in ,

Все про адміністративні стягнення

 

 

1. Поняття адміністративних стягнень.

2. Види адміністративних стягнень.

3. Загальні правила накладення адміністративних стягнень.

 1. Поняття адміністративних стягнень.

Адміністративна відповідальність реалізується шляхом застосування до винних осіб адміністративних стягнень.

Адміністративні стягнення – це матеріалізований вияв адміністративної відповідальності, негативний правовий наслідок неправомірної поведінки особи, яка вчинила адміністративний проступок і повинна відповісти за свій протиправний вчинок та понести за це відповідне покарання у вигляді певних несприятливих заходів морального, матеріального та фізичного впливу.

Ці стягнення є останньою ланкою в системі заходів адміністративного примусу, мірою відповідальності і застосовуються з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню адміністративних правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

Отже, адміністративні стягнення поєднують у собі елементи репресивного (карального), виховного та запобіжного характеру.

Конкретні види адміністративних стягнень передбачені в статті 24 КУпАП. Вони поділяються на основні та додаткові.

Система адміністративних стягнень, включає в себе різні за характером і правовими наслідками санкції, що дозволяє використовувати їх диференційовано, з урахуванням суспільної небезпеки вчиненого проступку та особи правопорушника. Ці санкції співвіднесені між собою і розташовані в залежності від наростання значимості стягнення — від найбільш легкого (попередження) до самого суворого — адміністративного арешту.

Перелік адміністративних стягнень, передбачених у ст. 24 КУпАП, не є вичерпним і закінченим. У разі потреби він може бути доповнений іншими видами стягнень, якщо це виправдано з погляду загальних принципів і цілей застосування адміністративної відповідальності. При цьому можливість доповнення обмовляється двома умовами: по-перше, нові стягнення можуть бути введені тільки законодавчими актами України; по-друге, вони повинні бути установлені відповідно до принципів і положень КУпАП, оскільки останній інтегрував у собі всі найважливіші принципи нормотворчості в цій галузі.

У сучасній практиці законотворчості, здійснюваної Верховною Радою України, надана статтею 24 КУпАП можливість уже використовувалася. Так, відповідно до Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху” загальний перелік адміністративних стягнень, передбачених ст.24 КУпАП, був доповнений таким стягненням, як громадські роботи.

Оскільки кожна стаття Особливої частини КУпАП містить чіткі вказівки на вид стягнення, яке підлягає застосуванню за вчинення передбаченого нею проступку, остільки орган, що розглядає справу про адміністративне правопорушення, може призначити тільки те адміністративне стягнення, що визначено в цій статті. При цьому необхідно пам’ятати, що деякі з перерахованих у ст.24 стягнення взагалі не можуть застосовуватися до зазначених, точно визначеним у законі категоріям громадян і посадових осіб (див., зокрема, ст.ст.15, 30, 32).

Адміністративним стягненням присвячена глава 3 КУпАП “Адміністративні стягнення”. Сутність і мета адміністративного стягнення зафіксовані в ст.23 КУпАП. У ній зазначено, що адміністративне стягнення є мірою відповідальності та застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів, а також запобігання вчиненню нових правопорушень.

Стаття 24 КУпАП встановлює такі види адміністративних стягнень:

1) попередження;

2) штраф;

3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення;

4) конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення; грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення;

5) позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання);

5-1) громадські роботи;

6) виправні роботи;

7) адміністративний арешт.

До іноземців і осіб без громадянства за вчинення адміністративних правопорушень, може бути застосовано (крім передбачених у ст.24 КУпАП) адміністративне видворення за межі України.

На початок

2. Види адміністративних стягнень.

Система адміністративних стягнень дозволяє виділити з їх переліку види адміністративних стягнень:

1. За порядком застосування адміністративні стягнення поділяються на такі, що:

— можуть застосовуватись як основні та як додаткові (оплатне вилучення та конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення чи безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення);

— можуть застосовуватися лише як основні (всі інші види адміністративних стягнень).

2. За характером впливу на особу адміністративні стягнення поділяються на:

— особисті, які спрямовані на особу правопорушника (попередження, адміністративний арешт, громадські роботи);

— майнові, які спрямовані на майновий стан правопорушника (штраф, оплатне вилучення предмета, конфіскація предмета, виправні роботи);

— особисто-майнові (позбавлення спеціального права).

