Універсальні визначення у кримінальному праві: до постановки проблеми

Кримінально-правове забезпечення еволюційного розвитку України  в умовах світової інтеграції потребує аналізу багатьох суттєвих положень кримінального права. Їх дослідження сприятиме якіснішій адаптації положень цієї галузі права до сучасних умов державного будівництва, продуктивної  регламентації правового регулювання та правової охорони найбільш значимих  суспільних відносин. Своїми  міркуваннями щодо наявності універсальних визначень у кримінальному праві ділиться завідувач кафедри кримінального права Національного університету  «Одеська юридична академія» доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрН України, заслужений діяч науки і техніки України Євген Стрельцов.

Сутність права

У загальному визначенні право має своїм завданням регламентацію  регулювання суспільних відносин, що виступає, як відомо, необхідною складовою  процесів державного будівництва, функціонування  суспільства,  розвитку  людини і громадянина.  Кримінальне право, як визначено в ч. 1 ст. 1 Кримінального кодексу України, в свою чергу, має своїм завданням правове забезпечення (регламентацію) охорони тих суспільних відносин, які складають сутність найбільш значимих соціальних цінностей від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. В зв’язку з цим загальна  та галузева правова регламентація виступають важливою умовою створення та підтримки  стабільного правопорядку в суспільстві за рахунок побудови необхідної правової бази для охорони встановлених у державі суспільних відносин.

При цьому кожна галузь права саме через галузеві норми конкретизує  відповідну регламентацію, встановлює своє правове впорядкування, яке знаходить свою реалізацію в певній сукупності юридичних засобів, які включають в себе певне сполучення: дозволів, заборон, позитивних зобов’язань, що створює бажаний соціальний стан та конкретну ступінь сприятливості або несприятливості для задоволення інтересів суб’єктів права. Сутність кримінального права полягає, в першу чергу, у визначенні та закріпленні заборонених моделей людської поведінки, вчинення яких дає змогу державі застосувати певні санкції — примусові заходи карального характеру, які мають за мету не лише покарання відповідної особи, а й створення умов для запобігання в майбутньому вчиненню таких дій цією або іншими особами. Це, до речі, дозволяє вважати, що кримінальне право в своєму загальному визначенні — це право покарання та запобігання.

Дефініції в правотворчості

Традиційно заборонені моделі людської поведінки попередньо визначаються у відповідних дефініціях, які в законодавчому виразі закріплюються в певних диспозиціях.  Саме дефініція, яка формує правову матерію  нормативного акту, повинна містити поняття та  істотні ознаки явища, предмета, виступає в якості одного з основних понять в процесі правотворчості в кримінальному праві. Особливість кримінально-правової дефініції полягає в тому, що вона, регламентуючи правову охорону, заздалегідь містить негативні наслідки в разі вчинення забороненої моделі поведінки.

Усе це потребує в процесі первісної правотворчості та/або  в процесах удосконалення існуючих кримінально-правових положень обов’язкового дотримання змістовних правил та вимог юридичної техніки, в тому числі й основної її складової — законодавчої техніки. Обов’язкове дотримання цього — необхідна умова формалізованої якості відповідних кримінально-правових актів.  Відомо, що існують і інші складові юридичної техніки, до яких відносять: методи, правила, прийоми, засоби юридичної техніки тощо.

Частіше за все дефініції мають вигляд юридичних конструкцій, метою розробки яких є зведення воєдино нормативного матеріалу, доктринальних положень, відомостей суспільного життя (практики), пов’язаних із тим чи іншим конкретним питанням, галуззю діяльності або правовою проблемою. Багато в чому саме юридичні конструкції дають можливість на первісних етапах теоретично розібратися та  спробувати необхідним чином систематизувати  достатньо аморфну  масу явищ та процесів із метою подальшого встановлення  їх юридичної природи та закріплення, при необхідності, у   кримінально-правових приписах.

