ВЕРХОВНИЙ СУД: ДОБРОВІЛЬНИЙ ПОЗАСУДОВИЙ ПОДІЛ МАЙНА ПОДРУЖЖЯ МАЄ БУТИ ПІДТВЕРДЖЕНИЙ ДОКАЗАМИ

Постанова Верховного Суду від 09 липня 2021 року у справі № 161/8116/19  (витяги)

Позов обґрунтований тим, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 04 червня 2011 року по 21 листопада 2014 року, за час шлюбу сторони придбали квартиру АДРЕСА_1 . У травні 2019 року відповідач повідомив їй про свій намір відчужити зазначене нерухоме майно, тому просив у неї нотаріального дозволу на відчуження квартири. Неодноразові зустрічі з відповідачем не дали жодного позитивного результату незважаючи на те, що він не заперечував сплатити їй грошову компенсацію 1/2 частини вартості квартири.

Зазначала, що квартира належить сторонам на праві спільної сумісної власності, а тому просила суд визнати за нею право власності на 1/2 частку цієї квартири.

Рішенням Луцького міськрайонного суду від 06 серпня 2019 року, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року,позов задоволено.Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частки квартири                   АДРЕСА_1 .

У грудні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Луцького міськрайонного суду від 06 серпня 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року, просив скасувати оскаржувані судові рішення та у позові відмовити.

Позиція Верховного Суду

Згідно із статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тобто статтею 60 СК України встановлено презумцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц, провадження № 61-15462св18.

Верховний Суд зазначає, що якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, то презумпція права спільної сумісної власності подружжя не спростована. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Суди встановили, що за час шлюбу строни на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу квартири від 12 березня 2013 року набули у власність квартиру АДРЕСА_1 .

Суди дослідили документи, на підставі яких у подружжя виникло право власності на спірне майно, врахували обставини надання згоди  ОСОБА_1 на придбання квартири за кошти подружжя, що підтверджує джерело придбання спірного майна й спростовує доводи касаційної скарги про не дослідження таких обставин, перевірили доводи відповідача про придбання квартири за подаровані кошти із належним спростуванням таких доводів, правильно застосували до спірних правовідносин статтю 60 СК України, керуючись тим, що подружжям за період шлюбу придбаликвартиру, яка належить їм у рівних частках.

Доводи касаційної скарги про те, що поділ майна сторони провели до розірвання шлюбу, в позасудовому порядку, не спростовують висновки судів, оскільки позивач не надав докази на підтвердження цієї обставини, на яку посилається, заперечуючи позов. Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 листопада 2014 року не встановлено, що сторони в позасудовому порядку поділили майно.

Згідно положень частини другої статті 72 СК України до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Європейський суд з прав людини наголошує, що позовна давність –  це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце в далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту з плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення   від 20 вересня 2011 за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в частині другій статті 72 СК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Пославшись на те, що позивач мала об`єктивну можливість дізнатися про порушення своїх прав раніше, відповідач зазначав, що строк позовної давності необхідно обчислювати з 12 листопада 2014 року – дати подання ОСОБА_1 заяви про визнання позову про розірвання шлюбу у цивільній справі №161/16731/14-ц, де в позові вказано про те, що поділ майна відбувся.

Такі доводи є безпідставними, оскільки під час розгляду справи про розірвання шлюбу питання щодо поділу майна не розглядалося, а вказівка одним із подружжя у позовній заяві про розірвання шлюбу на проведений поділ не є домовленістю щодо порядку володіння й користування спільним майном між колишніми чоловіком і дружиною у розумінні 369 ЦК України й статті 63 СК України, оскільки не є результатом згоди обох сторін щодо залишення квартири чоловіку після розірвання шлюбу.

Суди встановили, що позивач звернулася до суду із позовом про поділ майна подружжя у межах трирічного строку позовної давності, перебіг якого почався з моменту, коли  ОСОБА_1 дізналася про порушення своїх прав, та вирішили справу справу згідно із законом.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду від 06 серпня 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року залишити без змін.