Зима в умовах війни

Міське господарство, як, утім, і вся країна, не має досвіду функціонування в умовах війни. Села, котеджні містечка, невеличкі  міста з приватними будинками і невеликі громади, що не мають величезних споруд і є достатньо автономні й можуть більш-менш спокійно пережити тимчасову відсутність води, газу чи електрики (користуючись колодязями, дровами та свічками). А ось у містах із високим рівнем централізації комунальних послуг виведення з ладу систем водо-, газо-, тепло- або електропостачання може спричинити катастрофічну ситуацію.

Кияни, приміром, в окремих мікрорайонах уже переживали аварії на каналізаційних колекторах, які ставили жителів у дуже незручне становище. Для ремонту колектора, треба перекрити водопостачання (аби ремонтники зайшли в колектор), та це ще півбіди — воду підвезуть, однак при цьому не працюватимуть унітази, і як тоді сім’ї пережити бодай добу, адже біля багатоквартирних будинків дворові вбиральні не передбачені… Якщо ж у місті ще й відключиться електрика, то перестануть працювати перекачувальні каналізаційні станції, що женуть «продукти життєдіяльності» мешканців на Бортницьку станцію аерації (якою користуються Київ і навколишні міста). В такому разі, навіть попри наявність води, може затопити цілі мікрорайони, зрозуміло чим…

Виходячи з логіки ведення війни РФ, немає сумнівів, що напередодні зими об’єкти комунальної та енергетичної інфраструктури великих міст і обласних центрів будуть піддані ракетним атакам із метою створення умов, які роблять життя людей неможливим. Що можна протиставити цьому крім протиповітряного захисту, тобто як підготуватися до найгіршого сценарію — коли ворог зруйнує об’єкти критичної інфраструктури? 

Як влада готується до зими 2022-2023 року?

Зима завжди була непростим випробуванням для паливно-енергетичного комплексу та мерів міст. Слід визнати, що «нагорі» розуміють гостроту ситуації, а як реагують?

Влада ставиться до цього популістично. Прем’єр-міністр Денис Шмигаль запевнив населення: «до кінця опалювального сезону ніяких змін тарифів не буде». Це, звісно, для більшості населення звістка приємна, однак тут постають два запитання: хто і як компенсуватиме різницю між собівартістю послуг (оскільки остання неодмінно зросте) та величиною тарифу? Місцеві бюджети, держбюджет, міжнародні донори — хто?

Відповідь на це запитання дає (нібито) урядовий законопроєкт № 7427, який народні депутати прийняли в першому читанні 21 червня ц. р., при цьому похвалившись, що зазначили джерело покриття цієї різниці — міжнародна допомога на суму 180 млрд грн. Тут слід прояснити кілька моментів.

По-перше, в тексті законопроєкту жодної згадки про 180 млрд грн. немає, це інтерпретація народного депутата Ярослава Железняка (фракція «Голос»). По-друге, слід розуміти, що міжнародна фінансова допомога може бути різна — кредити, гарантії за кредитами та гранти. Якщо буде використано останній вид, це добре, — його не треба повертати, а ось кредити — це нові борги, однак у законопроєкті про такі нюанси — ні слова.

По-третє, у проєкті справді прописано гарантії та компенсації виробникам, транспортувальникам і постачальникам теплової енергії та природного газу, однак, як завжди, диявол криється в деталях, а в нашому випадку — в прикінцевих положеннях, які займають 20 сторінок із наявних 24-х тексту законопроєкту. Тут можна надибати багато цікавинок, недарма ж закону дали назву не «Про мораторій на підвищення цін (тарифів)», а «Про особливості регулювання відносин на ринку природного газу та у сфері теплопостачання протягом дії воєнного стану та подальшого відновлення».

Отож видається, що КМУ і ВРУ вирішили одним махом розгребти авгієві конюшні боргів, яких набралися в газовій та тепловій галузях спільно всі учасники. Тут є і «сумнівна та/або безнадійна заборгованість», і «обсяги перевищення фактичної вартості», і «неприведення об’єму газу до стандартних умов» (пресловуті температурні коефіцієнти за скандальною методикою Мінпалива 2003 року), а також «визнання судом незаконними норми споживання природного газу без лічильників».

Одне слово, влада вирішила діяти за принципом «війна все спише» — в буквальному сенсі цих слів, і що найприємніше (для неї) — за рахунок іноземних донорів!

