admin
В історії радянсько-російської дипломатії було кілька міністрів з прямо протилежними прізвиськами.
Андрій Громико – патріарх і старожил, служив на посаді глави зовнішньополітичного відомства більше 27 років. За непоступливу манеру вести дипломатичні переговори західні колеги часто називали Громико «Містер Ні». Раніше такого прізвиська удостоювався В’ячеслав Молотов. Першого російського міністра закордонних справ Андрія Козирєва називали «Містер Так» – за поступливість і відмови від конфронтації з Заходом. Іноді претендентом на звання «Містер Так» називався і Едуард Шеварднадзе. Нинішній міністр – Сергій Лавров – володіє іншими якостями.
До Сірію Лаврову багато питань на історичній Батьківщині – в Грузії. Сам він публічно майже не згадує про своє походження, вказуючи в офіційних документах національність – «російський», хоча кілька разів проговорювався і згадував про свої вірменських коренях і вулиці Араратській в старій частині Тбілісі, де жили його предки – Калантарова. Грузія взагалі багата на міністрів останніх десятиліть – починаючи з Едуарда Шеварднадзе, Євгенія Примакова, Ігоря Іванова і Сергія Лаврова. Двоє останніх працювали вже при Володимирі Путіні, Лавров – останні 12 років.
Ігорю Іванову в деякій мірі пощастило, він працював з Путіним всього трохи більше трьох років
Ігорю Іванову в деякій мірі пощастило, він працював з Путіним всього трохи більше трьох років. Тоді другий російський президент багато говорив про демократію і свободи, на Заході йому намагалися вірити і потурати, навіть незважаючи на другу чеченську війну. Путіну вдалося притупити пильність європейців, переконуючи, що в Чечні звили гніздо «міжнародні терористи», одночасно перекривши всі шляхи для західних журналістів. Ігор Іванов потрапив в цей досить благополучний для нього період, встигнувши врегулювати ситуацію в 2003 році під час «революції троянд» у Грузії, а в травні 2004 року, вже на посаді секретаря Ради безпеки Російської Федерації вивезти на своєму літаку з охопленого революцією Батумі аджарського князька Аслана Абашидзе. Кров грузинської матері Ігоря Іванова і невизначеність майбутньої політики Путіна вплинули на хід подій в Грузії,
У 2004 році Ігоря Іванова змінив постійний представник Росії в ООН Сергій Лавров. Для кожного головного дипломата країни зовнішню політику визначає президент і ситуація, в якій перебуває країна.
У 2004 році Росія ще була в полі пильної уваги Заходу, Путіна запрошували на численні саміти, конференції, він здійснював робочі і офіційні візити. Путіну і тепер Лаврову дісталося від Єльцина членство в G8, в якому з 1997 року Росія вважалася рівною серед економічно розвинених країн. Більшою мірою це було компромісним рішенням, своєрідною форою Заходу Росії, з надією на її розвиток в ряду західних країн. У 2006 році Росія брала навіть саміт G8 в Санкт-Петербурзі, а через 8 років була з ганьбою вигнана в зв’язку з війною в Україні, повторивши долю СРСР, також вигнаного в 1939 році
з Ліги націй в зв’язку з нападом на Фінляндію.
Сергію Лаврову дістався президент, який не знав, що таке дипломатія, політика і міжнародні відносини. Путін завжди був людиною, що будують свої погляди на досить примітивних бажаннях, бо хотів відновити пострадянський простір, і він почав шантажувати «братні країни» – кого економічно, обіцяючи інвестиції і відразу забуваючи про них, кого лякав «п’ятою колоною» з російськомовних, основою майбутнього «русского мира». Незговірливих вирішував завоювати – спочатку Грузію, потім Україну. Сергій Лавров почав відверто брехати, пояснюючи колегам із західних країн, що в Грузії Росія захищає «південно-осетин», в Україні «громадян Росії», не уточнюючи – яким чином вони опинилися на території суверенної держави.
Швидше за все, за 12 років Сергій Лавров став не тільки за посадою прихильником нової імперської політики Кремля, так довго обманювати світ казками про демократичний розвиток Росії. У сучасній дипломатії багато відносини давно визначені рамками міждержавних і міжнародних договорів. Але в минулій історії Росії важко знайти договори, які російські царі, міністри або генерали укладали і виконували. Зараз це робити набагато складніше, оскільки за ними спостерігають багато організацій – починаючи з ООН і закінчуючи ОБСЄ, ЄС і РЄ. Звичайно, Росія в будь-якому випадку не упустить можливості порушити черговий договір або зобов’язання, але тепер з неї можуть запитати.
Сергій Лавров за роки роботи міністром викручувався багато разів. Звичайною мовою це називається «брехнею», він вважає, що це – дипломатія. На четвертому році своєї кар’єри Лаврову довелося в черговий раз викручуватися, пояснюючи, що робила 58-я армія на території суверенної Грузії. Після війни Кремль вирішив закріпити свою з 1993 року окупацію Абхазії і «Південної Осетії» (Цхінвальського регіону), 26 серпня 2008 року визнав їх незалежність. Найскладнішою і надзвичайно брехливої роботою Лаврова стала кампанія по визнанню іншими країнами: вдалося схилити лише найближчих і потребують грошей – Нікарагуа, Венесуели і Науру. Важко собі уявити, але Лавров в цьому випадку виступив в ролі наперсткових, посередника при продажі краденого.
