Епілог освітянського детективу, або Чим завершилося незаконне звільнення декана юрфаку КНЕУ та про інші питання, що стосуються правової сфери

Понад два з половиною роки тривала боротьба за торжество і силу права проти дій керівництва ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана» (далі — КНЕУ), пов’язаних із незаконним звільненням з посади декана юридичного факультету КНЕУ Опришка Віталія Федоровича. Ця ситуація неодноразово висвітлювалася в різних ЗМІ (в ряді газет, зокрема і в ЮВУ, окремих програмах телебачення). Для того, аби перемогти в цій ситуації, ним пройдено понад 10 судових процесів. Вони завершилися тим, що його поновлено на раніше займаній ним посаді з виплатою зарплати за вимушений прогул та заподіяної йому моральної шкоди. Юридичній спільноті Віталій Федорович відомий, крім усього, як знаний вчений, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАНУ, заслужений діяч науки і техніки України, автор понад 300-т публікацій наукового характеру з проблем вітчизняного та міжнародного права, навчально-методичних розробок. Під його керівництвом захищено 34 докторських та кандидатських дисертацій.

Опришко В. Ф. немало зробив для розвитку юридичної освіти, науки і законодавства. Саме він створив юридичний факультет у КНЕУ — один із найкращих серед юридичних ВНЗ і факультетів, а до цього був фундатором становлення Інституту законодавства Верховної ради України, який очолював як перший його директор з 1994 по 2002 рр. За підсумком своєї діяльності В. Ф. Опришко неодноразово визнавався кращим освітянином року, переможцем Всеукраїнського конкурсу «Юрист року». Розроблені під його керівництвом дві навчальні програми виграли міжнародні гранти загальною сумою понад один млн доларів США.

Цілком зрозуміло, що далі немає необхідності розкривати особисті та інші його якості, але вищенаведена (і далеко не вся) інформація про його діяльність як важливу частину життя нашого співрозмовника дає можливість судити про те, що найвищими морально-етичними категоріями і будь-якої людини і його, зокрема, як вважає сам Опришко,  є честь і гідність, які він у процесі свого життя неодноразово доводив і захищав.

Звертаючись до Віталія Федоровича з проханням про зустріч ми розраховували на те, що в процесі цієї розмови зможемо обговорити не лише особисті питання, зокрема пов’язаних із боротьбою з керівництвом КНЕУ, його колишніми ректорами, а й більш широке коло проблем, пов’язаних з недосконалістю нашого законодавства та практикою його застосування в діяльності судових та деяких інших державних органів.

— Віталію Федоровичу, свого часу ми неодноразово зверталися до Вас з проханням розповісти про хід розгляду Ваших позовних заяв, апеляційних та касаційних скарг. Ця зацікавленість редакції ЮВУ обумовлена тим, що ми неодноразово публікували матеріали про діяльність вказаного факультету КНЕУ, а також про результаті наших журналістських розслідувань щодо незаконних дій з боку керівництва вузу стосовно Вас. До речі, по останній публікації в нашій газеті ( 28 листопада — 4 грудня 2015 року) нас намагалися через судові органи притягти до юридичної відповідальності за, начебто, необ’єктивне висвітлення в ній фактів (мова про позов до суду з боку колишнього ректора КНЕУ  А. Ф. Павленка про захист честі, гідності та його ділової репутації, а також з вимогою помістити на сторінках газети відповідне спростування. Так от, вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі — ВССУ) нещодавно скасував своєю ухвалою рішення суду першої інстанції та Апеляційного суду міста Києва, які підтримали цей позов. Але давайте повернемося до Вашої ситуації. Ви задоволені остаточною ухвалою касаційного суду–ВССУ, яке було прийнято 14 грудня 2016 року і якою Ваша касаційна скарга була задоволена, внаслідок чого рішення Апеляційного суду м. Києва скасовано, а Шевченківського районного суду м. Києва від 28 грудня 2015 року про визнання Вашого звільнення з посади декана незаконним і  поновлення на ній та стягнення з КНЕУ середнього заробітку за вимушений прогул, а також відшкодування моральної шкоди залишено в силі?