Поняття і терміни

При цьому проблема юридичної термінології полягає в тому, що законодавчі визначення виступають не лише, умовно кажучи, інструментами законодавчих визначень, а й, у більшості випадків, — самостійними правовими приписами, порушення або недотримання яких може мати,  для суб’єкта, як уже вказувалося, небажанні наслідки, що досить зримо проявляється саме в кримінальному праві. Складнощі, які можуть при цьому проявлятися,  полягають  у тому, що існуючі визначення в доктрині кримінального права, законодавчі визначення, визначення, які напрацьовані в практичній діяльності, мають певні проблеми  при їх, так би мовити, кінцевих «найменуваннях». Що це взагалі за «найменування»: відповідні поняття, відповідні терміни або щось інше?  Причому «поняття» та «терміни» мають різний зміст, і їх неможливо ототожнювати, що підкреслює складність цього питання, бо саме «найменування» того чи іншого визначення багато в чому «підказує» сутність його змісту.  В зв’язку з цим взагалі вважається, що «поняття» — це форма визначення, яка відображає істотні властивості  предметів і явищ. Основна логічна функція «поняття» — виділення загального, яке досягається за допомогою відволікання від усіх особливостей окремих предметів даного класу. В той же час, у першу чергу в юридичній сфері, призначення юридичного терміну полягає в тому, що б надати належне найменування відповідному правовому поняттю. Традиційно виділяють декілька категорій юридичних термінів. Нас цікавить група  спеціальних юридичних термінів, які мають особливий правовий зміст і в яких відображаються особливості права як специфічного суспільно-правого явища.

Саме такий достатньо стислий підхід до аналізу цієї складної проблеми все ж дає змогу звернути увагу на окремі терміни/поняття, які мають не лише суто кримінально-правовий характер, а й використовуються в різних аспектах у доктрині, різних визначеннях у законодавстві, можуть мати різне практичне тлумачення.  На нашу думку, в таких випадках варто говорити в першу чергу  про так звані універсальні кримінально-правові визначення, які мають достатньо широкий  термінологічний вираз. Так, у кожному конкретному випадку кримінально-правової та іншої оцінки діянь  мова може вестися  про перехід від універсальних понять до їх індивідуальної реалізації (визначення) та їх застосування, але в своєму загальному визначенні йдеться саме про універсальні поняття. З нашої точки зору, до таких визначень відноситься поняття/термін «викрадання» (дія за значенням «викрасти», «викрадати» — це, як вказується в академічному словнику української мови, забирати потай кого-, що-небудь у когось, звідкись (словник української мови: в 11 томах. — 1970. — Том 1. —–  С. 414), яке акумулює, охоплює суттєві ознаки багатьох подібних діянь, котрі в своєму «індивідуальному» значенні можуть характеризувати різні діяння за своєю спрямованістю, ціллю, ознаками, ментальним «забарвленням» тощо. Тому для викрадання характерним, на нашу думку, є не стільки наскрізна ознака, скільки його опірність, так званий збиральний характер.

Взагалі визначення «викрадання» є достатньо сталим не лише на рівні національного, зокрема, кримінального права, а й у міжнародно-правовій практиці, в тому числі воно виділяється як одне з основних у багатьох основних міжнародно-правових документах, що підкреслює саме його універсальність та опірність. В усякому разі в діючому Кримінальному кодексі України воно використовується не лише в розділі VІ «Злочини проти власності», де воно має так зване домінуюче становище. Викрадання має закріплення в різних статтях, які розташовані в низці інших розділів Особливої частини, зокрема, в розділі ІІІ «Злочини проти волі, честі та гідності особи» (ст. 146); у розділі VІ «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина» (ст. 158); в розділі ІХ «Злочини проти громадської безпеки» (ст. 262), в розділі ХІІІ «Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем» (статті 308 та 312); у розділі ХІV «Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканості державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації» (ст. 357); у розділі ХІХ «Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини» (ст. 410 та ст. 432). Саме використання визначення «викрадання» для законодавчої характеристики  суспільно небезпечних діянь,  які знаходяться в різних розділах Особливої частини, допускає  на законодавчому рівні можливість їх посягання на різні родові (групові) об’єкти, підкреслює саме його всебічність, тобто універсальність.

Це визначення використовується, як вказувалося, й на міжнародно-правовому рівні. Наприклад, можна в якості прикладу навести Конвенцію про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 р., Декларацію ООН про захист усіх осіб від насильницьких зникнень 1992 р. та ін.

У цілому таке широке міжгалузеве використання цього визначення потребує, на нашу думку, певної офіційної уніфікації його тлумачення, щоб надати необхідної правової однаковості його застосуванню. Викладене також дозволяє вважати, що в різних галузях  права, в тому числі і в кримінальному,  можуть існувати визначення, які мають свій вираз у змістовному понятті та закріпленні у відповідному терміні і носять так званий універсальний характер, тобто охоплюють багато суттєвих ознак, які є характерними для відповідного діяння та правового інституту.

Джерело: ЮВУ