in , ,

Соціальна «справедливість»: нові обриси українських реалій

Соціальна «справедливість»: нові обриси українських реалій

За 30 років своєї незалежності Україна переживає нині чи не найважчий     період. Уже восьмий рік країна протистоїть військовій агресії з боку Росії. Ця війна носить гібридний характер, коли РФ не лише використовує проти нашої держави класичне вторгнення на її територію, захопивши Крим і частину Донбасу, а й здійснює приховані операції, диверсії, підтримку внутрішніх ворогів тощо. Водночас Україну роз’їдають корупція та інші злочини, катастрофічна енергетична криза, ситуація з коронавірусом, неспроможність керівництва держави вирішувати ці та інші нагальні й гострі проблеми людей.

Несправедливість і зловживання владою

Обурює те, що в країні, як свідчать численні соціологічні дослідження, при нинішній владі нічого не змінюється на краще, а навпаки. Особливо це проявляється в дотриманні принципу соціальної справедливості, яка окреслює нинішній рівень відносини між людьми, суспільством та державою. Побіжно скажу, що цій проблемі я присвятив статтю «Реалії соціальної «справедливості» в контексті моралі»( газета «Голос України, 9 серпня 2019 р.). В ній наголошувалось, що соціальна несправедливість, нехтування Конституцією  та законами  України, зловживання владою, тотальна корупція, безкарні порушення свобод людини і громадянина, на жаль, стали вже нормою нашого життя. Зазначалося, що такий стан справ в Україні обумовлений багатьма факторами, насамперед, неефективністю управління суспільством з боку держави та її органів, відсутністю реальних результатів реформ у різних сферах нашого життя. Всі ці зазначені та інші причини негативно позначаються на становищі країни, кожної людини і суспільства в цілому. З кожним днем відбувається все більше зубожіння мас, а наші громадяни — одні з найбіднішіх не лише  в Європі, а й у світі. За даними ООН за межею бідності сьогодні живуть понад 80% українців. Враховуючи це, українці вимушені працевлаштовуватися в країнах ЄС, Росії, Ізраїлі та інших державах. Мова не лише про некваліфікованих працівників, а й висококласних спеціалістів з вищою освітою, багато із яких свого часу працювало на знаних у світі підприємствах та їх об’єднаннях, зокрема, і київських, таких як “Арсенал”,  ДХК “Артема”, “Точелектроприлад”, нещодавно проданий “Електронмаш”, завод ДП імені Антонова та інших. Замість того, щоб відновлювати ці та інші зруйновані гіганти, які становили свого часу, а деякі й нині становлять, основу економіки і могли б не лише сприяти працевлаштуванню людей, а й приносити до Державного бюджету відповідні кошти. Натомість їх за безцінь продають, як показує, наприклад,  ситуація із заводом  «Більшовик», його продали «з молотка» за 1.4 млрд. грн відомому бізнесмену В. Хмельницькому та його партнерам. Усі розуміють, що головною цінністю залишків цього заводу є 35 гектарів землі, вартість якої визначається фахівцями у 3,2 – 4 млрд. грн. Цей факт викликав негативну реакцію не лише у киян, а й суспільства в цілому. Мабуть, враховуючи цю ситуацію, Антимонопольний комітет України поки що не дозволив продажу заводу «Більшовик». Одночасно він вирішив перевірити дотримання законодавства учасниками аукціону приватизації зазначеного підприємства.

Другим крупним підприємством, яке було продано всього за 970 млн грн і приватизоване в листопаді цього року, стало державне підприємство «Електронмаш». Своєї черги чекають ще 3 тисячі підприємств, які підлягають приватизації. Водночас 91% опитаних українців не вірять, що приватизаційні процеси в Україні проводяться чесно. Про це говорять і зарубіжні інвестори.

У своїх публікаціях я неодноразово звертав увагу на різний рівень матеріального забезпечення простих людей у порівнянні з можновладцями,  що не дає можливість реалізувати положення статті 48 Конституції України про право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї. Мінімальні зарплати, високі тарифи на газ та електроенергію,  вартість житла, ціни на  товари, лікування та інші потреби й послуги є однією з причин, що люди ледь зводять кінці з кінцями. В цій ситуаці призначення високих зарплат для працівників державних структур, враховуючи, що Україна – одна з найбідніших держав в Європі, є не просто сумнівним, а неприпустимим з точки зору соціальної справедливості, моралі та права.