— Безперечно, і мене можна зрозуміти не лише як учасника судових процесів , а й як людину і громадянина, що зміг довести, не зважаючи на певні перешкоди і протидії, що в Україні все-таки може діяти сила права, а не право сили, як у багатьох випадках спостерігається в наших органах державної влади і, особливо, судової. Саме цим пояснюється низький рівень довіри в суспільстві до судової влади. В ЗМІ приводиться, надзвичайно багато практично кожен день, фактів скоєння всілякого роду правопорушень, навіть злочинів, прийняття незаконних судових рішень, звільнення винних від належної відповідальності тощо. Недарма Україна займає перші місця по корупції. Нині, наприклад, це спостерігається у несвоєчасному прийнятті заходів юридичного впливу до тих, хто неправдиво навів дані у своїх електронних деклараціях, а також до ряду інших працівників державних органів, які зловживають своїм службовим становищем, скоюють навіть злочин і в першу чергу це стосується працівників фіскальних органів, банківських установ, а нерідко й правоохоронних та інших органів. При цьому нерідко грубо порушуються норми матеріального і процесуального права. Але, повертаючись до моєї ситуації, я хотів би зазначити, що справа не в тому, що я хочу чи не хочу продовжити працювати на посаді декана, а в тому, що мені, як людині, громадянину і, безперечно, юристу необхідно було довести незаконність дій адміністрації КНЕУ і що найважливіша для мене, захистити свою честь і гідність, а також і колективу, рішення якого про моє обрання на посаду декана Вченою радою та керівництвом університету було проігноровано. Сьогодні багатьом загальновідомо, що можна купити диплом (і таких фактів наводиться немало, зокрема серед  високопосадовців), посаду, навіть «друзів» тощо. Проте не можна купити честь і гідність. Вона в людини є, або її немає.

Про ситуацію у судочинстві і судову реформу

— Ви звертали увагу на те, що нерідко суди порушуючи норми матеріального і процесуального права, приймають незаконні рішення. А у Вашій ситуації таке було?

Було. Й не один раз. Яскравим прикладом цього може бути прийняття рішення Апеляційним судом міста Києва 19 липня 2016 року, який, порушуючи чинні норми права, задовольнив апеляційну скаргу КНЕУ, а рішення (що вже згадувалося вище) Шевченківського районного суду міста Києва від 28 грудня 2015 року — скасував.  На це рішення я написав і подав до касаційного суду скаргу, уявіть собі, в обсязі понад 20 сторінок, в якій вказав на чисельні і грубі порушення цим судом норм матеріального і процесуального права. Й не дивно, що касаційний суд, скасовуючи зазначене рішення апеляційного суду, наголосив на тому, що «судове рішення апеляційного суду не може вважатися законним й обґрунтованим і відповідно до положення ст. 339 ЦПК України  підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції». Я думаю, що цей приклад може бути предметом розгляду Вищої кваліфікаційної комісії суддів і Вищої ради правосуддя. До речі, слід зазначити, що КНЕУ, незважаючи на те, що ухвала касаційного суду оскарженню не підлягає, подав заяву до Верховного Суду України, в якій просив по надуманих обставинах скасувати зазначену ухвалу касаційної інстанції та залишити в силі рішення апеляційного суду. Верховний Суд України, розглянувши цю заяву, відмовив у допуску до провадження даної справи за відсутності підстав.

Далі була скарга КНЕУ про заново відкриті обставини по справі, яких по суті не було виявлено, в зв’язку з чим суд відмовив у її задоволенні.