3. Залежно від суб’єкта застосування адміністративні стягнення поділяються на такі, що:

— застосовуються лише судами (оплатне вилучення предмета, конфіскація предмета, позбавлення спеціального права, виправні роботи, громадські роботи, адміністративний арешт);

— застосовуються іншими органами та посадовими особами (попередження, штраф, видворення за межі України).

Стягнення також можуть бути:

— разовими, одномоментними (конфіскація, попередження, штраф);

— тривалими, розтягнутими в часі (адміністративний арешт, позбавлення прав, виправні роботи, громадські роботи).

Крім наведеного поділу необхідно також охарактеризувати кожний вид адміністративного стягнення окремо.

Попередження (ст. 26 КУпАП) застосовується як самостійна міра за вчинення незначних адміністративних порушень, а також щодо осіб, які вперше вчинили проступок і при цьому мають добрі характеристики. Зміст попередження як міри адміністративного стягнення полягає в офіційному, від імені держави, осудженні протиправного діяння органом адміністративної юрисдикції й у попередженні правопорушника про неприпустимість таких дій надалі. Воно розраховане на виховний ефект і не зачіпає ні майнових, ні інших прав порушника.

Як і будь-яке інше стягнення, попередження потребує юридичного оформлення у вигляді винесення письмової постанови, що відповідає ви­могам ст. 283 КУпАП. Поряд з цим законодавець передбачає можливість фіксації попередження в іншій установленій законом формі. Так, ст. 306 КУпАП визначає, що за вчинення порушень, передбачених статтями 116, 1162, 117, 125 і ч. 1 ст. 127 КУпАП, адміністративні стягнення у вигляді попередження на місці оформляються способом, установленим МВС Ук­раїни або Міністерством транспорту. До попередження, як і до будь-якого основного стягнення, може бути приєднане додаткове стягнення. Усні попередження посадових осіб не можуть розглядатися як стягнення.

Попередження як адміністративне стягнення слід відрізняти від по­передження як запобіжного заходу протиправного поводження.

Сутністю попередження як запобіжного заходу є роз’яснення поруш­нику протиправного характеру його дій, вимагання їх припинення, усу­нення допущених порушень ї застереження щодо можливості вжиття су­воріших примусових заходів. Це оформлюється компетентним держав­ним органом письмово. Водночас може бути встановлений і конкретний термін виконання обов’язку.

Попередження щодо припинення протиправної поведінки є самостій­ним запобіжним засобом, якщо закон установлює, що спочатку до по­рушника має бути застосована саме ця міра, а потім, у разі невиконання правового обов’язку — суворіша. Так, знести самовільно зведену будівлю можна лише в тому випадку, якщо і після зробленого попередження гро­мадянин продовжує порушувати закон.

Попередження щодо припинення протиправної поведінки провадить­ся, якщо правопорушення ще не закінчене, з метою припинення проти­правної поведінки й у встановлених законодавством випадках є обов’язковим першим примусовим заходом.

Таким чином, цей запобіжний захід відрізняється від попередження як адміністративного стягнення тим, що стягнення накладається за пев­ний проступок компетентним державним органом шляхом винесення спеціальної постанови.

Штраф (ст. 27 КУпАП) — це грошове стягнення, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення у ви­падках, установлених законодавством України.

Необхідно зазначити, що це виключно грошове стягнення. Чинному законодавству про адміністративні правопорушення не відомі інші форми штрафу (наприклад, натуральний штраф).

В адміністративно-юрисдикційній практиці штраф є домінуючим видом стягнення, що передбачений як єдиний або альтернативний захід відповідальності за більшість адміністративних правопорушень.

Адміністративний штраф — не відшкодувальне (компенсаційне) стягнення. Цією ознакою він відрізняється від цивільно-правового штра­фу. Перше (адміністративний штраф) — це захід впливу на психіку та майнове становище правопорушника. Друге — компенсація матеріально­го збитку, що заподіяний внаслідок порушення договірних зобов’язань.

За одиницю обчислення адміністративного штрафу відповідно до За­кону України “Про внесення змін до Кодексу України про адміністра­тивні правопорушення щодо посилення адміністративної відповідальності у вигляді штрафу” від 7 лютого 1997 р. прийнято неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Як адміністративно-правова санкція штраф характеризується:

1) державним примусом;

2) обмеженням майнових інтересів тих, до кого він застосовується;

3) одночасним (разовим) стягненням.