Прикро, але сьогодні молоді люди не можуть реалізувати своє конституційне право на спеціальну освіту, в першу чергу враховуючи її вартість. А високі грошові застави для зайняття державних посад, наприклад, Президента України, народних депутатів України  є штучною перепоною для їх заняття незаможними людьми.  При тому, що багато з них мають високий рівень професійної підготовки, необхідний життєвий досвід, високі людські  та моральні якості. Така ситуація протирічить положенням ст. 24 Конституції України, що проголошує рівність конституційних прав та свобод громадян незалежно від їх майнового стану та ст. 38 Конституції України, яка зазначає, що права і свободи людини та громадянина не можуть бути обмеженими. На ці та інші проблеми, пов’язані з проявами соціальної несправедливості в державі та суспільстві  звертають свою увагу політики, а ще більше прості люди. Здавалось би, що ті, кому належить  державна влада (Президент, парламент, уряд та інші державні та недержавні структури),  враховуючи такий стан життя українців, мали бути зробити належні висновки з такої ситуації  та вжити відповідні заходи.  На жаль, влада їх не вживає. Про це свідчать нинішня політична, економічно-фінансова, енергетична, пенсійна та соціальна кризи, стан боротьби з короновірусом в Україні, неспроможність влади захистити  території, захоплені Росією. Цьому  сприяють недосконалі парламентська, адміністративна, військова, судова, медична та інші   реформи.

 

Недоліки діяльності владної команди

Недоліки діяльності державного керівництва проявляється практично в усіх напрямах його діяльності. Аналізуючи, наприклад, роботу Президента та уряду України, керівників міністерств і відомств з позиції їх захисту інтересів громадян, забезпечення принципів соціальної справедливості до них виникає немало питань. Та про це трохи пізніше.

У першу чергу,  торкнемося надзвичайно нагального гострого й болючого на сьогодні  для всіх нас питання щодо забезпечення боротьби з коронавірусом. За минулий період від початку пандемії в Україні захворіло 3 млн 330 тисяч  громадян (серед них понад 100 тисяч лікарів), з яких понад 70 тисяч громадян, на жаль, померли.  Наша країна всі останні дні була другою в світі за добовою смертністю від коронавірусу.  І причини тут очевидні, посадовці протягом двох минулих років, враховуючи, що у нас поки немає розробленої своєї власної вакцини,  не змогли забезпечити закупку в інших державах необхідної кількості вакцин для щеплення населення, не провели необхідну роз’яснювальну та профілактичну роботу серед населення,  внаслідок чого від вакцинації відмовляється значна частина населення. Це пояснюється ще й тим, що люди не впевнені в реальній якості лікування й багато з них говорять про експеримент над ними. На такі думкинавертає і зміст нині відомого для багатьох чинного наказу Міністерства охорони здоров’я України за № 1775 від 20 серпня 2021 р. «Про проведення клінічного випробування та затвердження суттєвої поправки до протоколу клінічного випробування лікарського засобу, призначеного для здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникнення та поширення, локалізації та ліквідації короновірусної хвороби (COVID-19)», підписаний заступником міністра  П. Ємцем. Дійсно, як назва так і зміст цього наказу свідчить не про реальні профілактику і лікування захворювання від ковід, а про клінічні випробування, що  викликає сумнів у  наших громадян щодо доцільності вакцинації.

Наразі з метою забезпечення вакцинації працівників підприємств та установ, зокрема й викладачів навчальних закладів, державних службовців та інших працівників відсторонюють від роботи на період карантину, позбавляючи при цьому їх конституційного права на працю, заробітну плату. Цілком зрозуміло, що людям у період цього вірусного безробіття, щоб прожити, потрібна зарплата.

У нашому Основному Законі зазначено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст. 64). Кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції  та законів України,  не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68). У даному випадку немало громадян, щоб не бути усуненими з роботи,  скоюють правопорушення й намагаються  отримати фіктивні документи про вакцинацію. І це, як не прикро, не поодинокі факти. Вони поширені по всій Україні. Так, за повідомленням правоохоронців, у Києві нещодавно “накрили” підпільну лабораторію з виготовлення фіктивних ковід-сертифікатів, на яких ділки заробили 10 млн грн — загалом було видано 6-ти тисячам громадян подібного роду «документи». Такі зловмисники діяли й на Львівщині, Рівненщині та деяких інших регіонах.  В той же час, за інформацією заступника Голови Верховної Ради О. Кондратюк  на погоджувальній раді ВРУ із 421 депутата не вакцинувалося 192, які ходять на роботу. Заступник Голови Верховної Ради України О. Корнієнко, який одночасно ще донедавна був і керівником партії «Слуга народу», пов’язує цю ситуацію з депутатською таємницею, внаслідок якої народні обранці мають право не давати інформації про їх вакцинацію. Ось вам ще один приклад рівності громадян та соціальної справедливості. І  лише 12 листопада Голова Верховної Ради Р. Стефанчук підписав розпорядження, яким обмежив  допуск депутатів без вакцинації від COVID-19 до приміщення Ради.