Інший приклад. По одному з рішень Шевченківського райсуду Києва, яке на основі ухвали Апеляційного суду міста Києва набрало законної сили, касаційний суд своєю ухвалою відмінив її і направив справу до суду першої інстанції на новий розгляд. В серпні 2016 року Шевченківський суд у черговий раз приймає рішення: визнати незаконним і скасувати ухвалу Вченої ради КНЕУ про обрання Солдатенко О. В. деканом юридичного факультету, але всупереч законодавству й логіці здорового глузду, незважаючи на те, що саме на основі цієї ухвали я був звільнений з посади, суд не визнав моє звільнення незаконним.

— Як мені відомо, Ви брали участь у робочій групі, яку створив своїм указом колишній президент України В. Янукович і яка займалася питаннями судової реформи. Відповідно з пропозиціями цієї групи були створені нові касаційні інстанції, а саме Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, а також Адміністративний суд України. На сьогодні, відповідно до нової судової реформи, яка нині запроваджується, всі спеціалізовані суди ліквідуються. Як же Ви, як член робочої групи, могли сприяти створенню таких судів, які сьогодні ліквідуються?

— Це не зовсім так. Зрозумівши, що на робочій групі, яка була сформована з практиків та вчених, не було демократичної обстановки при розробці й прийнятті відповідних рекомендацій, пропозиції її членів рідко враховувалися, я вийшов з її складу. Разом із декільками вченими ми підготували звернення до Президента України, Голови Верховної Ради і народних депутатів України про зняття з порядку денного обговорення проекту закону з питань судової реформи та відповідного його доопрацювання. Наголошую, що нами було поставлене, поряд з іншими, й питання про недоцільність створення вищих спеціалізованих судів. Це звернення було опубліковано в парламентській газеті «Голос України». На жаль, воно було проігноровано тими, кому адресувалося. Й лише сьогодні представники влади й суспільство в цілому дійшли висновку про недоцільність їх існування.

— Свого часу, гортаючи сторінки «Голосу України», я звернув увагу на одну із Ваших статей під назвою «Про зміни до Конституції або навколо» конституційного перевороту», яка була опублікована 28 серпня 1998 р. Вона була адресована не лише широкому колу читачів, але й тодішньому Президенту України Леоніді Кучмі. Чим була зумовлена ця стаття?

— Із перших днів після прийняття 28 червня 1996 року Конституції України не припинялися дискусії щодо недосконалості окремих її норм. Це пояснювалося тим, що вони в ряді випадків приймалися на основі політичного компромісу між окремими політичними силами, в досить суперечливих на той час умовах і не завжди відповідали за своїм змістом реаліям життя й безперечно в перспективі потребували свого вдосконалення. На той період державі і суспільству вкрай була потрібна Конституція, за допомогою якої необхідно було закріпити загальні засади організації суспільного життя та державної влади, визначити систему прав, свобод та обов’язків людини і громадянина, правовий статус державних органів. Вже тоді, на час прийняття Основного Закону, було цілком ясно, що до нього найближчим часом будуть вноситися зміни. І справді, не так уже й багато минуло часу, як перш за все від народних депутатів, державних органів, вчених, інших осіб та організацій почали надходити пропозиції щодо вдосконалення окремих норм Конституції, тих, доцільність застосування яких не підтверджується практикою. Відповідно до Загального плану законодавчих робіт на 1997 рік Інституту законодавства доручено було опрацьовувати ці пропозиції.

Враховуючи таку ситуацію, я як директор цього інституту, за згодою керівництва Верховної Ради провів  круглий стіл з питань майбутнього вдосконалення змісту окремих конституційних норм. У цій дискусії взяли участь народні депутати, науковці, представники апаратів Верховної Ради та Адміністрації Президента України, а також ряд суддів  Конституційного Суду України. На основі обговорення були прийняті відповідні рекомендації. У відповідь на це на одному з публічних заходів тодішній Президент України Леонід Кучма заявив, що наш інститут готує конституційний переворот. Його слова й обумовили публікацію вказаної статті, в якій я обґрунтував необхідність відповідних конституційних змін, які, на мій погляд, жодним чином не вписувалися в розуміння «конституційного перевороту». І сьогодні зміст нашого реального життя вимагає внесення необхідних змін до Конституції, але не таких, які були внесені до неї й попередньо «освячені» Конституційним Судом України. Адже, як неодноразово зазначали практики і науковці, ряд із них підривали, не лише авторитет цього суду, а й сутність основ формування України як правової держави.

