Судові війни чорноморських стивідорів

У справі Іллічівського порту поставлена чергова кома

6 липня Верховний Суд України виніс ухвалу, якою завадив агентам російського олігархату здерти з України в особі державного підприємства «Іллічівський морський торгівельний порт» 12 мільярдів гривень за неіснуючий борг. Проте історія цієї господарської війни, що триває вже 12 років, свідчить про те, що навіть рішення цього найвищого в країні судового органу може виявитися зовсім не остаточним рішенням в останній інстанції. Бо судді дуже часто виступають у ролі не арбітрів, а виконавців замовлень з боку тих, хто їм більше заплатить.

Спільна діяльність як форма привласнення державних коштів

За обсягом перевалки вантажів Іллічівський порт посідає лише четверте місце серед нині підконтрольних Україні морських портів. У 2015 році через нього пройшло 17 мільйонів тон. Загалом його технічні характеристики дозволяють обробляти щорічно 30 мільйонів, але порт уже давно не працює на повну потужність і навіть планку у 20 мільйонів долав лише один раз – у 1987 році.

Подолати цей рекорд йому так і не вдалося: лише в 2008 р. він упритул наблизився до цифри 19 мільйонів, але у зв’язку зі світовою фінансовою кризою знову пішов спад. Але є в Іллічівському порту (який невдовзі офіційно буде перейменовано на Чорноморський) одна родзинка – це його контейнерний навантажувально-розвантажувальний комплекс, або термінал, потужність роботи якого за усталеною міжнародною практикою вимірюється не в метричних тонах, а в двадцятифутових контейнерах, скорочено – TEU. В цій підгалузі він за обсягами вже не поступиться нікому іншому в країні.

Морські порти України завжди були прибутковими й це завжди приваблювало казнокрадів, серед яких в останні чверть століття завелася мода організовувати спільну діяльність із усілякими стивідорними (від іспанського естивідор – вантажник) компаніями. Причому з тими, які зареєстровані як не на Бермудських, то на Багамських чи Віргінських островах, або ще десь під пальмами. Спільна діяльність – це, згідно Цивільного кодексу України, така особлива форма співробітництва, коли два підприємства, не створюючи на паях окремої юридичної особи і не передаючи одне одному яке-небудь майно, тим не менше якось домовляються робити внески з метою отримання прибутку, а самі прибутки ділити згідно розміру внесків. У портовій справі спільна діяльність мала приблизно такий вигляд. Державне підприємство вносить у спільну діяльність нерухоме (причали, склади, естакади, під’їзні залізничні шляхи) і рухоме (плавучі крани, автонавантажувачі) майно. Іноземний інвестор натомість вносить інтелектуальну власність. Після укладення угоди перший учасник займається навантажувально-розвантажувальними роботами, тобто заробляє гроші, а другий – рекламним юридичним і консалтинговим забезпеченням, тобто гроші тратить. Ну а прибуток, як уже зазначалося, ділиться відповідно до розміру зроблених у спільну діяльність внесків, пропорцію яких визначає нахабство чи совість, а коригує галузеве міністерство чи регіональна прокуратура.

Не оминула ця пошесть і Державне підприємство «Іллічівський морський торгівельний порт (ДП «ІМТП»), якому ще в 2005 році (коли міністром транспорту був Євген Червоненко) нав’язали спільну діяльність із таким собі приватним підприємством «Укртрансконтейнер» (ПП «УТК»). Воно представляло собою фіктивну підставну фірму, але не просту, а «золоту». Бо, по-перше, було зареєстроване не де-небудь, а в Лондоні. А, по-друге, фактичним її господарем був не якийнебудь корумпований український міністр, а російська Національна контейнерна компанія – найбільша тамтешня стивідорна фірма, контроль над якою ЗМІ приписують депутату Державної Думи РФ, члену фракції «Єдина Росія» Віталію Южиліну, одного з двохсот найбагатших людей Росії. Тобто в даному випадку, судячи з усього, мало місце не примітивне казнокрадство, а щось на кшталт хабара з боку російського олігарха. Я, мовляв, забезпечую вашому порту потік транзитних вантажів, призначених для Росії, а ви за це дозволяєте мені мати частку портових прибутків.

