Про «особливо зав’язаний вузол» До 100-річчя від дня народження Степана Федоровича Скопенка

Дмитро Щербань, ветеран прокуратури, журналіст, письменник, дипломант 17-го Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання»

Про «особливо зав’язаний вузол»

До 100-річчя від дня народження Степана Федоровича Скопенка

Той семінар слідчих прокуратур Донецької, Луганської, Харківської та Дніпропетровської областей, восени 1981 року в Донецьку, додав мені багато чого в становленні не просто як слідчого, а й узагалі як працівника цього поважного правоохоронного органу.

На той час я сам трохи більше  року пропрацював слідчим прокуратури приміського до Харкова Чугуївського району. Уявіть собі — один слідчий на район із населенням у 120 тисяч. Тож на згаданій нараді я більш уважно слухав виступаючих, які ділилися своїм досвідом. Почуте зіставляв зі справами та матеріалами, що були в моєму провадженні. Побачив та відчув манеру спілкування керівництва прокуратури республіки і прокуратур областей.

Спостерігав за ними і з надзвичайною цікавістю вбирав у себе очима їх постаті, манеру говорити, кожен рух, жести, кожну веселу чи часом невдоволену міну на обличчі. Відчував, що вони не просто керівники, а старші й з більшим досвідом колеги.

Впевненістю, вимогливістю до себе й підлеглих, дещо простуватою манерою спілкування запам’ятався мені тоді Григорій Трохимович Ворсинов, на той час прокурор Дніпропетровська. Та особливе враження справив на той час заступник прокурора  України Степан Федорович Скопенко, і воно назавжди залишилися в пам’яті.

Відчувалося, що він майстер зробити справу й виразно її піднести. Ніби-то нічого в цьому особливого, адже він керівник. Але на семінарі Степан Федорович не просто керівник – він учитель. Кожен розглянутий випадок, ситуація, вчинок супроводжувався його висновком і він відкривався перед тобою тою блискучою, кришталевою гранню, яка як іллюмінаційна  підсвітка висвітлює основні його обриси і ти бачиш суть, оцінюєш її уже зовсім по іншому. Адже ти сам слідчий і в твоєму провадженні подібні  кримінальні справи і ти їх оцінюєш з допомогою професіонала.

Так, ділячись досвідом, слідчий одного з районів Донецької області навів приклад, як йому, вміло використавши своєрідний спосіб зав’язування вузлів підозрюваним, вдалося розкрити неочевидне вбивство. Суть справи така — потерпілому накинули мотузку з вантажем на шию і втопили в річці.

Степан Федорович дав слідчому  виговоритись і  запитав слухачів, чи можна це сприйняти як позитивний досвід. Почувши схвальні відгуки, сказав, що виступаючий виклав це дуже цікаво і можна б усе сприйняти позитивно, та доповідач ще не знав про те, що  той вирок скасовано Верховним Судом і справу направлено на дорозслідування. Та, що ще рано говорити про позитивний досвід.

«Ось я вам розповім, як уміння зав’язувати морські вузли дуже допомогло в моїй службовій кар’єрі». Це одразу викликало пожвавлення в залі, а він розповідав, як будучи керівником слідчого відділення прокуратури Миколаївської області, закінчив розслідування багатоепізодної (на кілька десятків томів) справи про розкрадання та зловживання на одному з підприємств.

Керівники серйозного рівня були притягнуті до відповідальності і вже відбували покарання. Та слідчі завжди повинні бути готові до будь-яких поворотів. Нікому ж із засуджених не хочеться бути позбавленим волі. Знайшли вихід на прокуратуру Союзу, там витребували справу із суду, потім викликали і його, разом з прокурором області, на колегію.

Доповідач досить аргументовано запевняє, що справу розслідувано неякісно, і через це суд не мав можливості встановити істину, що є достатньо підстав для внесення протесту в порядку нагляду. Для впевненості перед доповідачем лежить десяток томів справи. Як запримітив, були розв’язані тільки кілька тек. В основному, як кажуть, робочі томи: останні допити, обвинувальний та судовий вироки. Доповідач так упевнено виклав свої докази, що чаша терезів та відгуки членів колегії свідчили, що погодяться з його доводами.