Проблеми недосконалості законодавства

— У процесі захисту своїх конституційних прав, честі й гідності Ви, напевне, зустрічалися з недосконалістю окремих галузевих норм права, які не сприяли, а навпаки заважали цьому. Могли б Ви привести відповідні приклади?

— Звичайно. Взяти, наприклад, окремі норми трудового права, які регулюють трудові правовідносини, захищають права їх учасників. Так, у статті 235 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП України) закріплено положення про те, що в разі звільнення працівника без законної підстави він повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Враховуючи зміст цієї статті, в своєму позові я в одній із вимог просив суд визнати незаконним і скасувати наказ про моє звільнення. Я виходив з того, що стаття передбачає  прийняття наступного рішення про моє поновлення цим же судом. Суд задовольнив мою вимогу, але не поновив на роботі, посилаючись на те, що такої вимоги в моєму позові не було. Але, на мій погляд, виходячи зі змісту статті 235, вона й не повинна бути в позовній    заяві. Дна стаття не передбачає наявність такої вимоги в позовній заяві, а зобов’язує суд, який розглядає трудовий спір, поновити працівника  на попередній роботі. Тож я був вимушений подати ще один позов про поновлення мене на роботі, який суд задовольнив.

У статті 40 КЗпП України, яка містить положення про розірвання трудового договору з ініціативи власника, або уповноваженого ним органу в її пункті 6 зазначається, що трудовий договір може бути розірваний у випадку поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу. В той же час, у цій статті далі вказується, що не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці.

Щодо виконання судових рішень

Як вже зазначалося вище, у відповідності до ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року рішення Шевченківського райсуду Києва від 28 грудня 2015 року залишено в силі. Саме цим рішенням я повинен бути негайно поновлений на посаді декана. Державна виконавча служба Шевченківського району столиці відкрила відповідне виконавче провадження по забезпеченню виконання зазначеного рішення суду. Проте негайного поновлення так і не відбулося, і я був поновлений  лише 29 травня 2017 року — майже через шість місяців. Таким чином, було проігноровано конституційне положення про те, що судове рішення ухвалюється судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.

Крім того, стаття 367 Цивільного процесуального кодексу України містить положення про те, що суд допускає негайне виконання рішення в ряді категорій справ, зокрема й тих, що стосуються поновлення на роботі незаконно звільненого працівника. В даному випадку не потрібно чекати поки рішення набере законної сили. Невиконання в цій ситуації судового рішення створює для винних у цьому підстави щодо притягнення їх до юридичної відповідальності, встановленої законом, зокрема і кримінальної (ст. 382 Кримінального кодексу України).

Ще раз хотів би повернутись до трудового законодавства. Кодекс законів про працю України, враховуючи, що він був прийнятий у 1971 році (йому через чотири роки виповниться півстоліття). За цей час до нього внесено надзвичайно багато поправок. Лише за період незалежності України було прийнято більше 130 законів, якими вносилися відповідні зміни. Всім зрозуміло, що він дуже вже застарів, містить багато прогалин, протиріч, як внутрішніх, так і зовнішніх, перш за все з Конституцією та іншими законами. Розуміючи це, ще будучи директором Інституту законодавства ми розробили разом із фахівцями Міжнародної організації праці (це був десь 1998 рік) новий проект цього кодексу. Він був поданий на розгляд до Верховної Ради України. Проте, як бачимо, й до цього часу цей кодекс не прийнято, незважаючи на те, що проект кодексу (уже зовсім інший) є в парламенті, а його прийняття визначено одним із пріоритетних завдань законодавчої діяльності.

