«Політика пам’яті»

Державною повинна бути юридична мова, а ті, хто цього не знає, починають спілкуватися мовою гармат

Зумовлене суперечливими державотворчими процесами ускладнення суспільних відносин в Україні стало причиною загострення протистояння між різними конфліктними соціальними групами, що зобов’язує лідерів політичних процесів вжити належних заходів, спрямованих на їх стабілізацію. А це є неможливим без ґрунтовного осмислення і причин цих наслідків, і засобів, за допомогою яких вони можуть бути виправлені.

Політика корегування соціальної пам’яті

Слід відзначити, що попри різноманітність вказаних заходів і засобів, одним із найважливіших із них є політика, спрямована на корегування соціальної пам’яті, що лежить в основі соціальної свідомості, складовими якої є соціальна ідеологія, що являє собою уявлення про минуле, сучасне і майбутнє, та соціальна психологія, — ті емоції, а відповідно й поведінка, які ці уявлення детермінують.

Традиційно зазначені процеси називають «політикою пам’яті». Проте такий підхід містить логічну помилку, яка підштовхує до висновку, що, нібито, пам’ять проводить політику, в той час як мається на увазі те, що вказану політику проводять відповідні лідери суспільно-політичних процесів.

А оскільки будь-яка політика проводиться з конкретною метою, то логічно припустити, що політика корегування соціальної пам’яті проводиться з метою сприяння самоідентифікації і на цій основі — згуртування суспільства. Не випадково у визначеннях вказаних процесів акцентується увага на тому, що це сукупність механізмів, процедур та форм взаємодії суб’єктів політичного процесу, спрямованих на управління колективною пам’яттю.

Тобто, фактично вказані процеси представляють собою цілеспрямовану діяльність з управління суспільною пам’яттю шляхом корегування (конструювання, закріплення, реконструкції, усунення, актуалізації, повернення) цілісної моделі пам’яті чи її складових задля формування прогнозованих станів суспільної свідомості. Їхнім об’єктом є суспільна свідомість, предметом — соціальна пам’ять, а суб’єктами, з одного боку, суспільство, а з іншого — лідери соціально-політичних процесів, які спираються, при цьому, на такі соціальні інститути, як держава, політичні партії, наукові та культурно-просвітні організації тощо.

Слід відзначити, що ними можуть бути, а часто і є, як формальні, так і неформальні громадські об’єднання, що є ініціаторами популяризації знань про минуле, збереження та відновлення традицій, а іноді — створені учасниками соціально значимих подій (їхніми організаторами, очевидцями, постраждалими).

Поняття «колективна пам’ять»

Важливим у вказаному контексті є й застереження, що «політика пам’яті» тісно пов’язана з поняттям «колективної пам’яті», головною особливістю якої є те, що вона «завжди соціально зумовлена та маркована, а процес запам’ятовування є, залежно від обрання об’єкта й технології сприйняття, виключно соціальний, і, навіть, якщо належить індивіду, то лише декларативно, номінально, опосередковано, через його приналежність до соціуму» (М. Хальбвакс). Відповідно вказана зумовленість колективної пам’яті проявляється через наявність зв’язку з предметами матеріального чи духовного характеру, які мають історичне значення для певної соціальної групи й слугують засобом ідентифікації та інтеграції її членів. Водночас вказані предмети виконують й функцію відтворення історичної пам’яті в свідомості нових поколінь, оскільки, як зазначає П. Нора, «у нас немає більше спільного ґрунту з минулим. Ми можемо знайти його лише через реконструкцію — за допомогою відповідних духовних та матеріальних пам’ятників. Ця операція перетворює «пам’ять» (теж конструйовану) — в модне ім’я для того, що колись називали просто «історією».

Тобто разом із процесом відтворення за наявними й доступними артефактами єдиної історичної колективної пам’яті соціальної групи або суспільства в цілому відбувається процес її корегування з метою спрямування в суспільно значимий та суспільно схвальний бік. І саме цим ці процеси відрізняються від деструктивного «промивання мізків».