Штраф має бути сплачений порушником не пізніше як через 15 днів від дня вручення йому постанови про накладення стягнення, а у випадку оскарження або опротестування — 15 днів від дня повідомлення про за­лишення скарги або протесту без задоволення. Якщо штраф накладено на особу віком від 16 до 18 років, яка не має самостійного заробітку, то штраф стягується з батьків або осіб, що їх замінюють.

У разі несплати штрафу у встановлений термін постанова про його накладення надсилається для примусового виконання до відділу держав­ної виконавчої служби за місцем проживання порушника, роботи або за місцезнаходженням його майна.

З тексту ст. 258 КУпАП випливає, що за незначні адміністративні правопорушення допускається накладення і стягнення штрафу на місці їх учинення. До таких належать: пошкодження внутрішнього обладнання вагонів, стекол у пасажирських поїздах, куріння у вагонах приміських поїздів, куріння у невстановлених місцях у поїздах місцевого і далекого сполучення, а також у метрополітені (ст. 110); пошкодження внутрішнього обладнання морських суден і куріння у невстановлених місцях цих суден (ст. 115); керування річковими або маломірними суднами, які заре­єстровані у встановленому порядку або не пройшли технічного огляду; перевищення водіями цих суден швидкості руху, стоянка в заборонених місцях, недодержання вимог навігаційних знаків, порушення правил ма­неврування, подача звукових сигналів, несення бортових вогнів і сигна­лів (ч. З і 5 ст. 116); викидання за борт річкового або маломірного судна сміття або інших предметів (ст. 116); порушення правил безпеки пасажи­рів під час висадки і посадки при користуванні річковими і маломірними суднами, куріння у невстановлених місцях на річкових суднах (ч. 1 і З ст. 117) тощо.

Накладення і стягнення штрафу на місці вчинення правопорушень, передбачених статтями 70, 73, 77, 90, 91 і 153 допускається у разі, якщо його розмір не перевищує трьох неоподатковуваних мінімумів прибутків громадян (ст. 258 КУпАП). При стягненні штрафу на місці правопоруш­нику видається квитанція встановленого зразка, що є документом суво­рої звітності.

Оплатне вилучення (ст. 28 КУпАП) застосовується виключно за рі­шенням суду і тільки щодо предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення. Воно полягає у примусовому вилученні предмета, його наступній реалізації і передачі колишньому власнику вирученої суми з відрахуванням витрат по реалізації. Фактично йдеться щодо примусової реалізації майна, що перебувало в особистій власності правопорушника. Це стягнення може бути основним або додатковим.

Мета оплатного вилучення — виключити володіння предметом, забо­роненим до використання або ж використовуваним з порушенням уста­новлених правил. Ця міра більш м’яка порівняно з конфіскацією та різниться від неї оплатним характером.

За цільовою спрямованістю це стягнення різниться від такої міри, як реквізиція. Реквізиція – це вилучення май­на у власника в державних або громадських інтересах з виплатою влас­нику вартості реквізованого майна.

Так, ст. 68 Кодексу торговельного мореплавства України передбачає, що капітан судна у разі нестачі продовольства, “якщо усі життєві припаси, у тому числі незнижуваний запас продовольства, вичерпані, з метою загального розподілу має право провести реквізицію необхідної кількості продовольства, що є в розпорядженні осіб, які перебувають на судні, і реквізицію вантажу, що перебуває на судні і який може бути використа­ний для харчування. Про реквізицію складається акт. Вартість реквізованого продовольства та вантажу відшкодовується судновласником”.

Конфіскація (ст. 29 КУпАП). Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, — це примусова безоплатна передача його у власність держави. Конфіскація здійснюється виключно за рішенням суду.

Це не компенсаційний захід. Відшкодування майнового збитку не на­лежить до цілей цього стягнення. Не пов’язана конфіскація і з задоволенням будь-яких державних або громадських інтересів, її мета як адміністративного стягнення полягає у примусі особи до виконання покладених на неї обов’язків.

Адміністративно-правова конфіскація завжди є спеціальною (має спеціальний характер). Це означає, що конфіскується не все майно і не будь-які предмети. Конфіскація провадиться тільки щодо речей, безпосередньо пов’язаних із проступком і прямо названих у законі (рушниць, знарядь полювання тощо).