— Які ж причини ігнорування конституційних положень та норм галузевого законодавства Ви бачите в ситуації з Вашим звільненням?

— На мій погляд, тут декілька причин. Це недосконалість, як вже зазначалося, змісту статті 40 КЗпП України, яка вимагає негайного поновлення незаконно звільненого працівника. В той же час у ній міститься положення, відповідно до якого не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці. Саме цим і скористався  Д. Г. Лук’яненко спочатку як виконувач обов’язків ректора, а потім як уже обраний ректор, при вирішенні питання  стосовно мого негайного поновлення й вирішення інших, пов’язаних із ним питань. Так, у день прийняття ухвали  касаційним судом щодо вирішення питання про моє поновлення він відправляє у відпустку незаконно обрану деканом О. В. Солдатенко, протягом якої вона іде на лікарняний, а він, у зв’язку з цим, продовжує їй відпустку. При цьому Д. Г. Лук’яненко неодноразово пояснював Міністерству освіти і науки, органам державної виконавчої служби, колективу університету та іншим, що він не може виконати судове рішення й поновити мене на посаді, оскільки О. В. Солдатенко перебуває, то у відпустці, то на лікарняному. Але після цього вона неодноразово виходила на роботу, а ДВС було відкрито виконавче провадження, однак ректор не поспішав її звільняти. Таким чином, він, усупереч Закону України «Про виконавче провадження», унеможливлював та створював умови для умисного невиконання судових рішень, зберігаючи її на посаді декана факультету, та продовжував незаконно виплачувати їй заробітну плату. І це при тому, що ще раніше судами неодноразово було визнано незаконним і скасовано рішення Вченої ради КНЕУ про обрання О. В.  Солдатенко на цю посаду. І такі, на наш погляд, необґрунтовані чинним законодавством пояснення чомусь влаштовували зазначені органи. Вони не враховували того, що стаття 40 КЗпП України хоча й містить положення про звільнення працівника за ініціативою власника, або уповноваженого ним органу, але в даному випадку не їм належала така ініціатива, а суду, який прийняв рішення про негайне поновлення працівника. Акцентую увагу на тому, що боржник в особі Д. Г. Лук’яненка безпідставно пов’язував можливість мого негайного поновлення на роботі з прибуттям незаконно обраної деканом О. В. Солдатенко. Намагання поставити можливість реалізації судових рішень у залежність від іншої особи є способом зловживання ректором КНЕУ своїм службовим становищем та ухилення від їх виконання. Крім того, Д. Г. Лук’яненко з метою створення умов неможливості поновлення мене на посаді, проводить через Вчену раду КНЕУ рішення, а потім видає відповідний наказ, про ліквідацію юридичного факультету, скорочення посади декана й створення юридичного інституту, який повинен очолювати директор.

Наступною обставиною тривалого невиконання судового рішення стосовно мене, як мені видається, були певні потурання та  бездіяльність з боку відповідальних працівників ДВС Шевченківського району Києва.   Лише під тиском Міністерства юстиції, до якого звернулися окремі народні депутати України стосовно моєї ситуації, Шевченківський районний відділ ДВС подав до органів досудового розслідування повідомлення про скоєння ректором КНЕУ Д. Г.  Лук’яненком кримінального правопорушення  за ознаками злочину,  передбаченого статтею 382 КК України і попросив про це внести відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та  розпочати досудове слідство. Сподіваюся, що Мін’юст, якому підпорядковані структури державної виконавчої служби (навіть є відповідний департамент), наведе належний порядок із забезпеченням виконання судових рішень як у зазначеному відділі, так і в інших підрозділах. Цього вимагає стан справ із виконанням судових рішень в країні загалом. Так, на прес-конференції ще 8 грудня 2014 року «Правозахисники: невиконання рішень судів в Україні стало національною традицією» приводилися статистичні дані про те, що Україною не виконуються 95 відсотків рішень ЄСПЛ та близько 70 відсотків національних судів. І на сьогодні найбільше скарг до Європейського суду надходить скарг саме щодо невиконання судових рішень.

