Справа Укрнафти: пауза тривала три роки

Протягом січня–лютого Вищий антикорупційний суд надав дозволи на заочний арешт і проведення спеціального досудового розслідування стосовно чотирьох підозрюваних у справі про розтрату коштів Акціонерного товариства «Укрнафта», сума якої, за попередніми даними Національного антикорупційного бюро України, становить 13,3 мільярда гривень. Загалом у цьому провадженні до кримінальної відповідальності притягнуто вісім осіб, але четверо з них, не переховуючись від органів слідства, перебувають в Україні, і їм ще восени минулого року були обрані запобіжні заходи у вигляді застави. Аналізуючи доказову базу, якою оперує НАБУ, можна впевнено стверджувати, що дана справа має судову перспективу, але якщо при складанні обвинувального акту детективи партачитимуть так само, як вони це робили під час підготовки повідомлень про підозри, то в суду будуть всі підстави для ухвалення виправдувального вироку через недоведеність обвинувачення.

Історія питання

Обставини даної кримінальної справи неможливо збагнути у відриві від контексту загальної історії Укрнафти, в якій пакет «50% плюс одна акція» належать Національній акціонерній компанії «Нафтогаз України», тобто державі, ще 42% – низці кіпрських компаній, що контролюються фінансово-промисловою групою «Приват», а решта 8% розпорошені поміж 12-ма тисячами міноритарних акціонерів. За президентства Леоніда Кучми цьому підприємству були передані найкращі нафтові й газові родовища, але й саме воно передавалося в користування то одним, то іншим угрупованням політиків і бізнесменів, які забезпечували главі державі потрібний результат голосування в парламенті.

Станом на 2005 рік фактичними господарями Укрнафти були «приватівці» Ігор Коломойський, Геннадій Боголюбов та Ігор Палиця, й саме вони, а не формальний власник контрольного пакету акцій в особі Нафтогазу, формували склад правління. Попри те співпраця з ними мала для держави позитивний результат: висновок про це можна робити з того факту, що акції компанії вільно оберталися на ринку, де їх активно купували та продавали всі бажаючі, а раз вони були ходовим товаром, значить і сама компанія була прибутковим підприємством.

Усе перевернулося в 2006 році, причому на шлях корупційних схем Укрнафту штовхнула держава і, як це часто буває, керуючись благими намірами. Тоді уряд Януковича, бажаючи зберегти для населення дешеві ціни на газ, ухвалив постанову, відповідно до якої Укрнафта повинна була продавати видобутий нею газ не будь-кому за вільними ринковими цінами, а лише Нафтогазу й за тарифами, які встановить Національна комісія з питань регулювання енергетики. Така турбота про населення не була продиктована якимись надзвичайними обставинами – тоді країна ще не знала ні кризи, ні епідемії, ні війни, зате ледь не щороку проводилися вибори, в ході яких політики змагалися, хто наобіцяє більше пряників.

Слід визнати, що в керівництві країни такий крок викликав неоднозначну реакцію, зокрема, тодішній президент Віктор Ющенко був категорично проти, пояснюючи це тим, що Укрнафта – не пенсійний фонд, проте чинний на той момент прем’єр-міністр і його наступники в особі Юлії Тимошенко та Миколи Азарова мали з цього приводу іншу точку зору. Реакція ж самої Укрнафти була доволі оригінальною. З одного боку, її керівництво успішно оскаржило в суді постанови НКРЕ, що встановлювали ціни, за якими компанія мусила продавати Нафтогазу видобутий нею газ, тобто формально відмовилося виконувати волю уряду. З іншого боку, воно її фактично виконало, оскільки компанія не припинила видобування газу та його передачу до газотранспортної системи, хоча при цьому не підписувалися ні договори купівлі-продажу, ні акти-прийому передачі, а Нафтогаз обліковував отриманий ресурс як газ невідомого виробника. Всього ж протягом восьми років – з 2006-го по 2013-ий на потреби населення було використано близько 12 мільярдів природного газу, видобутого Укрнафтою.

Баланс було порушено під тиском МВФ

Таким чином склалася неприваблива ситуація. Приватний інвестор вклав свої гроші в акції компанії, сподіваючись на те, що вона даватиме прибуток з продажу виробленої продукції за ринковими цінами, а її змусили продавати за цінами значно нижчими. Разом із тим, Укрнафта, фактично керована цим самим приватним інвестором, не припинила й навіть не скоротила видобуток газу, який держава забирала в нього безкоштовно. В наших реаліях таке можливе тільки в тому випадку –  якщо постраждала сторона має за це якусь прийнятну для неї компенсацію.

У випадку з Укрнафтою компенсація здійснювалася за рахунок корупційних схем у нафтовому секторі її діяльності. Нафта, видобута з її свердловин, прямувала до належного «Приватові» Кременчуцького нафтопереробного заводу, де з неї вироблялися бензин і солярка, які звідти йшли до мережі контрольованих тим же «Приватом» автозаправних станцій. При цьому цінова політика була побудована так, що держава не лише мала з цього бізнесу дірку від бублика, а й фінансово підживляла свого приватного партнера. Так, наприклад, один із підрозділів Нафтогазу – Акціонерне товариство «Укртранснафта» – платило Кременчуцькому НПЗ надзвичайно завищену плату за зберігання нафти в своїх резервуарах, а все тому, що керівником цього стовідсотково державного підприємства був ставленик Коломойського Олександр Лазорко.