У ст. 29 КУпАП підкреслено, що конфіскувати можна лише предмет, що є особистою власністю порушника, якщо інше не передбачено законо­давчими актами. Справа в тому, що конфісковувати річ, що не належить правопорушнику, означає покарати власника майна, який не вчинив пра­вопорушення і не підлягає адміністративній відповідальності. Конфіско­ваний предмет переходить з особистої власності у власність держави.

Конфіскацію як адміністративне стягнення слід відрізняти, по-перше, від реквізиції; по-друге, від вилучення речей і документів як заходу при­пинення адміністративних правопорушень (статті 260 і 265 КУпАП); по-третє, від вилучення як заходу запобігання адміністративним правопору­шенням; по-четверте, від конфіскації як одного з додаткових покарань за вчинення злочинів (статті 51 і 59 КК); по-п’яте, від вилучення, що здій­снюється в цивільно-правовому порядку (статті 105 і 136 ЦК).

Стаття 55 Закону України “Про власність” визначає, що за обставин надзвичайного характеру: у випадках стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій майно в інтересах суспільства за рішенням органів державної влади може бути вилучено (реквізовано) у власника в порядку і на умовах, встановлених законодавчими актами України з виплатою йому вартості майна.

Вилучення предметів як захід припинення адміністративних право­порушень застосовується в позасудовому порядку на підставі статей 260 і 265 КУпАП.

Вилученню підлягають речі і документи, які, по-перше, виявлені під час затримання правопорушника, його особистого огляду або огляду його речей; по-друге, є знаряддям або безпосереднім об’єктом правопорушення.

Вони вилучаються посадовими особами органів контрольно-ревізійної служби, податкової служби, захисту прав споживачів, внутрішніх справ, воєнізованої охорони, цивільної авіації, митних установ, прикор­донних військ тощо (статті 2341, 2342, 2441, 262 і 264 КУпАП).

Вилучені речі і документи зберігаються до розгляду справи про адміністративне правопорушення у місцях, що їх визначають органи (посадові особи), яким надано право провадити вилучення речей і документів, а після розгляду справи, залежно від результатів її розгляду, їх у встановленому порядку конфіскують або повертають володільцеві, або знищують, а при сплатному вилученні речей реалізують.

Вилучені орден, медаль, нагрудний знак до почесного звання СРСР, почесного звання Української РСР, Почесної Грамоти і Грамоти Президії Верховної Ради Української РСР, почесного звання України, відзнаки Президента України після розгляду справи підлягають поверненню їх за­конному володільцеві, а якщо він невідомий, надсилаються відповідно до Адміністрації Президента України.

Вилучені самогон та інші міцні спиртні напої домашнього вироблен­ня, апарати для їх вироблення після розгляду справи підлягають знищен­ню працівниками міліції.

Про вилучення речей і документів складається протокол або робить­ся відповідний запис у протоколі про адміністративне правопорушення, про огляд речей або адміністративне затримання.

При вчиненні порушень, передбачених статтями 174,190 – 1954 КУпАП, працівник міліції має право вилучити вогнепальну, пневматичну зброю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду та холодну зброю, бойові припаси, електрошкові пристрої і спеціальні засоби.

Вилучення з метою запобігання правопорушенням допускається що­до предметів, якими володіють на законних підставах, проте конкретні обставини дають можливість відповідним державним органам приймати рішення щодо їх вилучення в адміністративному порядку відповідно до чинного законодавства. Ця міра від інших видів вилучення відрізняється відсутністю зв’язку з конкретним правопорушенням. Вона має чисто пре­вентивний характер і її мета — усунення умов, що можуть сприяти вчи­ненню правопорушення.

Так, при введенні надзвичайного стану, органами, що здійснюють надзвичайний стан, може застосовуватися тимчасове вилучення у грома­дян зареєстрованої вогнепальної та холодної зброї.

Конфіскація як одне з додаткових покарань за вчинення злочинів провадиться виключно за вироком суду, є додатковим покаранням за вчинений злочин, може поширюватися на все майно засудженого або його частину, незалежно від зв’язку предметів, що конфіскуються, із злочинним діянням.

Вилучення на підставі цивільно-правових норм здійснюється лише в судовому порядку з відповідним позовом.

Позбавлення спеціальних прав (ст. 30 КУпАП). Позбавлення прав — це обмеження правосуб’єктності громадянина в адміністративному порядку за адміністративні проступки. Ця міра застосовується щодо тих суб’єктивних прав, які раніше були надані суб’єкту органами державного управління. Якщо громадянин неправильно використовує надане йому право, орган державного управління тимчасово позбавляє його цього права.