Деякий час назад у Лаврова почалася «чорна смуга» – на початку, 18 березня 2014 року міністр закордонних справ Франції Лоран Фабіус заявив про призупинення членства Росії у «Великій вісімці», G8. Потім, в квітні 2015 року ПАРЄ позбавила право голосу російську делегацію в Парламентській асамблеї Ради Європи (ПАРЄ). У січня 2016 статус «позбавленців» був продовжений. Привід був один – окупація і анексія Криму. Ситуація майже схожа з давньою історією, коли СРСР 14 грудня 1939 року виключили з Ліги націй – з тієї ж причини – через війну, тоді з Фінляндією.
Мабуть, Лаврова з Путіним пов’язує якесь ментальне спорідненість, якщо міністр може потрапляти в ситуації, коли непрофесіоналізм стає очевидним. У червні минулого року Конституційний суд Росії пішов на безпрецедентний крок – визнав верховенство російських законів над міжнародним правом. Через півроку Державна дума прийняла закон, що дає федеральному Конституційному суду право визнавати неможливим виконання в Росії рішень міжнародних судів, якщо вони порушують верховенство російської конституції. У 2013 році Лавров говорив, що верховенство міжнародного права на практиці означає, що «в ієрархії правових норм, які формують російську правову систему, міжнародний договір вище федерального закону або закону суб’єкта РФ».
Тепер він мовчить, а всі зобов’язання та ратифікації, пов’язані з діяльністю міжнародних судів, включаючи Міжнародний суд з прав людини можуть бути проігноровані. Росія добровільно стала неправовим державою. На цьому тижні в Конституційний суд Росії надійшло перше звернення Міністерства юстиції про можливе невиконання рішення Європейського суду з прав людини. Йдеться про постанову по справі «Анчугов і Гладков проти Росії» від 4 липня 2013 року. Після недавно скандалу з публікацією Рамзаном Кадировим у Instagram`е відкритих погроз на адресу Михайла Касьянова і Володимира Кара-Мурзи-молодшого знову проігноровані Кремлем і МЗС Росії, незважаючи на заяву посла ЄС. У Путіна з Лавровим насправді якісь особливі відносини: Лавров руйнує російську дипломатію, а Путін його нагороджує орденами,
У січні Сергій Лавров опинився відразу в декількох неприємних історіях. Перша відбулася в зв’язку з Україною. 28 січня на своїй прес-конференції він, відповідаючи на питання українського журналіста, заявив: «Якщо ви про Будапештський меморандум, то ми не порушили його. У Будапештському меморандумі сказано лише про одне зобов’язання – не застосовувати ядерну зброю проти України. Ніхто ядерною зброєю Україні не загрожує ».
Лавров звик до того, що російські журналісти зазвичай мовчать і публікують усяку нісенітницю, яку їм кажуть чиновники. Українці мовчати не стали
Лавров звик до того, що російські журналісти зазвичай мовчать і публікують усяку нісенітницю, яку їм кажуть чиновники. Українці мовчати не стали: голова Департаменту політики та комунікацій МЗС України Олексій Макеєв опублікував копію документа, в якому написані зобов’язання Росії. Повністю документ, підписаний 5 грудня 1994 року Росією, Великобританією, США та України (Франція та Китай не підписали, але представили гарантії), містить зобов’язання.
1. поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України відповідно до принципів Заключного акта НБСЄ;
2. утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності і політичної незалежності України і ніколи не застосовувати ніяка їхня зброя проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН;
3. відповідно до принципів Заключного акта НБСЄ утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною її суверенних прав і таким чином забезпечити собі хоч би там не було переваги.
Друга історія – «згвалтування» в Берліні 13-річної росіянки, етнічної німкені Лізи. Історія «висмоктана з пальця» кореспондентом російського «Первого канала» і її відразу спростувала поліція і прокуратура Берліна. Більш того, проти репортера Івана Благого німці ініціюють порушення кримінальної справи і позбавлення волі. Незважаючи на численні заяви, які спростовують «згвалтування», Сергій Лавров повірив пропагандиста, а не професіоналам з берлінської поліції.
На черзі – нові спростування Лаврова про те, що в Сирії немає постраждалих від російської авіації мирних жителів, про те, що на переговорах з сирійської проблеми його не влаштовує склад опозиції, про те, що заява британського МЗС «голослівне», про те, що США несуть відповідальність за дії турецьких ВПС та інше. Складається відчуття, що Лавров насправді живе у величезній цистерні під назвою «Росія» і все, що він говорить, віддається йому приємним луною – він чує тільки себе.
Брехня давно стала ідеологією, політикою та пропагандою в Росії, трохи раніше і в СРСР
Брехня давно стала ідеологією, політикою та пропагандою в Росії, трохи раніше і в СРСР. Брехали всі – від гасел про «загальне щастя», про «великі подвиги» в ВВВ, про «миролюбну політику», про міфічний «русскій мір». Сергій Лавров за посадою – публічна людина, брехати йому доводиться постійно. Він чомусь це називає дипломатією. Дипломатам властивий дипломатичну мову, а не мат, який міністр Лавров використовує в публічних виступах. У вересні 2008 року в телефонній розмові з британським колегою Девідом Мілібендом він дозволив собі фразу – «Who are you to f..k lecture me?». 11 серпня 2015 року під час спілкування з журналістами Лаврова і його колеги із Саудівської Аравії Аделя аль-Джубейра, російський чиновник чітко вимовив – «дебіли, бл..ь». Втім, у Лаврова і Путіна пристрасть до мату або кримінальній жаргону загальна – який президент,
Олег Панфілов
Професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)
Джерело: https://newrezume.org/news/2020-01-24-34208
Коментарі
Loading…