Із цього погляду головна проблема історичної пам’яті постає в тому, що її об’єктивне відтворення супроводжується суб’єктивним відтворенням даного процесу агентами реконструкції. Саме це, з одного боку, й зумовлює і можливість, і потребу сприяння суб’єктивного відтворення історичної пам’яті в колективній, що і є політикою сприяння корегування соціальної пам’яті, а з іншого, дана суб’єктивність полягає в тому, що вказаний процес відтворення закладеного в нього контенту відбувається не механічно, а трансформується відповідно до тієї форми та змісту, які є важливими та доречними при формуванні суспільної свідомості та колективної пам’яті в уяві його авторів.

Засоби впливу

Що ж до засобів, які використовуються учасниками цих процесів для досягнення їхньої мети, то вони обриються залежно від їхніх можливостей. Саме тому їхній діапазон може коливатися від поширення безвідповідальних пліток, від мітингово-охлократичних способів впливу на натовп, до контролювання і спрямування в необхідне русло діяльності ЗМІ та освіти й формування офіційного державного курсу шляхом ухвалення відповідних правових актів. А оскільки зміст цих актів відображає політику держави в цій сфері, то саме вони і є документальним підтвердженням її напряму та змісту.

Непослідовність та суперечливість такої політики в Україні

Проте навіть побіжне ознайомлення з ухваленими за роки незалежності України законами, що стосуються цих питань, незважаючи на їхнє значення й гостроту аспектів суспільних відносин, яких вони стосувалися, свідчить про те, що вказана політика української держави була непослідовною й суперечливою. Так, наприклад, якщо закони «Про всебічне вивчення та об’єктивне висвітлення діяльності українського визвольного руху та сприяння процесу національного примирення», «Про відзначення у 2008 році 360-річниці подій, пов’язаних з початком Національно-визвольної війни українського народу середини XVІІ століття», акцентували соціальну увагу на історичному значенні українців у боротьбі за власну незалежність і мали суто націоналістичне забарвлення, то закон «Про внесення змін до Закону України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років» щодо порядку офіційного використання копій Прапора Перемоги», був спрямований на реабілітацію радянської ідеології та використання в урочистих заходах, поряд із національними державними символами України, офіційних символів Радянського Союзу. А вже законами «Про заходи з відзначення 90-річчя подій Української революції 1917–1921 років та вшанування пам’яті її учасників», «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років», суспільну пам’ять українського народу знову стали навертати до національної тематики, знову стала акцентуватись увага на значенні соціальних рухів 1917–1921 років, діяльності ОУН, УПА в його визвольній боротьбі тощо.

Що ж до міжнаціональних та мовних аспектів вказаних ініціатив, то всупереч тому, що будь-яка політика повинна бути виваженою та поміркованою, вони іноді супроводжувались такими «витівками» їхніх активістів, які навіть так званих «щирих українців» змушували лише скрушно хитати головою, супроводжуючи це подумки словами «Ну навіщо ви так…?», так бездумно, так непрофесіонально і так безвідповідально.

Розрахунок на «корисних ідіотів»

Важливим у даному контексті є й те, хто ініціює відповідні меседжі, та в яких соціальних умовах це відбувається. А в зв’язку з цим слід констатувати, що в Україні вказані процеси ініціювалися лідерами, які насамперед самі відзначалися очевидними неоднозначними соціальними ознаками, а тому загальнонародною підтримкою не користувалися і, як наслідок, часто сприймалися з недовірою, а іноді — й вороже. Відносини між членами команд, які пропагували відповідні цінності, супроводжувалися непримиренними внутрішніми чварами, які дискредитували і самі ці команди, й пропаговані ними ідеї. Вказана політика проводилася з використанням цінностей, які різними соціальними групами трактувалися однозначно, але кожна з них надавала їм протилежного соціально-політичного забарвлення. Розв’язання вказаних завдань здійснювалося не еволюційним, а революційним шляхом і супроводжувалося, з одного боку, стрімким пограбуванням загальнонародної власності купкою олігархів та цинічною корупцією чиновників, а з іншого — таким же стрімким зубожінням народу України. От тому намагання виправдати вказані процеси тим, що їх називали реформами, зумовлювало лише загальне роздратування та озлоблення.

Простежуються в цих ініціативах й ознаки банальної провокації, розрахованої на «корисних ідіотів», які прогнозовано національним ідеям нададуть виключно націоналістичного спрямування, доведуть їх до абсурду, і, таким чином, дискредитують їх.