У чому ж конкретно полягав зміст договору, укладеного 22 червня 2005 року між ДП «ІМТП» і ПП «УТК», навколо якого протягом дванадцяти років було зламано стільки списів? За його умовами Іллічівський порт вносив у спільну діяльність шість причалів контейнерного терміналу, а також інше нерухоме й рухоме майно всього на суму в 17 мільйонів доларів. ПП «Укртрансконтейнер», зі свого боку ,вносив грошові кошти на суму 51 млн $, а відтак і майбутні прибутки мали ділитися у пропорції 1:3, тобто 25 відсотків – державному підприємству, 75 – приватному. А головне – розпорядження спільними внесками і спільною діяльністю делегувалося ПП «Укртрансконтейнер».

Тобто саме його менеджери мали визначати, з кого з клієнтів скільки грошей брати за навантажуввально-розвантажувальні роботи, а кому скільки платити за рекламні та консалтингові послуги. А найбільш вражаючим пунктом договору був строк, на який він укладався: аж 30 років, тобто до червня 2035 року.

Наскільки таке співробітництво було вигідне в цілому для України – сказати важко. Фахівці, котрі проводили численні судово-економічні експертизи, списали гори паперів, але однозначної відповіді так і не дали.

Очевидно економісти, так саме, як і юристи, теж знайшли в цій справі непогану годівничку, тож будучи зацікавленими в тому, щоб вона тягнулася вічно, не поспішають вносити ясність у це питання. Відомо лише, що укладення даного договору викликало серед окремих членів першого уряду Юлії Тимошенко бурю емоцій, і вже наступного дня, 23 червня 2005 р., було видане розпорядження Кабінетом міністрів про перевірку діяльності порту міжвідомчою комісією на чолі з Головним контрольно-ревізійним управлінням. Перше, на що звернули увагу перевіряльники, – вартість внесеного в спільну діяльність державного майна була явно занижена, оскільки насправді коштувала набагато більше, аніж 17 мільйонів доларів. Відтак і частка розподілених прибутків мала бути набагато більшою, аніж 25%. На підставі зроблених комісією висновків керівництву Міністерству транспорту було запропоновано розірвати цей договір, та оскільки уряд у вересні того ж року пішов у відставку, дана пропозиція зависла в повітрі.

Отже, в підсумку можна зробити висновок, що для певної групи чиновників і бізнесменів, яких у народі прозвали «любими друзями», таке співробітництво з росіянами було надзвичайно вигідним.

Договір було розірвано рішенням суду

Перша війна за розірвання договору почалася на судовому полі в квітні 2009 р., коли заступник прокурора Одеської області подав до місцевого господарського суду позов із вимогою розірвати договір між ДП «ІМТП» і ПП «УТК». Офіційно це було зроблено в інтересах держави в особі Іллічівського порту і Міністерства транспорту і зв’язку України.

Основні претензії полягали в тому, що приватне підприємство, яке взяло не себе управління спільною діяльністю, відмовилося відшкодувати держпідприємству податок на землю, який воно сплачувало до бюджету за ту земельну ділянку, на території якої були розташовані причали, склади та інші об’єкти, що перебували в розпорядженні ПП «УТК». Крім того, позивачі зазначили, що менеджери «Укртрансконтейнера» невиправдано смітили грошима на оплату рекламних і консалтингових послуг. Всього, як було пораховано в позовній заяві, спільна діяльність Іллічівського порту з приватним підприємством заподіяла ДП збитки на суму 5,1 млн гривень.