Коли ж надали слово Степану Скопенку як слідчому, то перше, що він запитав у доповідача, чи всі томи справи він особисто дослідив, читав та аналізував їх. Звісно, що той обурився, і така зухвалість викликала здивування членів колегії. Мовляв, як це так — слідчий, хоча й обласного рівня, виказує недовіру працівнику державного рівня. Його вже мало хто слухав спокійно, у більшості очі «полізли на лоба», а на обличчях було написане німе запитання; куди він гне? І взагалі, що тут відбувається? Почулися голоси, що, мабуть, він не досить розуміє, де і перед ким звітує.

Дивлюсь, продовжував Степан Федорович, що й прокурор області змінився на обличчі, тож одним духом випалив: «Я прямо тут доведу, що доповідач повністю не ознайомлений з матеріалами справи. Відправляючи її до прокуратури Союзу, я особисто перев’язав томи своїм, мені притаманним морським вузлом. Проте бачу, що тільки робочі томи розв’язані. Для впевненості в моїх словах, дозвольте доповідачу зав’язати останні томи так, як і інші…

Полишаючи читачам самим дописати ту сцену, вважаю, що великої різниці між уявленнями кожного не буде…  За результатами колегії доповідача звільнили з прокуратури, а Степана Федоровича підвищили на посаді.

 

Погодьтеся, саме в таких ситуаціях людина перевіряється на особисту стійкість. У ситуаціях, де нюанси між добром і замаскованим злом часто невловимі, де майже повсякчас постає питання «законно чи незаконно», не кожному вдається бути на висоті. Балансуючи між «низьким» і «високим», важливо не стати «середніми» у професійному, а особливо в духовному, вияві.

Справа за повідомленням із ЦККПУ

Сам Степан Федорович в інтерв’ю для ЗМІ розповідав про те, що однією з самих затяжних і масштабних кримінальних справ в його житті була справа,  порушена за повідомленням із ЦК КПУ. Йшлося про те, що керівництво Ворошиловградської області привласнює гроші, які незаконно збирає з підприємств. Побори здійснювалися ніби-то для виплат спортсменам, але левова частка грошей осідала в кишенях обкомівців.

Нагадаю читачам, що по цій справі свого часу проходили футболісти  луганської «Зорі», яка  1972 року здобула титул чемпіона СРСР. Тоді Степан Федорович зібрав команду з півтора десятка прокурорських працівників, прокурор області для допомоги виділив ще декілька десятків слідчих. Клубок справи почали розплутувати з Кадіївки. Тоді до кримінальної відповідальності було притягнуто 10 осіб, 12 років ув’язнення отримав перший секретар міському партії,  другий секретар – 10 років. Перевірки в інших містах області показали, що більше ніж 600 підприємств зараховували спортсменів на неіснуючі посади.

У подальшому під керівництвом самого Степана Федоровича, так і під його  наглядом, у масштабах України розслідувалися багатоепізодні справи стосовно посадових осіб партійного, радянського керівництва та  господарських органів. Для їх розслідування слідчим управлінням прокуратури республіки створювалися групи, в які включали слідчих з різних областей, залучалися прокурори-криміналісти. Це для слідчих низового рівня було важливою професійною школою, можливістю проявити себе.

Для слідчих Харківщини такою школою стало розслідування в середині 80-років уже минулого століття кримінальної справи «цеховиків». Прикро визнавати та тоді під означення «підслідних та обвинувачених» потрапили не тільки керівники партійних, радянських та господарських органів, а й викладачі, на той час ще юридичного інституту ім. Ф. Є. Дзержинського. У  допитах багатьох із них брав участь і Степан Федорович Скопенко.