Подібного роду ситуації з виконання судових рішень обумовили проведення 25 вересня 2015 року пленуму ВССУ з порядком денним «Про практику розгляду судами процесуальних питань, пов’язаних із виконанням судових рішень у цивільних справах». В його постанові були перераховані положення Загальної декларації с прав людини 1948 року, Міжнародної Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року, а також понад 20 законів та інших нормативно-правових актів України. Крім того, були наведені приклади із судової практики. Але попри це, ситуація з виконанням судових рішень не змінилася.

Цікавою в цьому плані є інформація Голови Верховного Суду України Ярослава Романюка  про те, що за останні 20 років в Україні рівень виконання судових рішень не перевищує 5%. Судові рішення ухвалюються, але це лише папірець. На своєму брифінгу 3 січня 2017 року після візиту до Європейського суду в Страсбурзі він наголосив, що Україна, Угорщина, Румунія та Туреччина лідирують по кількості скарг на судові рішення національних судів, більшість яких стосуються їх виконання.

Таким чином, підтримую твердження юристів про те, що головне сьогодні не отримати на вашу користь законне рішення суду, а забезпечити його виконання. На мій погляд, це стає реальною аксіомою нашого життя.

Як змінити ситуацію з виконанням судових рішень

— Що на Вашу думку, необхідно зробити для того, аби ситуація із забезпечення виконання судових рішень докорінно змінилася?

— Як відомо виконання судового рішення є кінцевою стадією судового захисту прав, свобод та інтересів громадян і не лише. Нині, вирішуючи проблеми судової реформи, потрібно повернути держвиконавців до системи органів судової влади, де вони перебували раніше. Поєднання зусиль судів і судових виконавців є запорукою більш ефективного виконання рішень, які є результатом судового процесу. Вирішення питання подібним чином, на мою думку, значно розвантажить Міністерство юстиції й розширить його можливості для впливу на інші сфери своєї діяльності.

— Повернемося до ректора КНЕУ Д. Г. Лук’яненка. Як мені відомо, ще до цього проти нього вже були порушені кримінальні провадження  . Це правда?

— Дійсно, це так. В  ЄРДР  уже зареєстровані за зверненням народних депутатів України два кримінальні провадження проти Д. Г. Лук’яненка за ч. 1 ст. 382 КК України за умисне невиконання судового рішення. Враховуючи те, що вони стосуються однієї й тієї ж особи та одного й того ж злочину, ці провадження об’єднані  в одне. Думаю до нього додасться й кримінальне провадження, про яке вже згадувалося і яке буде зареєстроване за ініціативою органів державної виконавчої служби.

— А яка відповідальність передбачена за скоєння злочину за цією статтею?

— Зазначена стаття Кримінального кодексу України дає на це чітку відповідь. Так, за умисне невиконання рішення суду, що набрало законної сили, або перешкоджання його виконання, винний у цьому злочині карається штрафом від п’ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або позбавлення волі на строк до трьох років.

А МОН промовчало…

— Однією з причин ситуації, яка виникла, з Вашим незаконним звільненням  є Ваша непримирима позиція до проявів фактів хабарництва, корупції та інших негативів на створеному факультеті й не лише. Можливо, тут заздрість ще до того, що за такий короткий проміжок часу  Ви змогли факультет, який є один із кращих в Україні і який знаний в Німеччині, Англії, Австрії, Італії, з університетами яких Ви активно співпрацювали, про що ЮВУ вже писала? Заразом хотілося би знати, якою була реакція Міністерства освіти і науки на цю ситуацію?