Господарський суд Одеської області визнав аргументи позивача переконливими і 12 травня 2009 р. прийняв рішення позов задовольнити, а договір розірвати. «Укртрансконтейнер» спробував оскаржити цей вердикт у вищій інстанції, але постановою Одеського апеляційного господарського суду від 26 червня 2009 р. воно було залишено без змін. Здавалося, що перегляд справи в касаційній інстанції пройде без проблем, але сталося непередбачуване: колегія Вищого господарського суду України на чолі із суддею-доповідачем І. М. Воликом 26 серпня 2009 р. ухвалила постанову, якою попередні вердикти місцевого й апеляційного судів скасовувалися, а натомість постановлялося нове рішення, яким відмовлялося в задоволенні позову прокурора про розірвання договору.

Навіть із поверхового аналізу тексту цього акта видно, що дана постанова була ухвалена з абсолютно надуманих підстав, що згодом підтвердив Верховний Суд України, який виконуючи функцію суду четвертої інстанції, ухвалою від 3 листопада 2009 р. скасував постанову ВГСУ й залишив у силі вердикти судів попередніх інстанцій. Ця частина історії дала грунтовні підстави припускати, що справжньою причиною, яка спонукала пана Волика і його колег ухвалити саме таку постанову, були дещо інші чинники.

Наступне коло стартувало в червні 2010 р., вже після того, як президентом країни став Янукович, уряд Юлії Тимошенко пішов у відставку, а Іллічівський порт уже цілий рік працював самостійно без нав’язаного йому з Міністерства транспорту нахлібника.

Проте комусь у верхах дуже хотілося відновити діяльність годівнички, а тому майбутня доля спільної діяльності ДП з «Укртрансконтейнером» стала предметом переговорів українсько-російської міжурядової комісії Азаров-Путін. (Хто вже забув, нагадаємо, що останній у період з 2008–2012 роках формально обіймав посаду прем’єрміністра РФ при бутафорському президенті Медвєдєві). Невідомо, до чого вони там договорилися конкретно і яким чином вплинули на одеських суддів, але після цих переговорів служителі Феміди Південної Пальміри стали виявляти небачену раніше прихильність до лондонського дітища російського олігарха.

Отже, в червні 2010 р. ПП «Укртранконтейнер» подало до Господарського суду Одеської області заяву про перегляд рішення цього суду у зв’язку з нововиявленими обставинами. Вони містилися в довідці Державної податкової інспекції міста Іллічівськ і свідчили про обсяги податків на прибуток і додану вартість, сплачених портом до державного бюджету. Виходило так, що в першому півріччі 2009 р. від спільної діяльності ДП «ІМТП» і ПП «УТК» на контейнерному терміналі було сплачено податків на суму 67 млн грн. А від діяльності держпідприємства в усіх інших секторах порту – 104 млн. грн. Разом виходить 172 мільйон. А от у другому півріччі 2009 р., коли приватному підприємству вказали на двері і спільна діяльність із ним була припинена, ДП «Іллічівський морський торгівельний порт», працюючи самостійно, без напарників і нахлібників, сплатив отих самих видів податку вже тільки 90 млн грн. А в наступний період – у першій половині 2010 р. – лише 104 млн грн. З цього факту ПП «Укртрансконтейнер» зробило висновок, що таке падіння ефективності роботи порту напряму пов’язане з тим, що від спільної діяльності було усунуто такого чудового оператора, як він. А тому державні інтереси, мовляв, вимагають, щоб його повернули до годівниці, а рішення Господарського суду Одеської області від 12.05.2009 р., яким було задоволено позов про розірвання договору з ним, – скасували.

Це якраз і був найболючіший і найзагадковіший момент цієї історії. Падіння вантажообігу, а відтак доходності, прибутковості порту й, відповідно, бюджетних відрахувань, починаючи з другого півріччя 2009 р., було очевидним фактом. Але що послужило справжньою тому причиною? Як відомо, саме в 2009 р. Україну найбільше вразили наслідки світової фінансової кризи, коли скоротилися експорт – імпорт, а відтак і вантажообіг. Але могло бути й так, що російська Національна контейнерна компанія, образившись на українців, навмисне спрямувала підконтрольні їй потоки вантажів саме таким чином, щоб вони обминали Іллічівський порт. Такий аргумент виглядає логічним, але тоді виникає питання: навіщо було росіянам у такому випадку знову починати судову тяжбу й вимагати через суд поновлення договору? На який грець знадобилося їм знову зв’язуватися з цими непередбачуваними українцями, якщо до послуг російського стивідора були інші порти Чорного моря або й навіть інші моря Атлантичного океану. Але їм чомусь ніби намазали медом саме Іллічівський порт.

