняття Директиви Європарламенту «Про деякі аспекти медіації в цивільних і господарських спорах» від 21.05.2008 р., якою держави-члени ЄС зобов’язані впровадити відповідні нормативні акти. Медіація та інші альтернативні способи вирішення спорів є широко використовуваним інструментом в усіх розвинутих країнах світу.

Але незважаючи на більш ніж 15-річне існування норм щодо примирення правопорушника з потерпілим у Кримінальному кодексі України, до сьогодні відповідна практика є мізерною. Так, аналіз матеріалів Єдиного державного реєстру судових рішень засвідчив, що абсолютній більшості укладених угод про примирення було відмовлено в затвердженні через різного роду невідповідність вимогам законодавства, в тому числі – через зміст самих угод. Відсутність відповідного законодавства та національної програми щодо впровадження відновного правосуддя в системі кримінального судочинства країни, відсутність державної підтримки на рівні фінансового забезпечення, навчання фахівців, наукової підтримки тощо безсумнівно стримує розвиток практики відновного правосуддя в Україні.

До революційних форм транзитивності права, на наш погляд, можна віднести й елементи народної правотворчості, принаймні на допроектній її стадії, що створювалися на наших очах і в Україні. Зокрема, так звана «Експертна сотня Майдану» розробила пакет законопроектів для відновлення основних сфер життя держави.

«Реанімаційний пакет реформ» – це робота аналітиків, авторів текстів законопроектів, глибоких фахівців із найгарячіших проблем українського суспільства. Метою їх ініціативи було прийняття Верховною Радою України пакету законопроектів, здійснення невідкладних реформ, що нададуть можливість швидко змінити державну систему управління й запобігти банкрутству країни. В Реанімаційному пакеті реформ працювали групи із 13-ти напрямів.

До невідкладних реформ віднесено: судову реформу, реформу прокуратури, реформа органів правопорядку, антикорупційну реформу тощо. «Реанімаційний пакет реформ» було запропоновано для підтримки парламентаріями як громадськими активістами, так і створеним у березні 2014 р. міжфракційним депутатським об’єднанням «Платформа реформ», головними напрямами діяльності якого проголошено децентралізацію влади, реформу місцевого самоврядування, реформу силових органів, перегляд законодавства про державні закупівлі та посилення відповідальності за корупцію. Наприклад, під впливом лобіювання експертами та підтримки Автомайдану і Самооборони 8 квітня 2014 р. Верховною Радою України прийнятий Закон № 1188 VII «Про відновлення довіри до судової влади в Україні».

Транзитивність і сучасні реалії

– Скажіть, будь-ласка, Ліліє Георгіївно, а чи можливо серед соціальних змін різної величини й значимості, що потенційно можуть викликати травматичні події або ситуації: революції, перевороти, бунти, ринкові кризи, примусову міграцію, масові вбивства, іноземне вторгнення тощо, назвати також «героїзацію історичних осіб», «відмову у визнанні геноциду», «перекручення оцінок історичних подій», «хронічні урядові скандали», «ревізію героїчних традицій», «декомунізацію».

– Розглядаючи транзитивне суспільство як суто перехідне, слід мати на увазі, що це поняття включає явища різної спрямованості. Проблема сучасного транзитивного періоду України полягає в тому, що все зазначене вами тісно переплетено.

Прогресивна транзиція, в напрямі до верховенства права, не є однозначно поступальним лінійним рухом. У цьому плані правова транзиція вельми нагадує ситуацію в економічній сфері. На практиці трансформація українського суспільства, принаймні на перших етапах, супроводжується не лише творенням, а руйнуванням. Про це свідчать фінансовоекономічна криза, кризи науки і освіти, погіршення якості життя й умов розвитку особи, поширення протиправної поведінки, корупції, загальнокримінальної злочинності, руйнування суспільної моралі. В нашій державі перехід супроводжується загостренням збройного конфлікту на Сході України.

У вирішенні проблеми боротьби з корупцією не має прориву, на жаль, вона не вирішується лише однією правовою реформою. Так само й у сфері права транзиція відмітна нестабільністю правової системи, слабкою спроможністю віджилих правових засобів до регулювання суспільних відносин й одночасно – відсутністю вкорінення нових правових засобів, відсутністю навичок користування ними. Так, у перші роки після ратифікації Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод позови проти держави були поодинокими, тоді як у 2014 р. Україна лідирувала за кількістю таких позовів, поданих до Європейського суду з прав людини. Українці скерували до ЄСПЛ 13,6 тис. скарг, або 19,5% від усіх скарг до суду.