Серед стягнень КУпАП називає тільки два види позбавлення спеціального права: права керування (статті 108, 116, 122, 123, 124, 130 та ін.) і права полювання (ст. 85).

Таке стягнення передбачається за грубе чи систематичне порушення порядку користування правом. Воно застосовується судом і уповноваже­ними на те посадовими особами.

У всіх випадках застосування цього стягнення йдеться про позбав­лення спеціальних прав, що відрізняються від прав конституційних, які громадяни мають від народження або які виникають у результаті при­дбання дієздатності. Основна їх особливість полягає в тому, що вони пер­соніфіковані, тобто даються конкретній особі в дозвільному порядку.

Позбавлення прав, будучи стягненням, водночас виконує завдання припинення протиправної діяльності, у ньому вдало поєднуються ка­ральний і припинювальний моменти. Попереджувальне завдання воно розв’язує не тільки шляхом виправлення і перевиховання правопоруш­ника, а й шляхом позбавлення його можливості знову чинити аналогічні проступки.

Громадські роботи (ст. 301 КУпАП). Виконання стягнення у вигляді громадських робіт здійснюється на основі участі порушників у суспільно корисній праці і полягає у виконанні правопорушником безоплатних робіт у вільний від роботи чи навчання час.

Види таких робіт та об’єкти, на яких порушники відбуватимуть стягнення, визначають органи місцевого самоврядування. Вони узгоджуються з кримінально-виконавчою інспекцією, яка здійснює реалізацію цього стягнення.

Громадські роботи призначається в судовому порядку на строк від двадцяти до шістдесяти годин і відбуваються не більш як чотири години на день. До відбутого строку громадських робіт зараховується тільки той час, протягом якого порушник виконував суспільно корисну працю на визначених об’єктах, що підтверджено повідомленням власника підприємства.

Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, а також жінкам, старше 55 років та чоловікам, старше 60 років.

У разі втрати працездатності, призову на строкову військову службу, взяття під варту, засудження до кримінального покарання у виді позбавлення або обмеження волі, або якщо невідоме місцезнаходження особи, постановою суду громадські роботи замінюються штрафом. Розмір штрафу визначається з такого розрахунку: чотири години невідбутих громадських робіт дорівнюють одному неоподатковуваному мінімуму доходів громадян.

Виконання громадських регламентовано “Порядком виконання адміністративних стягнень у вигляді громадських робіт та виправних робіт”, який затверджено наказом Міністерства юстиції України від 19.03.2013р. № 474/5.

У всіх випадках громадські роботи встановлюються законодавцем у межах альтернативних санкцій.

Виправні роботи (ст. 31 КУпАП) — стягнення майнового характеру, що триває. Воно застосовується на термін до двох місяців із відбуванням за місцем постійної роботи винного і з відрахуванням до 20 відсотків йо­го заробітку в дохід держави.

Виправні роботи призначаються у судовому порядку і здійснюються відповідно до “Порядку виконання адміністративних стягнень у вигляді громадських робіт та виправних робіт”. Ця санкція застосовується тільки до правопорушників, які мають постійну роботу. Вона не може застосовуватися до непрацездатних осіб (пенсіонерів за віком, інвалідів, до вагітних). Крім того, відповідно до ст. 15 КУпАП, виправні роботи не можуть бути застосовані до військових, призваних на збори військовозобов’язаних, осіб рядового і начальницького складу ор­ганів внутрішніх справ.

Таке стягнення застосовується за адміністративні правопорушення, що за ступенем суспільної небезпеки наближаються до злочинних діянь. Це дрібне розкрадання (ст. 51), ухилення від відшкодування майнового збитку, заподіяного злочином (ст. 511), дрібне хуліганство (ст. 173), зліс­на непокора законному розпорядженню працівника міліції (ст. 185) та ін.

Виправні роботи призначаються тільки як основне стягнення й відбуваються виключно за місцем постійної роботи правопорушника. Відра­хування здійснюються із заробітку за основним місцем роботи, за суміс­ництвом, гонорарів, одержуваних за договорами і трудовими угодами. Вони не допускаються з пенсій, грошової допомоги, виплат одноразового характеру.