Відповіді на ці питання могло би дати грунтовне всебічне дослідження стану й динаміки роботи портового господарства як України, так і співставних із нею інших країн світу. Але для виконання таких серйозних завдань вітчизняні економісти поки ще не доросли. Втім для того, аби критикувати цю публіку, існують спеціалізовані періодичні видання економічного забарвлення. Тож не будемо відбирати їхній хліб і зосередимо вогонь критики на юристах.

Реанімація договору, вигідність якого для держави сумнівна

Уявімо на хвилинку, що представники ПП «Укртрансконтейнер», які подавали заяву про перегляд справи за нововиявленими обставинами, виявилися праві й суттєве падіння надходжень до держбюджету було напряму пов’язано з тим, що Держпідприємство розсварилося зі своїм російським партнером? Як тоді мали б діяти господарські суди, відстоюючи суто державницьку позицію? Як на мене, то вони мали би зробити все, для того, аби відновити дію договору Іллічівського порту з «Укртрансконтейнером», що, до речі, і було зроблено. Попри категоричні заперечення обласного прокурора, Міністерства транспорту, самого ДП «ІМТП» і примкнулої до них Професійної спілки працівників морського транспорту, спочатку Господарський суд Одеської області, а потім й Одеський апеляційний господарський суд скасували згадане вище рішення про розірвання договору, прийняте місцевим судом 12.05.2009 р.

Їхній аргумент видається цілком логічним: суд, мовляв, розірвав договір через те, що його виконання протягом чотирьох років заподіяло державному підприємству збитки на суму 5,1 млн грн. Але якщо припинення дії договору лише протягом півроку призвело до втрати державним бюджетом 67 мільйонів гривень, то ситуація починає виглядати зовсім інакше. Тоді краще начхати на ті нещасні п’ять мільйонів, бо в інтересах держави треба швидше помиритися з росіянами й відновити спільну діяльність із ними. В тексті рішення про це сказано так: «Самі по собі порушення умов договору не можуть бути підставою для його розірвання, оскільки стаття 651 Цивільного кодексу України вимагає порівняльного дослідження шкоди, завданої порушенням договору, і того економічного блага (позитивного результату), на який потерпіла від порушень сторона розраховувала при його укладенні».

Утім опоненти приватного підприємства в особі прокурора, Мінтрансзв’язку, держпідприємства і профспілок все одно не погодилися з таким рішенням і подали касаційну скаргу до того самого Вищого господарського суду України, який роком раніше виявив таку несподівану прихильність до інтересів «Укртрансконтейнера». Здавалося, що таку ж прихильність він проявить і цього разу. Але сталося непередбачуване: колегія суддів на чолі із С. В. Мирошниченко 29 грудня 2010 р. скасувала рішення судів попередніх інстанцій і вирішила залишити без змін рішення Господарського суду Одеської області від 12.05.2009 р. про розірвання договору. Аргументуючи цей крок судді зазначити, що обставини, на які посилалося ПП «Укртрансконтейнер», не є нововиявленими в тому плані, як їх тлумачить Господарський процесуальний кодекс. Але це, напевне, лише формальна причина, коли на кону стоїть 60 мільйонів гривень недоотриманих держбюджетом протягом лише половини року, можна було б не проявляти таку прискіпливість у питаннях чистоти процедури. Більш логічно припустити, що суддям касаційної інстанції просто напросто не заплатили за правильне рішення, тож вони таким чином вирішили покарати російських бізнесменів.