На сайті Президента України розміщена петиція про впровадження кримінальної відповідальності за примусову вакцинацію, яка набрала вже понад 25 тисяч голосів. Крім того, 3  листопада ц.р. біля будівля Офісу Президента України відбулися збори громадян, на яких було прийнято рішення щодо відновлення в державі, зруйнованого «карантинними» нормативно-правовими актами, На основі цього рішення наразі триває процес підписання громадянами вже другої відповідної петиції.

На переконання багатьох фахівців, однією з причин провалу боротьби з коронавірусом є те, що лікарні Одеси, Черкас, Миколаєва, Харківщини, Рівненщини, Івано-Франковщини та деяких інших регіонів своєчасно не були забезпечені  необхідною кількістю кисневих приладів та киснем, медичними препаратами. Люди вимушені, як це було в Миколаєві, штурмом брати лікарні з тим, щоб врятувати життя своїм близьким. Факти смерті хворих у зв’язку з відсутністю необхідної кількості кисню є нічим іншім, як тяжким злочином  з боку відповідних органів держави та їх посадових осіб. Цю ситуацію можна прирівняти до своєрідного «розстрілу», знищення своїх громадян, яких позбавили можливості (в даному випадку кисню) для захисту свого життя. Це є грубим порушенням ст. 3 Конституції України про те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а держава відповідає перед людиною за свою  діяльність. На цьому свого часу наголошував і Президент України у своїй передвиборчій програмі.

Згідно навіть з офіційною статистикою, на початок листопада не вистачало ліжок із киснем у 15-ти регіонах України. Думаю, винні повинні понести за це кримінальну відповідальність. Водночас до цього часу ніхто так і  не поніс покарання. А хто винен у тому, що під час розгулу епідемії закриваються кисневі заводи на ремонт, частина яких перебуває в приватній власності?  Сьогодні їх треба розглядати як стратегічні підприємства, покликані забезпечити національну безпеку й не лише в даному випадку. Враховуючи ситуацію, яка склалась в країні у зв’язку із захворюванням на ковід, незрозуміло, чому Верховною Радою лише 4 листопада цього року був прийнятий у першому читанні закон, яким внесено зміни до Державного бюджету України щодо виділення 800 тисяч гривень, спрямованих на виробництво та забезпечення лікарень кисневими станціями. Як дізнався, відповідний законопроект був розроблений депутатами фракції «Голосу» й пролежав у Верховній Раді України три місяці. А скільки можна було б врятувати людей, якби він був прийнятий своєчасно?

Відтік лікарів

Враховуючи недостатнє фінансування заробітної плати та несвоєчасну (і не всюди) виплату обіцяних урядом надбавок для лікарів у розмірі 300%,  спостерігається їх критичний відтік. Багато з них виїхали на роботу за кордон, що ще більше ускладнило вирішення в нашій країні проблем, пов’язаних із лікуванням хворих на ковід. За наявними даними, на початок лютого цього року зі спеціалізованих медзакладів України звільнилося  6 620 досвідчених лікарів, а серед медперсоналу — майже 8 500 осіб, більшість з яких працевлаштувалася за кордоном. У той же час проблема з оплатою праці працівникам лікарень до цього часу до кінця так і не вирішена.

Особливе обурення в суспільстві викликає той факт, що значна частина виділених бюджетних коштів була спрямована не на боротьбу з короновірусом, а на так зване, ініційоване Президентом,  «Велике будівництво» — будівництво та ремонт доріг, що ще раз свідчить про те, що дороги в нашій державі цінуються більше, ніж життя людей. Нагадаю, для фінансування заходів щодо боротьби з коронавірусом уряд створив окремий фонд у майже 65 млрд грн. На початку червня цього року стало відомо, що з ковідного фонду витрачено за призначенням близько 30 мільярдів,  тобто – менше половини, а  решту, а це 35 млрд грн, спрямували на вже згадуване « Велике будівництво». Як кажуть люди, по цих дорогах, на будівництво яких витрачена значна кількість ковідних коштів, тепер  все більше й більше доводиться транспортувати на цвинтар померлих  від короновірусної хвороби. Цілком зрозуміло, що жоден метр дороги не коштує людських життів, які б були врятовані за кошти, що призначалися не на дороги, а на боротьбу з короновірусом. Президент України В. Зеленський заявляв, що ми є чемпіонами в боротьбі з короновірусом. Так, Україна скоро стане чемпіоном по смертям своїх громадян, але ніяк не по боротьбі з короновірусом.