Склалося так, що держава відсікала «Приват» від доходів газової діяльності Укрнафти, мирячись із тим, що той забирав собі всі її доходи від нафтової діяльності. Протягом тривалого часу це влаштовувало обох, і лише в 2015 році тодішній Президент України Петро Порошенко, діючи під тиском Міжнародного валютного фонду, порушив цей баланс рівноваги. Так, спочатку були прийняті поправки до Закону України «Про акціонерні товариства», якими кворум загальних зборів акціонерів знижувався з 60 до 50 відсотків, що, нарешті, давало змогу державі в особі Нафтогазу змінити склад правління Укрнафти, оскільки до того представники «Привату» могли своєю неявкою зірвати проведення будь-яких зборів. Потім у березні того ж року з посади голови правління АТ «Укртранснафта» було звільнено Олександра Лазорка, на що Коломойський відреагував так, ніби його пограбували в темному провулку. А ще до того, в жовтні 2014 року, урядовою постановою № 570 було встановлено новий порядок продажу нафти підприємствами з істотною часткою держави, який відтоді мав здійснюватися виключно на аукціонах.

Найслабше місце доказової бази

Внаслідок вжитих владою зазначених заходів відновлювався порушений у 2006 році статус-кво: Укрнафті дозволялося знову продавати видобутий газ за ринковими цінами, натомість мали припинися корупційні схеми в її нафтовому секторі, проте питання компенсації раніше відібраних 12 мільярдів кубометрів на порядок денний поставлене не було. Логічним наслідком цього стало те, що приватний акціонер силами контрольованого менеджменту компанії здійснив компенсацію самотужки. Так, протягом березня – серпня 2015 року Укрнафта провела низку господарських операцій, які потім і стали предметом досудового розслідування. Умовно їх можна поділити на дві категорії – до перших ми вправі віднести продаж підконтрольним «Привату» компаніям одного мільйону тонн нафти на суму 11 млрд грн, за яку ті, на думку детективів НАБУ, платити не збиралися. Операції іншої категорії полягали в закупівлі у 24-ох також підконтрольних «Привату» компаній нафтопродуктів, за які «Укрнафта» авансом заплатила 7 млрд гривень і які, на переконання детективів, поставляти ніхто теж не збирався.

Кримінальне провадження у зв’язку з цим було відкрите ще 16 квітня 2015 року слідчим управлінням Державної фіскальної служби. Дане відомство цікавили в першу чергу факти ухилення від сплати податків (стаття 212 КК України), але згодом, коли матеріали досудового розслідування були передані до НАБУ, воно розрослося до 14 епізодів, головним з яких була розтрата майна (ст. 191 ККУ). Був також епізод за фактом зловживання службовим становищем тодішнім головою правління НАК «Нафтогаз України» Андрієм Коболєвим, яке, на думку детективів, полягало в тому, що він, будучи в той період головою наглядової ради Укрнафти, не вчиняв дій щодо повернення цієї компанії під державний контроль. Про підозру з цього приводу йому, правда, не повідомляли, але пригадати колишні гріхи можуть у будь-який момент.

Фактично досудове розслідування було завершене восени 2019 року, коли  до керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Назара Холодницького надійшли проекти повідомлень підозри. Проте саме тієї осені вони підписані не були й процес було поставлено на паузу, яка тривала три роки. Нині в НАБУ це пояснюють тим, що в той період був «неправильний» керівник САП, а потім і взагалі не було. Це правда, але не вся: всім відомо, що в директора НАБУ Артема Ситника в той момент були досить напружені стосунки з Назаром Холодницьким, проте саме з цього приводу він не обурювався його бездіяльністю, як не обурювався нею й Центр протидії корупції, який часто виступає в ролі позаштатної прес-служби даного відомства.

Справжня ж причина в тому, що нове керівництво країни намагалося знайти компроміс із групою «Приват», оскільки керована його менеджерами Укрнафта подала до Господарського суду Києва позов до Нафтогазу про повернення 10 мільярдів кубометрів газу, безоплатно відібраного в неї протягом 2007–2013 років, і мала всі шанси виграти процес. У пошуках компромісу Верховна Рада України в листопаді 2020 року ухвалила закон, в рамках виконання якого Нафтогаз заплатив Укрнафті за 2 мільярди видобутих у 2006 році кубометрів газу 12 млрд грн, тобто за поточними ринковими цінами, а крім того, ще 23 млрд грн авансом за газ, який буде видобутий протягом 13-ти наступних років. Дивна позиція: не заплативши за вже відібраний газ, НАК заплатив за газ ще не видобутий. Та як би там не було, але САП тоді вирішила поки не давати ходу справі, очевидно, чекаючи на те, що підконтрольні «Привату» компанії заплатять за поставлену Укрнафтою нафту і поставлять проплачені нею авансом нафтопродукти. Коли ж протягом трьох років повний розрахунок так проведено й не було, НАБУ 2 вересня 2022 року повідомило про підозри восьми особам, у тому числі й Олексію Кущу, який у 2015 році очолював правління Укрнафти.

На даному етапі найслабшим місцем доказової бази детективів є визначення розміру заподіяної державі шкоди, оскільки в різних повідомленнях про підозру називаються різні цифри. Дуже часто, наприклад, наводиться фраза, яка здатна ввести в стан розгубленості непідготовленого читача, а саме про те, що зловмисники заволоділи нафтою в кількості 956 тонн на суму 10,772 мільярди гривень, чим завдали державі матеріальних збитків на суму в 7,504 млрд грн. Логічно можна здогадатися, що або частина нафти була повернута, або частина грошей за неї була все ж таки заплачена, але чіткого пояснення, що до чого і як немає, хоча в детективів було вдосталь часу привести всі розрахунки до спільного знаменника. Й таких суперечностей у текстах офіційних документів хоч греблю гати, але, можливо, вже в обвинувальному акті всі вони будуть усунуті.