Нині Україна нагально потребує дерадянізації, що є різновидом декомунізації, оскільки неможливо створити умови для вторинної та третинної соціалізації населення в середовищі, повному символів, смислів та позитивного іміджу радянської доби. Важко виховати громадянина в дусі поваги до цінностей правової культури, якщо його оточують артефакти неправової культури (радянські свята, топографічні назви з радянськими конотаціями, численні пам’ятники радянським вождям тощо). Між тим, багаторічні зусилля українських парламентарів щодо подання відповідних законопроектів поки що не увінчалися успіхом. Ліквідувати символи тоталітарного режиму на території України й видати відповідний указ обіцяв В. А. Ющенко. Але Указ Президента «Про заходи у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів» містив лише рекомендацію: «…активізувати роботи з демонтажу пам’ятників та пам’ятних знаків особам, причетним до організації Голодомору 1932—1933 років в Україні та політичних репресій, а також з відповідного перейменування вулиць, площ, провулків, проспектів, парків та скверів у населених пунктах». У 2009 р. депутати Іван Заєць та Ярослав Джоджик запропонували законопроект «Про заборону комуністичної ідеології та ліквідацію символів тоталітарного і комуністичного режимів».

2011 р. було подано законопроект В. Кириленка, який передбачав навіть кримінальну відповідальність за пропаганду, публічне схвалення тоталітарної ідеології та практики комунізму. За умов панування у Верховній Раді України радянської за своєю природою еліти ці законопроекти очікувано не було прийнято. Дев’ятого квітня 2015 р. Верховною Радою України було прийнято внесений О. В. Турчиновим, С. В. Пашинським та В. П. Сюмар, проект закону, спрямованого на заборону комуністичної символіки та пропаганди комуністичної ідеології, безпосереднім наслідком втілення якої в Україні стали злочини проти миру і безпеки людства і геноцид; недопущення повторення таких злочинів у майбутньому, усунення загрози суверенітету, територіальної цілісності та національній безпеці України, встановлення історичної справедливості. Як уявляється, преамбула цього закону значно програє у зв’язку з відсутністю вказівки на таку мету закону як утвердження верховенства права та підвищення правової культури населення.

Деякі з указаних вами явищ взагалі не потрапляють під дію права. Так, неможливо правовим шляхом унормувати оцінки історичних подій, ставлення до певних історичних постатей як до героїв чи, навпаки, зрадників тощо. Право та його провідники в життя мають дистанціюватися від таких явищ.

Транзитивність і економічні процеси

– Зараз економіка країни знаходиться в жахливому стані, а чи не могли б Ви наважитися охарактеризувати: а чого більше серед причин цього стану – прорахунків державних менеджерів чи об’єктивного стану властивостей транзитивного періоду в житті країни?

– Перехідні перетворення дуже складні, вони по-різному виявляють себе в різних національних умовах. Транзитивний період нинішнього часу зробив очевидною наступну ситуацію: наростання розчарування в реальних результатах політичних й економічних реформ викликало песимізм щодо перспектив демократії і ринку в Україні. Опитування щодо рівня довіри до Верховної Ради та до Президента засвідчило, що їх легітимність коливається: найвищою вона є одразу після виборів, а далі різко йде на спад.

Разом із тим високий рівень підтримки волонтерського руху (а в 2015 р. волонтери стали лідерами суспільної довіри), до Збройних сил України, добровольчих батальйонів, громадських організацій свідчить про підтримку ідеї соціального транзиту України. Особливо відмітними в цьому плані є позитивне ставлення більшості населення до можливого вступу України до ЄС та НАТО. Варто не забувати, що в країні давно склалася система олігархічного правління, заснована на єдності влади і власності (по суті – неофеодальному інституті). Тобто труднощі перехідного періоду мають об’єктивний характер, який важко подолати навіть державним менеджерам нового ґатунку.

Але є й глобальний вимір транзитивності. На погляд відомого економіста Владислава Іноземцева, можливості традиційної виробничої економіки і більше того – виробничих технологій вичерпано (наприклад, швидкість сучасних автомобілів є на межі здатності людини ними керувати). Людство перебуває напередодні нової епохи, що заперечує традиційну економіку й вона виявиться менш передбачуваною ніж колишня. Ця доба несе багато викликів. Вони, безумовно, знайдуть свій прояв та відповіді й у правовій сфері. Але поки таких відповідей ні в нас, ні в розвинутих країнах немає. Це є об’єктивним фактором гальмування перехідних процесів у суспільстві.

– Дякуємо за цікаві і досить конкретні відповіді.

Спілкувався
Віктор КОВАЛЬСЬКИЙ