Криза владних органів

Експерти і політики звертають увагу й на інші причини, які призвели до такої ситуації в державі  в багатьох напрямах її діяльності. Однією з них причин є політична криза, яка охопила практично всю систему органів державної влади, включаючи діяльність Президента, Верховної Ради, Кабінету  Міністрів України, міністерств та відомств, органів прокуратури та суди, інші правоохоронні органи. Ситуація справді виглядає парадоксальною, коли замість того, щоб вирішувати першочергові завдання, які стоять перед суспільством та державою, ведуться безглузді дискусії, особливо серед «слуг народу», щодо перетворення нашої держави з парламентсько- президентської на президентсько-парламентську. Проте, деякі політики не без гумору заявляють, що цього робити не потрібно, оскільки в нас вже активно функціонує «офісно-президентська республіка». Пропонуються й деякі інші подібного роду «революційні перетворення». А народ іншої думки. Він взагалі не довіряє владі в її спроможності на такі перетворення й не задоволений її діяльністю. Соціологічні дослідження, проведені в листопаді цього року, засвідчують, що не задоволені діяльністю Президента України 65% громадян, Кабінету Міністрів  – 80% і Верховної Ради – 83%. Виникає необхідність дещо детальніше розглянути діяльність цих органів.

Найбільше претензій, які нині висловлюється людьми адресуються Президенту України В. Зеленському, який відповідно до ст. 2 Конститукції України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілістності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Найперше, людей не задовольняє те, що він не виконує свої передвиборні обіцянки, в які повірили люди й завдяки чому обрали його на цю посаду. У своїй передвиборчій програмі, нинішній Президент розповів «про Україну своєї мрії», ним були визначені її розділи,  а саме: народовладдя через референдуми; людина – найвища цінність; справедливість і рівність усіх перед законом; безпека людини — безпека країни; заможний громадянин – заможня держава; не боротьба з корупцією, а перемога над нею та інші.  В межах цих програмних розділів В. Зеленським було обіцяно,  що саме народ України формуватиме основні завдання для влади через референдуми та інші форми прямої демократії, ще, що  держава для людини, а не людина для держави;   справедливість — основа довіри в суспільстві, яке забезпечує рівні можливості для всіх;   що буде завершена війна з Росією (яка ведеться вже майже 8 років), будуть повернуті окуповані території, відшкодовані агресором завдані збитки;   головна мета його діяльності – заможний українець, а економіка повинна бути зорієнтована на потреби кожного громадянина;   заможний громадянин – заможня держава. Помимо цього, що буде вестися жорстка боротьба з корупцією з тим, щоб ніхто не крав, а хто не зрозумів – саджати;   що професія лікаря та вчителя стануть престижними високооплачуваними з тим, щоб була здорова й освічена нація, а Україна повинна стати країною, де буде зручно й затишно жити всім. Проте жодна з цих обіцянок уже В. Зеленським, як Президентом, реально не виконана. Крім того, діяльність Президента супроводжується офшорними скандалами, «вагнерівською справою», що підривають не лише його авторитет, а й держави.  Незважаючи на інформацію про хабарі в конвертах й офіційні заяви окремих народних депутатів до ДБР – результатів розслідування цих фактів поки що немає. Тривалий час ці ситуації активно обговорюються в суспільстві й не лише в Україні, а й за її межами. Люди вимагають відповідей від влади на ці питання.

Не витримує критики й кадрова політика, яка приводить до значної  плинності серед урядовців та керівників інших державних структур. Раніше з органів державної влади була звільнена значна кількість висококваліфікованих та досвідчених фахівців.  На відповідальні посади призначаються, всупереч обіцянкам Президента, здебільшого не фахові особистості, а, нерідко, близькі до нього люди, окремі з яких мають добре  підмочену раніше репутацію. Поки що за два з половиною роки ніхто, особливо з високопосадовців,  як обіцяв Президент, не притягнутий за корупційні дії до кримінальної відповідальності, хоча для цього є всі підстави, зокрема, й до окремих народних депутатів України, які скоїли кримінальні, в тому числі й корупційні правопорушення.

