in ,

Електронне декларування: Пауза, яка може затягнутися

 

Юрій Котнюк, ЮВУ

Через місяць після того, як Конституційний Суд України 27 жовтня ухвалив своє дуже неоднозначне рішення щодо електронного декларування, реакцію суспільства можна охарактеризувати як «покричали й заспокоїлись – поговорили і забули». Це означає, що при всіх його недоліках даний вердикт у цілому відповідає інтересам тих людей, від яких залежить прийняття державних рішень, а в широких верств населення він хоч і викликає обурення, але не настільки велике, щоб заради цього варто було збирати ще один Майдан.

 

Рішення без обгрунтування

 

Нагадаємо, дане рішення було прийняте за наслідками розгляду конституційного подання 47 народних депутатів, які просили дати оцінку відповідності Конституції, по-перше – окремих положень шести статей Закону «Про запобігання корупції», які стосувалися повноважень Національного агентства з питань запобігання корупції щодо контролю за процесом електронного декларування, по-друге – статті 366-1 Кримінального кодексу України – «Декларування недостовірної» інформації», яка встановлювала покарання за вчинення даного злочину в діапазоні від 42,5 тисяч гривень до двох років позбавлення волі. Резолютивною частиною рішення КСУ перелічені вище норми були визнані неконституційними, що фактично перетворило процес декларування на порожню формальність, а скасування кримінальної відповідальності «помножило на нуль» усі попередні результати роботи антикорупційних органів, зокрема п’ять уже ухвалених обвинувальних вироків Вищого антикорупційного суду, тринадцять справ, які перебували на розгляді ВАКС і 110 кримінальних проваджень, які за даною статтею розслідували детективи НАБУ: всі ці вироки мають бути скасовані, а провадження закриті.

Визначальною рисою даного рішення є фактична відсутність його обгрунтування. Так, три четверті тексту мотивувальної частини рішення заповнені розлогими витягами із законів, судових рішень і правових висновків міжнародних організацій про те, яке важливе значення для демократичного устрою суспільства має незалежність судової гілки влади й неприпустимість втручання інших її гілок у діяльність судів і суддів. Далі коротенький аналіз оскаржуваних положень Закону «Про запобігання корупції»: раз, мовляв, НАЗК контролює процес декларування та здійснює моніторинг способу життя осіб, які зобов’язані подавати декларації, в тому числі й служителів Феміди, значить воно має можливість здійснювати контроль за суддями і впливати на їх діяльність. А відтак норми закону, які надають йому таку можливість, необхідно визнати неконституційними. Тобто, позбавити агентство зазначених повноважень, причому не лише стосовно суддів, а й усіх інших суб’єктів декларування – народних депутатів, державних службовців, чиновників органів місцевої влади тощо. Керуючись цією логікою можна й патрульну поліцію позбавити повноважень контролювати дотримання правил дорожнього руху, учасниками якого також є й судді.

Із приводу статті 366-1 мотивація була ще коротшою: на думку суддів КСУ декларування недостовірної інформації, звичайно, є порушенням закону, але не настільки небезпечним для суспільства, щоб відносити його до категорії кримінального правопорушення – вистачить, мовляв, для цього й інших видів юридичної відповідальності. При цьому судді не стали обтяжувати себе тим, щоб назвати хоча б критерії суспільної небезпечності діяння, наявність якої, власне, й відрізняє звичайне порушення закону від кримінально караного злочину.

Таке недбале обгрунтування рішення викликало обурення серед самих суддів КСУ: четверо з п’ятнадцяти яких, а саме Сергій Головатий Віктор Колісник, Василь Лемак і Олег Первомайський, не голосувавши за нього, офіційно виклали свої розбіжні чи окремі думки, в яких, так би мовити, розклали даний вердикт по полицям й визнали його таким, що суперечить здоровому глузду.

 

Творчий підхід до виконання судових рішень

 

Конституційний Суд України ніколи не сприймався як незалежний арбітр або об’єктивний експерт – швидше як знаряддя в політичній боротьбі, з яким тим не менше треба рахуватися всім її учасникам. Виходячи з цього, важливим було не те, які рішення приймає КСУ, а як вони виконуються. Так, 25 грудня 2003 року судом було прийняте рішення, яке дозволяло третій строк чинного тоді Президента України Леоніда Кучми, але той не скористався наданим йому правом, оскільки розумів – опозиція тоді влаштує таку потужну акцію «Україна без Кучми», що краще не будити лихо поки воно тихо. А от Віктор Янукович, навпаки, вирішив скористатися наданою йому рішенням КСУ від 30.09.2010 р. можливістю привласнити собі повноваження, на які він не обирався, бо йому в той момент нікому було в цьому зашкодити: тодішня парламентська опозиція частково перегризлася між собою, частково перекинулася в табір переможців, а в широких верствах населення протестні настрої були дуже слабкими.

Якщо ж кинути об’єктивний погляд на історію стосунків судової влади з іншими її гілками, то можна дійти висновку, що уряди й парламенти мають великий досвід, як чинити з незручними для них рішеннями суду. Тобто зробити так, щоб вони формально вважалися виконаними, а фактично ні.