 

Про багато покликаних і мало обраних…

Декілька років тому, переглядаючи його особову справу, можливість ознайомитися з якою надало керівництво Генеральної прокуратури, не знайшов деяких даних про епізод, про який він розповів на згаданому семінарі в Донецьку і який найвірогідніше, він мав місце  в 1959-му році, коли той був начальником слідчого відділу прокуратури Миколаївської області. На той час слідчий уже мав «за плечами»  4 курси фізмату педагогічного інституту, фронт, важке поранення обох ніг. Майже рік  лікування в госпіталі, під час якого закінчив чотири місячні курси прокурорських працівників і з липня 1942 року став працювати слідчим. Потім, до 1962-го, працював заступником прокурора Миколаївської області, а після цього в прокуратурі УРСР: начальник слідчого відділу, згодом заступник, а з 1983 по 1987 р. — перший  заступник прокурора республіки. Саме на цих посадах найбільш повно проявився його талант організатора слідства.

 

Наведу вказане в одній із характеристик: «…Постійно направляв зусилля на навчання слідчих і прокурорів методиці і тактиці розкриття й розслідування особливо тяжких злочинів та їх попередження. … Уміло організував і провів розслідування складних за своєю сутністю злочинів.  … Результативно здійснював нагляд за додержанням законності міністерствами і відомствами з попередження та боротьбі з приписками, перекрученням державної звітності, випуском бракованої продукції, місництвом, укріпленням виробничої та державницької дисципліни». А скільки слідчих можуть згадати його вимогливість  при  розгляді на колегії доповідей  по справах про нерозкриті  резонансні злочини, зокрема про вбивства. Здавалося, що  вже всі можливі слідчі дії виконані, проте перед  розглядом справа направлялася  та  вивчалася в прокуратурі республіки й після доповіді слідчий відчував рівень компетентності та  вимог керівництва.

Тепер, коли вже сам на пенсії, оцінюю той випадок по справі «зав’язаних вузлів» ще раз роблю висновок, що доля людини у власних руках. Беручи на себе відповідальність визначати, хто є хто, саме професіонал-юрист, як людина, тим самим стверджує себе як таку, не приймаючи світ як абсурд і не роблячи його лише під себе, чим більша посада, тим більший обов’язок. Чим більша влада, тим суворіша служба, чим сильніша особистість, тим неприпустиміша сваволя. Випробування нелегке. Тут, як у тому біблійному сюжеті, — багато покликаних і мало обраних.

В особовій справі С. Ф. Скопенка звернув увагу на те, що крім державних нагород та звання  «Заслужений юрист України» він,  будучи кандидатом у члени партії, в 1950-му року отримав сувору догану із занесенням в облікову картку за те, що брав участь в релігійному обряді хрещення дитини своєї сестри. Думається, та «догана з занесенням» не витравила з його душі почуття релігійної совісті.

Я не спроста згадав біблійний сюжет. Поняття совісті, це близьке до релігійного почуття, і з погляду прожитих літ можу стверджувати, що воно або є, або його не має.

Мабуть, потрібно і в учбових закладах, де  готують працівників правоохоронних органів, читати лекції з богослов’я, аби не були вони тими, що «по закону беззаконія творять».

Я зовсім не  збираюсь писати тут справжню автобіографію Степана Федоровича, я тільки вдаюся до спогадів, коли можу розповісти більш-менш цікаві речі. З ким би не спілкувався, кому б не говорив, що маю намір написати про нього нарис, усі відзначали, що й сам Степан Федорович був цікавим оповідачем, простим в спілкуванні. Й коли у читачів не склалося враження, що він був веселої вдачі, то це моя вина, я недостатньо змалював його образ.

Будучи на  пенсії не міг Степан Федорович сидіти без діла. З 2000 року – викладач Інституту підвищення кваліфікації Генеральної прокуратури України, а з жовтня 2002-го – старший викладач Академії прокуратури України при Генеральній прокуратурі України.  Автор ряду праць із питань прокурорсько-слідчої діяльності.

Відійшов в інший світ він 18 лютого 2011 року, проживши 88 років. Похований у Києві на Байковому кладовищі. За Піфагоровою містикою чисел, вісім означає любов, дві вісімки – подвійна любов до життя. З якого боку  не дивись на ці цифри, як їх не став – вони завжди однакові. Навіть і це є доказом сили й життєздатності його натури. Пам’ятаючи, ми вдячно схиляємо голову перед нашим учителем.