Утім рішення суду від 12.05.2009 р. про розірвання договору ДП «ІМТП» з ПП «УТК» все ж таки було скасовано, але вже після того, як уряд Азарова вирішив більше не пускати ситуацію на самоплив і провів відповідні кадрові зміни як у профільному відомстві, яке стало називатися Міністерство інфраструктури, так і в керівництві Іллічівського порту. А також після того, як було оновлене керівництво органів прокуратури. В грудні 2011 р. «Укртрансконтейнер» подав ще одну заяву про перегляд цього рішення за нововивиявленими обставинами, які полягали в тому, що експертизою Одеський НДІСЕ було встановлено, ніби внаслідок реконструкції двох причалів контейнерного терміналу його пропускна спроможність збільшилася до 550 тисяч TEU.

За інших обставин Господарський суд Одеської області ухвалив би повернути заяву без розгляду у зв’язку з тим, що заявник морочить голову, а всі його доводи не варті виїденого яйця. Але він цю заву до розгляду не лише прийняв, а й задовольнив. Ключовою обставиною, яка йому дозволила це зробити, була позиція прокурора, міністерства й самого Іллічівського порту, які цього разу не заперечували проти позиції ПП «УТК». Навіть профспілка й та приєдналася до загального хору і в письмовому поясненні зазначила, що припинення договору про спільну діяльність із цим приватним підприємством значно погіршило матеріальне становище трудового колективу порту. Таким чином, суддям не лишалося нічого іншого, як задовольнити прохання «УТК», і 28 грудня 2011 р. Господарський суд Одеської області ухвалив рішення скасувати своє ж рішення від 12.05.2009 р. Оскаржувати його бажаючих не знайшлося, тому 16 січня 2012 р. воно набрало законної сили й договір між Іллічівським портом і «Укртрансконтейнером» відновив свою дію.

12 мільярдів – «на прощання»

Наступний раунд судової війни почався вже після повалення Януковича, коли ПП «Укртрансконтейнер» змінило свою назву на «Контейнерний термінал «Іллічівськ» (ПП «КТІ») під якою нині й фігурує в судових справах. У січні 2015 р. Іллічівський порт подав позовну заяву про розірвання договору, причому цього разу вже сам, без посередницьких послуг прокурора. Підставою були організаційні зміни в управлінні портовим господарством країни: у червні 2013 р. набрав чинності Закон «Про морські порти України», відповідно до якого всі їхні гідротехнічні споруди, на кшталт причалів, переходили у відання Державного підприємства «Адміністрація морських портів». Це означало, що без її дозволу їх нікому не можна передавати ні в оренду, ні напрокат, ні в спільну діяльність. Однак це було всього лише формальною причиною розриву договору – принаймні протягом півтора року попри наявність правових підстав це питання не порушувалося. Але 27 січня 2015 р. рішенням Господарського суду Одеської області позов Іллічівського порту про розірвання договору з ПП «КТІ» було задоволено, і цей вердикт у подальшому було залишено без змін постановами Одеського апеляційного господарського суду від 4 березня 2015 р. і Вищого господарського суду України від 22 квітня 2015 р.

Таким чином, хитра схема, від якої невідомо кому було більше користі, припинила своє існування, але російські партнери спробували на прощання здерти з українського порту шикарний «магарич», а тому невдовзі ПП «Контейнерний термінал «Іллічівськ» подало до Господарського суду Києва позов про стягнення з державного підприємства 447 млн грн., нібито, витрачених ним на розвиток інфраструктури порту і модернізацію його обладнання, а ще 12 мільярдів гривень компенсації втраченої вигоди у вигляді прибутків, які б воно могло отримати протягом 20 років спільної діяльності.

Виграти цю справу без підкупу суддів було неможливо, оскільки за нормами Цивільного кодексу у випадку припинення спільної діяльності кожен з колишніх її учасників отримує назад лише свій внесок.

У даному випадку ПП «КТІ» мало би забрати свої 257 мільйонів гривень або щось із майна на ту ж суму. Але ні про які 447 мільйонів, витрачених на розвиток і модернізацію мови бути не могло. А втрачена вигода за 20 років наперед – то взагалі сон рожевої кобили. Але росіянами на цю авантюру все таки пішли, тобто знали, що робили.