У цьому плані доречно буде нагадати про спір Кабінету Міністрів з облгазами, який неодноразово висвітлювався на сторінках нашої газети. Нагадаємо, що газорозподільні організації довго й нудно добивалися скасування постанову КМУ, якою встановлювалася занижена, на їх думку, норма споживання газу для домогосподарств, не обладнаних лічильниками. Врешті-решт Верховний Суд у листопаді 2018 року (справа (№ 826/2507/18) вирішив, що цифра 4,4 кубометри на одну людину в місяць є неправильною, оскільки вона була встановлена без належного проведення експертизи, погодження Державної регуляторної служби та виконання низки інших передбачених законом обов’язкових процедур. Уряд рішення суду виконав і спірну постанову скасував, але одразу ж ухвалив нову, відповідно до якої норма споживання ставала ще меншою за попередню, а саме – 3,3 кубометра. Облгази оскаржили в суді й цю постанову і в забезпечення позову добилися ухвали суду про зупинення її дії. Уряд її виконав, оскаржувану постанову скасував, але одразу ж ухвалив нову, відповідно до якої норма знижувалася до 3,29 м³ на одну людину в місць. По цьому почалася справжня гра в хрестики-нулики, яка триває й досі.

Зазначимо, що в цьому випадку позовні вимоги облгазів були справедливими, а рішення Верховного Суду дуже обгрунтованим, чого ніяк не скажеш про згадане рішення КСУ від 27.10.2020 р., проте дії виконавчої та законодавчої влади з ліквідації наслідків небажаного судового рішення ніяк не можна назвати оперативними й злагодженими. Реакція Президента України Володимира Зеленського, який уже 29 жовтня подав до Верховної Ради проект Закону «Про відновлення суспільної довіри до конституційного судочинства» (№ 4288), швидше нагадувала істерику, аніж удар у відповідь. Погодьтеся, пропозиція визнати простим законом рішення КСУ нікчемним, а повноваження його членів припиненими більше личить якомусь опозиційному політику без вищої юридичної освіти, а в арсеналі глави держави є для цього й більш солідні інструменти. Правда, третього листопада у Верховній Раді було зареєстровано законопроект більш, так би мовити, тверезого характеру (№ 4304), автором якого був спікер парламенту Дмитро Разумков і ще сотня народних депутатів, але він також отримав негативну оцінку Головного науково-експертного управління ВРУ, оскільки цей документ пропонував одним лише реченням відновити дію тих статей закону й кодексу,  які були визнані неконституційними рішенням КСУ.

 

Щось подібне вже було

 

Дуже дивно, що ніхто при цьому не здогадався скористатися досвідом, набутим у ході ліквідації наслідків іншого, дуже схожого за своїм характером рішення КСУ від 26 лютого 2019 року, яким з Кримінального кодексу України було викреслено статтю 368-1 «Незаконне збагачення», санкція якої передбачала позбавлення волі на строк від двох до десяти років. Не будемо заглиблюватися в аргументи суддів – вони того не варті, зазначимо лише, що з цим вердиктом не погодилися аж семеро з вісімнадцяти суддів, кожен з яких написав свою розбіжну чи окрему думку. А вже наступного дня за підписом тодішнього Президента України Петра Порошенка до парламенту надійшов законопроект № 10110, в якому пропонувалося внести до Кримінального кодексу України статтю 368-5, назва й зміст були аналогічні назві й змісту статті 368-2, яка за день до того була визнана неконституційною. Правда, між реєстрацією ідеї і втіленням її в життя минуло всім місяців, причому внаслідок ухвалення Верховною Радою іншого законопроекту (№ 1031) іншого змісту, автором якого був уже не П. Порошенко, а новий Президент В. Зеленський. Проте факт залишається фактом: з осені 2019 року в тілі ККУ є стаття 368-5 під назвою «незаконне збагачення», санкцію якої передбачено від п’яти до десяти років позбавлення волі.

Не зайвим буде нагадати, що зазначений проміжок часу тривалістю вісім місяців був надзвичайно насичений подіями: спочатку два тури президентських виборів із неочікуваним для багатьох результатом, потім парламентські вибори, формування нової коаліції й нового уряду – не зразу в нової влади дійшли руки до незаконного збагачення. Нині ж ситуація виглядає в цьому плані набагато стабільнішою. Правда, від колишньої монобільшості не лишилося й сліду – вона розбилася на групи різної орієнтації – прозахідної, проросійської, антикорупційної та олігархічної – але шляхом блокування з іншими фракціями для такого важливого діла як поновлення кримінальної відповідальності за декларування недостовірної інформації неодмінно знайшлося б 226 голосів.

Тож виникає логічне питання: чому після ухвалення Конституційним Судом його жовтневого рішення від В. Зеленського чи Д. Разумкова не надійшов законопроект, у якому, скажімо, ККУ пропонувалося б доповнити статтею 366-2 – на заміну, так би мовити, скасованої статті 366-1 й аналогічного їй змісту. А крім того, в приблизно такий же спосіб реанімувати всі статті Закону «Про запобігання корупції», які втратили чинність. Щоб накидати такий текст багато мороки не треба – одного дня вистачить, а потім у процесі прийняття можна буде доопрацювати. Однак і Президент, і Голова Верховної Ради вирішили йти шляхом прийняття простих для розуміння неправильних рішень. Очевидно для того, щоб не досягти, або якомога пізніше досягти поставленої мети.

Рейтинг публікації

Коментарі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Loading…

0

Юрій Барабаш: Від конституційної кризи до антикорупційного дефолту. Потрібен зворотній рух

Людина, що створила вакцину проти ковід 19 стала однією із багатших на планете.