— Можу з певністю сказати, що ці події були відомі МОНУ ще за часів, коли його очолювали Д. В. Табачник та С. М. Квіт. Їх позиція на всі мої та колективу звернення зводилися до  формальних відписок, які, на мою думку, здебільшого готувалися в стінах того ж КНЕУ. Навіть на звернення окремих народних депутатів України, які були різні за своїм змістом і стосувалися факультету та мене особисто, надходили відповіді, як кажуть, «під копірку» – мінялися лише прізвища народних депутатів, а зміст лишався той же самий.

— А як сьогодні? Міністерство очолила новий міністр, ситуація змінилася?

Я б не сказав, що це так. Цілком зрозуміло, що новому міністру при старому апараті цього відомства працювати нелегко, а тому і народні депутати, які стали на мій захист, і я продовжували отримувати відписки, особливо за підписами заступників міністра  про те, що не вбачають у діях керівництва КНЕУ будь-яких порушень Конституції, законів та інших нормативно-правових актів України. Знаючи реальний стан справ, один із народних депутатів України, враховуючи суттєві порушення законодавства з боку Д. Г. Лук’яненка, просив не поспішати підписувати з ним контракт на посаду ректора КНЕУ поки не завершиться досудове слідство по зареєстрованих проти нього кримінальних правопорушеннях, пов’язаних з умисним невиконанням судових рішень. Більше того, ним були грубо порушені відповідні норми Конституції України, трудового та цивільного законодавства, не згадуючи вже про відповідні положення Закону України «Про вищу освіту», відомчі нормативно-правові акти, що зобов’язують керівників вузів та їх науково-педагогічних працівників дотримуватися не лише норм педагогічної етики та моралі, а й конституційних положень та норм галузевого законодавства України. Як на мене міністерство вже неодноразово могло притягти  цього ректора хоча б до дисциплінарної відповідальності на підставі його дій, спрямованих на невиконання судових рішень, але цього не сталося, хоча всі рішення судів, які ухвалюються судами іменем України, є  обов’язковими до виконання на всій території країни, не виключаючи нікого, хто б і де яку посаду не займав. Якщо ми доб’ємося втілення цього принципу в життя, то це буде одним із суттєвих кроків на шляху формування України як правової держави.

— Останнє моє запитання, Ви вже вибачте, буде трохи задовгим. Думаю, що незважаючи на те, що Д. Г. Лук’яненко все ж відновив Вас на роботі, але це вже сталося після його дій, пов’язаних з умисним і тривалим невиконанням судових рішень, що свідчить про те, що факт злочину відбувся і за нього треба відповідати. Тим більше, що йому важко буде уникнути відповідальності, що випливає із цієї ж ситуації й за інше не виконання судових рішень, якими визнано незаконними і скасовано ухвалу Вченої Ради університету про обрання О. В. Солдатенко деканом факультету, на підставі якої вона й була призначена на цю посаду і тривалий час продовжувала на ній працювати. Незаконне утримання її на цій посаді, як і незаконна виплата їй заробітної плати та інших доплат, несли серйозну шкоду економічним інтересам колективу університету й беззаперечно державі. Все таки це державний ВНЗ. Крім цього, Вам теж виплачена певна сума зарплати у зв’язку з вимушеним прогулом. Як мені видається, в його діях проглядаються ознаки й іншого кримінального злочину — зловживання своїм службовим становищем, якими повинні зацікавитися не лише правоохоронні органи, а й Міністерство освіти і науки, яке своєчасно не втрутилося в цю ситуацію. А яка Ваша думка? До речі, я неодноразово намагався зустрітися з паном Лук’яненком і з’ясувати ряд питань по Вашій ситуації, але він відмовив мене в цьому.

— Гадаю це вже справа не моя, а, як Ви наголосили, органів, до компетенції яких відноситься вирішення цих питань

— Дякую, Вам Віталію Федоровичу, за людську і фахову розмову.

Спілкувався Федір Іллюк, головний редактор «ЮВУ»

Джерело: ЮВУ