Еволюція: судова реформа чи криза судової системи?

 

 

 

З моменту проголошення Україною незалежності однією з топтем суспільства, політикуму, експертно-наукового середовища було проведення судової реформи.

Адже в основу будь-якої держави, яка прагне іменуватися правовою, має покладатися не просто якісна, а бездоганна судова система.

Поганою новиною є те, що ми досі «будуємо» правову державу, яку не спромоглися “вибудувати” за часи незалежності. А динамічний характер суспільних відносин та проблеми з порядку денного все ще обумовлюють те, що об’єктивно неможливо сформувати абсолютно стабільну судову систему.

Є й одна хороша новина — бездоганної судової системи у світі не існує. Усі в певний момент припускаються помилок, які так чи інакше впливають на забезпечення прав людини.

Основною проблемою України залишається змістовне наповнення таких помилок та причини їх допущення.

Сьогодні Україна продовжує бути одним з лідерів за чисельністю звернень її громадян до ЄСПЛ за захистом порушених прав.

Аналіз проведених, а також запланованих «реформ» свідчить про те, що вони цілковито безсистемні. А також про фактичну відсутність глобального стратегічного бачення оптимальної для України моделі організації судової влади та процесуального законодавства.

Кожен «наступник» у владі вважає за справу честі «переформатувати судові реформи» попередників.

Позитивні стратегічні задуми переважно лишаються на папері, а практика обмежується здебільшого запровадженням окремих фрагментарних рішень, не завжди виважених та обґрунтованих реальними викликами сучасності.

Відкритим залишається запитання про те, куди ж ми врешті йдемо і якими є ідеальні судова система та процесуальне законодавство для України.

Нова судова реформа: крок вперед — два назад?

На сьогодні «судова реформа» нової влади породжує ще більше проблем, аніж вирішує.

Варто пригадати, що у період з 2014 року було ухвалено багато важливих законів, спрямованих на приведення функціонування судової влади у відповідність до європейських стандартів.

Основними здобутками стали:

перезавантаження судів,

нові важелі боротьби з проявами корупції у судах,

оцінювання суддів за критеріями компетентності, доброчесності й етики,

удосконалення процесуального законодавства у напрямку гарантування права на справедливий суд та доступу до правосуддя.

Логічним кроком оновленої державної влади могли би стати подальші заходи з:

удосконалення роботи судів першої інстанції,

оновлення процесуального законодавства у відповідь на виклики сьогодення

та системне подолання раніше невирішених проблем.

Між тим, чергова судова реформа пішла шляхом цілковитого “перезавантаження” як судової системи, так і процесуального законодавства.

Перевагою законодавчих змін стало зміцнення ролі міжнародних експертів. Але це навряд чи належним чином компенсує решту ризиків, закладених в законі.

Проблема нестачі кадрів і зірваних строків

Так звана реформа не вирішує і частини нагальних питань, з якими щодня стикається судова система. Зокрема, ідеться про проблему нестачі кадрів у судах, яка вже сьогодні згубно впливає на строки розгляду справ.

Більше того, за рахунок звуження повноважень ВККС та посилення домінантної ролі ВРП виникає ризик цілковитого зміщення балансу у реалізації права на суддівське врядування.

Доволі ризикованим у контексті ухвалення конструктивних та прозорих рішень є скорочення складу ВККС до 12 членів. Звідси — ризик, що будуть порушуватися строки розгляду відповідних справ.

Скорочення чисельності суддів Верховного Суду до 100 суддів, цілком імовірно, матиме нищівний вплив на якість виконання державою своїх конституційних обов’язків перед громадянами. Особливо з урахуванням тих 70 тисяч справ, які успадкує новий кількісний склад касаційної інстанції.

Абсолютно зрозумілими стали негативні реакції Пленуму Верховного Суду на такі законодавчі ініціативи. Як і зауваження, що такі положення несуть ризик для гарантування незалежності судової влади.