Це — одна з причин того, що за опитуваннями громадян стосовно того, чи вірять вони, що корупція в Україні буде подолана, 94% з них відповіли ні. І як тут не згадати нашу землячку, киянку,  п’ятого прем’єр –міністра Ізраїлю Голду Меір, яка сказала, що «якщо ви хочете побудувати ту країну, до якої будуть повертатися її сини і дочки, якщо ви хочете побудувати країну, з якої відїзджають лише в сезон відпусток, якщо ви хочете побудувати країну, в якій не буде почуття страху за майбутнє, то зробіть три кроки: перший —прирівняйте корупцію до зради Батьківщині, а корупціонерів – до зрадників, аж до сьомого коліна …, і друге — зробіть три професії, які будуть високооплачуваними і шанованими – військові, вчителі і лікарі…, і третій — найголовніший – працюйте, працюйте і працюйте, бо ніхто, крім вас, не захистить вас, ніхто не прогодує вас, крім вас самих, а ваша країна потрібна тільки вам і більше нікому». Ці справедливі рекомендації слід би враховувати і нашому керівництву держави, особливо Президенту В. Зеленському, в якому багато людей вже розчарувались.

Незрозумілою виглядає позиція керівництва держави, й стосовно ситуації з концентрацією на нашому кордоні великої кількості російських військових та їх озброєння. Як зазначив О. Шамшур (посол України в США у 2005-2010 рр.) в ефірі одного з телевізійних каналів, нині політики США, НАТО, Євросоюзу обговорюють питання про надмірне зосередження російських військ і зброї Росії на кордоні з Україною в той же час, як наше керівництво це заперечувало. Для нього, як і для всіх нас, є незрозумілою така позиція влади, хоча б по відношенню до тих, хто нині її захищає. Це несправедливо не лише з політичної, але й із соціальної точок зору.

На сьогодні, на думку багатьох вітчизняних і зарубіжних політиків, Президент узурпував владу, сконцентрувавши в своїх руках вплив на всі гілки влади, особливо на Верховну Раду України. Цьому сприяє те, що до складу парламенту обрана більшість народних депутатів від партії «Слуга народу», яка займає в Раді всі керівні посади. Нині Голова Верховної Ради Р. Стефанчук, його перший заступник О. Корнієнко, керівники більшості парламентських комітетів є представниками цієї політичної сили. По суті Верховна Рада стала, на думку багатьох, ручною  у відношенні до Президента України, що дозволяє йому лобіювати законотворчу діяльність. Рідко коли проекти законів, підготовлені депутатами від опозиції, розглядаються в порядку денному Верховної Ради. Це безперечно руйнує принцип, відповідно до якого,  державна  влада в Україні здійснюється  на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, як цього вимагає Конституція України.  Органи цих гілок влади  здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (ст. 6). У багатьох людей і в суспільстві в цілому виникає немало питань щодо ефективності діяльності Верховної Ради нинішнього 9-го скликання, яка в «турборежимі» прийняла станом на листопад 2021 р. велику кількість — 619 законів, значна частина з яких не відповідає інтересам суспільства та держави, суперечить Конституції України,  що стало підставою неодноразового їх оскарження в Конституційному Суді.

Причин такої ситуації є декілька. Це нерозуміння, в першу чергу народними депутатами від «Слуги народу», їх ролі в суспільстві та державі. Як видається, вони, мабуть, забули, що присягали на вірність Україні, боронити її суверенітет і незалежність, дбати про благо Вітчизни й добробут Українського народу. Але їм заважає виконувати свої обов’язки низький рівень необхідних знань, потрібних для законотворчої діяльності, якщо не говорити взагалі їхню відсутність у більшості з них. Незважаючи на це, представники «Слуги народу» в багатьох випадках безпідставно не враховують зауваження до законопроектів своїх колег із інших фракцій, фахівців головного юридичного та головного науково-експертного управлінь Верховної Ради. Одним з останніх прикладів такого закону є закон про олігархів. Як відомо, з метою поліпшення його змісту, усунення протиріч у ньому, цей закон був направлений тодішнім Головою Верховної Ради  В. Разумковим для аналізу до Венеційської Комісії (Європейської Комісії за демократію через право, до якої входить 47 держав – членів Ради Європи, а взагалі 62 країни світу).  На думку багатьох, це й стало однією з причин усунення його з посади Голови Верховної Ради. Незважаючи на чисельні зауваження до цього закону та не дочекавшись висновків Венеційської Комісії, він був підписаний Президентом України. Виникає питання, а куди було поспішати? Адже від моменту підписання цього закону Президентом і датою введення його в дію передбачено практично півроку, що дає можливість олігархам позбутися своїх статків та вжити інші заходи з тим, щоб уникнути відповідальності. Навіть сам Президент звернув увагу на те, що закон почав діяти, коли П. Порошенко продав 5-й та Прямий телевізійні канали. Дива та й годі. При тому, варто звернути увагу, що Атлантична Рада США – Аналітичний центр, неурядова організація при Організації Північноатлантичного договору,  вже розкритикувала цей закон. З метою поліпшення цього, вже підписаного Президентом, закону, мабуть доведеться вносити до нього зміни  з урахуванням висновків як Венеційської Комісії, так і Атлантичної Ради.

