Про дрібний побутовий правочин та позику

Telegram: https://t.me/glossema/1315

Історія питання: https://t.me/glossema/1298, https://t.me/glossema/1299

Окрема думка суддів ВП ВС від 11.10.2023 у справі № 756/8056/19

ВП також мала утриматись від викладення цього помилкового, на наше переконання, висновку: «Таким чином, для визначення вартості вчинюваного одним з подружжя правочину (договору позики), з метою його кваліфікації як такого, що виходить за межі дрібного побутового та укладений щодо цінного майна, що у свою чергу потребувало б письмової згоди іншого з подружжя, слід враховувати конкретну межу, встановлену законодавцем у ч. 1 ст. 1047 ЦК, та брати за основу неоподатковуваний мінімум доходів громадян, перевищення десятикратного розміру якого обумовлює обов`язковість укладення договору позики в письмовій формі. У ч.1ст. 1047 ЦК законодавець пов`язав обов`язковість укладення договору позики у письмовій формі з умовою, коли його сума не менш як у 10 разів перевищує встановлений законом розмір н.м.д. громадян, а отже, логічним є висновок, що згода іншого з подружжя на укладення такого договору має надаватись також письмово. Отже, згода одного з подружжя на укладення договору позики, який виходить за межі дрібного побутового та стосується цінного майна, що перебуває у їх спільній сумісній власності, зокрема, грошових коштів, сума яких не менш як у 10 разів перевищує встановлений законом розмір н.м.д. громадян (ч.1 ст. 1047 ЦК), має бути надана у письмовій формі. У випадку недотримання вказаної вимоги другий з подружжя (хто не був стороною правочину) може оспорити договір позики на підставі ч.2ст.65 СК».

У цьому висновку ВП безпідставно ототожнила правочин, який виходить за межі дрібного побутового, із договором стосовно цінного майна і помилково виснувала, що вчинення правочину, який виходить за межі дрібного побутового, щодо цінного майна вимагає письмової згоди іншого з подружжя.

Закон (ч. 3 ст. 65 СК) встановлює вимогу про надання згоди другого з подружжя у письмовій формі лише у випадку укладення одним з подружжя договору стосовно цінного майна, а не будь-якого правочину, що виходить за межі дрібного побутового (ч.2 цієї статті).

Така проста аналогія – за якою, оскільки для конкретного договору закон встановлює письмову форму, то згода на його укладення також має бути надана у письмовій формі, – не є очевидною в умовах дії ч. 3 ст. 65 СК, яка вимагає письмову форму згоди іншого з подружжя лише для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна.

Те, що ч.3 ст. 1047 ЦК встановлює обов`язкову письмову форму для договорів позики на суму понад 10 розмір н.м.д. громадян, не означає, що у категоріях сімейного права такий договір є в усіх випадках договором стосовно цінного майна. Кваліфікація договору як такого, що стосується цінного майна, має здійснювались з урахуванням обставин конкретної справи.

Ототожнення правочину, який виходить за межі дрібного побутового, з договором стосовно цінного майна створює нічим не виправдані перешкоди та ризики у цивільних майнових відносинах з участю подружжя. Фактично за підходу ВП будь-який правочин одного з подружжя при ототожненні категорій «правочин, що виходить за межі дрібного побутового» і «договір стосовно цінного майна» потребуватиме письмової згоди іншого з подружжя.

Оскільки в умовах обов`язковості письмової форми згоди саме документ з такою згодою становитиме доказ її надання, висновок ВП може створити ситуацію, за якої суди будуть змушені виходити з того, що добросовісний контрагент, який укладає з одним із подружжя договір, в усіх випадках має запитати письмову згоду іншого з подружжя. Це може звести нанівець значення презумпції згоди одного з подружжя на укладення правочинів іншим з подружжя, яку ВС утвердив у своїй практиці і яку, як видається, суто формально згадала у своєму рішенні ВП у справі № 756/8056/19. Вважаємо викладені вище висновки ВП шкідливими для всієї системи цивільних майнових відносин, дієвості застосування принципу добросовісності у цивільному праві і такими, що їх не було підстав робити з огляду на обставини цієї справи.