Не залишились осторонь у висловленні своїх зауважень і ВРП, Рада суддів України. Вони констатували негативний вплив, який, вірогідно, матиме реалізація відповідних норм на забезпечення верховенства права в Україні.

Попри це, на сьогодні жодні аргументи не стали на заваді реалізації політичної волі до “реформування”.

Результатом глухоти до аргументів професійної спільноти стало конституційне подання Пленуму ВС проти “судової реформи” президента.

“Процесуальні фільтри”

І надалі ігноруючи потребу ліквідувати наявні прогалини, влада запропонувала новий крок до “вдосконалення” положень судової реформи.

Нібито з метою забезпечити єдність і сталість судової практики та розвантажити Верховний Суд парламент ухвалив президентський закон про так звані “процесуальні фільтри”.

Насправді ж “розвантажити” ВС влада вирішила за рахунок так званих “справ індивідуального характеру”, що вважаються малозначними. Це стане можливим, якщо не допускати до стадії касаційного оскарження та перегляду аліментні, трудові, споживчі спори, а також справи, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації.

Законодавцем не було враховано практику ЄСПЛ, зокрема, у справах “Рябих проти Росії”, “Пономарьов проти України”. Європейським судом було чітко зазначено, що повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення фундаментальних судових помилок та недоліків судочинства, а в кожній конкретній справі вони виявляються по-різному.

Шлях, обраний президентом у питанні судової реформи, вражає своєю ірраціональністю, несистемністю змін, а також відсутністю стратегічного бачення.

Принципи бюджетування судової системи

Реальною та нагальною залишається проблема бюджетування судової системи.

Ефективність використання бюджетних видатків на правосуддя є недостатньою. У тому числі, внаслідок ухвалення необґрунтованих управлінських рішень та “кадрового голоду” у місцевих судах.

По-перше, така ситуація негативно впливає як на рівень навантаження на суддів, так і на забезпечення державою права на справедливий суд.

По-друге, під питанням залишається повноцінне функціонування судової гілки влади, зважаючи на ризик непродуктивного освоєння коштів у подальшому.

Підходи у фінансуванні судів і “зворотна логіка” реформування судової системи (запровадження змін “згори донизу”: ВС — апеляція — місцеві суди) вкотре мають шанс продемонструвати неспроможність сформувати в країні ефективну систему судочинства та відновити віру суспільства у справедливий суд.

Саме суди першої інстанції є найчіткішим індикатором. Вони відображають рівень спроможності судової влади забезпечити верховенство права у кожному конкретному випадку та якості процесуального законодавства.

Чимало справ знаходять свій кінцевий результат саме на рівні суду першої інстанції. Тому у свідомості переважної більшості громадян безпосередньо місцеві суди формують уявлення як про судову систему, так і про стан забезпечення державою їхніх прав.

Виконання судових рішень

Не менш важливим є питання виконання судових рішень. Наразі суд позбавлений належних інструментів, щоб забезпечити здійснення контролю за виконанням судового рішення.

Робота судді вважається виконаною на етапі ухвалення рішення. Однак право на справедливий суд є ілюзорним без фактичного виконання такого рішення.

Зважаючи на невтішний відсоток рівня виконання судових рішень (18-40%), а також тотальну недовіру до судової системи, доцільно було б встановити оптимальну цілісну модель процесуальних зв’язків між судом та суб’єктом виконання судового рішення.

Як будь-яке право за своєю природою не може вважатися реалізованим, залишаючись виключно на папері, так і судове рішення навряд чи можна вважати таким, що поновлює права де-юре, не маючи жодних наслідків де-факто.

Формування чіткого, якісного та зрозумілого процесуального законодавства, а також побудова практично обґрунтованої судової системи, де кожен зможе реалізувати конституційне право на справедливий суд, повинні стати пріоритетними для влади у цьому напрямку на найближчі роки.

Андрій Помазанов, експерт з реформування правоохоронних органів, органів юстиції та судової гілки влади UIF