Звісно, навряд чи приємно буде їм це зрозуміти, коли вони вчитаються у зміст зазначеного законопроєкту, й чи не створить це приводу до чергового міжнародного скандалу (соромно якось за країну…)

Своєю чергою, профільний міністр Олексій Чернишов (Мінрегіон) обмежився лише обіцянкою: «Опалювальний сезон почнеться вчасно», хоча всі розуміють, що вирішальною мірою це залежить від мерів міст, і ось тут дисонансом прозвучала заява київського міського голови Віталія Кличка, який чесно попередив киян: «Цілком можливо, що температура в будинках городян буде дещо нижчою, ніж зазвичай». Очевидно, така позиція більше відповідає реаліям часу, ніж бадьорі рапорти міністрів.

29 липня ВРУ ухвалила Закон «Про особливості регулювання» в другому читанні та одночасно внесла зміни до Державного бюджету України, що ними, як вважають народні обранці, вони забезпечили фінансування заходів, визначених в цьому законі. От тільки іноземна допомога в ньому скоротилася з 188,3 млрд грн (в законопроєкті) до 125,1 млрд грн в ухваленому законі змін до Держбюджету-2022 (додатки до порівняльної таблиці до другого читання). Однак ця історія настільки детективна, що потребує окремого висвітлення. ДТ планує зробити це  найближчим часом.

Як діяти в катастрофічних ситуаціях

Головне питання, на яке не дають відповіді урядовці та чиновники, — навіщо фіксовані тарифи, велетенські запаси газу, компенсація різниці тарифу і собівартості, якщо самої послуги — тепла чи води — просто не буде? Що тоді робити? Ймовірно, що саме наявність комунальних послуг і є ключовою проблемою цієї зими.

Для великих міст найбільш уразливими є водопостачання та опалення багатоквартирних будинків. Які ж рецепти можна запропонувати як альтернативні системи для забезпечення міст водою та теплом? Насправді вони лежать на поверхні, треба лише підготуватися до катаклізмів заздалегідь, а не хапатися за роботу тоді, коли щось буде знищено.

По-перше, найбільш критичними для постачання води є водозабірні станції, альтернативою (в разі їх руйнування) можуть стати звичайні земснаряди, що могтимуть качати замість піску технічну воду, а це принаймні забезпечить роботу каналізаційної системи. Захищеними (технічно) джерелами питної води є артезіанські свердловини, зроблені ще за часів СРСР на випадок ядерної війни. У більшості міст вони є, але якщо нема, то пробурити їх — справа кількох днів.

По-друге, централізоване теплопостачання. У багатьох містах насправді працюють не одне, а декілька теплогенеруючих підприємств, тому всі їх треба привести у стан робочої готовності. В Києві, наприклад, є не лише ТЕЦ-5 і ТЕЦ-6, а 15 потужних районних котелень та близько 200 малих. Питання в тому, чи об’єднані вони єдиною мережею та чи зможуть заміняти одна одну.

Альтернативою для централізованого опалення, певна річ, є обігрів електроприладами, чим, власне, користуються всі в холодне міжсезоння. Тут завдання місцевої й центральної влади — забезпечити потужності та мережі на випадок, коли централізоване опалення раптом щезне. Можна здійснити й низку адміністративно-господарських кроків, які полегшать людям життя. Наприклад, дозволити офіційно закрити та опечатати батареї (в яких є вентилі) і не платити за опалення в окремих кімнатах, тоді для інших кімнат і квартир тепла буде більше, та й платити людям доведеться менше.

По-третє, електроенергія. На відміну від водо- і теплопостачання, які забезпечуються локальними системами, енергосистема України, крім Бурштинського енергоострова, об’єднана, тому є хай обмежена, але можливість маневрувати потужностями.

Чи знає й чи думає про ці альтернативи влада? В інформаційному полі в цьому аспекті — повна тиша, ні пари з вуст. А з історії катастроф відомо, що найнебезпечнішими є не самі катастрофи (землетруси, пожежі, повені), а наслідки, які виникають через руйнацію систем життєзабезпечення, — епідемії, захворювання, голод тощо. Саме через них гине більше людей, ніж у самій катастрофі.

Краще підготуватися до найгіршого

Si vis pacem, para bellum. У нашому випадку, коли війна вже почалася, до будь-якої неприємності, яку вона може принести, треба готуватися заздалегідь. У стратегічних галузях зазвичай є плани дій на випадок війни, певна річ засекречені, однак людям було б спокійніше жити, якби вони знали, що такі плани є в кожному місті, районі та області.

Добре було б також, аби мери, голови ВЦА та інші можновладці не обмежувалися піар-заявами, а інформували про реальні заходи і сценарії дій на найгірший випадок. Інформація про відремонтовані насоси, закуплені генератори для лікарень, наявні пересувні вбиральні та інші брутальні дрібниці іноді заспокоюють більше, ніж заяви про 12 млрд кубів у підземних газосховищах.

Олександр Сергієнко, директор “Інституту міста”