Особливо хотілось би звернути увагу на те,  що відсутність глибокого та всебічного аналізу чинного законодавства й розробленої на його основі з урахуванням конституційних положень науково обгрунтованої Концепції розвитку законодавчих робіт на період діяльності Верховної Ради нинішнього (дев’ятого) скликання унеможливлює прийняття законів на плановій основі, системній, логічній послідовності з урахуванням відповідних державних і суспільних пріоритетів та перспектив розвитку законодавства країни.  На мій погляд, це одна з важливих умов здійснення на основі принципу верховенства права державно-правової реформи в політичній, економічній, соціальній та інших сферах. До речі, хотілося б нагадати, що ще в 1997 р. Інститутом законодавства Верховної Ради України  (який я маа честь очолювати з 1994 по 2002 рр.) із залученням парламенту, уряду, правоохоронних органів та органів самоврядування, широкого кола науковців були розроблені й обговорені науково обгрунтовані основи Загальної концепції державно-правової реформи та було здійснено ряд конкретних заходів щодо її реалізації. Крім того, були розроблені Концепція розвитку законодавства України на 1997-2005 роки  та орієнтовна програма законопроектних робіт в Україні на цей період, а Верховна Рада 15 липня 1999 р. прийняла постанову «Про Державну програму розвитку законодавства України до 2002 року». Інститутом законодавства були ініційовані й реалізовані ряд інших заходів, спрямованих на вдосконалення законодавчої діяльності, здійснення парламентської реформи, систематизацію українського законодавства, його гармонізацію з міжнародним правом.

Прикро, що останніми роками  керівництво Інституту законодавства  зосередило свою основну увагу на невластивій для нього організації захисту докторських та кандидатських дисертацій, практично усунулось від виконання поставлених перед ним завдань з наукового забезпечення законодавчої діяльності Верховної Ради. Це — одна з причин того, що на її порядок денний  рідко потрапляють закони, щодо поліпшення життя людей, в основі яких би закладалися ідеї соціальної справедливості, а не підвищення податків, тарифів та цін, приватизації землі, ряду стратегічних підприємств та інші.

Як не прикро, але слід визнати, що авторитет Верховної Ради підривається й фактами антиморальних і антиправових проявів у поведінці окремих народних депутатів, які, здебільшого, які представляють фракцію «Слуги народу». Такі факти засуджуються людьми. Згадайте: М. Тищенка, власника «Велюру» — одного із його ресторанів, який працював у період карантину, або організоване ним у цей же період гучне святкування дня народження дружини; серйозну автомобільну аварію, скоєну за участі народного депутата О. Трухіна, в результаті якої отримали травми шестеро людей (серед них двоє дітей), пошкоджено два авто, але вже тривалий час слідчі ДБР не можуть з’ясувати питання чи був цей народний депутат за кермом, чи ні, а записи про це ДТП чомусь зникли з камер відеоспостережень, що, начебто, ускладнює розслідування й унеможливлює притягнення його до відповідальності; інший депутат — О. Юрченко, який отримав хабар, до цього часу не притягнутий до кримінальної відповідальності; варто назвати й Є. Брагара, який рекомендував пенсіонерці «продати собаку», щоб оплатити комунальні борги; а в суспільстві отримали глибокий осуд висловлювання Г. Трет’якової про стерилізацію жінок, які народжують «неякісних дітей», або ж її висловлювання щодо смерті свого колеги по парламенту. На жаль, належної реакції на такі прояви колег не спостерігається.

Надзвичайно велику роль у вирішенні багатьох завдань, що стоять перед суспільством і державою, належить Кабінету Міністрів України, який, відповідно до ст.113 Конституції України, є вищим органом в системі органів виконавчої влади. Він наділений широким колом повноважень, визначених Конституцією України. Проте, як свідчить суспільна думка, Кабінет Міністрів  не виконує належним чином своїх повноважень, що приводить до негативних наслідків у багатьох сферах його діяльності. До цього часу ним не подана на обговорення і затвердження  до Верховної Ради загально державна програма економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України, що не дає можливості планомірно, системно і своєчасно вирішувати проблеми, що випливають із його компетенції.