Якщо ж врахувати, що вказані ініціативи були спрямовані на формування у масовій свідомості образів подій, які відбувалися в минулому фактично, а тому безпосередньо відобразилися в колективній пам’яті їхніх очевидців, то саме ця пам’ять і виявилась тією призмою, крізь яку й відтворювалася ще недавня історія в масовій свідомості сучасного українського суспільства. А оскільки ця історія була неоднозначною, то формуючи заздалегідь визначені уявлення про події минулого, їхні рушійні сили, учасників, соціально-політичні та економічні наслідки тощо, мало б враховуватись, що їхній контент не завжди узгоджувався з уявленнями про них ще наявних безпосередніх учасників та очевидців тих подій, які часто піддавали їх обґрунтованій критиці.

А це є важливим з огляду на те, що сприймаючи відповідну інформацію кожен порівнює зміст власної пам’яті зі змістом колективної пам’яті, а оскільки на колективну пам’ять рішуче та ефективно він впливати не може, то задля уникнення розбіжності між ними та підтримання психологічного комфорту у відносинах між собою і суспільством, він змушений корегувати зміст власної пам’яті. Що ж до історичної пам’яті, то дані процеси стають ще активнішими, оскільки людина, яка не була очевидцем певних подій, змушена формувати уявлення про них та надавати їм власну оцінку під впливом виключно колективної пам’яті, яка є результатом і відповідної політики її корегування.

Як наслідок, завдяки вибірковому використанні відповідних історичних артефактів, такий цілеспрямовано сформований образ минулого може істотно відрізнятися від того, що було насправді. Якщо ж ознаки таких артефактів обираються належним чином, не продумано, а тим більше, коли вони заперечують один одного й не в усьому відповідають тому, що відбувалося насправді, то ними лише створюються відповідні «інформаційні шуми», що супроводжуються їх несприйняттям, соціальною розгубленістю, а часто — й обуренням.

Наслідки

Саме тому, коли замість цілеспрямованої політики корегування соціальної пам’яті з використанням загальнонаціональних цінностей, стали очевидними факти як надмірного звеличення окремих ознак неоднозначних подій, що мали місце на різних етапах історії українського народу, так і активного пропагування неоднозначних соціальних цінностей, то це й зумовило відповідне ставлення до них різних соціальних груп, що в підсумку й зумовило поділ українського суспільства на «ватників» і «вишиватників». І не випадково, оскільки формування відповідних історичних образів у свідомості людини, як і її особисте ставлення до них, зумовлює відповідне сприйняття нею оточуючої реальності й скеровує її увагу на окремі, зрозумілі для неї на даному етапі власного інтелектуального розвитку соціально-політичні цінності, корегуючи відповідно до них і мету та завдання власної поведінки, заперечуючи та відхиляючи інші з них, часто керуючись при цьому лише їхнім зовнішнім ідеологічним забарвленням.

Висновок

От тому політика корегування соціальної пам’яті може бути як дієвим засобом соціалізації індивіда, оскільки може сприяти формуванню його політичної ідентичності та активної громадянської позиції, так і засобом його соціальної деградації, нігілістичного ставлення до навколишньої дійсності, які відповідно проявляються в його деструктивній поведінці.

Якщо ж врахувати викладене та сучасний стан і суспільних відносин в Україні, і стан суспільної пам’яті та свідомості українського народу, то це й дає підстави для висновку, що державна політика в цій сфері здійснювалася неналежним чином. Тим більше, що вона суперечить і Конституції України, яка ухвалена від імені Українського народу — громадян України всіх національностей задля забезпечення прав і свобод людини, гідних умов її життя та зміцнення громадянської злагоди на її Богом даній землі, що було урочисто проголошено в преамбулі вказаної Конституції, а відтак і мало стати основним напрямом політики української держави. Проте вказану політику, на жаль, почали проводити чиїсь кухарки, куми, коханки, наперсточники і нащадки Павліка Морозова. А за таких обставин, ну звідки їм знати, що державною мовою є юридична мова, а ті, хто цього не знає, починають спілкуватися мовою гармат.

Іван Котюк, доктор юридичних наук, професор, спеціально для ЮВУ

Джерело: ЮВУ