«Укрнафта» повертає своє майно: «Сиділа, сиділа, так зате ж і висиділа!»

23 березня 2021 року Північний апеляційний господарський суд ухвалив постанову, якою залишив без змін рішення Господарського суду Києва ще від 14.03.2011 р., котрим було задоволено позов АТ «Укрнафта» до АТ «Укртрансгаз» про визнання укладеним договору зберігання природного газу, видобутого позивачем у 2008 році. Таке довге очікування справедливості у спорі між двома спорідненими структурами може викликати сміх, але якщо подивитися з іншого боку, то саме таким довгим і тернистим шляхом йшла «Укрнафта» й до того, щоб їй наприкінці 2020 року, нарешті, заплатили компенсацію в сумі 12,6 мільярдів гривень за видобуті ще у 2006 році 2 мільярди кубометрів газу.

Турбота про населення, але за чий рахунок?

Родимою, так би мовити, плямою «Укрнафти» є та обставина, що її контрольний пакет у розмірі «50 відсотків плюс 1 акція» належить державі в особі Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України», але насправді підприємством керує фінансово-промислова група «Приват» Ігоря Коломойського, якій через низку офшорних компаній належить лише 42 відсотки акцій. Які тільки списи не ламалися з цього приводу, в тому числі й під куполом Верховної Ради! Кілька років тому внаслідок тривалої боротьби держава навіть добилася того, аби в наглядовій раді «Укрнафти» більшість належала саме їй, але природу не переробиш, і коли на її засіданнях розглядається якесь дуже суперечливе питання, серед представників Нафтогазу обов’язково знайдеться той, хто на відміну від інших своїх колег проголосує саме за те рішення, яке вигідне зазначеному олігарху. Бувають, звичайно, випадки, коли «Укрнафта» й Нафтогаз виступають єдиним фронтом проти, скажімо, невигідних для їх обох постанов Кабінету міністрів, але частіше трапляється так, що ці два акціонерні товариства опиняються по різні сторони барикад.

Той вузол протиріч, який нині доволі успішно для «Укрнафти» вирішується в судовому порядку, зав’язався в далекому 2006 році. До того ця компанія працювала в більш-менш ринкових умовах, навіть був період, коли її акції вільно оберталися на фондовому ринку, але внаслідок значного подорожчання російського газу уряд разом із парламентом поклали на неї обов’язок продавати весь видобутий нею газ лише для потреб населення й за фіксованими, тобто нижчими за ринкові цінами. Така ідея дуже не сподобалася тодішньому президенту України Віктору Ющенко, який вважав, що «Укрнафта» – це не фонд соціальної підтримки, вона, мовляв, має працювати в конкурентних умовах й отримувати якомога більший прибуток, за рахунок якого уряд і повинен підтримувати населення.  Користуючись такими от незгодами між представниками різних гілок влади, «Укрнафта» дуже довго саботувала виконання урядової вимоги, в результаті так і не продавши для потреб населення 11,4 мільярди кубометрів газу, видобутого нею протягом 2006–2013 років.

Примусове укладення господарських договорів: іноді закон дозволяє «без мене мене женити»

Пояснимо, як це відбувалося на практиці. Кабмін своїм розпорядженням поклав на «Укрнафту» обов’язок продавати видобутий газ Нафтогазу за цінами, які визначить своєю постановою Національна комісія регулювання енергетики (звична вухові абревіатура НКРЕКП з’явилася пізніше), тож відповідно до тодішньої нормативно-правової бази ці два товариства зобов’язані були укласти між собою договір купівлі-продажу газу. Нафтогаз, виконуючи волю уряду, склав його проект, підписав сам і надіслав на підпис «Укрнафті», але там відмовилися його укладати. Тоді Нафтогаз подав до Господарського суду Києва позов, у якому просив суд визнати договір укладеним в редакції позивача, а в позовній заяві докладно розписав, що для задоволення позову є всі підстави: ось, мовляв, закон про державний бюджет, відповідно до якого «Укрнафта» повинна продавати видобутий газ для потреб населення за цінами НКРЕ, ось розпорядження уряду, яке вимагає від неї те ж саме, ось постанова НКРЕ, яка затверджує ціни, а «Укнафта» договір не підписує.

Тут треба зазначити, що вітчизняне законодавство дозволяє примусове укладення господарських договорів за рішенням суду –  цьому питанню присвячені стаття 648 Цивільного і стаття 187 Господарського кодексів України. Відповідно до їх положень суд може визнати договір укладеним, якщо для цього є відповідні підстави, й день набрання судовим рішенням законної сили буде вважатися днем підписання договору. В даній ситуації всі підстави для цього, здавалось, наявні, тож у суду не було іншого виходу, як задовольнити позов. Після цього вважалося б, що «Укрнафта» (хотіла вона того чи ні) підписала договір, за умовами якого Нафтогаз їй заплатить невеличкі гроші, а сам забере в неї газ, котрий направить на потреби населення. Проте юристи «Укрнафти» зробили «хід конем» і вибили з цієї стрункої конструкції один із найважливіших її елементів, а саме постанову НКРЕ про затвердження ціни, за якою «Укрнафта» має продавати Нафтогазу видобути нею газ.