На  ефективність його діяльності суттєво  впливає нестабільність у складі Уряду. За два роки функціонування Кабінету Міністрів в Україні вже другий Прем’єр-міністр,  змінилось більше 20 міністрів, зокрема, 4 міністра економіки, 4 – охорони здоров’я, 3 – фінансів, 2 – освіти і науки, 2 – енергетики та деякі інші. Загалом в цьому році було звільнено навіть без звітів у Верховній Раді третину складу Уряду.

Якщо вже торкатись проблеми енергоносіїв, яких гостро потребують структури різних галузей економіки та потреби населення, то не зважаючи на запевнення Президента та Уряду України та інших посадових осіб про належне забезпечення газом, вугіллям та електроенергією в зимовий період, це не відповідає дійсності. Країну охопила енергетична криза, внаслідок якої уже виникли серйозні проблеми, пов’язані із забезпеченням потреб із енергоносіями економіки і особистих потреб громадян, підвищенням цін та тарифів, що негативно відіб’ється не лише на розвитку економіки, а й на житті уже значно зубожілих громадян.  Це пояснюється тим, що Україна своєчасно не прийняла відповідні заходи щодо підготовки до зимового періоду, не уклала необхідні договори з відповідними поставщиками, коли енергоносії були ще по доступних, більш  низьких цінах, безпідставно запевняючи всіх, що у нас з цим все в порядку і енергоносіїв достатньо, щоб забезпечити наявні потреби в них. Насправді, це не відповідало дійсності.  Нині ж уже платимо, а  прийдеться платити за них ще більше, закуповуючи їх в Росії, Словаччині, Білорусії та у інших поставщиків. Україна практично втратила свою енергетичну незалежність.

Цей Уряд, як і попередні, нічого не зробили для того, щоб забезпечити організацію видобутку газу, нафти та вугілля, яких є вдосталь в надрах нашої землі. Ми, наприклад, вимушені закуповувати вугілля за кордоном і сплачувати за це значні кошти, в той час, коли його достатньо в Україні. Однією з причин є те, що в існуючих державних та приватних шахтах належним чином не налагоджений його видобуток. Шахтарі тривалий час не отримують заробітної плати  і відмовляються в зв’язку з цим видобувати вугілля. Заборгованість перед ними становить 2,5 млрд.грн. Відсутність вугілля обумовлює необхідність теплоелектроцентралі (ТЕЦ) переводити на газ. Здійснення цього заходу на Київських ТЕЦ-5 і ТЕЦ-6, а також Харківської ТЕЦ-5 дозволить заощадити сотні тисяч тон вугілля. Нині цей газ закуповується в 6 разів дорожче, чим його можна було придбати весною, літом і на початку осені.

Відключені ряд блоків атомних електростанцій.

Вся ця ситуація свідчить про те, що такої кризи в енергетиці за 30 років незалежності України ще не було. Як зазначила Ю.Тимошенко, 19 листопада ц.р. у телепрограмі «Велика п’ятниця» (канал Україна 24) ця криза є штучною. Україна може на своїх АЕС, ТЕС та ТЕЦ виробляти електроенергії у два рази більше, як це було раніше, частина якої експортувалась за кордон.

В системі державних органів важливу роль повинні відігравати суди та правоохоронні органи.  До правоохоронних відносяться органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, державної митної служби, охорони державного кордону, державної податкової адміністрації та деякі інші, які здійснюють правозахисні та правоохоронні функції. Аналізуючи їх діяльність можна зробити висновок про те, що практично всі вони, не дивлячись на реорганізаційні заходи, не завжди належним чином виконують свої функції і реалізують покладені на них повноваження. Про це свідчать масові факти корупції, на які звертається увага не лише в нашій державі, а і за її межами. Корупція негативно впливає на стан забезпечення законності в Україні, а інколи заважає успішно і своєчасно вирішувати питання зовнішньополітичного характеру. Так,  Президент США Джо Байден виступаючи 14 червня 2021 р. на пресс-конференції в Брюсселі під час саміту НАТО наголосив, що Україна може вступити до НАТО, якщо переможе корупцію і звільнить від олігархів Україну. А Госсекретар США Ентоні Блінкен зазначив, що Україна із-за корупції втрачає 30% свого ВВП.

