Верховний Суд – виселення за сімейне насильство, практика ЄСПЛ

Постанова Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року у справі № 128/2294/17  (витяги)

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є власником 1/2 частки житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 12 січня 2012 року у справі № 2-2177/11 розірвано.

Згідно з довідкою від 31 липня 2017 року № 3520, виданою виконкомом Вінницько -Хутірської сільської ради вбачається, що в будинку за адресою: АДРЕСА_3 який належить ОСОБА_1 , зареєстровані та проживають такі особи: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , – за вищевказаною адресою проживає, але не зареєстрований.

Судами установлено, що ОСОБА_1 неодноразово зверталась до Вінницького районного відділення поліції Вінницького ВП ГУНП в Вінницькій області з проханням вжити заходів реагування щодо її колишнього чоловіка ОСОБА_2 , який постійно провокує сварки та погрожує фізичною розправою.

Згідно з довідкою слідчого СВ Вінницького РВП ВВП ГУНП у Вінницькій області про прийняття і реєстрацію заяви від 07 серпня 2018 року вбачається, що 16 липня 2018 року близько 16:30 год ОСОБА_2 , перебуваючи в приміщенні будинку на АДРЕСА_1 , наніс тілесні ушкодження колишній дружині ОСОБА_1

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що не може бути виселено колишнього члена сім`ї власника квартири на підставі статті 116 ЖК УРСР без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині мотивів відмови у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що позивач не надала належних, допустимих та достатніх доказів порушення відповідачем правил співжиття, у тому числі і систематичного, або триваючої антигромадської поведінки та вжиття з цих підстав до нього заходів реагування, а одні лише факти звернення останньої до поліції та органу місцевого самоврядування щодо поведінки відповідача не можуть бути підставою для виселення.

Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.

Нормативно-правове обґрунтування

Згідно зі статтею 157, частиною першою статті 116 ЖК УРСР виселення членів сім`ї власника жилого будинку без надання іншого жилого приміщення допускається, якщо систематичне порушення правил співжиття робить неможливим для інших проживання з ними в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними.

Статтею 64 ЖК Української РСР передбачено, що до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.

У пунктах 84-86 рішення ЄСПЛ у справі «Левчук проти України», заява № 17496/19 вказано про те, що втручання національних органів влади в особисті права, передбачені статтею 8, може бути необхідним для захисту здоров`я та прав інших (рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України»). У контексті статті 2 Суд зазначив, що у справах про домашнє насильство права кривдників не можуть переважати права жертв, зокрема на фізичну та психологічну недоторканість (рішення ЄСПЛ у справах «Опуз» та «Талпіс»). Стаття 116 ЖК УРСР є ефективним засобам захисту прав позивача, у цій справі, з погляду на положення Конвенції, суди, з огляду на те, що заявник періодично піддавалася фізичному і психологічному насиллю, а вжиті заходи офіційного застереження не призвели до припинення такого насилля, що підтверджується копією вироку, за яким дійшли правильного висновку для задоволення позову та наявності ризику в майбутньому (насильства) якщо сторони продовжуватимуть проживати під одним дахом.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткова перевірка чи оцінка доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, тому Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, рішення судів першої й апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 з підстав, наведених у мотивувальній частині цієї постанови.

Усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_2 , шляхом виселення ОСОБА_2 , без надання іншого жилого приміщення.