У першій інстанції над позивачем, можна сказати, лише посміялися і в задоволенні позову відмовили, вказавши на те, що він не надав жодних доказів на підтвердження понесення витрат у заявленому розмірі у вигляді, наприклад, платіжних доручень про переказ коштів на розвиток або реконструкцію чи, принаймні, модернізацію. Тож рішенням Господарського суду Києва від 5 серпня 2015 р. в задоволенні позову було відмовлено.

У Київському апеляційному господарському суді розмова вийшла більш предметна, оскільки плутяги спромоглися надати суддям хоч який-небудь документ. Причому цей документ свідчив про те, що в 2005 році приватне підприємство зробило вклад у спільну діяльність у сумі 51 млн $, що за тодішнім курсом складало 257 мільйонів гривень. Судді уважно подивилися на нього, порадилися і в постанові від 17 листопада 2015 р. написали, що на вирішення даного спору він ніяк не впливає. Бо й справді: в позовних вимогах ішлося не про повернення вкладу, а про стягнення витрачених на модернізацію коштів та компенсацію неотриманої вигоди. Як хочете, мовляв, повернути вклад – подавайте окремий позов, а рішення Госпсуда Києва постановлено залишити без змін.

Слід зазначити, що окремий позов з боку ПП «КТІ» було подано, причому до Господарського суду Одеської області. В ньому йшлося про визнання права власності на майно, придбане за ті самі 257 мільйонів гривень, внесених як вклад у спільну діяльність. Перелік містив 75 найменувань, серед яких причальні контейнерні перенавантажувачі, портові тягачі, вантажні автомобілі, інша техніка, а ще програмне забезпечення інформаційної системи управління терміналом. Цей позов було задоволено рішенням ГСОО суду від 16 грудня 2015 р. і його перегляд у вищих інстанціях ще не завершено. Але «КТІ» у своїй касаційній скарзі по справі про 447 мільйонів і 12 мільярдів до Вищого господарського суду України раптом збільшило обсяг позовних вимог і попросило на додачу до перелічених вище сум стягнути з Іллічівського порту ще й 257 мільйонів гривень внеску. Тобто, як кажуть французи, захотіли і масло, і гроші за масло. Звучить, начебто, смішно, але 25 лютого 2016 року колегія суддів ВГСУ на чолі з Віктором Швецем ухвалила постанову частково задовольнити позов.

Зокрема, стягнути з ДП «ІМТП» на користь ПП «КТІ» 257 мільйонів гривень. А справу в частині 447 мільйонів і 12 мільярдів направити в суд першої інстанції на новий розгляд. Такий несподіваний поворот справи явно свідчив, що «зацікавлення» суддів з боку російської фірми – це щось більше, аніж лише наші здогадки. Непрямим підтвердженням цьому є той факт, що 24 березня 2016 р. співробітники СБУ викрили суддю Віктора Швеця в одержанні хабара в сумі 5 тис. $. Правда компетентні органи не повідомили про те, чи була ця подія пов’язана якимсь чином зі справою Іллічівського порту, але й не заперечили цього. Та й узагалі «компетентні органи» в цьому випадку поводили себе дуже підозріло. В березні керівник апарату голови СБУ Олександр Ткачук повідомив, що відкрите кримінальне провадження за статтею 368 ККУ – одержання неправомірної вигоди. А в червні в ГПУ повідомили, що їхні слідчі підготували Швецю підозру за статтею 190 – шахрайство. Не інакше, як самі взяли хабар за перекваліфікацію злочину.

Утім нині мова не про це, а про Іллічівський порт, на користь якого Верховний Суд України 6 липня ухвалив постанову ВГСУ скасувати й залишити без змін рішення судів першої і другої інстанцій, котрими було відмовлено Приватному підприємству «КТІ» в його зазіханнях на 12 мільярдів. Але попри цю перемогу державних інтересів, на жаль, немає жодної гарантії, що російська стивідорна компанія знову не знайде стимул для того, щоб наші судді знову переглянули рішення за якимись «нововиявленими» обставинами.