Крім відрахувань грошових сум у дохід держави, виправні роботи припускають ще низку правообмежень майнового та трудового характеру. Так, у період відбування виправних робіт забороняється надання чергової відпустки, час їх відбування не зараховується у виробничий стаж, не допускається звільнення з роботи за власним бажанням, крім окремих випадків (перехід на роботу з кращими умовами праці, на роботу за фахом тощо).

У всіх випадках виправні роботи встановлюються законодавцем у межах альтернативних санкцій.

Адміністративний арешт (ст. 32 КУпАП). Це стягнення встановлено за адміністративні правопорушення, що за ступенем громадської небезпеки наближаються до злочинів. Арешт є найбільш суворим з усіх видів адміністративних стягнень. Тому законодавець прямо зазначає, що адміністративний арешт застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень. Цією ж обставиною пояснюється використання цього стягнення тільки в альтернативних санкціях.

Призначається адміністративний арешт тільки судом (суддею) терміном до 15 діб. Його не застосовують до вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до 12 років, осіб, які не досягли 18 років, інвалідів 1 і 2-ої груп (ст. 32), а також військовослужбовців, призваних на збори військовозобов’язаних, осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ (ст. 15).

Винятковість адміністративного арешту означає, що можливість вжиття до правопорушника альтернативних заходів впливу старанно вивчена і визнана недоцільною. У цьому зв’язку характерними є санкції ст. 173 “Дрібне хуліганство”, ст. 178 “Розпивання спиртних напоїв у громадських місцях і поява у громадських місцях у п’яному вигляді”, ст. 185 “Злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку, військовослужбовця”, ст. 1851 “Порушення порядку організації і прове­дення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій”. У них підкрес­люється, що ці проступки тягнуть за собою адміністративний арешт ли­ше у тому разі, якщо з урахуванням обставин справи й особи правопо­рушника вжиття до нього інших заходів впливу визнається недостатнім.

За чинним законодавством адміністративний арешт передбачається за вчинення таких видів правопорушень: незаконні вироблення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ст. 44); дрібне хуліганство (ст. 173); розпивання спиртних напоїв у громадських місцях і поява у гро­мадських місцях у п’яному вигляді (ч. З ст. 178); злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку, військовослужбовця (ст. 185); порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій (ст. 1851); прояв неповаги до суду (ст. 1853).

Крім того, адміністративний арешт передбачений як наслідок ухилення особи від відбування виправних робіт, застосованих за вчинення дрібного хуліганства. Відповідно до ст. 325 КУпАП постановою судді невідбутий строк виправних робіт може бути замінено адміністративним арештом із розрахунку один день арешту за три дні виправних робіт, але не більш як на 15 діб.

Примусове видворення іноземців. Законом України від 18 січня 2001 року “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо боротьби з нелегальною міграцією” стаття 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення була доповнена частиною такого змісту: “Законами України може бути передбачено адміністративне видворення за межі України іноземців і осіб без громадянства за вчинення адміністративних правопорушень, які грубо порушують правопорядок”.

Зазначене свідчить про наступне: по-перше, розташування цього положення окремою частиною статті, яка має назву “Види адміністративних стягнень”, дає підстави вважати, що адміністративне видворення за межі України іноземців і осіб без громадянства є адміністративним стягненням; по-друге, адміністративне видворення повинне бути передбачено законами України; по-третє, адміністративне видворення застосовується лише до іноземців і осіб без громадянства; по-четверте, підставою застосування адміністративного видворення є вчинення адміністративних правопорушень, які грубо порушують правопорядок.

Важлива особливість примусового видворення іноземців полягає у тому, що жодна із статей Особливої частини КУпАП у санкціях такого стягнення не передбачає. Його регламентація міститься у Законі України від 22 вересня 2011р. “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”. Відповідно до нього, видворення здійснюється уповноваженими суб’єктами на підставі постанови адміністративного суду. Видворенню підлягають особи, які не виконали в установлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення або якщо є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення.

Крім того необхідно коротко охарактеризувати заходи впливу, що застосовуються до неповнолітніх:

– зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;

– застереження;

– догана або сувора догана;

– передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їхньою згодою, а також окремим громадянам на їхнє прохання (ст. 241 КУпАП).

Передбачені заходи впливу носять виховний характер і можуть бути застосовані до неповнолітніх, що вчинили адміністративний проступок, у віці від 16-ти до 18-ти років, якщо орган адміністративної юрисдикції прийде до висновку, що виправлення правопорушника можливо без застосування до нього більш суворого адміністративного стягнення. У своїй сукупності ці міри утворюють систему, що побудована з урахуванням наростання важливості примусових мір: від менш суворих до більш суворих.