Чого це їм було варто – один бог знає, але Окружний адміністративний суд Києва задовольнив позов «Укрнафти» про скасування відповідної постанови Нацкомісії, а суди наступних інстанцій залишили його рішення без змін. Головний момент, на якому зосередилися адвокати позивача, полягав у тому, що чиновники НКРЕ порушили вимоги Закону України «Про ціни і ціноутворення», нормами якого повинні були керуватися при визначенні й затвердженні фіксованих цін на газ. Представники «Укрнафти» зуміли довести, що регулятором були встановлені ціни нижче собівартості, й при цьому не було прописано жодної за це компенсації. Аби підтвердити чи заперечити даний факт судом навіть було призначено судово-економічну експертизу, проведену фахівцями Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України, які дійшли висновку, що Нацкомісія й справді напартачила в своїх розрахунках. Після цього остання, виконуючи рішення суду, скасовувала старі й приймала нові постанови про нову ціну, але вони за аналогічним сценарієм оскаржувалися «Укрнафтою» в судовому порядку й теж скасовувалися. За таких обставин, коли ціна, за якою зазначене товариство повинно було продавати газ Нафтогазу, не була визначена в законному порядку, господарські суди не мали й підстав задовольняти позови останнього про визнання укладеними договорів купівлі-продажу.

Перші два мільярди кубометрів відвойовані – на черзі наступні

Отже, виходило так, що «Укрнафта» формально не продавала для потреб населення видобутий нею газ, але фактично його в неї все одно забирали. Аби зрозуміти, як це відбувалося, нам треба трошки зануритися в технічні питання. «Укрнафта» має півтораста працюючих газових свердловин, з яких видобуває щороку близько двох мільярдів кубічних метрів газу. Будучи вилученим з надр, блакитне паливо одразу ж потрапляє до газотранспортної системи, оператором якої є Акціонерне товариство «Укртрансгаз», сто відсотків акцій якого належить Нафтогазу. Починаючи з 2006 року цей самий Укртрансгаз, виконуючи вказівку своєї материнської компанії Нафтогаз, спрямовував отриманий з «укрнафтівських» свердловин газ до газорозподільних систем і далі до об’єктів житлово-комунального сектора.

Зашкодити такому руху «Укрнафта» не могла, оскільки видобутому нею газу нікуди було діватися, окрім як до газотранспортної системи, де господарем була вже не вона. Зате ця компанія змогла юридично все оформити так, що газ, переданий з її свердловин до ГТС, належить їй і тільки вона має всі на нього права. Для цього її юристи, починаючи з 2006 року почали подавати до Укртрансгазу позови про визнання укладеними договорів про зберігання газу. Укладення таких договорів у примусовому порядку також передбачено чинним законодавством, зокрема Законами України «Про трубопровідний транспорт», «Про нафту і газ» і «Про природні монополії». Відповідно до їх положень «Укрнафта», як власник видобутого газу, і Укртрансгаз, як оператор ГТС, зобов’язані укласти між собою один з двох договорів – або транспортування природного газу, або його зберігання. «Укрнафта» надіслала на адресу Укртрансгазу підписані нею проекти договорів зберігання, за тарифами, встановленими постановами НКРЕ, але Укртрансгаз відмовився їх підписувати, у зв’язку з чим «Укрнафта» й подала відповідний позов до Господарського суду Києва.

Обгрунтовуючи свої дії в суді, юристи Укртрансгазу пояснювали, що їхня компанія не може укласти з «Укрнафтою» договір про зберігання газу, який насправді їй не належить. Вони не заперечували того факту, що відповідно до актів диспетчерського управління Укртрансгазу останній прийняв газ, котрий надійшов зі свердловин «Укрнафти». Але, на їх переконання, одраз ж після надходження цього газу в ГТС його власником став Нафтогаз, який, відповідно до вимог закону й розпоряджень Кабміну, продавав його за зниженими цінами для потреб населення. У відповідь на це суд задав слушне запитання: якщо власником переданого до ГТС ресурсу була «Укрнафта», а потім став Нафтогаз, значить має існувати договір купівлі-продажу цього газу, який був укладений між двома зазначеними суб’єктами господарювання. Інша справа, яким чином його було укладено – в добровільному порядку, чи примусовому за рішенням суду, але договір має бути і один його примірник має зберігатися в канцелярії Укртрансгазу. Проте, як ви розумієте, такого договору не зміг надати ні Укртрансгаз, ні сам Нафтогаз, оскільки в добровільному порядку даний правочин не укладався, а позов Нафтогазу про його укладення в примусовому порядку не був задоволений. Виходячи з даних обставин Господарський суд Києва визнав, що газ переданий до ГТС зі свердловин «Укрнафти» насправді є власністю останньої, після чого визнав своїм рішенням укладеним договір про його зберігання між «Укрнафтою» і Укртрансгазом.

Розповідаючи про цю історію ми навмисне не вказуємо номери судових справ і дат ухвалення судових рішень, оскільки їх було декілька. Так, забираючи для потреб населення «укрнафтівський» газ, Нафтогаз щороку подавав до Господарського суду Києва позови про визнання укладеним із нею договору купівлі-продажу газу і програвав його. Натомість «Укрнафта» з такою ж регулярністю подавала до того ж суду позови про визнання укладеними з Укртрансгазом договорів зберігання газу з Укртрансгазом і вигравала їх. Не всі вони поки що пройшли через суд останньої інстанції, але, наприклад, що стосується двох мільярдів кубометрів газу, видобутого «Укрнафтою» в 2006 році, то по ним справу вже закінчено: не тільки суд визнав даний ресурс власністю видобувника, а й парламент проголосував за поправки до закону «Про Державний бюджет України на 2020 рік», внаслідок чого Нафтогаз отримав кошти, цільовим призначенням яких було заплатити «Укрнафті» 12,6 млрд грн.

Проте це лише початок. Я уже було нами зазначено, 23 березня 2021 року внаслідок ухвалення постанови Північним апеляційним господарським судом набрало чинності рішення Господарського суду Києва десятирічної давності, а відтак вважається укладеним і черговий за ліком договір зберігання газу, видобутого «Укрнафтою» ще у 2008 році. Нагадаємо, що його тоді було в неї відібрано й спрямовано для потреб населення в обсязі 2,6 мільярдів кубічних метрів.

Юрій Котнюк