Висловлюють свої думки з цього приводу і наші політики. Так, Голова виконавчого комітету Нацради реформ М.Саакашвілі звернув увагу на те, що корупція в Україні зросла в 6 разів, а Президент В.Зеленський, не дивлячись на це, мало приділяє уваги цій проблемі.

У квітні 2020 р. екс-міністр фінансів І.Уманський офіційно звинуватив голів Державної митної служби М.Нефьодова і  Державної податкової служби С.Варланова в тому, що завдяки їх бездіяльності Держбюджет недополучає 5 млрд.грн.. Про це він офіційно повідомим Прем’єр-міністра України Д.Шмигаля. Крім того, І.Уманський викрив ряд інших масштабних корупційних схем. Зокрема,  він зазначив, що ковідний фонд використовується не за призначенням, а на боротьбу з корупцією в діючій владі нема ні компетенції, ні політичної волі. Саме ці ситуації обумовили те, що він вирішив не миритися з ними і покинув свою посаду, попрацювавши на ній з 5 по 30 березня 2020 р..

За даними Київського міжнародного інституту соціології ( КМІС) зазначається, що антикорупційні органі зареестрували за період 2019- і півроку 2021 рр. фактів привласнення або розтрати майна шляхом зловживання службовим становищем 26869;  отримання неправомірної вигоди – 4350; зловживання владою – 10754. Серед опитаних КМІС громадян 93% вважають, що корупція, це досить серйозна проблема для України. А з опитаних у 2021 р. -55% вважають, що відповідальним за це є Президент України та його Офіс. На питання, яку оцінку поставили у боротьбі В.Зеленського з корупцією, то виявилось , що 38% опитаних виставили оцінку «жахлива», 27% – «незадовільна», 18% – «задовільна», 10% – «добра» і 5% – «відмінна».

Найкорумпованішими органами, як свідчать соціологічні дослідження, є Податкова служба, Агенство земельних ресурсів, ДАІ, Державна митна служба, структури МВС, прокуратура та деякі інші державні органи.

Крім корупційних проявів, в державі виявляються немало і інших, зокрема, і важких злочинів. Не всі вони своєчасно розкриті, а винні в них до цього часу не притягнуті до відповідальності, наприклад, за смерті   журналіста  П.Шеремета, активіста і адвоката А. Ноздровську, політичного і громадського діяча К.Гандзюк, мера Кривого Рога К.Павлова, народного депутата України А.Полякова.

Потребують свого вирішення питання, пов’язані з функціонуванням у нашій державі двох Верховних Судів. В той же час, що за явними даними 7 тисяч штату судової системи в цей час вакантними є 2 тисячи. А в деяких судах залишилось по одному судді або нема жодного. А куди ж тоді можуть, шукаючи соціальної справедливості, звертатися люди за захистом своїх законних прав громадянина та юридичні особи.

Викликає занепокоєність те, що нерідко слідчі, особливо органів Національної поліції (ак мені особисто відомі такі факти і про них я уже розповідав ЗМІ), намагаються прикрити злочини, необгрунтовано і з грубим порушенням чинного законодавства припиняти провадження по кримінальних правопорушеннях з тим, щоб  звільняти винних від кримінальної відповідальності. І це при  тому, що їх постанови про закриття конкретної справи неодноразово скасовувалось судами. Прокурорі, які здійснювали процесуальне керівництво розслідуванням цих справ, як правило, належним чином не здійснюють свої провноваження. Спроба звернення до ДБР з заявами про занесення до ЄРДР і розслідувати незаконні дії таких слідчих завершуються, як правило, необгрунтованими відмовами в цьому. Лише ухвали судів зобов’язують продовжувати розслідування цих справ.

Що вже говорити про те, що Спеціалізована антикорупційна прокуратура більше року працює без належно призначеного керівник, в зв’язку з тим, що блокується проведення конкурсу на цю посаду.

Можна зазначати і інші недоліки, властиві для діяльності правоохоронних та судових органів.

Це далеко не всі проблеми реалізації принципу соціальної справедливості в суспільстві. Керівництво держави зобов’язане вирішувати і інші проблеми, про які ведеться мова в цій публікації.

 

Доктор юридичних наук, професор

член- кореспондент НАН України                                     В.Опришко

 

 

Рейтинг публікації

Коментарі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Loading…

0

З В Е Р Н Е Н Н Я Світового конгресу українських юристів про забезпечення незалежності та ефективності судової влади

Підготовка професійних суддів як один із елементів судової реформи: міжнародний досвід та перспективи його використання в Україні