На початок

 3. Загальні правила накладення адміністративних стягнень.

Накладення адміністративного стягнення — це важливий юридичний факт. З моменту його виникнення особа перебуває у стані притягнення до адміністративної відповідальності і повинна виконувати звернені до неї вимоги, які передбачені законодавцем.

Виходячи з цього, законодавець не лише ретельно виписує і фіксує види стягнень, а й встановлює правила їх накладення. Ці правила у вигляді матеріальних норм представлені у главі 4 КУпАП “Накладення адміністративного стягнення”.

Зазначена глава складається з восьми статей. Це статті: 33 — “Загальні правила накладення стягнення за адміністративне правопорушення”; 34 — “Обставини, що пом’якшують відповідальність за адміністративне правопорушення”; 35 —”Обставини, що обтяжують відповідальність за адміністративне правопорушення”; 36 — “Накладення адміністративних стягнень при вчиненні кількох адміністративних правопорушень”; 37 — “Обчислення строків адміністративного стягнення”; 38 — “Строки накладення адміністративного стягнення”; 39 — “Строк, після закінчення якого особа вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню”; 40 — “Покладення обов’язку відшкодувати заподіяну шкоду”; 401 — “Судовий збір”.

Загальні правила накладення стягнення, які містяться у статті 33, є нормами-принципами і визначають першочергові засади щодо переведення особи у стан притягнення до адміністративної відповідальності.

По-перше, законодавець встановлює, що стягнення за адміністративні правопорушення накладаються у межах, які визначені чинним законодавством (КУпАП та інші закони України).

По-друге — вимагає при накладенні стягнень враховувати: а) характер вчиненого правопорушення, б) властивості особи порушника, в) ступінь його вини, г) майновий стан, д) обставини, що пом’якшують відповідальність, е) обставини, що обтяжують відповідальність.

Врахування характеру вчиненого правопорушення, властивостей особи порушника, ступені його вини і майнового стану правозастосовник здійснює на підставі об’єктивно встановлених фактів, керуючись законом і правосвідомістю.

Обставини, що пом’якшують або обтяжують відповідальність конкретизовані законодавцем і зафіксовані у статтях 34 і 35 КУпАП. Вони підлягають обов’язковому з’ясуванню при розгляді справи про адміністративне правопорушення (ст. 280 КУпАП) і врахуванню при накладенні стягнення.

До обставин, що пом’якшують відповідальність (ст.34) відносяться:

1) щире розкаяння винного;

2) відвернення винним шкідливих наслідків правопорушення, добровільне відшкодування збитків або усунення заподіяної шкоди;

3) вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або при збігу тяжких особистих чи сімейних обставин;

4) вчинення правопорушення неповнолітнім;

5) вчинення правопорушення вагітною жінкою або жінкою, яка має дитину віком до одного року.

Перелік пом’якшуючих обставин не є вичерпним. Законами можуть передбачатися й інші пом’якшуючі обставини. Більш того, правозастосовник може визнати пом’якшуючими і обставини, які не зазначені в законі.

До обставин, що обтяжують відповідальність (ст.35) відносяться:

1) продовження протиправної поведінки, незважаючи на вимогу уповноважених на те осіб припинити її;

2) повторне протягом року вчинення однорідного правопорушення, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню; вчинення правопорушення особою, яка раніше вчинила кримінальне правопорушення;

3) втягнення неповнолітнього в правопорушення;

4) вчинення правопорушення групою осіб;

5) вчинення правопорушення в умовах стихійного лиха або за інших надзвичайних обставин;

6) вчинення правопорушення в стані сп’яніння.

Перелік цих обставин є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. У той же час, особа, яка накладає адміністративне стягнення, залежно від характеру адміністративного правопорушення має право не визнати ту чи іншу обставину обтяжуючою.

Кодексом України про адміністративні правопорушення урегульовано накладення стягнень при вчиненні кількох (двох або більше) проступків однією й тією ж особою. У відповідній статті (ст. 36) розглянуто два випадки щодо таких ситуацій.

Перший — це випадок, коли справи розглядаються різними суб’єктами юрисдикції або одним й тим же суб’єктом юрисдикції, але не одночасно. У такому разі стягнення накладається за кожне правопорушення окремо.

Другий — це випадок, коли справи розглядаються одночасно одним і тим же суб’єктом юрисдикції. У такому разі стягнення накладається в межах санкції, встановленої за більш серйозне правопорушення з числа вчинених. При цьому до основного стягнення може бути приєднано одне з додаткових, передбачених статтями про відповідальність за будь-яке з вчинених правопорушень.

Особлива увага приділяється питанням щодо строків, які об’єктивують факт накладення адміністративного стягнення (ст. 37, 38, 39 КУпАП).

По-перше, законодавець встановлює порядок обчислення строків (ст. 37 КУпАП). Обчислення строків здійснюється в залежності від виду стягнення. Строк адміністративного арешту обчислюється добами. Виправних робіт — місяцями або днями. Позбавлення спеціального права — роками, місяцями або днями. Строк стягнення у вигляді громадських робіт, відповідно до “Порядку виконання адміністративних стягнень у вигляді громадських робіт та виправних робіт”, обчислюється в годинах, протягом яких порушник виконував визначену суспільно корисну працю.

По-друге, встановлюються строки накладення адміністративного стягнення (ст. 38 КУпАП). Застосування строків здійснюється: а) за загальним правилом і б) за особливими правилами.

Загальні правила розповсюджуються на всі випадки, крім спеціально регламентованих (таких, що підпадають під дію особливих правил). За загальним правилом стягнення може бути накладено не пізніш як через два місяці з дня вчинення проступку. При триваючому правопорушенні стягнення може бути накладено не пізніш як через два місяці з дня його виявлення (виключенням з цього правила є випадки, коли справи про адміністративні правопорушення підвідомчі суду).

Застосування особливих правил обумовлено : а) підвідомчістю суду, б) об’єктом посягання, в) закриттям кримінального провадження.

Так, якщо справи про адміністративні правопорушення підвідомчі суду, стягнення може бути накладено не пізніш як через три місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні — не пізніш як через три місяці з дня його виявлення.

Якщо об’єктом посягання є відносини у сфері запобігання і протидії корупції стягнення може бути накладено протягом трьох місяців з дня виявлення правопорушення, але не пізніше одного року з дня його вчинення. Адміністративне стягнення за вчинення правопорушення, передбаченого статтею 16414 КУпАП (об’єкт посягання відносини у сфері закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти) може бути накладено протягом трьох місяців з дня виявлення, але не пізніше двох років з дня його вчинення.

У разі закриття кримінального провадження, але за наявності в діях порушника ознак адміністративного правопорушення, адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через місяць з дня прийняття рішення про закриття кримінального провадження.

По-третє, законодавець визначає строк, після закінчення якого особа вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню (ст. 39). Таким строком є один рік з дня закінчення виконання стягнення.

До глави 4 КУпАП “Накладення адміністративного стягнення” включені статті 40 “Покладення обов’язку відшкодувати заподіяну шкоду” і 401 “Судовий збір”.

Стаття 40 регламентує покладення обов’язку відшкодувати заподіяну майнову шкоду. Питання про відшкодування вирішується одночасно з накладенням адміністративного стягнення. Право на такі рішення має: а) адміністративна комісія, б) виконавчий орган сільської, селищної, міської ради, в) суддя районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду.

Адміністративна комісія і виконавчий орган відповідної ради мають право прийняти рішення про відшкодування лише уразі, коли сума шкоди не перевищує двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Суддя — незалежно від розміру шкоди, крім випадків коли шкоду заподіяно неповнолітнім.

Коли шкоду заподіяно неповнолітнім, який досяг шістнадцяти років і має самостійний заробіток, а сума шкоди не перевищує одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, суддя має право покласти на неповнолітнього відшкодування заподіяної шкоди або зобов’язати своєю працею усунути її.

В інших випадках питання про відшкодування майнової шкоди, заподіяної адміністративним правопорушенням, вирішується в порядку цивільного судочинства.

Стаття 401 регламентує справляння судового збору у провадженні по справі про адміністративне правопорушення. Він сплачується особою, на яку постановою суду накладено адміністративне стягнення. Судовий збір включається до складу судових витрат. Розмір і порядок сплати судового збору встановлюється Законом України “Про судовий збір” від 08.07.2011р.

Рейтинг публікації

Коментарі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Loading…

0

Завод Більшовик нарешті будуть продавати.

В УКраїні відбудеться тринадцята міжнародна виставка “Інноватика в сучасній освіті”